75
лей історії. Пізніше з’явилися моделі децентровані і деструктуйовані.
Сьогодні можемо говорити про відмову від пошуків закономірностей
будь-якого ґатунку й рівня узагальнення. У цьому плані логіка розвит-
ку історичної науки прекрасно вписалась у загальну логіку розвитку
філософії та науки, яку прийнято описувати за схемою В. С. Стьопіна
«класика––некласика––постнекласика».
Зрештою, як зазначає відомий постмодерністський теоретик
Ф. Анкерсміт, «…ця нова форма дослідження історії служить прикла
-
дом політики деполітизації, з цього погляду її можна було б розглядати
власне як копіювання в історичному дослідженні перемоги демокра-
тичного індивідуалізму, який ми можемо спостерігати в такій великій
кількості західних країн…» [437, р. 159].
Незважаючи на те, що вказані зовнішні чинники дійсно мають під
собою підстави, вони насправді приховують найсуттєвішу трансформа-
цію в історії –– життя та смерть суб’єкта, який цю саму історію творить,
а потім відтворює. Про те, що є історія, було відомо із часів Аврелія
Августина. Однак про те, що є історія –– єдиний, вимірюваний у часі
процес, людство довідалось двома тисячоліттями пізніше –– у філософії
історії Геґеля. У свою чергу, це було б неможливим без ідеї абсолютно-
го суб’єкта, здатного у внутрішній єдності мислення зібрати докупи те,
що насправді становило собою слабко, а то й зовсім неузгоджене багато-
маніття окремих людських життів. Потім прийшла черга К. Маркса з
його закликом не тільки пояснювати, але й змінювати людське суспіль-
ство на раціональних засадах. Цей заклик був тим більш привабливим,
що протягом Нового часу європейська спільнота успішно, як їй здава-
лось, експериментувала з природою, а з часів Великої французької рево-
люції –– з суспільством, хоча з помітно скромнішими результатами.
Таким чином, понад два століття цей суб’єкт тримався за історію.
Тримався попри всі здобутки природничих наук, які доводили йому
ентропійно-хаотичний характер матеріального світу, попри всі до-
сягнення гуманітарних наук, які вказували на його безпорадність у
власній сексуальності, свідомості та мові, попри історичну практику з її
війнами, революціями, тоталітарними режимами, яка варваризувала
людину, замість того, щоб підносити її в матеріальному і духовному
плані. Цей суб’єкт уперто чіплявся за безперервну історію, яка гаран-
тувала –– рано чи пізно все, що досі вислизало від нього, повернеться
під його владу [385, с. 15].
«Постсучасна» людина, розототожнена в численних етнополітичних,
соціокультурних і релігійних суб’єктивностях, з незрозумілим минулим
і невизначеним майбутнім, утім, більше не відчуває подібної потреби.
Адже доступні технологічні засоби просторової глобалізації значно
досконаліші й простіші, ніж властиві їй інтелектуальні можливості