68
ролі ганчірника, який шукає в історії випадкову здобич [369, с. 14],
заздалегідь обираючи об’єкт і предмет, джерельну базу дослідження,
методи аналізу матеріалу, власне, питання, які він поставить перед
своїми джерелами. Разом з тим, він втрачає право казати «за інших»,
наче автор історичного роману, який спрямовує дії й долі своїх героїв
у довільному зв’язку з відомостями першоджерел, він повинен «разом
з іншими» (разом із безпосередніми учасниками чи спостерігачами
подій, їхніми нащадками, істориками минулого та сучасності) озвучу-
вати історію в діалогічному багатоманітті її голосів [442, р. 246], про
яке свого часу так багато розмірковував літературознавець М. Бахтін,
а згодом психоналітик Ж. Лакан.
Останніми роками прихильники «мікроісторії» почали використо-
вути такі конкретні ситуації, аби суттєво відкоригувати здавна відо-
мі й визначені завдяки традиційній методології загальні тенденції.
Наприклад, раніше вважалось, що інтенсивне укладання угод із купів-
лі-продажу землі в багатьох країнах Західної Європи вказувало на
початковий етап розвитку капіталізму. Мікроісторичне дослідження
італійських істориків довело, що на той час на земельний ринок про-
довжують ще помітно впливати особистісні й кревно-родинні зв’язки
патріархального, доіндустріального типу [193, с. 171–172].
Мікрооповідання легко протиставляються ліотарівським Великим
Ідеологіям. Вони не звертаються до певної телеологічної мети, оповіда-
ючи про реальні події й живих людей, тому завжди авторизовані, тоді
як «метаоповідання» переважно безособові, хоча насправді є прихова-
ним голосом політичної або інтелектуальної еліти.
Важливо підкреслити, що «мікроісторії», в принципі, не збирають-
ся докупи, не центруються. Їх предмет у кожному окремо взятому ви-
падку частіше за все приваблює фахівця можливістю унаочнити свою
культурно-антропологічну унікальність, незводимість до аналогів ані
в минулому, ані в майбутньому. Саме ця неповторність осмислюється як
норма, а стабільність — як виняток [25, с. 38–45]. Вони демонструють
шизофренічну «єдність» т. зв. ризоми (Ж. Дельоз, Ф. Ґваттарі) –– росли-
ни у вигляді множини безладно переплетених паростків, які простяга-
ються у різних напрямах, долаючи всі перешкоди, провалля, пустоти.
У кращому разі, йдеться про синергетичну невизначеність історич-
ного розвитку. Як відомо, ідеї синергетики як теорії самоорганізації
складних систем «почали проникати в соціальні науки», за визнанням
одного з її фундаторів — І. Пригожина, ще на початку 80-х рр. ХХ ст.
Теоретичним підмурівком цього стало відоме вже І. Пригожину уяв-
лення про історію як про відкриту динамічну систему, а пізнавальну
діяльність історика — як тотожну діяльності фізика. Новий поштовх ці
ідеї отримали завдяки спробам увести їх до постмодерністської деконс-