общинно-родовому суспільстві. Саме тут формуються механізми
реципрокації (дарообмін, допомога в побутовій і господарській сферах) і
резистрибуції (розподіл надлишків продукції). На цій стадії відбувається
оформлення суб'єктів допомоги, ідеології і принципів, що регулюють зв'язки
дарообміну й підтримки між суб'єктами родового простору.
Уперше позначення й виділення даного явища відбувається в Давній
Греції. Саме тоді людство, нагромадивши певний духовний досвід, починає
виділяти особливу духовну сферу, де виявляються його дружні почуття. Так
зароджується поняття “філантропія”. Платон і Аристотель розглядали
благодійність у контексті суспільної користі, вважаючи, що ця діяльність –
прерогатива держави. Водночас, той же Платон вважав, що державі,
товариству не варто піклуватися про бідних. Він стверджував, що бідність
полягає не в зменшенні майна, а в збільшенні ненаситних; життя втрачає
цінність не через бідність, а через неможливість відтворювати своє ремесло.
У подальшому феноменологія процесу благодійності осмислюється на
міжособистісному рівні, через такі найважливіші етичні категорії, як
милосердя, дружба, співчуття, справедливість, обов’язок, честь. Так,
наприклад, Аристотель розглядав дружність як різновид чеснот людини, а
людинолюбство – як його природну властивість. Він же вперше й
охарактеризував процес соціального виховання як суб’єкт-суб’єктний процес.
При цьому Аристотель аналізує суб’єкт-суб’єктні стосунки як процес
міжособистісної взаємодії, коли один суб'єкт надає допомогу іншому
суб'єкту. Розглядаючи мотивацію вчинку з позиції користі, він у самій дії
бачить акт творця, творчості, що несе в собі любов до ближнього.
Природна детермінація процесу допомоги й підтримки ближнього
пізніше осмислюється Ювеналом: людина народжена для співчуття. Пліній,
Цицерон також вважали, що дружба, суспільство, будучи основами
благодійності, становлять собою найважливіші чинники, що лежать в основі
громадянського вчинку.
На зміну філантропії, що панувала в Давньому Римі й до нього,
приходить “Агапе” – любов до ближнього (ідеологія перших християнських
общин). В основі її лежали мотиви участі в долі людини, її потребах і
проблемах, тому внутрішній зміст благодійності – “діяльна любов, що
обдаровує”. У цьому зв'язку виникає феномен християнських уявлень про
допомогу. Внутрішньогрупова допомога і взаємодопомога, яка переноситься
в соціум, канонізується, регламентується, стає обов'язковим законом життя
справжнього християнина.
У цей же період відбувається становлення й розвиток конфесіональних
теоретичних підходів до проблем допомоги й підтримки через осмислення
найважливіших християнських догматів про милосердя (праці Григорія
Богослова, Іоана Златоуста, Єфрема Симена, Федора Студіта, Іоана
Дамаскіна, Панаса Александрійського, Василя Великого, Григорія Ниського
та ін.).
У Х – ХІІ століттях активну роль у процесі благодійності відігравали
монастирі й чернечі ордени [3]. Вони брали на себе обов'язок щодо надання