99
вання власної традиції за буцімто більш авторитетним зразком — себто
сприймала історіософію Давньої Русі радше формально, ніж змістовно.
Утім, на відміну від більш-менш систематизованої на той час «польсь-
кої ідеї», яку можна було поділяти або, як це зробили козацькі літопис-
ці, перекручувати з готових зразків, державницька ідеологія Москви
ще тривалий час не буде остаточно сформованою. До того ж, на початку
XVII ст. вона зазнає розхитувальних поневірянь Смутного часу. Тому,
попри анонсовану самобутність «третього Риму» та експансіоністські
ідейні замахи, московська історіософія ще століття–півтора буде ін-
фільтрувати історіософські конструкції із сусідніх культурних регіонів
не менш заповзято, ніж справляти на них помітний духовний вплив.
Зі свого боку, притягальність єдиновірного Московського царства
диктувалася поширеними в київських церковних колах поглядами на
нього як взірець «руськості» для місцевої етнічної, релігійної та тери-
торіальної спільноти. Остання на той час уже «не була «Руссю» ні за
вбранням, ні за мовою, ні за архетипічними структурами свого мислен-
ня» [340, с. 112], однак, додамо, ще не стала Україною як чимось само-
стійним. Адже для її коректного означення обов’язково належало дода-
вати уточнюючі слова, реєстр яких був майже безмежним [341, с. 8] (на-
приклад, «козацька» або ж навіть «Тульська»). Ось чому ці переконання
залишалися панівними, хоча їм уже знайшлася вагома альтернатива.
Донедавна визнання орієнтації на польсько-литовську історіогра-
фію вважалося негативним явищем. Однак, на нашу думку, запози-
чення з неї принаймні, матеріалів з «руської історії», погодьмося, має
свій raison d’etre.
По-перше. Це зумовлювалося критичним станом історичного знан-
ня в тодішній Україні. Із цього приводу можемо навести ще раз відому
цитату із твору Г. Боплана: «Мені захотілося дослідити історію русів,
щоб дещо довідатися про давні часи цих місцевостей, однак намарне,
бо, розпитавши кількох найзначніших з-поміж них, я довідався тільки
те, що великі і тривали війни, які спустошували їхню землю з краю до
краю, не помилували і їхніх бібліотек, котрі від самого початку вини-
щувалися вогнем» [32, с. 33]. Тому для інтелектуальних діячів цього
періоду існувало провалля в історичній хронології, особливо щодо пе-
ріоду XIV–XV ст. Наприклад, автор Густинського літопису змушений
відводити подіям з кінця XIII cт. (тоді уривалося відоме йому давнь-
оруське літописання) до 1597 р. лишень 25 сторінок, усього-на-всього
5% тексту, та й то щедро переписуючи інформацію з польських хронік
[239, с. 15].
По-друге. Польські й литовські автори, твори яких здобули на ук-
раїнських землях значного поширення, завжди посилалися на «руські