Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

731

ти теоретичну базу під практику прогнозування, поняття футу-

рологія знаходить широке розповсюдження в наукових, філософ-

ських і соціологічних колах Заходу і використовується в науко-

вих працях і публіцистиці. Поняття «футурологія» означає

методику і спосіб прогнозування в різноманітних сферах і галу-

зях знання. В сучасних умовах поняття футурологія вживається

як синонім прогнозування і прогностики, визначаючи всю сукуп-

ність літератури про майбутнє, в філософській і соціологічний лі-

тературі його вживають стосовно до сучасних немарксистських

концепцій майбутнього людства. На Заході в багатьох країнах

створені спеціальні наукові центри, що займаються футурологіч-

ними дослідженнями. Вивченням майбутнього займаються в

США — Гудзонівський і Гуверівський інститути, Центри ви-

вчення майбутнього є в Портлендському, Принстонському і Ка-

ліфорнійському університетах, Iнститут зовнішньополітичних

досліджень при Пенсильванському університеті, Iнститут світо-

вого порядку в Нью-Йорку та ін., в ФРН — Iнститут Макса Пла-

нка і Товариство досліджень майбутнього, в Франції — центр

Фотюрибль, в Англії — Комісія найближчих 30 років та ін. З 70-х

років провідне становище в футурології зайняв Римський клуб, а

в 1974 році створена Всесвітня федерація досліджень майбутньо-

го. Футурологією розробляються найрізноманітніші моделі май-

бутнього: постіндустріальне суспільство, суперіндустріальне су-

спільство, суспільство Третьої Хвилі, технотронне суспільство,

постреволюційне суспільство, кібернетичне суспільство тощо.

В футурології виділяються напрямки:

техніцистський — предметом прогностичного аналізу висту-

пають тенденції науково-технічної революції і її соціальні нас-

лідки;

екологічний — займається прогностичним аналізом взаємодії

суспільства і природи, включаючи дослідження основних аспек-

тів взаємодії — народонаселення, природних ресурсів, забруд-

нення навколишнього середовища, освіти та ін.;

аксіологічний — орієнтується на прогнозування проблем осо-

би, людини і її ціннісних орієнтацій, культури і способу життя.

Звичайно ж, футурологія не тільки розглядає та інтерпретує

проблеми майбутнього, але намагається впливати на хід подій,

виходячи з цінностей та ідеологічних настанов. В залежності від

опису майбутнього, що є в соціально-політичних прогнозах, фу-

турологія спонукає людину або активно прагнути до майбутньо-

го, або протидіяти його наступу, або пасивно очікувати на-

стання майбутнього. Природно, соціально-політичний прогноз

732

виступає одним з засобів організації діяльності соціальних аген-

тів із зміни або пролонгування соціально-політичних процесів.

Тому-то прогнози футурології ділять на самоздійснювані й са-

морозвиваючі та саморуйнуючі. Ефект самоздійснення та само-

руйнування прогнозів вперше досліджений американським соці-

ологом, представником неопозитивізму Робертом Мертоном.

Вплив на майбутнє можливий шляхом цілеспрямованих впливів

на тенденції розвитку сучасності. Висування на передній край су-

спільного прогресу проблеми виживання в умовах загострення в

сучасному світі глобальних суперечностей підвищує значення ці-

леспрямованого формування майбутнього, роль «майбутньотво-

рчого планування, регулювання». Щоб уникнути катастрофи, дії

людей важливо погоджувати з можливими варіантами майбут-

нього. У відповідності з бажаним виглядом майбутнього суспіль-

ству доведеться регулювати і економіку, і чисельність населення,

і потреби тощо. Мобілізуючи сили народів і держав світу, про-

гностика здатна сприяти тому, щоб світ уникнув небажаного

майбутнього за умови, якщо прогноз побудований не шляхом во-

люнтаристських дій футурологів, а на основі аналізу об’єктивних

тенденцій соціального розвитку, врахування загальної історичної

необхідності. Звідси, хоча соціально-політичний і економічний

вигляд майбутнього формується в соціальній активності, проте

творчо-перероблюючу діяльність людей, їх спроможність ство-

рювати майбутнє не можна уявляти як свавілля. В сфері дослі-

дження майбутнього велика роль нормативного підходу, при

якому образ майбутнього створюється з позиції належного, з

позиції норми, ідеалу.

На початку XXI століття всесвітньої історії передбачення май-

бутнього стало соціальним велінням, від дотримання якого зале-

жать життя людського співтовариства і долі грядущих поколінь.

Окреслюючи віхи в розвитку суспільствознавства Заходу, а потім і

Сходу, виділяють панівні в той або інший період концепції майбу-

тнього суспільства: в 50—60-ті роки за впливом і значимістю поза

конкуренцією — концепція індустріального суспільства, в 70-ті

роки — значне місце в теорії суспільства майбутнього займає кон-

цепція постіндустріального суспільства, запропонована амери-

канським соціологом Девідом Беллом, а з 90-х років видне місце

займає концепція інформаційного суспільства і соціально-

інтегрованого суспільства, розроблені американськими футуроло-

гами Олвіном Тоффлером, Девідом Несбітом та ін. Утвердження

концепції індустріального суспільства в суспільно-політичній ду-

мці Заходу потрібно на період загальної ейфорії в 60-х роках з

733

приводу можливостей, що таяться в надрах промислової цивіліза-

ції. Могутність засобів впливу на природу і суспільство, які пере-

бувають в руках людини, настільки велика, що виникає необхід-

ність в сучасних умовах ретельно враховувати наслідки дій, що

вживаються в зв’язку з розгортанням соціального суспільного про-

гресу і відповідно їх регулювати. Ось чому найважливішим скла-

довим елементом внутрішньої та зовнішньої політики сучасних

держав стає прогнозування міжнародно-правових відносин, внут-

рішньодержавних соціально-політичних процесів тощо. Виділя-

ються й види прогнозування: по-перше, політичне і військове про-

гнозування (на Заході ним займається політична футурологія); по-

друге, економічне прогнозування, що розкриває тенденції еконо-

мічного процесу; по-третє, соціальне прогнозування, що вивчає

перспективи розвитку соціальних процесів тощо; по-четверте,

технологічне прогнозування, що досліджує тенденції розвитку на-

уки і техніки, технологічного прогресу та ін.

В футурології на Заході та в соціальному прогнозуванні на

Сході важливе місце відводиться політичному прогнозуванню.

Політичне прогнозування — це розробка уявлення про становище,

функціонування і напрямки змін соціально-політичних систем в

різні періоди в майбутньому. Об’єктом такого роду прогнозів мо-

жуть бути функціонування і розвиток різноманітних політичних

систем, починаючи від всесвітньої макросистеми політичних від-

носин і до політичних систем різноманітних країн і їх політичних

установ, політичних партій, конкретних ситуацій та ін. Політичне

прогнозування виконує ряд найважливіших функцій: по-перше,

дає інформацію про майбутнє; по-друге, визначає можливі й оп-

тимальні шляхи, засоби і способи досягнення поставленої мети;

по-третє, активно впливає на формування майбутнього. Політичне

прогнозування здатне давати вірогідну інформацію про перспек-

тиви розвитку соціально-політичних процесів лише тоді, коли в

основі прогностичного дослідження майбутнього соціально-

політичної системи лежить наукова методологія, а саме: принципи

пізнання об’єктивної реальності світу, діалектичної суперечливос-

ті та альтернативності розвитку суспільства.

Звичайно ж, передбачення — це знання про майбутнє, тобто

про те, чого ще немає в дійсності, але що потенційно є в сучас-

ному у вигляді об’єктивних і суб’єктивних передумов очікувано-

го ходу розвитку матеріально-технічних умов, різноманітного

роду ресурсів, інтелектуального потенціалу, певної мети, що ста-

влять люди, співвідношення соціальних і політичних сил. Теоре-

тичною основою передбачення служить здатність вищої нервової

734

діяльності до випереджаючого відображення дійсності, тобто пе-

редбачення в різноманітних формах. Говорячи про соціально-

політичні прогнози в футурології, не можна не помітити проблем

і труднощів, з якими зустрічаються західні політологи і футуро-

логи. Їм можна докоряти у відносно слабкій розробленості де-

яких політичних проблем, в розрізненості і фрагментарності фу-

турологічних концепцій, в ідеологічній упередженості, в політич-

ній наївності та примітивізмі світоглядних і загальнометодологі-

чних настанов тощо.

Безперечно, що саме оригінальний вклад кожного народу ви-

веде світову цивілізацію на принципово новий рівень соціального

прогресу. В історії становлення і розвитку людства, цивілізації

виділяються три важливі ступені: доіндустріальний, індустріаль-

ний і постіндустріальний, який охоплює становлення і розвиток

інформаційного, соціально-інтегрованого суспільства. Сучасна

епоха і є епохою революційного оновлення світової цивілізації,

становлення нової суспільно-економічної системи.

ІТЕРАТУРА

Гончаренко А. Н. XXI век в зеркале футурологии. — М.,

1987.

Баталов Э. Я. В мире утопии. — М., 1980.

Иноземцев В. В. Капитализм, социализм или постиндустри-

альное общество. — М., 1991.

Полищук М. Л. В преддверии натиска «третьей волны». —

М., 1987.

Пономаренко И. Б. Стремление к власти над народами. Тео-

рия и практика американской политики «баланса сил». —

М., 1983.

Проскурин С. А. Баланс интересов государств — основа про-

гресса цивилизации. — М., 1991.

Семченко А. Т. Современный апокалипсис. — М., 1989.

ПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ

♦ Що таке сучасний суспільний прогрес?

♦ Що таке глобальні проблеми? Їх суть і місце в суспільному

житті.

♦ Які основні теорії і концепції сучасного майбутнього суспі-

льства?

♦ Основні напрямки сучасної міжнародної політики.

♦ В чому суть змін в незалежних державах Співдружності —

в Україні, Росії, Білорусі та інших, в країнах Східної Європи?

735

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ВИБIР УКРАЇНИ

Сам факт народження суверенної України — невід’єм-

ної частини Європи — з географічної точки зору та за фактом

прийняття християнства стоїть на зорі державності — складової

частини західної цивілізації. Сам факт хрещення Київської Русі

знаменував цивілізаційний вибір, що визначив дальший історич-

ний шлях країни і народу. Візантія стала для Київської Русі куль-

турним орієнтиром, а сусідні країни — Польща, Угорщина, Лит-

ва — природними суперниками і партнерами. Особливості геопо-

літичного становища України визначили її складну долю, поєдна-

ну з постійною визвольною боротьбою українського народу та на-

полегливими спробами самоідентифікуватися в мінливому євро-

пейському середовищі. ХХ ст. стало доленосним — Україна

здобула незалежність і стала активно стверджуватися у світі.

Суверенна Україна продемонструвала світові палке бажання

стати частиною європейської спільності не тільки географічно,

але й політично та економічно. Сучасний європейський вектор

зовнішньої політики України відповідає національним інтересам.

1. Є

ВРОПЕЙСЬКІ ІНТЕГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ: МІСЦЕ УКРАЇНИ

Стратегічним вектором зовнішньої політики України є

її європейська орієнтація, що стала не просто одним з напрямків

зовнішньополітичної діяльності, а важливим засобом та орієнти-

ром внутрішньої трансформації суспільства, обов’язковою умо-

вою європеїзації. Не випадково у лютому 2000 року в Посланні

Верховній Раді України слушно підкреслювалося, що базовою

основою дальшого розвитку України є європейський вибір, від-

даність загальнолюдським цінностям, ідеалам свободи та гаран-

тованої демократії. Вся історія українського народу переконливо

свідчить, що вистраждано право здійснити курс в Європу, приєд-

натися до здобутків високорозвинутої європейської цивілізації.

Для України європейський вибір справді доленосний ще й тому,

що опирається на глибоке історичне коріння і традиції українсь-

кого народу. Спорідненість з Європою повністю проявилася ще в

епоху Середньовіччя на прикладі тісних зв’язків і Київської Русі,

і Галицько-Волинської держави із західноєвропейськими країна-

ми. Показовим можна вважати і литовсько-польський період, ко-

736

ди українські землі, незважаючи на всі складності пригніченого

становища, ще більше поглибили тенденцію.

I в епоху революційних змагань Україна прагнула в Європу.

Але тоді європейська орієнтація здебільшого мала військово-

політичний характер. Прагнучи нейтралізувати домагання Росії,

українська політична еліта шукала допомоги серед європейських

сусідів — Німеччини, Австро-Угорщини, Франції, Великобрита-

нії, Польщі. Вплив східної російської цивілізації на українське

суспільство тоді значний, революційні гасла приваблювали не

надто свідомих громадян, що неодноразово підкріплювалося і

прямим військовим втручанням. Україна тоді поступово втрачала

не тільки зв’язки з Заходом, але й втрачала власну державність.

Значну увагу науковому обґрунтуванню західної зовнішньо-

політичної орієнтації приділяли українські вчені — Михайло

Драгоманов, Михайло Грушевський, В’ячеслав Ліпинський та ін.,

наголошуючи на важливості та природності її для українського

життя. Акцентуючи увагу на необхідності для України західно-

європейської орієнтації, застерігали проти однобічної абсолюти-

зації будь-якого вектора зовнішньої політики.

Перший етап. Європеїзація України — досить складне явище,

взаємодія власних національних інтересів і інтересів Заходу, Єв-

ропи. Якщо між Україною і Європою не буде суттєвих розбіжно-

стей, можна стверджувати про вдалість процесу єднання.

Основні інтереси Західної Європи вважалися:

по-перше, збереження західної цивілізації і розширення спів-

робітництва між її європейською, північноамериканською і тихо-

океанською частинами; зміцнення її базових цінностей та інсти-

тутів: демократії, механізмів вільного ринку, ліберально-демо-

кратичної ідеології тощо;

по-друге, формування нової структуризації світу на принци-

пах глобальної економіки; протидія створенню і зміцненню будь-

якого геополітичного блоку або стратегічної сили, які могли б

протистояти західній цивілізації та сприяти формуванню нової

біполярності або антагоністичної багатополярності;

по-третє, обмеження впливу і експансії месіанських держав,

упередження переростання регіональних конфліктів у глобальні

війни;

по-четверте, збереження й посилення існуючої стратегічної

переваги над колишніми і потенційними супротивниками та за-

безпечення можливості стратегічного домінування в будь-яких

регіональних чи глобальних конфліктах; зміцнення римленду (по

периферії Євразії від Iсландії до Японії і Філіппін);

737

по-п’яте, зміцнення НАТО та її поширення на Схід; стимуля-

ція приєднання до Європейського Союзу та європейської культу-

ри країн Центральної Європи і країн, що утворилися після дезін-

теграції СРСР, особливо тих, чиї культури близькі до західної;

по-шосте, розбудова й поширення впливу міжнародних інсти-

тутів, що відповідають західним цінностям, забезпечення інтег-

рації незахідних країн у ці інститути; економічна і соціокультур-

на експансія в інші країни, підтримка соціальних інститутів і

груп, що орієнтуються на західні цінності, інтереси і стиль життя;

боротьба з міжнародним тероризмом.

Зовнішньополітичні інтереси України зводились:

по-перше, до зміцнення України як суверенної незалежної дер-

жави, зростання ролі фундаментальних демократичних цінностей

та зміцнення інститутів, що забезпечують добробут, безпеку і со-

ціокультурний прогрес; повернення України в європейський ци-

вілізаційний простір, всебічна інтеграція до європейських і євро-

атлантичних політичних і соціальних структур, а також структур

безпеки;

по-друге, до посилення економічного та політичного потенці-

алу і дієспроможності України в широкому розумінні за рахунок

прискорення внутрішнього розвитку, участі в європейських стру-

ктурах безпеки, укладання двосторонніх і багатосторонніх дого-

ворів, отримання відповідних гарантій безпеки тощо; пріоритетна

орієнтація на інтеграцію до Європейської співдружності. Погли-

блення спеціального партнерства з НАТО, курс на приєднання

(як перший крок) до політичних структур організації, яка є нарі-

жним каменем усієї структури європейської безпеки;

по-третє, до зміцнення стратегічного партнерства зі США та

зв’язків з країнами Західної Європи відповідно до національних

інтересів і пріоритетів України; підтримка і розвиток рівноправ-

них, взаємовигідних економічних, політичних і соціокультурних

відносин з Російською Федерацією; зміцнення та консолідація

особливих відносин із стратегічно важливими сусідами, насампе-

ред з Польщею, країнами Балтії, Туреччиною, Грузією, Азербай-

джаном та країнами Вишеградської групи; сприяння формуванню

поясу стабільності та регіональних структур безпеки від Балтій-

ського і Чорного морів до Закавказзя і Центральної Азії;

по-четверте, до активної участі у створенні європейських і єв-

разійських транспортних коридорів по Балто-Чорноморсько-

Близькосхідній осі і по осі Західна Європа — Україна — Закавказ-

зя — Центральна Азія — Китайська народна республіка, викори-

стання таких коридорів для створення надійної багатоальтерна-

738

тивної системи постачання енергоносіїв і стратегічно важливої

сировини; курс на альтернативне лідерство на територіях колиш-

нього СРСР і, насамперед, у Чорноморсько-Каспійському регіоні;

активна кооперація з тими країнами, які вбачають в Україні на-

дійного рівноправного партнера, вільного від великодержавних і

гегемоністських амбіцій;

по-п’яте, до протидії неконтрольованому іноземному економі-

чному проникненню; всебічного захисту економічного суверені-

тету, недопущення встановлення будь-яких форм економічної і

політичної залежності; до блокування поточних спроб односто-

ронньої іноземної соціально-культурної та інформаційної експа-

нсії й домінування; цілеспрямованого формування в масовій сві-

домості універсальних європейських і євроатлантичних

цінностей і соціокультурних орієнтацій; боротьби з міжнародним

тероризмом.

Отже, суттєвих розбіжностей між інтересами Західної Європи

та України немає, хоча, безумовно, окремі проблеми були, є і за-

лишатимуться в майбутньому. Потрібно постійно відшукувати

спільні інтереси та використовувати їх в ім’я всіх учасників єв-

ропейського інтеграційного процесу.

Важливим аспектом процесу інтеграції України в Європу є

розширення співробітництва з європейським міждержавним

утворенням — Європейським Союзом. Утворився Європейський

Союз в результаті послідовного розвитку інтеграції країн Захід-

ної Європи. Початок 50-х років ХХ ст. вважається початком єв-

ропейської інтеграції. Саме тоді Франція запропонувала створити

спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, Ні-

меччини та інших західноєвропейських країн («план Шумана»).

Головною метою програми стало примирення Франції та Німеч-

чини, недопущення між ними війни у майбутньому. Найважли-

вішим засобом досягнення мети мав стати механізм управління

виробництвом і торгівлею стратегічною для військових потреб

продукцією — вугіллям та сталлю — та наднаціонального конт-

ролю за ними. Контроль мав здійснювати вищий орган (прообраз

Європейської Комісії). «План Шумана» реалізовано після підпи-

сання Паризького договору про створення Європейського співто-

вариства вугілля і сталі. До складу співтовариства увійшли

шість країн: Бельгія, Iталія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина

та Франція («європейська шістка», що далі стала локомотивом

європейської інтеграції).

Країни європейської шістки підписали договір про Європейсь-

ке оборонне співтовариство, прагнули створити ще й Європей-

739

ське політичне співтовариство. Та не судилося стати реальністю

ані Європейському оборонному співтовариству, ані Європейсь-

кому політичному співтовариству. Вирішальну роль тут відіграла

Франція, парламент якої після тривалих дискусій вирішив від-

класти ратифікацію Договору про Європейське оборонне співто-

вариство. А це зробило недоречним і підписання Договору про

Європейське політичне співтовариство. На початку 50-х років

XX ст. країнам європейської шістки не вдалося започаткувати ін-

теграцію в оборонній та політичній сферах. Iнтеграція розвивала-

ся в інших сферах, насамперед, в економічній. В середині 50-х

років на конференції у Мессіні країни європейської шістки домо-

вилися про заснування Європейського співтовариства з атомної

енергетики (Євроатом). Поряд з Євроатомом створюється і Євро-

пейське економічне співтовариство. Метою економічного спів-

товариства стало усунення внутрішніх торговельних бар’єрів

усередині Співтовариства (створення зони вільної торгівлі),

створення митного союзу і нарешті — створення спільного ринку

(забезпечення вільного руху по території країн-учасниць Співто-

вариства товарів, послуг, капіталу, робочої сили). Метою Євроа-

тому визначалось співробітництво країн-членів у використанні

ядерної енергії з мирною метою.

В 60-х роках XX ст. підписується Договір про злиття виконав-

чих органів Європейського співтовариства вугілля і сталі, Євроа-

тому та Європейського економічного співробітництва. Створю-

ється єдина структура інститутів, що забезпечують розвиток

європейської інтеграції. Основними інститутами стали Європей-

ська комісія, Рада європейських співтовариств, Європейський па-

рламент та Суд європейських співтовариств. В середині 70-х ро-

ків ХХ ст. до існуючих органів додається новий — Європейська

рада, що складається з глав держав та урядів країн-членів Євро-

пейських співтовариств. В кінці 60-х років завершується форму-

вання зони вільної торгівлі та митного союзу (перших двох ета-

пів інтеграції) Європейського економічного співробітництва.

Тоді ж завершується і формування спільного ринку. В 70-х роках

почався процес розширення Європейського економічного співто-

вариства: членами співтовариства стали Великобританія, Данія та

Iрландія, Греція, Iспанія та Португалія. Ставилася мета створення

єдиного внутрішнього ринку (наступного етапу економічної інте-

грації, що передбачав гармонізацію економічної політики).

На початку 90-х років у Маастрихті підписано Договір про Єв-

ропейський союз (саме поняття Європейський союз появилось в

період Паризької конференції), визначались так звані три колони

740

Союзу: перша колона — Європейські співтовариства: Європейське

співтовариства вугілля і сталі, Євроатом та Європейське співтова-

риство (замість старої назви Європейське економічне співтовари-

ство). Європейське співтовариство серцевина та каркас процесу

інтеграції, наднаціональне явище; друга колона — спільна зовніш-

ня та політика безпеки; третя колона — співтовариство у сферах

юстиції та внутрішніх справ. Маастрихтський договір означав курс

на завершення формування єдиного внутрішнього ринку (четвер-

тий рівень економічної інтеграції) та перехід до реалізації ідеї еко-

номічного та валютного союзу (п’ятий — найвищий рівень еконо-

мічної інтеграції). Тоді ж в кінці 90-х років підписано

Амстердамський договір, який вніс зміни та доповнення до Маас-

трихтського договору, Римського договору про заснування Євро-

пейського економічного співтовариства та Євроатому. А на почат-

ку ХХI ст. підписано Ніццький договір, який вніс зміни в

механізми інституційного розвитку Європейського співтовариства

з огляду на майбутнє розширення. Тоді ж у Копенгагені на засі-

данні Європейської ради затверджено договори про вступ до Єв-

ропейського співтовариства 10 країн: Польща, Чехія, Угорщина,

Словаччина, Естонія, Литва, Латвія, Словенія, Кіпр та Мальта.

Очікувалось розширити співробітництво до 25 членів. Отже, Єв-

ропейське співтовариство є політичним і валютно-фінансовим

об’єднанням, що прагнуло забезпечити економічне зростання і за-

йнятість населення, підтримує стабільність і мир. Природно, що

Україна вважає вступ до співтовариства стратегічною метою,

стрижнем європейського вектора зовнішньої політики. Складаєть-

ся якісно нова ситуація, коли соціально-економічні та політичні

процеси, що відбуваються в окремій країні, оцінюються за систе-

мою стандартів, сформованих світовою спільністю. Така оцінка

має конкретні політико-економічні наслідки для країни. Всі супе-

речки, що точаться навколо можливого місця і ролі України у різ-

номанітних інтеграційних об’єднаннях, неможливо не визнати то-

го, що європейська інтеграція — це магістральний напрямок

розвитку, який визначає ситуацію в самій Європі в третьому тися-

чолітті і її місце у світі. Європейський союз визнав проголошення

незалежності України однією з головних подій в Європі наприкін-

ці ХХ століття. Справді, перший етап взаємовідносин України та

Європейського союзу охоплює період з 1991 по 1994 рік, і завер-

шується підписанням Угоди про партнерство і співробітництво

між Україною та Європейським союзом.

Другий етап — 1994—1998 роки — починається з ратифікації

Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та Євро-