Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

631

Пожвавлюється і концепція панісламізму зі спробами привести

його у відповідність з реаліями сучасного світу, створити меха-

нізм для реалізації ідеї панісламізму, використовувати релігій-

ний, політичний та економічний потенціал мусульманських дер-

жав. Сучасний панісламізм виступає з концепцією «мусульман-

ської єдності, мусульманської солідарності», причому надкласо-

вої, наднаціональної мусульманської єдності, світового співтова-

риства правовірних. У основі — концепція, об’єднана світогля-

дом та дією всіх мусульман, що базується на братерській любові,

терпимості, взаємній повазі та здібності до згоди. Ставиться ме-

та — вихід мусульманських держав з ООН та утворення світової

мусульманської організації, що об’єднає усіх мусульман (ство-

рення ради безпеки всіх мусульман, загального ринку, об’єдна-

них збройних сил тощо).

Буддизм

Модернізуються й соціально-політичні концепції буд-

дизму. Буддизм — одна з трьох світових релігій. Виник у Старо-

давній Iндії у VI—V ст. до н. е. Пізніше буддизм поширився у

країнах південно-східної та центральної Азії, а також Далекого

Сходу. Головною у буддизмі є проблема буття особистості та ви-

мога звільнення від бажань як першопричини будь-якого страж-

дання, досягнення стану повної відчуженості від сучасного світу

(нірвани). Буддизм проповідує упокорення, покору, примирення з

дійсністю, що призводить більшість його послідовників до від-

мови від боротьби за соціальні та політичні перетворення. З 80-х

років XX ст. буддизм усе активніше втягується у соціальне жит-

тя, у боротьбу за національну незалежність окремих держав (де

панує буддизм). У соціально-економічних програмах робиться

спроба частково відмежуватися від капіталістичного та соціаліс-

тичного шляху розвитку, робиться наголос на етичних та мора-

льних аспектах поліпшення соціальної природи людини, особли-

во на зусиллях «хороших людей», здатних усунути класові

суперечності та створити суспільство соціальної справедливості,

«національного соціалізму».

Буддизм чітко визначає і зовнішньополітичні концепції. Буд-

дисти вважають, що лише етичний образ життя може врятувати

людство від загибелі. Визнається агресивність імперіалізму та

необхідність боротьби за права простого люду, моральне вдоско-

налення натури людини важливіше, ніж соціальні, економічні та

політичні проблеми. Надії покладаються лише на добру волю

632

уряду в утвердженні мирного співіснування всіх людей. Буддис-

ти також виступають за визначеність життя людей, націй, дер-

жав, всього людства. Посилаючись на діючі норми, тобто на за-

кон, його непорушність, обґрунтовується залежність існування:

треба сприяти буддистській громаді, щоб поліпшити суспільну

карму (тобто суспільний закон). Та це досягається високою мо-

раллю. Кармічний підхід до життєвих проблем забороняє завда-

вати шкоду живим істотам, і це теж повинно стати перепоною на

шляху до термоядерної катастрофи тощо. Соціально-політичний

підхід до життя допускає забезпечення співробітництва буддистів

світу, запровадження ідеї миру, справедливості та людської гід-

ності.

3. В

ЗАЄМОДІЯ ПОЛІТИКИ І РЕЛІГІЇ

Співвідношення релігії і політики — одна з найсклад-

ніших проблем сучасності. Її актуальність політична, правова,

економічна, світоглядна безсумнівна. Порушуються інтереси су-

спільства, класів, політичних партій і організацій, держав, окремих

особистостей, індивідів. Вирішується проблема неоднозначно.

Взаємодія політики і релігії на різних етапах історії зумовлена

спільністю багатьох сторін їх існування та функціонування. По-

літика і релігія мають справу з великими масами людей, спрямо-

вані на все суспільство, всі соціальні спільності. Політика і релі-

гія неминуче перехрещуються. Політика і релігія — частини

політичної надбудови суспільства, займають різноманітне місце:

політика, як і право, найбільш близька до економічного базису,

релігія, навпаки, найбільш віддалена, стоїть далі від матеріально-

го життя. Політика, по суті, явище класове і в кожній ситуації

одноманітно відображає інтереси певної соціальної спільності.

Релігія ж — явище загальнолюдське, але в тих або інших умовах

може відображати інтереси різноманітних соціальних спільно-

стей, на озброєнні яких перебуває. На відміну від релігії, політи-

ка займає домінуюче місце в суспільній структурі, тому що в ній

відображаються відносини між соціальними спільностями, кла-

сами, від взаємодії яких залежить державний і суспільний лад.

Від політики у вирішальному ступені залежить становище релігії

та церкви в суспільстві, можливості здійснення нею своєї ролі як

форми суспільної свідомості та культури, як світогляду великих

груп людей, які вірують, через що релігія зворотно впливає на

політику, на політичні рухи. Релігія, ілюзорно відображаючи зо-

633

внішній світ, зовсім небайдужа до подій, що відбуваються у світі,

здатна своєрідними шляхами і засобами відгукуватися на них,

орієнтуючи людей, які упевнені, що вірять. Релігія, залежно від

історичних умов, відволікає тих, хто вірить, від боротьби за по-

ліпшення життя або, навпаки, активізує їх в такій боротьбі, тобто

може відігравати прогресивну або негативну роль, спираючись на

свої соціальні принципи і моральні норми.

Iстотні зміни в релігійній догматиці і обрядовості, в її каноні-

чній структурі не викликають змін у політиці тоді, як великі по-

літичні зміни ведуть до змін у формах релігії, в політиці церков-

них об’єднань, що активно пристосовуються до нових умов. На

відміну від Людвіга Фейєрбаха, що перебільшував соціальну

роль релігії, бачив в ній джерело соціально-політичних змін, кла-

сики марксизму показали, що в дійсності спостерігається проти-

лежна закономірність. Форми релігійної ідеології постійно міня-

лися в зв’язку з політичними змінами, що виявляли себе вже на

найранніших ступенях формування релігійних вірувань. В язич-

ницьких релігіях первісно всі боги рівні, тому що в первіснооб-

щинному ладі існувала загальна рівність людей. Виникнення

майнової нерівності породжувало і нерівність серед богів — ви-

ділення головних і підлеглих. Перехід від політеїзму (багатобож-

ності) до монотеїзму (єдинобожності) тісно зв’язаний зі змінами

в політичній структурі давніх східних деспотій. Єдиний Бог, пи-

сав Фрідріх Енгельс, ніколи не міг би з’явитися без єдиного ца-

ря... Єдність Бога, який контролює численні явища природи, є

лише відображення єдиного східного деспота.

Виникнення держав, що прийшли на зміну родоплемінній роз-

дрібненості, зумовило появу нового типу релігії. В умовах класо-

вого суспільства складаються національно-державні релігії, що

освятили існуючий соціально-політичний лад. Поворотним пунк-

том в історії релігії стало формування світових релігій: буддизму

(VI ст. до н. е.), християнства (I ст. н. е.), ісламу (VII ст. н. е.).

Всі релігійні системи породжені соціально-економічними умова-

ми. Раніше інших виникає буддизм, спочатку в Iндії, згодом

в інших азіатських країнах у період утворення рабовласницьких

держав. Буддизм прийшов на зміну брахманізму як ідеології ро-

доплемінної релігії жерців і військової верхівки, що займали

привілейоване становище в країні. Повалення касти, що править,

знайшло відображення у виникненні буддизму — ідеології рабо-

власницького суспільства; він став більш прийнятною релігією

не тільки для класу, який править, а й для широких соціальних

спільностей, тому що виключав можливість боротьби за соціаль-

634

ну перебудову суспільства і створював для пригноблених надію

на переродження та побудову нового життя. Виникнення хрис-

тиянства також мало певну соціально-економічну і політичну

основу, сформувалося на хвилі стихійної боротьби рабів за виз-

волення, з невдалих спроб розірвати кайдани рабства шляхом

збройного повстання. Римська імперія, де вперше виникло хрис-

тиянство, становила жорстокий, нелюдський режим, зі всією си-

лою обрушилася на підкорені народи, загнані в рабство або жи-

вотіли в убозтві та безправ’ї. В таких умовах римська

національна язичницька релігія вже не могла відповідати суспі-

льним потребам, тому що закріплювала рабство в найгірших фо-

рмах, закривала шляхи до визволення народу від непосильного

гніту. А християнство, що сформувалося, давало духовну розраду

та надію на вічне загробне життя, на позбавлення від страждань і

принижень у земному житті. Згодом християнство перетворилося

в державну релігію Римської імперії. Нарешті, третя світова релі-

гія — іслам, що виник пізніше інших в Західній Аравії в період

переходу від патріархально-родового ладу до феодального, при

збереженні рабовласницького устрою. I тут велику роль відігра-

вали економічні та політичні суперечності між родовою знаттю,

яка захопила владу і яка зосередила в своїх руках незліченні ба-

гатства і середніми торговими верствами, що відображали інте-

реси нижчих соціальних груп. Мусульманська релігійна община,

що виникла в таких умовах, мала не тільки релігійний, але й со-

ціально-політичний характер. Iслам з самого початку виникнення

відображав інтереси опозиційних властям верств населення. Та

згодом мусульманство взяте на озброєння панівним класом. Все

це свідчить про визначальний вплив політичних змін у суспільст-

ві на розвиток релігійної свідомості і соціальну спрямованість

релігійних організацій.

Основною сферою зв’язку і взаємодії політики та релігії ви-

ступають держава і її відносини з церквою: залежність церкви від

держави, законів, що видаються і які регулюють економічне і

правове становище церкви, можливість її участі в житті суспільс-

тва та держави. Постійно виникають суперечності між держа-

вою — суб’єктом політичної влади, і церквою — соціальним ін-

ститутом, що претендує на участь у вирішенні політичних

проблем, на право оцінки внутрішньої і зовнішньої політики

держави, на здійснення політичного і морального впливу на ві-

руючих, на масову свідомість.

Природно, релігія і церква мають ясно виражену соціально-

політичну функцію і тому, поряд з компенсаторною, регулятив-

635

ною, світоглядною, інтегруючою функціями, також є і політичні

аспекти. Виконуючи такі функції, церква впливає на політику

державної влади, політичні установи, політичну організацію сус-

пільства; церква політично впливає на віруючих (частково і неві-

руючих) багатьма каналами: через священні книги (Біблія, Коран,

Талмуд та ін.), де викладені прозорі політичні настанови щодо

відносин між багатими і бідними, щодо ставлення до державної

влади, до її глав — царів та інших монархів, щодо ставлення до

насильства, до війни і миру та інше; через церковні проповіді

священики по-своєму тлумачать священні книги у світлі політи-

ки церкви і умов сучасності. Соціально-політичні доктрини, що

формуються церковною ієрархією і кадрами богословів, деклара-

ції і заяви церковних об’єднань з питань внутрішньої і зовніш-

ньої політики держави викладають свою думку про політичні по-

дії тощо. За допомогою розгалуженого ідеологічного апарату

церква здійснює вплив на широкі маси віруючих, формує їх релі-

гійний світогляд. Здійснювані церквою періодичні видання, релі-

гійна література, виступи по радіо та телебаченню, суспільно-

політична діяльність церковних об’єднань, їх представництво в

органах влади і місцевого самоврядування сприяють поширенню

релігії, вірувань та обрядів. Церква постійно здійснює співробіт-

ництво з державними та суспільними організаціями, з політич-

ними партіями, що виникли на релігійній основі.

В історії суспільства, як і на сучасному етапі, виникають

і діють різноманітні типи взаємовідносин держави з церквою: ре-

алізується пріоритет держави, її панівна роль у ставленні до цер-

кви; реалізується пріоритет церкви у ставленні до держави. Пані-

вна роль держави у ставленні до церкви характерна для всіх

сучасних держав, окрім ісламських. Пріоритет же церкви у став-

ленні до держави притаманний лише деяким ісламським держа-

вам (Iран, Саудівська Аравія та ін.). В минулому пріоритет церк-

ви в державі мав місце на деяких етапах папської влади в Римі, на

ранніх стадіях після хрещення Київської Русі.

Пріоритет держави у ставленні до церкви по-різному визначає

становище церкви в державі: державна церква і церква, відділена

від держави.

Державна церква є, по суті, зрощування церкви з державою,

як це мало місце при царизмі, коли російська православна церква

користувалася особливими правами і привілеями, будучи части-

ною державного апарату, «департаментом релігійних справ» і

очолювалася царем через призначеного ним обер-прокурора

священного синоду. Священний синод мав необмежену владу над

636

церквою у всій її діяльності, позбавляючи церкву будь-якого са-

моврядування. Державною церквою є і протестантська —

у Великобританії, очолювана англійської королевою і повністю

залежна від урядових чиновників. Вищий орган церкви — гене-

ральний синод підпорядкований парламенту; всі його рішення

дійсні лише після утвердження їх королівською владою. Англій-

ська церква користується перевагами та привілеями, має право

брати участь у діяльності парламенту, виконує ряд державних

функцій. Iнші церкви безправні, їх діячі підлягають дискриміна-

ції, особливо це стосується католицької церкви в Ольстері, де

протягом багатьох років ведеться політика придушення прав ка-

толицької меншості. Державну церкву представляють мусуль-

манські релігійні об’єднання, на відміну від християнства і англі-

канської церкви, займають чільне становище в країні у ставленні

до державної влади і пригнічують громадянські та релігійні сво-

боди на догоду ісламу.

Церква, відділена від держави, існує в країнах, де немає дер-

жавних церков, де всі церкви рівноправні та не дискримінуються.

Тут є два види держав: соціалістичні країни (Китай, Північна Ко-

рея, Куба, в минулому СРСР та інші європейські соціалістичні

країни), де відділення церкви від держави поєднується зі ство-

ренням органів державного контролю над церковними об’єднан-

нями і на деяких етапах з явищами дискримінації священнослу-

жителів. Всі церкви в таких країнах рівноправні та мають само-

врядування. Атеїзм зводиться в ранг державної ідеології, має пе-

реваги перед релігією в питаннях пропаганди атеїстичних погля-

дів. Школа відділена від церкви і вільна від її втручання. Свобода

совісті включає дві сторони — свободу релігійної віри та свободу

невіри і пропаганди атеїзму. В капіталістичних країнах (Франція,

США та інші), в яких церква відділена від держави, проголошу-

ється рівноправність усіх церков, рівні права громадян, незалеж-

но від їх віросповідання, світський характер освіти. Однак в бі-

льшості країн церква лише формально відділена від держави, а

фактично перебуває з нею в тісному союзі, одержуючи від дер-

жави матеріальну і моральну підтримку. Церква обожнює буржу-

азну державу, а класи, що правлять, відкрито демонструють

зв’язок з релігією. Вищою законодавчою установою США —

Конгресом затверджений національний девіз: «В Бога ми віри-

мо». На суді та в державних установах вимагається релігійна

присяга. В 16 штатах США діють закони, караючі за богохульст-

во, що забороняють атеїстам вести педагогічну діяльність. Бага-

тотисячна армія священнослужителів на підприємствах, в навча-

637

льних закладах, у в’язницях і військових частинах, в лікарнях і

будинках притулку ведуть релігійну та політичну пропаганду,

щедро оплачувану за рахунок держави. Незважаючи на формаль-

не відділення церкви від держави, в США існує релігійна присяга

службових осіб на Біблії, включаючи і президента при вступі на

посаду. Економічний зв’язок церкви з буржуазією забезпечується

отриманням від неї величезних коштів на потреби церкви, на ре-

лігійну пропаганду, на утримання церковної ієрархії. Багато цер-

ков виступають не тільки як органи релігійного культу, а й як

підприємці та землеволодарі, мають акції в американських трес-

тах і беруть участь в експлуатації трудящих. «Ми, американці, —

саркастично підмітив Марк Твен, — пишаємось трьома неоціни-

мими дарами — свободою друку, свободою совісті та свободою

не користуватися ані тим, ані іншим». Такий висновок, зробле-

ний багато десятиліть тому, залишається вірним і для сучасної

американської держави.

Зрозуміло, існує в більшості країн світу нерозривний зв’язок

політики та релігії. Але офіційно найбільші конфесії незмінно

відрізняють політичну функцію церкви, стверджують, що церква

стоїть поза всякою політикою, не бере в ній участі, тому що це

мирська сфера життя, що не має спільного з духовною сферою

церкви. З початку 90-х років ХХ ст. православна і католицька це-

рква забороняють священикам займатися політичною діяльністю,

бути членами законодавчої та виконавчої влади. Раніше ж багато

ієрархів, в тому числі і патріарх, обиралися до складу Верховних

і місцевих Рад народних депутатів. I в ряді зарубіжних країн де-

путатами стають священики, як активні суспільні діячі, що кори-

стуються авторитетом серед населення. В одному з звернень Ар-

хієрейського Собору Російської православної церкви говориться,

що «церква не зв’язує себе ані з яким суспільним або державним

ладом, ані з якоюсь політичною силою, ані «правою» ані «лі-

вою», і може вести діалог з будь-якими суспільними рухами, шу-

каючи їх примирення і об’єднання в служінні добру людей». В

60-х роках аналогічна концепція схвалена і другим Всесвітнім

Собором католицької церкви. Церква не зв’язана ані з якою фор-

мою людської культури, особливо політичною, економічною або

соціальною системою. Папа Iоанн Павло II підкреслив, що «місія

церкви релігійна, а не політична і не соціальна». Прагнення ряду

церков уявити соціальну позицію як політично нейтральну і без-

сторонню до будь-яких політичних напрямків має, однак, полі-

тичне підґрунтя. Це — спроба замаскувати дійсні політичні оріє-

нтації на підтримку певного політичного напрямку. Зокрема, для

638

Ватикану фіктивна нейтральність служить ширмою для прикрит-

тя незмінної прокапіталістичної позиції. Церква враховує полі-

тичну неоднорідність віруючих, що примикають або співчувають

різноманітним політичним партіям. Відкрито стаючи на бік одно-

го напрямку, церква ризикує втратити довіру прихильників іншо-

го напрямку, тому балансує між ними, займаючи немовби загаль-

нолюдську, а не політичну позицію.

Держава завжди зацікавлена в політичній підтримці церкви, че-

рез посередництво якої може впливати на віруючих. Відсутність

підтримки з боку церкви, навпаки, може завдати втрат керівництву

країни, особливо в період виборчих кампаній, формування органів

місцевого самоврядування. Правлячі верхи держави прагнуть ви-

користати релігію, її вплив, перетворити її в знаряддя своєї політи-

ки, нерідко протилежної інтересам віруючих. Цю мету переслідує і

керівництво Російської Федерації та України, і не без успіху, зу-

стрічаючи відповідну позитивну реакцію з боку православної цер-

кви. Відомо, що в середині 90-х років в Росії в умовах політичної

боротьби двох гілок влади, що загострилася, Російська православ-

на церква виступила проти кривавого насильства, за мирні засоби

вирішення конфлікту. Застерігалося, що той, хто проллє невинну

кров — буде відлучений від церкви і відданий анафемі. Але, на

жаль, попередження церква не реалізувала не тільки після розпра-

ви з парламентом, але й в умовах авантюри російської вояччини в

Чечні, яка коштувала багатьох тисяч жертв військових та мирних

людей. Майже всі органи масової інформації піддавали гострій

критиці дії уряду, а патріархія та її численна преса зберігали мов-

чання. I надто певно, що в таких подіях церква силою морального

авторитету могла б утримати правлячі кола Росії, агресивну вояч-

чину від масового братовбивства, від злочинних акцій. Але так не

трапилося. Дедалі більше змикаючись з державним режимом, цер-

ква бере курс на клерикалізацію політичного, суспільного та духо-

вного життя на основі її визнання державною церквою. Митропо-

лит Санкт-Петербурзький та Ладозький Iоанн намагається

обґрунтувати клерикальні претензії церкви, стверджуючи, що

«критерієм державного устрою повинна стати його богоугодність,

що співвіднесена з тисячолітніми святинями віри». Клерикалізації

православної церкви в Україні, Росії сприяє діяльність політичних

партій, створених в Україні та Росії на релігійній основі — народ-

но-православного руху, Християнсько-патріотичного союзу, ро-

сійського християнсько-демократичного руху, Української хрис-

тиянсько-демократичної партії та інших об’єднань, що

підтримують тісний зв’язок з церквою та її політичну доктрину.

639

Основна ідея священних книг

Тісний зв’язок політики та релігії, їх переплетіння —

як історична традиція всіх великих конфесій — християнства,

мусульманства, іудаїзму, буддизму простежується в змісті і кон-

цепціях священних книг — Біблії, Корану, Талмуду, де поряд з

релігійно-обрядовими та побутовими, морально-етичними пора-

дами і рекомендаціями даються широкі і прості політичні наста-

нови, що обов’язкові для віруючих і відображають політичні по-

дії рабовласницького та ранньо-феодального суспільства.

Священні книги — настільні путівники для віруючих в їх житті

та діяльності. При певних специфічних відмінностях у змісті

священних книг ясно простежується їх разюча схожість в голо-

вному і вирішальному — в політичних орієнтаціях, що відобра-

жають інтереси панівних класів — рабовласників або феодалів, в

ставленні до нижчих класів і станів, з наполегливістю, уперто на-

голошується на непохитності існуючого обожнюваного експлуа-

таторського ладу. Священні книги визнають непорушним і при-

родним поділ суспільства на багатих і бідних і засуджують

прагнення бідних змінити своє тяжке становище, немовби угото-

ване їм не властями, а самим Господом Богом. Обожнення дер-

жавної влади найрельєфніше висловлене в Біблії, де апостолу

Павлу приписуються погляди, що стали політичною програмою

для всіх християн світу: «Всяка душа та буде покірною вищим

властям, бо немає влади не від Бога; існуючі ж власті від Бога

встановлені. Тому, хто чинить опір владі, той противиться божо-

му встановленню» (Послання до римлян. Новий Завіт, гл. 13, п.

12). Звідси випливають і заклики до гноблених: «Раби, у всьому

коріться панству вашому во плоті... В простоті серця бійтесь Бо-

га» (Послання до колосян. Новий завіт, гл. 3, п. 22).

Обожнення царів, монархів, халіфів, ханів мало місце ще в язи-

чницьких релігіях, зокрема, римські імператори оголошувалися

богами. Папа римський проголошував себе намісником Бога на

землі, російські царі називались «помазаниками божими». Коран,

як і Біблія, відстоює експлуататорське суспільство як «божествен-

не встановлення» самого Аллаха і погрожує жорстокою розправою

тим, хто не слухатиметься «вісника Бога». Хто зазіхатиме на май-

но вищих класів, «не задивляйся очима твоїми на ті блага, якими

наділені деякі наші сімейства», — сказано в Корані (гл. 20, с. 131).

Схожі положення закладені й у Талмуді — священній книзі іудей-

ської релігії, де обожнювався поділ суспільства на багатих (хаве-

рів) і бідняків (амхаресців), узаконюється жорстоке поводження з

640

рабами, як «худобою, що говорить» і навіть встановлюються для

них знаряддя послуху та тортур — ошийник, батіг та ін. Разом з

тим релігійні книги в розраду бідним і гнобленим обіцяють їм віч-

не блаженство в загробному житті, в раю, куди не будуть допуще-

ні багатії. «Багатому втрапити в царство небесне так само тяжко,

як верблюду пролізти в вушко голки», — говориться в «Новому

Завіті». Біблія вістує: багаті тільки в цьому світі можуть користу-

ватися всіма життєвими благами, а в загробному житті будуть тер-

піти скруту на відміну від бідняків. Тому, вказується в Корані, по-

кликання людини в тому, щоб, покірливо переносячи будь-які

негоди, звернути свої помисли на особисте врятування на тому

світі, не надаючи значення земному життю. Зневага до земного

життя в ім’я вічного загробного, тлінність земного життя яскраво

висловлені в «Новому Завіті»: «Що таке життя ваше! Пара, що ви-

никає на певний період, а потім зникає». I хоча церква нерідко за-

мовчує або по-іншому тлумачить основні положення релігії, однак

релігійних книг вже не переробиш. I сама церква визнає їх незапе-

речними. Сучасні церковні служителі знов підтверджують, що «не

земля, але небо — істинна наша вітчизна», «на небі наше вічне

життя, наш спокій і блаженство».

Кричущу невідповідність реальних відносин людей в сучасному

суспільстві піддав критиці письменник Володимир Тендряков, який

відмітив крайню суперечливість та закликав: «Любити таку людину,

означає, принаймні, примирятися з тим, що несумісно з любов’ю, су-

перечить їй, знищує її. В такому випадку любов немовби підтримує

ненависть, жорстокість, неблагородство і тим зводить себе до нісені-

тниці» («Наука і релігія», 1991, № 11). А втім, і самі церкви не дотри-

муються принципу загальної любові у взаємовідносинах з іншими

церквами, особливо з тими, що вийшли з підпорядкування й претен-

дують на автономію. Церковне керівництво не терпить різномислен-

ня у своєму середовищі та жорстоко розправляється з тими ієрарха-

ми, які займають протилежні соціальні позиції, зокрема у ставленні

до державної влади. З історії Російської православної церкви відомо,

що в церковній ієрархії неодноразово виникали принципові розбіж-

ності й до інакомислячих застосовувалося не всепрощення, а суворі

заходи впливу, аж до позбавлення повноважень, відлучення від церк-

ви, заслання в дальні монастирі та інші заходи впливу.

Держава і церква в Україні в умовах царизму

Iсторія православної церкви в період великокнязівства

Київського і царизму Росії свідчить про жорстокий диктат дер-

жави над церквою та її ієрархією з метою використання її в своїх