Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

761

джені імпульси, що враховуються правлячими колами, якими тем-

пами й напрямками визначаються зрушення у житті суспільства і

ступенем стійкості або нестійкості балансу інтересів. Визначення

конфліктності значно залежить від засобів зіставлення протилеж-

них інтересів, подолання суперечностей, що виникають, і можли-

востей виникнення конфліктних ситуацій. Конфронтація — несу-

місність інтересів соціальних спільностей, верств абсолютна, і

вирішення їх можливе тільки з допомогою насилля. Ослаблення

існуючих суперечностей між групами можливе тільки на ґрунті

згоди. Iнтереси соціальних спільностей, груп стають фактором

стабільності або нестабільності, трансформуючись у відповідну

політичну позицію і поведінку. Це здійснюється через механізми

політичної соціалізації, на ґрунті певної політичної культури.

Якщо ж простежити зіткнення різноманітних сил, суперечнос-

тей, що виникають між структурами і суб’єктами політичних дій,

то виявиться, що найпомітніші є суперечності між елітою та

іншою частиною суспільства. У таких ситуаціях великі маси лю-

дей перестають сприймати і відчувати структури влади та управ-

ління як органи, що висловлюють і представляють їх власні інте-

реси. Навпаки, починають дивитися на них, як на групу, що

змушує їх до реалізації сторонніх інтересів. Та й всередині самої

еліти суспільства, що править, можуть виникати конфлікти між

різноманітними її частинами (фракціями, групами тощо), що, по-

діляючи деякий спільний інтерес, розминаються в поглядах на

конкретні проблеми. Але конфлікти виникають і у взаємовідно-

синах різноманітних політичних сил (партій, рухів) і соціальних

верств (станів, класів), що не належать до правлячої еліти суспі-

льства. Такі конфлікти носять форму політичної боротьби між рі-

зноманітними партійними фракціями і самими партійними орга-

нізаціями і суспільними об’єднаннями. Звичайно ж, конфлікт —

це, по суті, хвороба спілкування, що має свої симптоми, харак-

терні ознаки, різноманітні порушення спілкування: прагматичні,

легітимні, комунікаційні, соціально-психологічні тенденції, зміни,

що відхиляються від нормального спілкування, тощо.

Важливим в аналізі суті конфлікту є спілкування. Спілкуван-

ня — спільна діяльність в реалізації інтересів, що координується

шляхом обміну думками і регулюється загальними нормами. Спі-

лкування — багатоплановий процес розвитку контактів між лю-

дьми, породжений потребами спільної діяльності. Спілкування —

людська взаємодія, сукупність окремих індивідуальних дій, спроб

одних індивідів виявити вплив на інших індивідів, змінити їх вну-

трішній світ, їх наміри, дії тощо. Взаємодія індивідів носить

762

особистий і соціальний характер, відображає інтереси особисті

та інтереси соціальні. Якщо ж виникає порушення спілкування,

виникає і конфлікт — зіткнення інтересів, думок, позицій тощо,

і навіть інтимно-міжособовий конфлікт, то важливим є соціа-

льно-нормативний аспект, що у випадку втручання громадсько-

сті з метою нейтралізації конфлікту, може виявитися виріша-

льним. У спілкуванні людей важливі: суб’єктивність (реалізація

інтересів), реальність (координація шляхом обміну поглядами),

нормативність (регулювання загальними нормами).

Iндивід, людина зі своїми інтересами, є, насамперед, й учасник

спілкування. Чи спілкуються соціальні спільності, об’єднання

людей, держави? Звичайно ж, ні. Спілкуються, насамперед, пред-

ставники соціальних спільностей, об’єднань людей, держав (лі-

дери, кур’єри, посли, президенти тощо), які репрезентують інте-

реси соціальних спільностей. Їх власні «приватні» інтереси

немовби залишаються в тіні й впливають на хід і процеси спілку-

вання опосередковано (наприклад, хабарі службовій особі — ре-

зультат своєрідного об’єднання загальних і приватних інтересів).

Кожний учасник спілкування бачить ситуацію «зі своєї дзвіниці»,

і стати на точку зору іншого, поділити його позиції не так просто.

Необхідні певні навики спілкування, а в більшості випадків —

навіть професіоналізм. Особливо важливо фіксувати саме власне

бачення ситуації в конфлікті, тому що інше, чуже бачення, певно,

буде іншим, можливо, отут-то й суттєвість конфлікту. Звичай-

но ж, індивід — учасник спілкування з його інтересами (загаль-

ними й приватними), з власним баченням ситуації та іншими ат-

рибутами. Iндивід — елемент схеми спілкування, що протистоїть

іншому індивіду — учаснику спілкування зі своїми інтересами,

уявленнями, оцінками подій, зі своїм баченням ситуації тощо. I в

конфлікті індивіди виступають опонентами, супротивниками,

ворогами тощо. Колективна думка, рішення — результат спілку-

вання індивідів між собою і навколишніми (посередниками, арбі-

трами, представниками влади, що здійснюють соціальний конт-

роль за спілкуванням тощо).

Аспектами спілкування виступають: суб’єктивність (сфера ін-

тересів), реальність (визначення ситуації) і нормативність (об-

меження діяльності). Аспекти спілкування становлять принципи

аналізу спілкування, що дають можливість визначення «хворобли-

вого» спілкування, з’ясування суті конфлікту, з’ясування «симп-

томів» і визначення засобів «лікування». В спілкуванні ж суб’єкти

реалізують інтереси, а тому-то повинні скоординувати свою діяль-

ність, виявити обстановку, ситуацію, мати уявлення про реальність

763

тощо. Суб’єктивність передбачає, що будь-якою своєю дією

суб’єкт самовиражає себе (дії визначаються, насамперед, менталь-

ністю індивіда, структурою його внутрішнього світу, навіть в умо-

вах зовнішнього насилля). Згадаємо, які різні Джордано Бруно і

Галілео Галілей; упертого, непохитного Джордано Бруно спалили

на вогнищі, а Галілео Галілей — на суді інквізиції — відрікся від

своїх поглядів. У спілкуванні з іншим індивідом індивід репрезен-

тує лише значущі для спілкування інтереси (зубному лікарю скар-

жаться не на сімейні чвари, а на те, що болить зуб). Та й багато не

уявляють себе в ролі директора підприємства, фірми, тому що не

можуть виразити себе зі всією концепцією індивіда в ролі керівни-

ка. Суб’єктивно особистість не готова взяти на себе ту або іншу

роль. Суб’єктивність спілкування — це засіб репрезентації себе.

Суб’єктивність зв’язана зі свободою самовираження. Реальність же

спілкування індивідів неможлива без створення ними особливої ко-

мунікативності реальності. Обидва індивіди — безпосередня реаль-

ність. Якщо обидва індивіди обговорюють проблему, як літають ві-

дьми — на помелі або в ступі, і якщо обидва індивіди міфологи і

для них відьма — реальність, то їх загальна реальність набуває зго-

ди: в фольклорі одних народів відьми літають на помелі, а у інших

народів — в ступі. Їх реальність — їх згода. Уявлення про спілку-

вання як про діалог, бесіду, суперечку тощо, тобто у вузькому одно-

аспектному, одержує назву дискусії. Дискусія — спілкування з ме-

тою виявити вплив на переконання учасника, переконати його

словами, жестами, прикладами, вчинками тощо. Нормальність —

соціальне явище, означає інтерпретацію кожного фактора в спіл-

куванні, здійснюється з допомогою понять певних соціальних норм.

Норми повинні сприйматися справедливими, а часто-густо і універ-

сальними. Нормативність зв’язана з принципом рівності. Якщо ж

спілкування нормальне, взаємодії індивідів нормальні, кожний ін-

дивід реалізує свої інтереси, упевнений в правоті та діях, то можли-

ве і відвернення конфлікту. Адже основні види спілкування — спів-

робітництво, суперництво, конфлікт. Конфлікт має елементи

суперництва, але репрезентує й особливий вид спілкування —«хво-

робливий» (протиборство). Одноборство може перетворюватися в

протиборство (фінальний двобій Гамлета і Лаерта). Конфлікт —

таке ж спілкування, де з’ясовуються непогодженість дій людей,

що піклуються про свої інтереси. Співробітництво, суперництво —

здорове спілкування, а конфлікт — нездорове.

Порушення спілкування між індивідами, спільностями людей

мають характер обмеження особистої свободи (суб’єктивність),

нерозуміння, дисонанси консенсусу (реальність), порушення рі-

764

вності, кривди (нормативність) тощо. Суб’єктивність конфлік-

ту відображає прагматизм, тобто заперечення об’єктивної істи-

ни, зв’язані з бажанням, наміром, метою певної особистості,

включаючи і її орієнтації на допомогу і чекання допомоги від ін-

ших. Прагматичні порушення зв’язані з усвідомленням несуміс-

ності інтересів, що виступають передумовою конфліктів. Реаль-

ності конфлікту відображають комунікативний аспект,

визначальний взагалі, необхідність виявлення позиції інших, мо-

жливостей допомоги, пояснення своїх інтересів і сподівань,

зв’язаних з участю інших в реалізації таких інтересів. Комуніка-

тивні порушення зв’язані з деформаціями інтересів реальності.

Якщо прагматичні порушення зв’язані з усвідомленням несуміс-

ності інтересів, то вони є передумовою конфліктів. Комунікатив-

ні порушення зв’язані з ускладненням взаєморозуміння. Легітим-

ні порушення зв’язані із загостренням почуття справедливості, і

можна вважати, що у відносинах одного з іншим виникли елеме-

нти кривди. Прагматичні порушення можуть висловлюватися бо-

язню, що інший, ставши байдужим до інтересів інших або навіть

прагнучи заважати їм, піклується про свої інтереси на шкоду ін-

шим тощо. Iндикатор легітимного порушення — почуття кривди.

Людина переоцінює іншого, навіть самого близького йому дру-

га, — людини безчесної, підлої тощо. Нормативність конфлікту

відображає легітимний аспект, зв’язаний з виправданням поведі-

нки індивіда з позицій соціуму. Виправдання може бути етичним,

юридичним тощо.

Конфлікт формується й на рівні індивідуумів, окремих груп, і

на рівні держави та суспільства. Якщо конфлікт виникає в сім’ї, то

дуже складно виділити в чистому вигляді, власне, політичні моти-

ви суперечностей, та й тяжко нав’язати політичні інтереси, що ре-

алізуються на рівні суспільства й держави. Однак політична воро-

жнеча або згода між окремими людьми не обов’язково допускає

наявність взаємних емоційних симпатій або антипатій. В житті

люди можуть бути друзями, але в політиці займати протилежні по-

зиції, а політичні союзники — особисті вороги, недруги. Об’єднані

єдиним політичним інтересом індивідууми у складі соціального

співтовариства, групи необов’язково керуються почуттям особис-

тої ненависті до окремих індивідів, тотожних у складі протилеж-

ного за інтересами співтовариства або групи. Форми політичної

поведінки індивіда, його інтереси в ситуації конфлікту визначає

саме загальний інтерес. Особливо повчальний крайній прояв су-

перечностей в конфлікті — війна. Тут людина особливо жорстко

залежить від внутрішньої логіки самого конфлікту, перетворюю-

765

чись, незважаючи або навіть всупереч своїм особистим інтересам і

настроям, в заручника політичних інтересів. Конфлікти виникають

між двома, декількома або системами держав, відображаючи не-

сумісність або докорінні суперечності політичних, економічних і

соціальних інтересів різноманітних націй. Конфлікт набуває між-

народного характеру, стає реальністю зовнішньополітичного про-

цесу, допускає зіткнення між політичними співтовариствами і со-

ціально-економічними системами тощо. Політичний конфлікт —

зіткнення протилежних інтересів, поглядів, цінностей і пріори-

тетів, зумовлених необхідністю взаємодії між різноманітними

суб’єктами політичної дії. Суб’єктами політичного конфлікту і

політичних дій виступають окремі особистості, соціальні та етніч-

ні спільності, верстви, групи, політичні партії і рухи, еліти, класи

(або стани), держави.

Несумісність застосування інтересів і претензій сторін при

обмеженості або неможливості їх взаємного задоволення — зага-

льна природа конфлікту. Звідси, по суті, конфлікт — вічна форма

суспільного буття. Адже в історії людства не існувало й не існує

такої суспільної, соціально-економічної, політичної системи, що

раз і назавжди розподілила, а потім і постійно рівномірно задово-

льняла б різноманітні потреби, інтереси та бажання людей, від-

повідаючи ідеальним уявленням про соціальну справедливість.

Вирішити таку вічну проблему неможливо вже тому, що той же

контроль і регулювання повинні б здійснювати люди, соціальні

спільності, виключені з системи загальної рівності. Політичний

процес постійно триває в умовах конкуренції та змагання різно-

манітних інтересів, під впливом конфлікту як об’єктивного фа-

ктора. Конкуренція, змагальність і боротьба інтересів можуть

мати або прихований мирний, або насильницький характер, реа-

лізуватися шляхом переговорів, узгоджень або шляхом відкрито-

го зіткнення. Звичайно ж, джерелом нестабільності політичної

системи виступають внутрішні конфлікти, що можуть привести

до руйнування політичного співтовариства. Досвід історії пока-

зує, що для руйнування політичної системи не обов’язкові агре-

сивність або насильство. Зовнішні конфлікти здатні привести до

деструктивних змін політичної системи або навіть до повного її

руйнування, якщо переростають в збройні конфлікти. Природно,

конфлікт — спосіб соціальної взаємодії індивідуумів, соціальних

спільностей і груп, різноманітних об’єднань і формувань, норма-

льний і природний прояв колективного життя, а не як явно «па-

тологічне відхилення» або аномалія. Яке суспільство, такі й кон-

флікти виникають.

766

Iнтенсивність конфліктів взагалі, а політичних конфліктів зо-

крема, буває найрізноманітнішою. В деяких випадках учасники

конфлікту виявляють підвищену ворожість і непримиренність, в

інших — наявність протилежних, суперечливих інтересів не пе-

реноситься на рівень особистої неприязні. Одні конфлікти проті-

кають бурхливо, виливаючись в активну політичну поведінку і

охоплюють велику кількість людей, інші — зовні непомітні та не

тягнуть за собою змін обстановки в суспільстві. Соціальні та по-

літичні конфлікти можуть регулюватися різноманітним, взаєм-

ним визнанням його учасниками меж реалізації (законодавчих

норм, морально-етичних рекомендацій тощо). Але бувають і

конфлікти, що не знають жодних обмежень або «правил гри». За

глибиною інтенсивності та регульованості конфлікти діляться на

радикальні, глобальні і окремі. В розвитку конфлікти проходять

чотири фази: прихована фаза, коли формується конкретний зміст

конфліктних інтересів, вхідними якого виступає нерівність, праг-

нення покращити статус і досягнути переваги; фаза напружено-

сті, тобто еволюція прихованого конфлікту, зумовлена дією сто-

рони, що володіє могутністю й силою примусу; фаза анта-

гонізму, наявність напруженості; фаза несумісності. Кожний

конфлікт володіє різноманітним ступенем інтенсивності, може

піддаватися регулюванню, бути окремим або радикальним.

Розвиток теорії конфлікту

Конфлікти завжди визначаються свідомістю й пове-

дінкою людей, чи викликані вони незбіжністю індивідуальних і

суспільних цінностей, чи незадоволеними надіями і сподіваннями

тощо. В реальному конфлікті його учасники, виступаючи конф-

ліктуючими сторонами, носіями свідомості, відображають в заго-

стреній емоційній формі суперечності, що виникають. Відносини

супроводжуються негативними емоціями, здатними подавити

здоровий сенс в адекватній оцінці наслідків конфлікту, що мо-

жуть значно перевищувати проблематичні вигоди від перемоги

над опонентом. В об’єктивному історичному процесі конфлікт як

соціальне явище може бути позитивним, продуктивним і, навпа-

ки, в певних умовах — негативним, гальмуючим розвиток і де-

структивним у ставленні до суб’єктів — учасників протиборства.

Соціально-політичні конфлікти, по суті, суперечності конфлік-

туючих свідомостей. Ось чому джерела наукового визначення

конфлікту йдуть від психології. Теорія біхевіоризму стала базою

для вивчення в політичній науці соціального явища — конфлікту.

767

Розкриття змісту механізмів і стимулів життєдіяльності людини,

мотиви її участі в політиці, політичному процесі сприяли форму-

ванню теорії конфлікту.

Початок формуванню теорії конфлікту на базі основних ідей

теорії біхевіоризму поклали соціолог, фахівець з загальної теорії

систем Кеннет Боулдінг, політолог Томас Шеллінг, доповнення в

теорію конфліктів вніс і соціолог Анрі Рапопорт, поширивши її до

меж біологічної концепції теорії систем і теорії гри. В теорії

конфліктів виділяються два напрямки: класичний, або традицій-

ний, і модерністський. Якщо класичний, або традиційний, напря-

мок в теорії конфліктів зосереджується на правовому, філософсь-

кому й історичному визначенні суті та змісту конфлікту (Генрі

Моргентау, Джон Кеннан, П’єр Френкастель та ін.), то модерніст-

ський — заснований на емпіричному і математичному підходах

структурно-функціонального аналізу конфліктів. У боротьбі за іс-

нування в суспільстві соціолог Кеннет Боулдінг бачив основну

причину конфліктів. Позиція, що її займав Кеннет Боулдінг у ви-

значенні причин конфлікту, зріднила його зі школою соціального

дарвінізму. Конфлікти виступають ніби розпізнавальні сигнальні

системи у визріванні суперечностей і зіткненні інтересів. На думку

Кеннета Боулдінга, конфлікт — це ситуація, в якій сторони повід-

омляють про несумісність їх потенційних позицій або станів і

прагнуть заволодіти позицією, що виключає наміри іншої сторо-

ни. Якщо соціолог Кеннет Боулдінг запропонував три організацій-

них рівні: індивідуум, групи і організації, співтовариства — для

яких характерні конфлікти між індивідуумами, «прикордонні»

конфлікти між ізольованими в просторі групами і конфлікти між

гомогенними організаціями, співтовариствами (державами) і між

гетерогенними організаціями (між державами і церквою) тощо, то

Анрі Рапопорт виділяє три головні оцінки рівня і головні типи

конфліктів: війна, гра, суперечка, а соціолог Карл Дойч, застосо-

вуючи теорію гри до суспільної практики, встановлює чотири ста-

дії розвитку конфлікту: вхідний пункт; відкриття супротивника;

зусилля; взаємний вплив. Але тут йде підміна сенсу і змісту конф-

лікту результатом. Так, війна (третя стадія) допускає знищення су-

противника, гра — виграш і оголошення переможця, а супереч-

ка — переконання опонента в його неправоті тощо.

Ефективна ж сфера застосування поведінківської (біхевіори-

стської) концепції теорії конфліктів — економіка. Поняття еко-

номічної конкуренції та інтересу виробника або споживача спо-

ріднюється з поняттям конфлікт. Але якщо конкуренція

відображає паралельні прагнення та інтереси, то конфлікт —

768

протилежні тощо. Однак на економічному ґрунті конфлікти ви-

никають дуже рідко. Конкуренція допускає упорядкування, а

конфлікт — безладний, свідомий та періодичний. Випливає важ-

ливий висновок: економічним відносинам, в принципі, прита-

манно дуже багато загальних примирливих елементів в конфлік-

тних ситуаціях. Сучасну соціологічну теорію конфлікту, за

визначенням Джеффері Александера, можна поділити на функці-

ональну і конфліктологічну. На думку ж авторитетного теоретика

Роберта Коллінза, в світовій теорії простежуються три головні

традиції: конфліктологічна (зв’язана з іменами Карла Маркса,

Макса Вебера, сучасних теоретиків конфлікту), позитивістська

(зв’язана з іменами Огюста Конта, Еміля Дюркгейма, Толкотта

Парсонса та ін.) та інтеракціоністська (Джордж Мід, Генрі Гар-

фінкель, Герберт Блумет та ін.). Конфліктологічний підхід має

більш пізнавальні можливості. Теорія конфлікту заявила про се-

бе, насамперед, як головна альтернатива позитивістському фу-

нкціоналізму. Сучасний конфліктологічний підхід знайшов перві-

сне теоретичне оформлення у працях американського соціолога

Льюїса Козера, німецького соціолога Ральфа Дарендорфа та ін.

Теоретики конфліктологічного напрямку в центр аналітичної

уваги поставили вид найпоширеніших соціальних процесів у су-

спільних системах — конфлікти. На їх думку, конфліктам пере-

дують, або йдуть слідом, або ж існують паралельно — соціальна

інтеграція й кооперація, конкретно-історичні умови породжу-

ють або допомагають усувати конфлікти. Основними положен-

нями конфліктологічного підходу виступають: по-перше, в усіх

соціальних системах можна знайти нерівномірний розподіл, об-

межений за кількістю цінних ресурсів; по-друге, нерівний доступ

до благ закономірно і неминуче породжує конфлікти інтересів рі-

зноманітних частин системи; по-третє, конфлікти інтересів рано

або пізно викликають відкрите зіткнення між тими, хто володіє, і

тими, хто не володіє цінними ресурсами; по-четверте, конфлікти

викликають реорганізацію соціальної системи, створюючи нові

види нерівності, що, в свою чергу, виступає поштовхом для но-

вих конфліктів і змін тощо. Конфліктологічний підхід, що пови-

нен враховувати обидві сторони суспільної реальності, отримав

назву діалектико-конфліктного.

Модерністський напрямок теорії конфліктів розглядає не сам

конфлікт і його зміст, а ознаки, що характеризують динамічний стан

тієї системи, в якій триває конфлікт. Особливість модерністського

напрямку теорії конфліктів полягає в певності, що конфлікт пізна-

ється, реалізується та розв’язується. Соціальною основою такого

769

підходу служить перебільшення оптимістичних уявлень про сучас-

ну модель західної демократії як суспільства благоденства, де ви-

сокорозвинені всі сфери життя. Соціолог Ральф Дарендорф пору-

шує проблему застосування теорії конфліктів до явищ і подій

суспільного життя, до зіткнення інтересів різноманітних верств і

груп в суспільстві. В доповнення соціолог Сеймур Ліпсет зосере-

джує увагу на аналізі управлінських дій державних владних струк-

тур і правлячих еліт при вирішенні соціальних конфліктів. Політо-

лог Моріс Дюверже зробив висновок, що в будь-якому суспільстві

існують конфлікти та інтеграція і що на будь-якому витку еволюції

суспільства відтворюються політичні та соціальні конфлікти. Заслу-

га в формуванні теорії регулювання конфліктів і володінні конфлік-

тною ситуацією належить англо-американській школі політологів.

Політолог Карл Дойч ввів визначення солідарних і конфліктних си-

стем: взаємна користь або взаємне зіткнення інтересів, відзначив,

що в дійсності будь-яке суспільство становить змішану систему, де

солідарний або конфліктний аспект можуть домінувати. Карл Дойч

підкреслив важливість солідарних систем. Концепція Давіда Аптера

пропонує три ступені і три форми суспільних конфліктів в залежно-

сті від того, відбувається чи ні зіткнення інтересів або основних

цінностей. Якщо ж відбувається конкуренція основних цінностей,

то в такому випадку відбувається істинний, прихований конфлікт.

Звідси, висновок про необхідність послідовно трансформувати кон-

флікти цінностей в конфлікти інтересів, тобто в конкуренцію, а

потім — спробувати кооперувати їх. Такий шлях регулювання та

розв’язання політичних і соціальних конфліктів.

Візьмемо США, де дві великі політичні партії декларують одні

й ті ж цінності, що свідчить про реальну ситуацію, в якій вкрай не-

велика можливість розростання політичного конфлікту у відкритій

формі, але, очевидно, тут проявляється конкуренція як зіткнення

інтересів, а в деяких випадках — пряма кооперація: вибір і пого-

дження переваг. Стає можливим у масштабі всього суспільства по-

літичний консенсус. Головний принцип такої концепції — інтег-

рація. Для співпрацюючої системи, притаманної діяльності супе-

рничаючих в США двох великих політичних партій, характерно,

що обидві політичні партії виступають носіями конфліктного

«вірусу», форсують механізм посередництва в інтересах і не ста-

новлять загрози для суспільної інтеграції. На думку Давіда Апте-

ра, це позиція плюралізму, що, на відміну від концепції конфліктів

між класами і класової поляризації, запропонованої Карлом Марк-

сом, ставить в центр теорії проблему врегулювання конфліктів. Для

врегулювання, вирішення конфліктів, відзначає соціолог Уїльям

770

Норлінджер, необхідно ураховувати те, що, по-перше, успішне

врегулювання конфліктів вимагає повного або часткового дотри-

мання умов: стабільної коаліції, пропорційного представництва

різноманітних інтересів, деполітизації суспільства, взаємних від-

ступів тощо. По-друге, опора винятково на думку домінуючої

сторони, не сприяє врегулюванню конфліктів, а лише загострює

їх. По-третє, врегулювання конфліктів шляхом набрання націона-

льної ідентичності не тільки не приводить до успіху, але й веде до

застосування насильства тощо. По-четверте, велику роль в регу-

люванні конфліктів відіграють лідери конфліктуючих груп, спів-

товариств тощо. По-п’яте, наявність мотивації в регулюванні

конфліктів. Врегулювання конфліктів полягає у взаємній гарантії

терпимості до інтересів один одного з боку груп, що беруть участь

в конфлікті цінностей. Але концесійний плюралізм (або функціо-

налізм) має в політичній науці опонента структуралізм, що вису-

ває конфлікт на передній край. В межах структуралізму діє марк-

сизм, що розглядає конфлікти як рушійний механізм розвитку

суспільства. Фрейдизм віддає ж переважне значення природі кон-

флікту зіткнення психологічних і фізіологічних факторів, що ви-

значають поведінку особи.

У початковому порушенні проблеми модернізації суспільно-

політичного процесу виявляються глибинні суперечності між

плюралізмом і структуралізмом. Якщо структуралізм виходить з

факту існування антагонізмів і суперечностей, переконання про

непотрібність існування такої цілісності і досліджує механізми

докорінної ломки або руйнування суспільства шляхом конфлікту,

то плюралізм розглядає суспільство як цілісність, що у всякому

випадку має зберігатися, а трансформації, зміни і погодження рі-

зноманітних інтересів відбуваються через необхідність регулю-

вання. Вплив функціоналізму привів до того, що всередині стру-

ктуралізму виник напрямок, що розглядає суспільство як модель

рівноваги, а не тільки як модель суперечностей. В політичному

житті це виявляється в суперечках і сутичках між лібералами і

радикалами. Щоб прийняти нові радикальні рішення, зміни полі-

тичної системи, теоретики конфлікту вивчають суперечності, а

теоретики рівноваги розглядають зміни з позицій комплексності,

ускладненості та вважають, що жодна суперечність суспільного

життя не може бути небезпечною для системи. Основною функ-

цією влади, на думку соціолога Давіда Iстона, повинно бути упо-

рядковування конфліктів і погодження інтересів, дотримання

стабільності суспільних порядків, тривалості задоволення потреб

та інтересів індивіда, соціальних спільностей.