Лекції з курсу Університетська освіта

Подождите немного. Документ загружается.

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

З КУРСУ:

„Університетська освіта”

ЗМІСТ

Вступ

ТЕМА 1. Університетська освіта в контексті Болонського процесу

ТЕМА 2. Фундаменталізація та індивідуалізація підготовки фахівців з

вищою освіти

ТЕМА 3. Організація навчального процесу в університеті

ТЕМА 4. Фахова підготовка у вищому навчальному закладі

ТЕМА 5. Бібліотека академії і правила користування її фондами

ТЕМА 6. Студентське самоврядування як невід’ємна складова

демократизації вищої школи

Додатки

ВСТУП

Дисципліна вивчається на освітньо-кваліфікаційному рівні «бакалавр».

Дисципліна “Університетська освіта” віднесена до циклу професійно-

орієнтованих дисциплін. На її вивчення відводиться 72 навчальних години.

Формою контролю є залік.

Структура занять з дисципліни „Університетська освіта” наступна:

– семінарських занять – 18 годин (9 занять);

– самостійна робота студентів – 54 години.

Мета вивчення курсу – ознайомлення студентів з особливостями

організації підготовки фахівців у навчальних закладах III – IV рівнів

акредитації в умовах Болонського процесу.

Завдання курсу полягає у теоретичній підготовці студентів з питань:

- розвитку системи вищої освіти України в контексті Болонського

процесу;

- організації кредитно – модульної системи навчання;

- створення студентського самоврядування як невід’ємної складової

демократизації вищої школи;

- структури та класифікації бібліотечного фонду академії та правил

користування ними.

Тематична схема курсу:

Тема 1. Університетська освіта в контексті Болонського процесу

Особливості розвитку системи освіти України в контексті

загальноєвропейського і світового освітньо-правового простору. Основні

етапи формування та впровадження принципів Болонського процесу.

Принципи вищої освіти в Україні: фундаментальність, гуманізація,

системність і дієвість виховного процесу, демократичність. Стратегічні

напрямки розвитку вищої освіти в Україні. Державна політика в галузі

освіти.

Тема 2. Фундаменталізація та індивідуалізація підготовки фахівців з

вищою III – IV рівнів акредитації. освіти

Підготовка фахівців у навчальних закладах III – IV рівнів акредитації.

Доступність і якість вищої освіти. Наука у навчальних закладах III – IV

рівнів акредитації. Науково дослідницька робота студентів. Оформлення

результатів досліджень студентів у вигляді наукових статей та тез доповідей.

Участь студентів у науково – практичних конференціях.

Тема 3. Організація навчального процесу в університеті

Європейська кредитно-трансферна система та система накопичення –

ЕСТS. Поняття кредиту та модулю. ЕСТS як основа кредитно – модульної

системи навчання. Особливості організації навчального процесу в вищій

школі. Структура и порядок формування індивідуального робочого

навчального плану студентів. Система контролю знань і оцінка освоєння

дисциплін студентами.

Тема 4. Фахова підготовка у вищому навчальному закладі

Професійне й моральне становлення молоді. Єдність прав та обов'язків

українського студентства. Система професійної освіти в Україні.

Тема 5. Бібліотека академії і правила користування її фондами

Поняття бібліотечного фонду. Структура та класифікація бібліотечного

фонду. Функції бібліотечного фонду. Універсальні, галузеві, багатогалузеві,

спеціалізовані бібліотеки. Формування бібліотечних фондів академії.

Організаційно-функціональна структура бібліотеки академії. Правила

користування бібліотеками академії.

Тема 6. Студентське самоврядування як невід’ємна складова

демократизації вищої школи

Поняття студентського самоврядування. Ефективність роботи органів

студентського самоврядування як виховного засобу в справі формування

демократичного світогляду студентства. Мета студентського

самоврядування. Напрямки розвитку студентського самоврядування.

Діяльність профспілкової організації студентів та аспірантів.

ЛЕКЦІЯ 1 (4 години)

Тема: Університетська освіта в контексті Болонського процесу

План.

1. Передумови виникнення Болонського процесу.

2. Вища освіта в минулому.

3. Система освіти і вища освіта в Україні.

4. Болонський процес і перспективи законодавчого регулювання

розвитку вищої освіти в Україні.

1. Передумови виникнення Болонського процесу.

Вища освіта (англ. - higher education; фр. - enseignement supérieur) -

порівняно нове поняття. Воно виникло в середині XIX ст. після формування в

індустріальних державах повнорівневих систем освіти з пірамідальною

структурою. Нижні рівні охоплювали всіх (або переважну більшість) дітей

відповідного віку, а найвищий (власне вища освіта) — лише незначний

відсоток молоді віком 18-23 роки.

Така структура системи освіти зумовила виокремлення в ній трьох

рівнів:

1. Початкова освіта.

2. Середня освіта.

3. Вища (або „третинна”) освіта.

Також ця структура усталила загальне уявлення про вищу освіту як

вершинну стадію тривалого формування працівника - професіонала у

спеціальних установах - вищих навчальних закладах (ВНЗ).

Поняття „вищий навчальний заклад” (англ. - higher education

institution; фр. - établissement d'enseignement supérieur) y національних,

зарубіжних і міжнародних документах означає інституцію (установу,

юридичну особу), яка надає вищу освіту.

У Законі України „Про вищу освіту” встановлено, що „ВНЗ - освітній,

освітньо-науковий заклад, який заснований і діє відповідно до законодавства

про освіту, реалізує відповідно до наданої ліцензії освітньо-професійні

програми вищої освіти за певними освітніми та освітньо-кваліфікаційними

рівнями, забезпечує навчання, виховання та професійну підготовку осіб

відповідно до їх покликання, інтересів, здібностей та нормативних вимог у

галузі вищої освіти, а також здійснює наукову та науково-технічну

діяльність”. Створення, реорганізація, діяльність і ліквідація ВНЗ усіх форм

власності здійснюються згідно з чинним законодавством України.

Прообрази ВНЗ існували в багатьох стародавніх цивілізаційних

осередках як центри письменства, думок і знань, одне з основних завдань

яких полягало в їх трансляції молоді.

Немає збіжності поглядів щодо появи перших „справжніх” ВНЗ.

Наприклад, претензії Іспанії на першість у створенні ВНЗ доволі вагомі

(заклади університетського рівня існували на її території не лише в арабську

епоху, а ще за римських часів), але традиційно вважається, що перший

університет сучасного європейського типу з майже повною самоврядністю

студентів був створений в італійському місті Болонья далекого 1088 року.

Дещо пізніше почав функціонувати університет у Парижі, який став взірцем

суто державної установи, пристосованої для підготовки когорт нових

службовців вищих рангів і професорів. Набагато пізніше в різних країнах

з'явились професійні ВНЗ, що спеціалізувались з підготовки фахівців

морської, військової та інших справ.

Глобального поширення у світі дістала „гумбольдтова” (або „бер-

лінська”) модель університету (1809/10 навчальний рік). Її автором був

німецький гуманіст, філолог і філософ Вільгельм фон Гумбольдт.

Реформувавши гімназії, він поклав на новий Берлінський дослідний

університет (названий згодом на його честь) основну відповідальність за

наукові пошуки й розвиток фундаментальних знань. Особлива роль

відводилась аспірантурі й докторантурі, які покликані були готувати

науковців найвищої кваліфікації.

Ідея єдності навчання і досліджень швидко довела свою велику

ефективність, позаяк студенти левову частку періоду навчання перебували в

атмосфері наукового пошуку, в авангарді науки, адже їх професорами були

творці нового знання.

Зауважимо, що аж до середини XX ст. вищу освіту в університетах та

інших ВНЗ аналогічного рівня здобували лише кілька відсотків молодих

людей, з яких згодом формувалася адміністративна, військова, технічна й

наукова еліта індустріальних держав.

Початок другої половини XX ст. відзначився в розвинених країнах

багаторазовим збільшенням студентського контингенту. Це

супроводжувалося створенням великої кількості розташованих у невеликих

містах „нових університетів” (пеw ипіversities), а також тисяч спеціалізованих

професійних ВНЗ.

Урізноманітнення функцій, розмірів та інших характеристик ВНЗ

супроводжувалося збільшенням кількості варіантів внутрішньої структури;

розподілом повноважень в управлінні; форм фінансового, інформаційного і

кадрового забезпечення; підтримки якості навчального процесу, дипломів

тощо. Незважаючи на різноманітність залишалися домінувати ієрархічна

структура, поділ на частини за основними профілями підготовки фахівців.

Вочевидь, що не могло бути повної рівності й відповідності між

різними ВНЗ у межах однієї країни, тому внутрішньодержавна система вищої

освіти поділялась як за профілями підготовки - гуманітарна, технічна,

правнича, педагогічна, природничо-наукова та ін., так і за видами закладів -

університетська, не університетська та ін. Окрему групу становили заклади,

що надавали елітарну вищу освіту: університети Оксфорд і Кембридж у

Великобританії; Гарвард, Прінстон і Стенфорд у США; Великі школи у

Франції та ін. Унікальність їх освітніх послуг пов'язана з жорстким відбором

студентів із великої маси абітурієнтів, так і з великою тривалістю

функціонування цих ВНЗ, що зумовило високий рівень професійності

викладацького персоналу.

В останні десятиріччя XX ст. відбулися значні зміни в системі освіти,

насамперед у вищих її рівнях. Ринки праці змінювались так, що постійно

зменшувалася потреба в залученні підлітків і молоді, підвищувались вимоги

до тривалості навчання і щодалі більшою мірою від системи освіти

вимагалося надання випускникам професійної кваліфікації.

Упродовж другої половини XX ст. навіть у розвинених країнах

студентські контингенти зросли в десятки разів. Це виявилось можливим

тому, що поряд зі столичними „старими” університетами з'явилися численні

„нові”, при цьому недосконалі заклади середньої і післясередньої

професійної освіти трансформувались у політехнічні інститути чи вищі

професійні школи.

В умовах загальності вищої освіти різко загострилися проблеми її

якості й належного матеріально-технічного забезпечення. Актуальні вони й в

Україні, вищою освітою якої найближчими роками так само буде охоплено

переважну більшість молоді.

Події напередодні Болонського процесу

Узявши за певний зразок значним успіх у створенні європейського

економічного простору, країни-лідери Європейського Союзу - Франція,

Німеччина, Італія і Великобританія - стали ініціаторами проведення в червні

1999 р. у Болоньї представницької наради 29 міністрів освіти європейських

країн з метою проголошення утворення європейського простору вищої

освіти і прийняття так званої Болонської декларації.

Болонська декларація має на меті започаткування приблизно

десятирічного процесу скоординованих реформ і змін в європейській вищій

освіті. Цей процес має багато цілей, які зводяться до трьох:

1) значне підвищення конкурентоспроможності європейської вищої

освіти і освітніх послуг ВНЗ;

2) поглиблення науково-навчальної співпраці та координації,

подальше підвищення мобільності студентів, викладачів, дослідників,

адміністративного персоналу європейських ВНЗ;

3) підвищення якості європейської вищої освіти і здатності

випускників європейських ВНЗ до працевлаштування.

Історія Болонського процесу офіційно почалася з підписання

Болонської декларації у 1999 році, проте її передісторія сягає 1954 року, коли

було підписано Європейську культурну конвенцію, в якій наголошується

на необхідності заохочення громадян усіх держав до вивчення мов, історії та

культури інших країн і спільної для них культури.

Ідеї освітньо-культурного об'єднання європейських країн загалом та

університетів зокрема отримали своє продовження у Великій Хартії

університетів, що стала фінальним результатом пропозиції, адресованої

Болонським університетом у 1986 році усім найстаршим європейським

університетам.

Процес, що наштовхнув на ідею створення Великої Хартії, був

особливо важливим. Хартія не була представлена політичною владою, а була

розроблена у стінах Університетів. Вона спирається на фундаментальні

цінності європейських університетських традицій, проте сприяє зміцненню

зв'язків між вищими навчальними закладами в усьому світі, долучаючи до

процесів, започаткованих у ній, неєвропейські університети.

Болонський процес (БП) - це процес європейських реформ, що

спрямований на створення спільної Зони європейської вищої освіти (також

у документах зустрічається аналогічне поняття: європейський простір

вищої освіти) до 2010 року.

Незвичайність цього процесу полягає у тому, що він не є чітко

структурованим і проводиться 45 країнами, що беруть у ньому участь, у

співпраці з чисельними міжнародними організаціями, включаючи і Раду

Європи.

Згідно з цілями Болонського процесу до 2010 року освітні системи

Європейських країн повинні бути реорганізовані таким чином, щоб:

- учасникам освітнього процесу було легко переїжджати з однієї

країну у іншу (у Зоні Європейської вищої освіти) - з метою подальшого

навчання чи працевлаштування;

- привабливість Європейської вищої освіти зросла настільки, щоб

мешканці неєвропейських країн також приїжджали на навчання/роботу у

Європу;

- Зона Європейської вищої освіти сприяла розширенню Європи, а

висока якість та значна база знань забезпечувала подальший розвиток

Європи як стабільного, мирного, толерантного суспільства.

Болонський процес заснований на міжурядовій угоді. Міністрами,

відповідальними за вищу освіту у своїх країнах, було підписано декілька

документів, проте ці документи не є офіційно об'єднувальними (якими є

міжнародні угоди). Вибір, чи підтримувати принципи Болонський процес, є

проявом волевиявлення кожної окремої країни, хоча ефект "взаємного

міжнародного тиску" не можна недооцінювати.

Болонський процес не передбачає створення ідентичних систем вищої

освіти у європейських країнах до 2010 року. Навпаки, одна із найбільш

цінних рис Європи - баланс між несхожістю і єдністю. Скоріше Болонський

процес намагається створити зв'язки, що направлені полегшити перехід

людини з однієї освітньої системи до іншої. Тому при забезпеченні

подібності систем дипломів, характерні особливості кожної окремої системи

освіти повинні бути збережені. Розвиток Болонського процесу повинен

слугувати полегшенню „трансляції” однієї системи освіти до іншої і, таким

чином, збільшити мобільність студентів і викладачів та підвищити

можливості працевлаштування по всій Європі.

Існує декілька рівнів застосування Болонського процесу: міжнародний,

національний, інституційний.