Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

591

СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ПРОЦЕС

І ПОЛІТИЧНЕ РЕФОРМУВАННЯ

Україна переживає воістину поворотний момент в іс-

торії, що відокремив її минуле (як би його не оцінювали!) від її

майбутнього, що не уявляється в сучасних умовах скільки-небудь

певним. Йдеться не стільки про такі факти, що кидаються в очі,

як розвал економіки, розгул корупції, зростання злочинності, гі-

перінфляція, а про те, що стався і крах всього соціуму з його си-

стемою культурних цінностей.

Зміна ж культурних цінностей — надто тяжкий і болісний про-

цес, що визначається не волею і бажанням людей, а всією сукуп-

ністю умов історичного розвитку. Зміна систем культурних цін-

ностей ідентична зраді батьківщини, що ще відзначав Жан-Жак

Руссо: «Не стіни і не люди утворюють вітчизну: це роблять зако-

ни, звичаї, уряд, конституція, всім зумовлений образ життя. Віт-

чизна укладена у взаємодії між державою і її членами; коли вони

змінюються або знищуються, зникає і вітчизна».

1. К

УЛЬТУРА УКРАЇНИ В СОЦІАЛЬНО-ІСТОРИЧНОМУ ВИМІРІ

Ситуація, що склалася, не має прецедентів: генеза

культурних цінностей в країнах, що стають на шлях демократії,

не переривалася навіть в періоди радикальних соціальних пере-

творень. Старі звичаї, закони не руйнувалися, а витіснялися на

периферію соціального життя в тій мірі, що позбавлялися актуа-

льності під напором нового. Перехід до соціально-політичних ре-

алій минав відносно безболісно. Досвід демократичних країн

Україною не затребуваний. Факт руйнування більшості культур-

них цінностей стався! Але проголошений курс на створення де-

мократичного суспільства ставить мету заповнення культурно-

го вакууму, що утворився. Безсумнівне досягнення процесу

суспільного оновлення, що захопив Україну, полягає в розкріпа-

ченні і визволенні духу, в зверненні до менталітету. Йдеться про

дух як носія людського сенсу, незримо визначальний течією подій

і навіть характер епохи, дух, здатний дати відповіді на злобо-

денні питання: від чого відходить суспільство і куди йде, чому

так ускладнюється життя, як тільки ледь-ледь стає вільніше?

Матеріал підготовлено О. I. Заздравновою, доктором філософських наук.

592

Духовна ситуація в сучасному суспільстві

Жити в посттоталітарному суспільстві багато складні-

ше і трудніше, аніж в умовах тоталітарного придушення духов-

ності. Нова духовна ситуація зв’язана з болісним переживанням

зв’язку епох, коли суспільство, люди починають немовби ще раз

навчатися самостійно мислити і говорити те, що думають, висло-

влювати свою і терпляче вислуховувати чужу думку, з трудно-

щами звикають до різномислення і багатоликості суспільства.

Доводиться звільнятися від гнітючого почуття незатребуваності

особи, розуму, волі, якими раніше розпоряджалися всі, кому не

лінь. Таку епоху (а така епоха, на жаль, не унікальна!) Олександр

Герцен визначав як епоху линяння: процес оновлення іде нероз-

ривно з процесом гниття, і що візьме верх — невідомо.

Культурне відставання — інтервал між тимчасовими зупин-

ками розвитку різноманітних сфер або елементів культури в той

або інший період. Одним з варіантів ідеї культурного відставання

є концепція Уїльяма Огборна, який вважав, що «різноманітні ча-

стини сучасної культури змінюються не з однаковою швидкістю:

одні частини змінюються значно швидше інших, а зважаючи на

те, що існують кореляція і взаємозалежність частин, швидкі змі-

ни в одній частині сучасної культури вимагають пристосування

через зміни різноманітних кореляційних частин культури». Соці-

олог В’ячеслав Липинський гадав, що матеріальна культура роз-

вивається відносно швидше, аніж нематеріальна. Відомий полі-

тичний діяч Володимир Винниченко, історик і політичний діяч

Михайло Грушевський, політичні діячі сучасності Мирослав По-

пович, Володимир Яворівський та інші бачать основні причини

культурного відставання, по-перше, в малій кількості винаходів

і нематеріальній (адаптивній) культурі; по-друге, в перешкодах

адаптивним змінам; по-третє, в опосередкованості контакту між

нематеріальною і матеріальною культурою, у зв’язку нематеріа-

льної культури з іншими елементами культури; по-четверте,

в опорі адаптації, що викликається оцінками соціальної верстви,

соціальної спільності, її орієнтаціями тощо.

Теорія культурного відставання, розвинена Уїльямом Огбор-

ном, зустріла критику з боку багатьох американських соціологів,

які показали неправомірність протиставлення матеріальної і не-

матеріальної культури, і розкрили притаманне теорії технологіч-

не визначення. Концепція культурного відставання є один з аспе-

ктів складного процесу соціальної дезорганізації і соціальної

зміни. Спроби політологів і соціологів України в сучасних умо-

593

вах в чистому вигляді перенести теорію Уїльяма Огборна на

грунт соціокультурних змін не принесли бажаних результатів. Ті

зміни, що відбуваються в сфері культури України, зумовлені різ-

номанітними соціально-політичними та економічними процесами

в житті суспільства. Головне в культурі — процес сходження в

єдиний центр різноманітних тенденцій. Культура сприймається

як загерметизовані організми. Використовуючи величезний істо-

рико-культурний матеріал в Україні, Мирослав Попович конста-

тує наявність різноманітних, принципово несумірних культур. В

сучасних умовах традиційні для політичної соціології пробле-

ми — суттєвість культури, зв’язок культури і цивілізації, співвід-

носини природи і культури тощо. Обговорюється в сучасних

умовах роль національних традицій в передачі сукупного духов-

ного, досвіду впливу культури на соціально-історичний процес.

Визначаючи суть культури, змін, що відбуваються в ній, соціоло-

ги і політологи України ототожнюють її з сукупністю норм,

цінностей та ідеалів, що виконують функцію соціальної орієнта-

ції в суспільстві.

Ситуація, в якій виявилася Україна, не унікальна, а якщо це

так (а це так!), то звертатися до досвіду минулого більш природ-

но, аніж нехтувати ним. Для духовної ситуації в Україні прита-

манне становище збентеження, роздвоєності. Минуле присутнє в

об’єктивних розумових формах, на що щохвилини наштовхують-

ся і особистість, і суспільство. I тут справа не в зміні ціннісних

орієнтацій, не в сплаті за рахунками з минулим, зі старим мис-

ленням, а суть — в спроможності і готовності (або неспроможно-

сті і неготовності) особи усвідомити «сенс існування». В сучас-

них умовах на кін поставлене щось більше, аніж вибір шляхів

економічного і політичного розвитку, — сама спроможність

жити життям вільної людини. Заклики журналістів жити за ка-

нонами «здорового сенсу» і «природних потреб» не можна вва-

жати ані здоровими, ані природними, хоча і висловлюють почут-

тя людини, яка дозволяє проводити над собою перманентні

(безперервні) соціальні експерименти.

В сучасних умовах знаходять втілення теорії загальної рівно-

сті. Основна ідея теорій — необхідність підпорядкування особис-

тості державі, мотивується потребами управління в умовах нау-

ково-технічної революції, зміцнення стабільності політичної

системи та усунення конфліктів, що виникають внаслідок соціа-

льної нерівності, а також розподілу праці між елітою, привілейо-

ваними верствами, які професійно займаються політикою, та ін-

шими громадянами суспільства тощо. Належати до соціуму,

594

ототожнювати себе зі своєю нацією, певною соціальною спільні-

стю, політичною партією, організацією — психологічна людська

потреба, що зумовлює політичну активність особи. Часто-густо

людина втягується в політику з тим, щоб стати саме часткою спі-

льності. Це позбавляє від самотності, дає відчути силу і спромо-

жність впливати на хід політичних процесів. Соціолог Валерій

Щегорцев відзначає, що політична соціалізація — це своєрідний

вступ людини в соціально-політичне середовище, залучення її до

системи функціональних політичних орієнтацій, традицій, нави-

ків і явищ, внаслідок чого формуються політична свідомість і

політична культура особистості.

Соціальна зумовленість втягнення особистості в політику допус-

кає розмежування політичних і неполітичних факторів у процесі

політичної соціалізації особи. Характер і тип державного устрою,

політичний режим, політичні інститути, політичні партії і політичні

рухи, об’єднання — ось основні політичні фактори процесу полі-

тичної соціалізації особи. Сім’я, школа та інші навчальні заклади,

робота, культура, мистецтво, література, засоби масової інформації,

національні звичаї і традиції та ін. — все це неполітичні фактори

соціалізації особистості. Але розмежування на політичні і неполіти-

чні фактори соціалізації особи має відносний характер. Адже розпо-

діл політичних і неполітичних факторів процесу політичної соціалі-

зації відбувається в кожному конкретному випадку, і зовсім не

обов’язковою є наявність того або іншого фактора.

Візьмемо засоби масової інформації. Це не просто засоби, що

інформують і роз’ясняють масам події, явища, політику, мають

у тоталітарному суспільстві виступати колективним організато-

ром, пропагандистом, агітатором, органом політичної партії то-

що. Адже сам процес інформування має зовсім особливий харак-

тер. Справа в тому, що існуючий в тій або іншій країні тип

політичного режиму багато в чому відіграє визначальну роль се-

ред факторів політичної соціалізації. Звичайно ж, соціальне сере-

довище має найважливіший вплив на процес включення людини

в політику, але не можна забувати й про роль людської індивіду-

альності. Iнакше з’ясувати, чому в подібних соціальних умовах

формуються різні за політичною свідомістю, політичною культу-

рою, формами і засобами політичної участі особистості, виявить-

ся принципово неможливим. Великим спрощенням виявилося б

визначення політичної соціалізації як односпрямованого процесу

дії політичних і неполітичних факторів на конкретну людину, ко-

ли їй відводиться суто пасивна роль об’єкта впливу з боку соціа-

льного середовища, політичної системи, політичного режиму

595

тощо. Тут треба враховувати не тільки вплив на конкретного ін-

дивіда, але й відповідь на його реакцію, зворотний імпульс.

Участь особи в реалізації владних політичних відносин або про-

тидія їх здійсненню і є політична участь. По-перше, основні форми

політичної участі особи: читання періодичних видань та ознайом-

лення з політичними передачами радіо, телебачення; звернення

в державні і адміністративні органи, а також в редакції газет, жур-

налів, на радіо, телебачення з ініціативними пропозиціями про по-

ліпшення існуючого становища, критикою помилок і прорахунків

органів державної влади тощо, якщо такі звернення виходять за ме-

жі особистих проблем і мають характер дій, що порушують суспі-

льні інтереси. По-друге, участь особи в діяльності, спрямованій на

підтримку існуючої політичної системи і структури або проти них,

участь в діяльності політичних партій і суспільних об’єднань, рухів

і організацій, що виконують політичні функції (участь виконавча,

організаційна, участь у виробництві, розподілі, рядова, в ролі лідера

тощо). По-третє, участь у виробництві і розповсюдженні політич-

ної інформації. По-четверте, участь у мітингах, демонстраціях, по-

літичних і економічних страйках та інших політичних акціях, аж до

революційних дій. В соціології і політології немає єдиної думки про

критерії виділення різноманітних форм політичної активності. Всі

форми участі в політичному житті суспільства визначають ста-

влення людини, особи до політики, існуючої політичної системи,

структури тощо. Розмежування основних форм участі особи в по-

літичному процесі має важливе значення. З точки зору конкретного

аналізу особливостей практики політичної соціалізації в тій або ін-

шій країні (в Україні, Білорусі, Росії, Східній Європі та ін.). В актуа-

лізації внутріособистого рівня процесу входження людини в полі-

тику тощо. Практика показує, що активна участь громадян в

управлінні в значній мірі результат соціальних перетворень, еконо-

мічного розвитку і підвищення добробуту, культури населення.

Сучасна політична апатія викликана різними причинами:

втратою соціальної перспективи, соціальних ідеалів, зневір’ям в

будь-яких владних структурах, психологічною втомою від не-

скінченного потоку політичної демагогії, необдуманих обіцянок і

відверто цинічної неправди. Сучасна політична апатія — це пра-

гнення людини до самовідгородження від політики, але це ще не

автономія індивіда, що відображається в відособленні від полі-

тичного процесу. Зіткнення протилежних тенденцій посилює

стихійність сучасного політичного процесу. Спостерігається різ-

ке зростання стихійної політичної поведінки людей (стихійність

масових суспільних рухів, страйків, мітингів, пікетів тощо). Пе-

596

реважають емоції, а не раціональність. В стихійній політичній

поведінці відображається масова соціально-психологічна реакція

на поглиблення суспільної кризи, кризи культури, на політичну

нестабільність, втрату довір’я до влади тощо.

Заниження мірки людської суті, суттєвої визначеності особи —

головна перешкода на шляху здобуття свободи духу, почуття, гід-

ності. Традиції родової общини, перенесені в теорію і практику

соціалізму, закріпили аморфне становище особи, коли існування

кожного зв’язувалося з безпосередніми міжіндивідуальними кон-

тактами до розчинення окремих осіб в єдиному суспільному орга-

нізмі. Усвідомлення повної залежності від суспільного організму

формує рабську психологію: все — це сила, а я — нуль. Урахуван-

ня традицій культури при аналізі політичних стосунків означає ви-

знання, що політичні відносини визначаються не тільки існуючим

співвідношенням сил, але також нагромадженими в ході історич-

ного процесу і в межах культури уявленнями про світ, цінностями,

що передаються, зразками поведінки. Політика — частина культу-

ри. В Україні процес політичного реформування суспільства

зв’язаний з проявом певних цінностей і певних зразків поведінки.

Розглядаючи політику з такої точки зору, можна враховувати не

тільки актуальні інтереси і діючі сили, але й функціонуючу в ми-

нулому культуру суспільства, її культурні цінності. Точніше, інте-

реси і сили в сучасних умовах стають зрозумілими при локалізації

їх в зумовленій історією дійсності світу культури. Погляд на полі-

тичну діяльність і політику через призму культури дозволяє реа-

льніше зрозуміти: яка влада, в якій мірі, коли і для кого є цінністю,

а також які взаємовідносини між різноманітними цінностями: між

владою і власністю; владою і престижем; владою і релігійною свя-

тістю; владою і мораллю. Різнорідність культур в часі та просторі

дасть можливість усвідомити, чому деякі політичні системи, від-

повідні одним умовам, зазнавали поразки в інших умовах, чому ті

ж самі дії відносно до одного народу дадуть очікуваний ефект, а

відносно іншого — приводять до невдач. Відмінність культур —

це відмінність засобів сприймання дійсності, способів її оцінки і,

як наслідок, методів дій.

Первісна тяга до безпосереднього злиття з іншими, зведена до

одного з основоположних принципів суспільного життя, не може

формувати нічого іншого, як тільки первісний засіб суспільного

буття. Особиста незалежність, що досягається на основі приват-

ної власності, необмежено активізує і фізичні, і моральні, і духо-

вні потенції індивіда, порушуючи перед ним питання і свого іс-

нування, і існування інших. Людське буття стає об’єктом

597

рефлексії, воно набуває змістожиттєвих орієнтирів. Чи вистачить

у людей рішучості, волі вирватися з полону колективістських

оцінок? Прагнення індивіда відділитися від маси, звернути увагу

на своє Я, змагатися з іншими, собі подібними, не тільки не за-

грожує основам соціального буття, але й стає рушійною силою

суспільного прогресу. Тоталітарне минуле (хотілося б надіятись,

що тоталітарне — це вже минуле) переконливо довело, що люди-

ну не можна переплавити в горнилі революційних бур. Участь

у революційному перетворенні світу облагороджує не кожного:

більшість, яка пройшла через смугу революційних потрясінь, не

тільки не стала чистіше, добріше, а озлобилася, перестала пова-

жати честь і гідність інших людей. Через гіперболізацію колекти-

вістського початку, джерела постраждали і страждають мораль-

но, духовно і індивіди, і суспільство. Не можна цінувати працю,

не уміючи цінувати конкретного трудівника-індивіда. Недооцін-

ка конкретного трудівника-індивіда викликає депрофесіоналіза-

цію і прогресуючу втрату якості праці. Суспільство, що не спро-

можне оцінити гідність особи, не спроможне створити ефе-

ктивну організацію виробництва, розвивати основи соціального

буття. Головний урок історії полягає в тому, що без нових

принципів духовного зв’язку між громадянами будь-які штучні

механізми, що сформувалися, соціальні прискорення суспільного

прогресу перетворюються в механізми спочатку гальмування, а

згодом і руйнування демократичних основ. Духовне становище

суспільства — це певний критерій оцінки перспектив його роз-

витку. Якщо хочемо реальної демократії, треба повернутися об-

личчям до культури взаємовідносин між людьми, між особистіс-

тю та державою. Правову державу можуть побудувати тільки

культурні, моральні, законослухняні громадяни.

Від культури етносу до культури нації

Процеси, що відбуваються в Україні в сучасних умо-

вах, відображаються на всіх формах суспільного життя значно

сильніше, аніж в 1917—1918 роках, в період формування націо-

нальної державності України. Але тут виявляються дві особливо-

сті: по-перше, усвідомлення процесів минає надто уповільнено, і,

по-друге, це усвідомлення носить здебільшого апологічний хара-

ктер. Таке положення свідчить, що вибір шляхів розвитку Украї-

ни як суверенної національної держави не супроводжується зі-

ставленням того, що втрачається, з тим новим, що приходить на

зміну старому. Революційно-руйнівний пафос, що знаходить ви-

598

правдання в кінці 80-х — на початку 90-х років, не породив конс-

труктивно-творчих тенденцій в суспільстві.

Деструктивний підхід до існуючого набирає нові обороти і

вже відкрито загрожує зруйнувати все «до основ». Виникають

два питання: чи вистачить Україні сил на її буття «потім»? I на

якому культурному фундаменті будується це «потім»?

Революція 1917 року звершилась в суспільстві з традиційною

культурою, що відповідала аграрній цивілізації, де індивід спо-

конвіку включений в колективні структури: сім’ю, сільську об-

щину, церковну парафію. Солідарність і взаємна відповідаль-

ність — найістотніші характеристики особи, навіть якщо

особа стає членом злочинної зграї або підпільної організації ре-

волюціонерів. В післяреволюційний період тип відносин аграрно-

го суспільства не зруйновано, а лише модифіковано. Комуністи-

чна фразеологія наклалася на традиційні структури і відносини

аграрної цивілізації, що примусово зверталися до створення інду-

стріальної економіки тоталітарного суспільства, що не допускає

вільного підприємництва ані в якій формі. Підприємництво скла-

дає окрему рису індустріальної цивілізації. Адже право на прива-

тну власність історично припускало й свободу підприємництва, а

також право на вільну працю (вибір виду діяльності, розпоря-

дження робочою силою, безпечні умови праці, гарантовані міні-

мальні розміри оплати праці тощо). Культурні права покликані

гарантувати духовний розвиток людини. В індустріальній цивілі-

зації розклад цілого на частини звеличується як універсальний

принцип не тільки пізнання, але й буття. Людство складається з

суверенних індивідів — це, скоріше, основне відкриття індустрі-

альної цивілізації, що й покладене в основу її культури. Культу-

ра, в міру того, як споруджувалася її будівля, водночас відтісняла

на периферію суспільного життя традиційну культуру колективі-

зму, що знеособлює індивіда. Але «атомізація» суспільства пере-

творилася на ностальгію за втраченою колективністю. Ключ до

багатьох соціальних драм не тільки в економічних змінах, але й в

тих явищах духовно-культурного життя, що зв’язані зі зміною

соціальних орієнтирів і людської психології. Один з фундаторів

етології Конрад Лоренц попереджає: «Доки форми соціальної по-

ведінки, виниклі філогенетично, закладені в добро або в зло, в

людський спадковий апарат, порушення традиції може призвести

до того, що всі культурні норми соціальної поведінки згаснуть,

як полум’я свічки».

Культура стародавньоукраїнського етносу повністю належить

аграрній цивілізації. Буквальне відродження стародавньої україн-

599

ської культури неможливо. Суверенна національна держава по-

требує національної культури. На відміну від етнічної принале-

жності, яку не вибирають і що не складає особистої заслуги, при-

належність до нації вимагає індивідуальних зусиль і свідомого

вибору. Утворення нації безпосередньо зв’язане з ринковою еко-

номікою, коли на зміну локальним об’єднанням людей, які ве-

дуть традиційно замкнутий спосіб життя, приходить зв’язок са-

мостійних і незалежних один від одного індивідів, що об’єдну-

ються результатами власної праці. Отже, нації виникають в ре-

зультаті «атомізації» етносу й заміни кровно-споріднених патріа-

рхальних відносин на відносини економічні і політичні. Нація не

заперечує етносу, а перетворює його шляхом відособлення інди-

відів, які втрачають «природні» зв’язки. Нація можлива як

об’єднання людей на основі їх економічної, політичної і духовної

самостійності. Тому шлях до національного життя — це шлях

становлення сучасної цивілізації, з її вільною ринковою економі-

кою, правовою державою і міською культурою.

Піднесення національної самосвідомості в Україні вимагає

уважного ставлення до національного питання. Очевидно, що на-

ція ставиться до окремого індивіда як реальна соціально-

культурна основа, завдяки якій людина почуває себе продовжу-

вачем генерацій і сподівається на продовження існування загаль-

них ознак (мови, культури тощо) в майбутньому. Людський рід —

це не тільки загальнотеоретичне поняття, це спільність людей,

що набуває на окремих етапах історичного розвитку й націона-

льних рис. Залучення індивіда до роду як засіб досягнення родо-

вого безсмертя також має національний характер. Дещо іншою

стає проблема повноти реалізації людської суттєвості. Її трансце-

ндування є не абстрактне продовження буття людини в якійсь

безликій спільності людей, а втілення в національно оформлено-

му співтоваристві. Втрата національної перспективи тяжко пере-

живається людьми, тому що зникає й особиста перспектива існу-

вання. Аналогічно й втрата зв’язків з минулим своєї нації, свого

етносу, забуття національних форм культури негативно вплива-

ють на особистість, яка не може далі розпредмечувати соціально-

культурний шар буття, що передається в національній спадщині.

Специфіка становлення національної української культури поля-

гає в тому, що культура прагне з самого початку уникнути і ути-

літарно-побутової, і безпосередньо дидактичної функціональнос-

ті. Утилітарно-побутова функціональність української культури в

найбільш концентрованому вигляді знаходить відображення в

фольклорі, тоді як дидактична функціональність культури прагне

600

до втілення в морально-духовних, філософських і релігійних цін-

ностях. Перетинання таких векторів національної культури, що

перебувають в стадії становлення, визначає й менталітет особи, і

менталітет суспільства.

Становлення національного менталітету

Менталітет (ментальність) в політиці — сукупність

стійких, загальнопоширених в тій або іншій соціальній спільно-

сті, групі уявлень, що відображають особливе бачення політич-

ної і соціальної реальності людей, які належать до неї.

Об’єднуючи раціональне і підсвідоме, чуттєве і логічне, ціннісні

та інші переконання, менталітет відображає спосіб, характер, ме-

тод суспільного і групового мислення, характеризує стійкий стан

умонастроїв суспільного і групового суб’єкта політики.

Поняття менталітет склалося на початку XX ст. у руслі за-

хідноєвропейської культурної традиції і спочатку використову-

валося як одна з характеристик раціональних основ духовного

життя суспільства. Поняття менталітет свідчило про відмін-

ність характеру і джерел мислення, що існували в громадянсько-

му суспільстві, у порівнянні з основами власне політичних пере-

конань. Згодом, поряд з внутрішнім ускладненням змісту поняття

менталітет стало застосовуватися для характеристики складу

мислення соціальної спільності, групи не тільки в національній,

релігійній та інших неполітичних сферах життя, але й в політиці.

В залежності від менталітету, що склався, соціальна спільність —

клас, народ, нація та інші володіють певною сприйнятливістю до

того або іншого типу ідеології, культурних норм, політичних ви-

мог тощо. Менталітет має спроможність виявляти відносно авто-

номний вплив на політичну поведінку суб’єктів.

Менталітет — форма соціально-культурного закріплення

людської суб’єктивності, що відображає залежність свідомості

окремої особи від форм суспільної свідомості і суспільного бут-

тя. Констатація самобутньої української національної культури

ставить проблему порівняльного аналізу її з іншими культурами і

пошуку загальних першоджерел. На такому шляху досягається не

просто розуміння об’єктивного змісту культури, але й конструю-

вання індивідом свого бачення культурного життя. Об’єктивні

факти стають індивідуальними формами свідомості, а їх інтер-

претація створює канал переходу об’єктивного сенсу в людську

суб’єктивність. А це і є процес духовного засвоєння дійсності.

Культурна спадщина приходить з глибин буття і свідомості в

період загальної соціальної кризи. З такого моменту мислення