Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

751

вого удосконалення обороноздатності; низькі темпи здійснення

стандартизації та досягнення оперативної сумісності; обмеже-

ність розміру бюджетних витрат на оборону.

Більшість з проблем ще надто далекі від вирішення. Про певні

зрушення у проблемі низьких темпів здійснення стандартизації

та досягнення оперативної сумісності можна говорити тільки

стосовно оперативної сумісності сил і засобів, що виділені для

участі в спільних з НАТО діях з підтримання миру. Невирішеною

є також проблема обмеженості розміру бюджетних витрат на

оборону. Ця проблема викликала ще більшу дискусію у контексті

вступу України до НАТО. Неодноразово звучали заяви про те, що

вступ до НАТО коштуватиме Україні колосальних бюджетних

витрат. Насправді верхньою межею витрат на оборонний бюджет

у країнах НАТО є 2 % від валового внутрішнього продукту. В су-

часних умовах Україна щорічно витрачає на оборонні потреби

близько 1,3 % від валового внутрішнього продукту. Ще певну

суму (для України це складатиме 40—50 млн. дол.) доведеться

вносити на утримання штаб-квартири НАТО. Нагадаємо — від-

повідним законом України передбачено, що Україна має витра-

чати на оборонні потреби не менше, ніж 3% від валового внутрі-

шнього продукту. Тож навіть діюче законодавство України

передбачає більші видатки на оборону, аніж це передбачено у

країнах-членах НАТО.

Політичні критерії

Головними для приєднання країн-кандидатів до НАТО

на сучасному етапі трансформації є не військові, а політичні

критерії. НАТО — це союз демократичних країн, що має захи-

щати демократичні цінності і підтримувати демократичні режими

в країнах-членах. Отже, вступ країн Центральної Європи до НА-

ТО абсолютно логічний і розглядався ними як важлива складова

політичних перетворень і зміцнення демократії в їх країнах. В

сучасних умовах ця функція є, безумовно, пріоритетною для

Альянсу. Розширення НАТО означає поширення демократії на

країни Центральної та Східної Європи. Отже, намір України

вступити до НАТО насамперед є виявом прагнення будувати де-

мократичне суспільство.

Виходячи з визначальної ролі політичної функції, НАТО ви-

суває до країн-кандидатів і відповідні вимоги. Відтак головними

вимогами НАТО є побудова демократичного суспільства в дер-

жаві. Під цю вимогу підпадають і необхідність започаткування

752

демократичного діалогу між представниками різних політичних

сил, і потреба провести комплексну реформу політичної системи,

і необхідність розвивати ефективні інститути демократії, забез-

печувати верховенство права, доводити до кінця започатковані

економічні реформи. Саме ці питання є одними з основних, які

обговорюються під час переговорів щодо членства в НАТО з

будь-якою країною, яка бажає стати членом Альянсу.

Частиною політичних критеріїв є також і необхідність досяг-

нення консенсусу всередині суспільства щодо необхідності всту-

пу України до НАТО. У цьому питанні думки різних верств насе-

лення України дещо відрізняються. Політична еліта та експерти

(тобто особи, які фахово знайомі з особливостями відносин

Україна — НАТО) в цілому позитивно відноситься до НАТО і

розраховують на те, що в перспективі Україна стане членом Аль-

янсу. Прихильниками вступу України до НАТО є представники

правих та центристських політичних партій в парламенті Украї-

ни — Верховній Раді. Серед противників вступу України до НА-

ТО — представники військово-промислового комплексу України,

представники україно-російських фінансово-промислових груп,

представники лівих партій в парламенті та проросійськи настро-

єні політики. Дослідження, проведене в період вересень—жов-

тень 2002 року Центром миру, конверсії та зовнішньої політики

України, засвідчило, що кількість експертів та представників елі-

ти, для яких необхідність членства України в НАТО в принципі

не викликає сумніву, вперше за весь період опитувань перевищи-

ла 80 %. Для порівняння, рік-два тому загальна кількість прихи-

льників вступу в НАТО серед українських експертів та представ-

ників еліти хиталась в межах 40—55 %. Більшість прихильників

вступу в НАТО виступають за самостійний шлях України в на-

прямку членства. Частина (18,4 %), вважає за доцільне рухатись

узгоджено з тими країнами Співдружності незалежних держав,

що мають таке бажання. Підтримка позаблоковості (нейтраліте-

ту) України є невисокою — сумарно близько 1/6 опитаних. Від-

повідно до соціологічних опитувань, проведених Українським

центром політичних та економічних досліджень імені Олександ-

ра Разумкова, громадяни України у 2002 році стали прихильніше

ставитися до НАТО, ніж у попередні роки. Так, кількість людей,

які вважають НАТО агресивним блоком, порівняно з 2001 роком

зменшилась на 13,3 % (з 48,1 % до 34,8 %). Натомість на 7,2 %

побільшало громадян, які кваліфікують НАТО як оборонний со-

юз. Кількість респондентів, які вважають Альянс миротворчою

організацією, залишається стабільною.

753

Процес розширення НАТО 18,7 % опитаних громадян України

вважають «сприятливим процесом для України, який зміцнює

демократичну систему безпеки в Європі». 16,4 % вважають, що

розширення НАТО — несприятливий процес, який посилює за-

лежність України від західних держав. Варіант «це несприятли-

вий процес, оскільки Україна може бути втягнути в протистояння

Росії і НАТО» підтримали 13,6 % опитаних. «Сприятливим про-

цесом, який допоможе Україні зміцнити незалежність від Росії»

назвали процес розширення НАТО 5,8 % респондентів. Слід за-

значити, що повного консенсусу приєднання до Альянсу не було

й в країнах-кандидатах на членство. Так, у Польщі за вступ у

НАТО висловлювалося трохи більше 50 % серед опитаного насе-

лення. В Iспанії перед вступом до НАТО за це рішення виступало

близько 57 % опитаних. Серед військових ідею вступу України

до НАТО підтримує не більше 27 % військових. Прихильників

співробітництва України з НАТО більше серед молодих офіцерів,

аніж серед офіцерів старшого покоління.

Встановлення демократичного громадського контролю над

збройними силами. В Україні наявні деякі зрушення в сфері впро-

вадження демократичного цивільного контролю над Збройними

силами. Зокрема: на законодавчому рівні розмежовані повнова-

ження між Міністерством оборони України і Генеральним шта-

бом Збройних сил України; на посаду міністра оборони України і

його заступників призначені цивільні особи; прийнято ряд зако-

нів, які визначають чіткі рамки діяльності силових структур в

державі; налагоджується система парламентського контролю; у

першому читанні прийнято Закон України «Про демократичний

громадський контроль над воєнною організацією та правоохо-

ронними органами держави».

Разом з тим не можна стверджувати, що в Україні вже встанов-

лено демократичний контроль над силовими структурами. Для за-

провадження такого контролю необхідно розв’язати цілу низку

досить складних проблем: а) втручання військових у виборчий

процес під час парламентських чи президентських виборів та на-

магання використати свій адміністративний ресурс на користь то-

го чи іншого кандидата в президенти або члени парламенту. Такі

намагання можна розцінювати як спробу політичного впливу вій-

ськових на цивільну владу; б) незбалансованість повноважень

Президента, Уряду, парламенту та судової влади в сфері цивільно-

го контролю над оборонною сферою та сектором безпеки. Важелі

контролю з боку виконавчої влади значно переважають над важе-

лями впливу на військових з боку парламенту. Уряд вирішує зде-

754

більшого оперативні питання в сфері оборони та безпеки, парла-

мент — законодавчі питання та затверджує бюджет. Разом з тим,

Верховна Рада України затверджує бюджетне фінансування

Збройних Сил, але при цьому не затверджує державних програм їх

розвитку, тому й не несе відповідальності за реалізацію зазначених

програм. Проблемою українського парламенту залишається також

обмеженість його повноважень щодо впливу на кадрову політику

в силових структурах держави. Чинним законодавством в Україні

не передбачено погодження з парламентом ключових кадрових

призначень у силових відомствах; в) обмеженість інформації про

оборонну сферу та сектор безпеки; г) відсутність чіткого контролю

за діяльністю спецслужб. Ця проблема є найбільш чутливою на-

віть для країн з розвинутою демократією. Закритий характер дія-

льності розвідувальних відомств не дозволяє парламентам і суспі-

льству здійснювати за ними належний контроль; д) нерозмежо-

ваність повноважень силових структур у випадку їх застосування

всередині країни. В умовах перехідного періоду така невизначе-

ність може складати реальну загрозу основам демократії країні.

Виконання Україною критеріїв членства у НАТО має як пози-

тивні так і негативні наслідки. Позитивними наслідками можна

вважати: Одержання для України міцних гарантій її національної

безпеки, незалежності, суверенітету і територіальної цілісності;

відхід із сфери геополітичного домінування Росії і досягнення з

нею рівноправних міждержавних відносин; створення вагомих

передумов інтеграції в Європу, у західні політичні й економічні

структури; зміцнення міжнародної безпеки і стабільності в регіо-

ні Центрально-Східної Європи; зміцнення внутрішніх основ на-

ціональної безпеки України за допомогою НАТО. Використання

досвіду і підтримки НАТО в підвищенні ефективності оборонно-

го сектору України; створення вагомих передумов для ліквідації

російської військової присутності на території України; поліп-

шення міжнародного іміджу України; посилення консолідації

української нації; зміцнення інститутів громадянського суспільс-

тва; посилення прозорості влади; реальне забезпечення прав і

свобод громадян, верховенства права; зменшення впливу росій-

ського бізнесу на вітчизняну економіку і внутрішню політику в

Україні; стимулювання економічних реформ.

Негативними наслідками виконання Україною критеріїв член-

ства можна вважати: збільшення соціальної напруги серед війсь-

ковослужбовців, зумовленої значним скороченням чисельності

збройних сил; втрата українськими військовими підприємствами

російських оборонних замовлень; деяке обмеження самостійності

755

в прийнятті ключових рішень в галузі зовнішньої та оборонної

політики; посилення розбіжностей геополітичних інтересів України

і Росії та збільшення вірогідності на цьому тлі конфліктогенних

проблем в російсько-українських відносинах.

Виникає питання: Коли ж Україна зможе виконати всі критерії

членства і приєднатися до НАТО? Приєднання України до Алья-

нсу залежатиме від декількох умов: від ступеня стратегічної і по-

літичної важливості України для Альянсу; від того наскільки ус-

пішно Україна зможе диверсифікувати свої політичні та еконо-

мічні зв’язки з Росією; від рівня підтримки нових членів Альянсу

і США. Але всупереч важливості зовнішніх факторів реальний

рух України в НАТО обумовлюватиметься, насамперед, внутрі-

шніми політичними та економічними перетвореннями.

Найгірший сценарій

Найгірший сценарій полягає в приєднанні України до

Союзної держави Росії та Білорусі, в перетворенні території

України на військовий плацдарм Російської Федерації. Такий

сценарій є найгіршим для України і для НАТО, ставить під сум-

нів весь дальший процес розширення Альянсу. У такому випадку

зникають усі сприятливі умови, які забезпечують безпеку такого

розширення. Витрати на забезпечення оборони і безпеки нових

членів Альянсу зростуть у десятки разів. Результатом реалізації

такого сценарію стане неминуче поглиблення конфронтації між

НАТО і Росією. Завдяки приєднанню України Росія тільки зміц-

нить свої імперські геополітичні амбіції. Отже, виникне фактор

потенційної російської загрози для країн Центральної Європи,

або, принаймні, виникне реальна можливість відновлення росій-

ського домінуючого впливу в регіоні. Розширення російської вій-

ськової присутності в Україні і Білорусії поставить НАТО перед

необхідністю часткового розгортання своїх сил передового базу-

вання на території нових членів. Політична конфронтація між Ро-

сією і НАТО переросте у військово-політичну.

Для України реалізація такого сценарію означатиме остаточну

втрату своєї європейської перспективи, втрату незалежності і

державного суверенітету, повернення до авторитарного минуло-

го. Ймовірність реалізації такого сценарію залежатиме переважно

від розвитку внутрішньої ситуації в Україні, стане неминучим

при домінуванні авторитарних тенденцій у системі політичної

влади, дальшому посиленні економічної залежності від Росії.

756

Некращий сценарій

Некращий сценарій полягає в перетворенні України в

«буферну зону». Цей сценарій уже частково реалізований. Украї-

на, фактично, виявилася затиснутою між НАТО і Російсько-

Білоруським військовим союзом. Друга хвиля розширення Алья-

нсу тільки підсилить риси і контури «буферної зони». Сценарій

може бути прийнятним для Альянсу з військової точки зору,

оскільки не вимагає додаткового розгортання сил на території

нових членів і не допускає великих витрат на забезпечення їх

оборони і безпеки. Однак сценарій не може задовольняти НАТО

з політичної точки зору. По-перше, консервує процес дальшого

розширення Альянсу; по-друге, сприяє посиленню авторитариз-

му і політичної нестабільності в Україні.

Справа в тому, що Україна як «буфер» може сприяти зміцнен-

ню євроатлантичної безпеки тільки тоді, коли буде внутрішньо

політично стабільною країною. Роль буфера позбавляє її зовніш-

ніх умов для забезпечення такої стабільності. Ситуація непевнос-

ті «буферної зони» провокуватиме Росію повернути собі цю те-

риторію, яка колись належала їй. За умови військової присутності

в буферній зоні Росія неминуче намагатиметься встановити в

країні своє політичне й економічне панування. Якщо це станеть-

ся, то тоді сценарій «буферної зони» буде проміжним на шляху

втягування України в Російсько-Білоруський Союз.

Кращий із можливих сценаріїв

У відповідності з варіантом, який розробляють деякі

західні політологи, «рішення про необхідність і терміни розши-

рення Альянсу має засновуватися винятково на стратегічних кри-

теріях і перебігу подій у Росії». Україна, як ніяка інша країна

Центрально-Східної Європи, підпадає під ці критерії. Якщо Аль-

янс мотивував розширення намірами забезпечити безпеку і зміц-

нити паростки молодих демократій у країнах Східної Європи, то

реалізації таких намірів більше всього потребує Україна, оскіль-

ки відчуває найбільший дефіцит безпеки і демократії. Такий

шлях приєднання України до НАТО відповідав би інтересам обох

сторін. Реалізація такого шляху розширення стосовно Україні ос-

таточно і назавжди б вирішила військово-стратегічну дилему в

Європі. Приєднання України до НАТО не тільки б виключило

можливість російської військової експансії, але й позбавило б Ро-

сію можливості будувати скільки-небудь ефективну оборону на

своєму західному стратегічному напрямку. Такий військово-

757

стратегічний виграш НАТО мав би не менше значення для безпе-

ки Європи, ніж розпад Варшавського Договору. Це б назавжди

позбавило Росію її геополітичних амбіцій і дозволило б розвива-

ти дійсно партнерські відносини між усіма європейськими краї-

нами. Для України переваги такого шляху полягають у тому, що

створюються умови одномоментно, вирішити її головне стратегі-

чне завдання — інтегруватися в Європу, уникнувши тривалого і

важкого шляху. Однак такий шлях мав би також ряд істотних не-

доліків. Щоб уникнути негативних наслідків, навіть ставши чле-

ном НАТО, Україна буде змушена орієнтуватися на домінуючу

самооборону з опорою на власні Збройні сили і національну обо-

ронну промисловість. НАТО може взяти на себе тільки окремі

функції в забезпеченні оборони України.

Отже, розширення НАТО неминуче потребує зміцнення і поси-

лення України як фактора стабільності Центрально-Східної Європи.

Безпечне розширення «основної зони» неможливо без зміцнення

«зони відповідальності» НАТО, центральне місце у якій займає

Україна. Завдання, які стоять перед Україною при забезпеченні роз-

ширення НАТО, полягають: по-перше, у тому, щоб не допустити но-

вого витка конфронтації між Росією і НАТО; по-друге, не загострю-

вати своїх відносин із Росією; по-третє, зміцнити свою власну

національну безпеку. Результатом реалізації завдань у період розши-

рення НАТО повинні стати: ліквідація російської військової присут-

ності на території України; успішне завершення економічної та вій-

ськової реформ; переведення відносин між НАТО й Україною з

партнерства в ранг «НАТО — країна-кандидат». Всі ці умови зво-

дяться до розуміння того, наскільки Україна є важливою для Заходу

і США. Значимість ця багаторазово зростає з початком економічного

і політичного освоєння Заходом і США пострадянського простору.

ІТЕРАТУРА

Василенко С. Українська геополітика. Вектор визначено //

Віче. — 2000. — № 9.

Конел Д. Хартія про особливі відносини з НАТО допоможе

Україні знову зайняти належне їй місце у Європі // Наука і

оборона. — 1998. — № 1.

Iнтеграційні перспективи України. — К., 2003.

Шнайдер-Детерс В. Европейская перспектива Украины: по-

лноправное членство или добрососедство? // Политическая

мысль. — 2000. — № 2.

Ukraine: The Search for a National Identity / edited by Sharon L.

Wolchik and Volodymyr Zviglyanich. — Lanham—Boulder—

New York—Oxford: Rowman&Littlefield Publishers, Inc., 2000.

758

ПОЛІТИЧНІ КОНФЛІКТИ І КРИЗИ

1. ПРИРОДА І СУТЬ ПОЛІТИЧНОГО КОНФЛІКТУ

Природа політичного конфлікту

Поняття політика і конфлікт завжди йшли та йдуть

нерозривно, протягом усієї історії людства. Конфлікт справді ви-

ступає фундаментальним аспектом політичного процесу, будучи

вихідною формою або оболонкою існування і взаємодії різнома-

нітних інтересів і переконань у політиці. Виникає конфлікт все-

редині політичних спільностей або між ними, набуваючи різно-

манітних конкретних форм. Розбіжність інтересів соціальних

спільностей, що вимагають реалізації їх соціальними спільностя-

ми цілеспрямованими, організованими зусиллями, і лежить в ос-

нові будь-якого політичного конфлікту. Кожна соціальна спіль-

ність вступає в конфлікт з іншими спільностями, щоб утвердити

або нав’язати їм власні інтереси. Конфлікт — зіткнення двох або

більше різноспрямованих сил з метою реалізації їх інтересів в

умовах протидії. Суб’єктами конфліктів виступають: індивіди,

малі й великі спільності, групи, що формально організувалися в

соціальні (політичні, економічні структури) об’єднання, які ви-

никли на неформальній основі, у вигляді політизованих соціальних

рухів, економічних і політичних груп тиску, кримінальних груп,

що усвідомлюють і переслідують певну мету. Внаслідок зіткнень

різноманітних об’єктивних і суб’єктивних тенденцій в діяльності

особистостей, соціальних верств, спільностей, соціальних струк-

тур, як конфронтації ідей, теорій, шкіл, боротьби за монопольне

панування всередині певних сфер діяльності, за здобуття користі

й виникає конфлікт.

Конфлікт політичний — становище політичних відносин, в

якому їх учасники ведуть боротьбу за цінності та певний ста-

тус, владу й ресурси, боротьбу, в якій метою супротивників

стає нейтралізація, нанесення збитків або знищення суперника.

Суть конфлікту в невідповідності між тим, що є, і тим, що по-

винно бути, за уявою втягнутих у конфлікт соціальних спільно-

стей та індивідів, що суб’єктивно сприймають своє місце в сус-

пільстві і своє ставлення до інших людей та інститутів —

політичних і соціальних. Основоположниками теорії політичного

конфлікту багато політологів і соціологів вважають Карла Марк-

759

са і Алексіса Токвіля, які відзначали неминучість солідарності

всередині соціальних асоціацій, союзів і конфліктів між ними,

але, за Марксом, такі соціальні асоціації, союзи — класи, а за То-

квілем — соціальні спільності й добровільні асоціації. Маркс

розглядав конфлікт і консенсус як альтернативи, абсолютизуючи

роль політичного конфлікту — стрижня всього процесу, а Ток-

віль висуває ідею про те, що демократія включає баланс між си-

лами конфлікту й консенсусу. Пізніше американський соціолог

Кеннет Боулдінг відзначав, що конфлікт є така ситуація, де

сторони доходять до незлагодженості своїх потенційних пози-

цій або станів і прагнуть зайняти позицію, що виключає спрямо-

ваність іншого, тобто конфлікту. Конфлікт— це діяльність, в

якій люди або групи людей виходять з власних інтересів, праг-

нуть відтіснити або навіть знищити один одного, завойовуючи

політичну владу. На думку Луїса Козера, американського соціо-

лога, конфлікти — це боротьба за цінності та право на певний

статус, оволодіння потужністю і ресурсами влади, в якій мета

опонентів — нейтралізація шкоди або усунення суперника.

В історії конфлікту наукові напрямки поділяють на дві великі

групи залежно від того, яке місце в теоретичних побудовах за-

ймає проблема соціального конфлікту. Ці два підходи до визна-

чення соціального конфлікту яскраво відображає система визна-

чення соціального конфлікту, сформульована американським

соціологом Толкоттом Парсонсом, і система, сформульована ні-

мецьким політологом Ральфом Дарендорфом. У системі визна-

чення соціального конфлікту Толкотта Парсонса виділяється, по-

перше, кожне суспільство — відносно стійка й стабільна культу-

ра; по-друге, кожний елемент суспільства має певну функцію,

тобто щось вкладає для підтримки стійкої системи; по-третє, ко-

жне суспільство — добре інтегрована структура; по-четверте,

функціонування соціальної структури спирається на ціннісний

консенсус членів суспільства, який забезпечує стабільність та ін-

теграцію. Позиція, що займає Ральф Дарендорф, у визначенні

компонентів соціального конфлікту передбачає, що, по-перше,

кожне суспільство змінюється в кожній своїй точці, соціальні

зміни — постійні та наявні скрізь; по-друге, кожне суспільство в

кожній своїй точці пронизане розбіжностями та конфліктами,

конфлікт — постійний елемент суспільного розвитку; по-третє,

кожний елемент суспільства робить свій внесок у дезінтеграцію

та зміни; по-четверте, кожне суспільство засноване на тому, що

одні члени суспільства змушують до підпорядкування інших.

Ральф Дарендорф не вважає, що якась з позицій правильніша за

760

інші, а пропоновані моделі «валідні», корисні й необхідні для

аналізу, різняться тільки тим, що система Толкотта Парсонса на-

голошує на співробітництві, а друга — на конфлікті та змінах.

Але обидва компоненти взаємодії — співробітництво і конф-

лікт — постійно присутні в суспільному житті. Аналіз суспільно-

го життя дає можливість визначити, що джерелом конфлікту є

соціальна нерівність, що існує в суспільстві, та система поділу

цінностей: влада, соціальний престиж, матеріальні блага, освіта.

Конфлікт відображає особливий тип соціальних відносин, у яко-

му його учасники протистоять один одному з причини несумісної

мети, і може бути різної інтенсивності, частковим або радикаль-

ним, піддаватися регулюванню або ні. Конфлікт, по суті, це зітк-

нення протилежних інтересів, поглядів, гостра суперечка, ускла-

днення, боротьба протиборствуючих сторін різного рівня та

складу учасників. Соціолог Ральф Дарендорф розглядає конфлік-

ти як ситуацію, де є невідповідність між звичаями соціальної спі-

льності, групи на допущення до соціальних, у тому числі матері-

альних, благ і можливостями реалізації прав, наявністю реаль-

ного доступу до благ тощо. Для виникнення конфлікту необхідна

наявність двох факторів: дія конфліктуючих сторін спрямована

на досягнення несумісної або взаємовиключаючої одна одну ме-

ту, а отже, зіткнення. При конфлікті йдеться про досягнення змі-

ни і відповідно збереження суспільної потужності — спроможно-

сті контролювати і спрямовувати дію іншої сторони, тобто

конфронтація соціальних спільностей, груп тощо.

Конфлікти є різноманітні. Діляться конфлікти на інституціо-

налізовані (суб’єктами протистояння виступають різноманітні

політичні інститути) і неінституціоналізовані. Політичні конфлі-

кти всередині держави діляться на міжкласові, міжнаціональні,

расові, міжконфесійні тощо. Конфліктні ситуації — особливе

становище політичного життя — явище різноманітне. Iстотною

межею конфлікту є політичне напруження, в основі якого лежать

економічні, соціальні й політичні процеси, хід і спрямування їх

веде до виникнення конфліктних ситуацій. Політичне напружен-

ня — це особливий стан суспільного життя на ґрунті загострення

об’єктивних і суб’єктивних суперечностей. Політичне напружен-

ня поглиблюється, посилюється під впливом зовнішніх обставин:

стихійне лихо, катастрофи тощо.

Визначення політичної конфліктності залежить від того, наскі-

льки політична система здатна адаптуватися до змін, що відбува-

ються у внутрішній і зовнішній політичній обстановці, до умов

функціонування суспільства, якою мірою та якими змінами поро-