Мельник Л.Г., Гуржій О. І., Демченко М.В. та ін. Історія України. Кн.1

Подождите немного. Документ загружается.

лати польської важкої кінноти був лише один порятунок —

міцні окопи. До 1648 р. козаки, як правило, ніколи не ата-

кували шляхетське військо, а лише оборонялися. З огляду

на це поляки завжди мали ініціативу і кожний бій вигра-

вали з далеко меншими силами. —

Видатний талант Хмельницького-полководця, його пра-

вильний розрахунок щодо притягнення татар на свій бік —

усе це справило сильний вплив на успішний розвиток по-

дій Визвольної війни, особливо з самого її початку.

Події на дніпровських островах стали відомі польсько-

му урядові. На Запорожжя прибули посланці великого ко-

ронного гетьмана з пропозицією до Хмельницького добро-

вільно вийти із Січі, гарантуючи йому «помилування й

прощення всіх вчинків». Хмельницький відповів на це від-

мовою. Тоді Потоцький звернувся з універсалом до повста-

лих козаків: «видати Богдана Хмельницького й"*р"о'з'ійТи£я"'

з"

цього свавільного зборища». У разі непокори він погро-

жував жорстокими репресіями. Незважаючи на це, на Січ

продовжували прибувати повстанці з усієї України?""

Одразу ж після обрання його старшим Хмельницький

розсилає своїх людей до реєстровців, а сам разом із си-

ном Тимофієм та найближчими соратниками прямує до

Криму. Маючи офіційне визнання Січі, він відтепер міг,

спираючись навіть і на 2,5 тис. запорожців, вести перего-

вори з правителем Бахчисарая про участь у воєнних діях

проти Польщі.

Сила на боці Богдана Хмельницького поки що була не-,

великою. Однак він розраховував на успіх, оскільки стано-""

вище, яке склалося в Криму, змушувало хана приставати

на пропозицію старшого дніпровської вольниці. По-перше,

хана до цього підштовхували його ж мурзи, котрі не ба-

чили іншого виходу поліпшити життєві умови татарського

населення, як поживитися у війні проти Речі Посполитої.

По-друге, залишення Хмельницьким свого сина в заклад

також давало Іслам-гірею сподівання на хоч якусь здобич.

За таких обставин і був укладений договір у Бахчи-

сараї. Водночас Іслам-гірей дивився на кілька ходів упе-

редГ сам не пішов на Україну, а доручив 4 тис. татар

перекопському мурзі Тугай-бею, котрого запідозрював у

змові проти себе. Розрахунок був такий: якщо польська

шляхта розіб'є повстанців Хмельницького і татар Тугай-

бея,

то буде на кого звалити відповідальність за надання

допомоги козакам — на самоправність мурзи. Крім цього,

правитель Бахчисарая не жалкував би дуже і за Тугай-

беєм, якщо той не повернеться з війни.

За свідченням Самовидця, військо Богдана Хмельниць-

213

кого налічувало під час виступу із Запорожжя 5 тис. чо-

ловік. Назустріч йому рухалося не менш значне польське.

Зарубіжний дослідник С. Зеркаль підрахував, що тоді

польський гетьман Потоцький мав у Корсуні 6920 воя-

ків—3510 кварцяного війська, 1040 гусарів, 1170 реєстро-

вих козаків, 900 драгунів, 300 піхотинців. З огляду на це

і слід було розраховувати тактику.

Початковий період війни (1648—1649 рр.): перемоги на

Жовтих Водах і під Корсунем; битва під Пилявцями; обло-

га Львова й Замостя; Зборівський договір. Першою на шля-

ху козацького війська постала фортеця Кодак, що вважала-

ся тоді найсильнішою. Щоб здобути її, необхідно передусім

було мати сильну артилерію, якої у Хмельницького не

було.

Не міг він розраховувати і на тривалу облогу Кода-

ка, бо не мав достатніх сил піхоти. Тому Хмельницький

залишає фортецю в тилу, з тим щоб виграти більш важ-

ливі поєдинки.

Тоді ж, у квітні, український гетьман вирішував інше

завдання: посланий ним козак Іван Ганжа перехопив біля

Кам'яного Затону на Дніпрі реєстровиків, котрі пливли на

з'єднання з коронним військом, і зумів схилити їх до роз-

прави з прошляхетськи настроєною старшиною і до перехо-

ду в ряди повстанців. На початку травня реєстровики на

очах уже оточених біля Жовтих Вод поляків прибули до

козацького табору.

^ 3 огляду на таке підкріплення наступного дня до поль-

хько-шляхетських воєначальників прибули козацькі пол-

ковники Максим Кривоніс та Михайло Криса з пропози-

цією припинити кровопролиття і здатися. У відповідь

4 травня до Хмельницького приїхав на переговори польсь-

кий шляхтич Стефан Чарнецький. Природно, що для поля-

ків важливо було затягнути час.

Якби на Жовтих Водах Хмельницький пішов слідами

своїх попередників і став чекати у замкненому таборі на-

ступу шляхетського війська, то воно, озброєне артилерією

і маючи більше тисячі закутих у панцирі гусарів, змело б

козацьку піхоту одним ударом. Треба було передусім спі-

шити польську кавалерію, змусити її зайняти невигідні по-

зиції,

а тоді вже скористатися з переваги козацької пі-

хоти.

Ось тут і проявилася майстерність полководця україн-

ського війська. Свій шанс на Жовтих Водах Хмельницький

не упустив: після штурму шляхетського табору, що тривав

майже два тижні, він вирішує 5 травня дати генеральний

бій.

Комбінований удар козацької піхоти і кінноти (татари

214

були поки що лише спостерігачами) змусив ворога відсту-

пити під покровом ночі. Однак наступного ранку повстанці

наздогнали відступаючих.

Побачивши такий поворот справи, 11 травня Іслам-гі-

рей надіслав листа до Хмельницького і Тугай-бея, щоб

вони чекали його на р. Інгулі, поки він не прибуде з «вій-

ськами ісламу». Зважаючи на те, що хан тільки 13 травня

почав переправлятися через Дніпро, козацька старшина ви-

рішила, враховуючи важке становище Потоцького під Кор-

сунем, а також фактор раптовості, дати ще один генераль-

ний бій шляхетським з'єднанням.

Заздалегідь Хмельницький послав козаків Корсунського полку на

чолі з Максимом Кривоносом в урочище Горохова Діброва під Корсу-

нем.

Завчасна інформація від розвідників дала можливість козацьким

ватажкам добре підготуватися і змусити шляхту прийняти бій на не-

вигідних для неї позиціях.

Як тільки польські загони розтягнулися на шляху, що вів до Бо-

гуслава, козаки почали оточувати їх. А коли ті ввійшли у Горохову

Діброву, то потрапили у справжню пастку. Попереду в глибокому яру

вузька дорога була перекопана і завалена деревами, з двох боків у

приготовлених шанцях засіли козаки з артилерією, насідали вони і

ззаду. За якихось кілька годин польсько-шляхетське військо було

розбите.

Коли переможці ділили багаті трофеї, емісари Хмель-

ницького вже розійшлися за сотні кілометрів від Корсуня,

готуючи прихід козацького війська. Тоді ж Хмельницький

відправив до кошового отамана Січі посланців, повідом-

ляючи про розгром шляхетського війська та дякуючи за

допомогу. Крім того, у листі до Іслам-гірея він просить

«прислати наскорі ко мні орди еще тисяч зколко», бо «по-

ляки около Висли знову збираються і великиї войска свої

на мене приготовляют». Це питання обговорювалося і на

козацькій раді під Корсунем наприкінці травня, на якій

було вирішено просити допомоги також у московського

царя Олексія Михайловича.

На початку червня, прибувши під Білу Церкву, Хмель-

ницький розіслав «всім українським, по обоїх сторонах рі-

ки Дніпра, в городах і селах обитаючим малоросіянам ду-

ховним і мирським, шляхетним і посполитим болшого і

меншого всякого чина людем, а особливе шляхетне урожо-

ним козакам і святой братті нашой» оповіщення про пере-

моги на Жовтих Водах і під Корсунем, запрошуючи їх

«к нам в обоз под Білую Церков».

Не випадково Хмельницький і старшина приділяли в

цей час таку увагу мобілізації українського народу:

козацькі розвідники доносили з Польщі, що уряд Речі

215

Посполитої звернувся за військовою допомогою до фран-

цузького короля і бранденбурзького курфюрста.

Це змусило гетьмана вживати дипломатичних заходів.

З-під Білої Церкви до Польщі вирушили посланці Хмель-

ницького з наміром домогтися збереження давніх прав

Війська Запорозького. Відбуло посольство і до Литви, щоб

«литовці були в миру з черкасами (козаками.— В. С), а

вони, черкаси, Литву тіснити нічим не стануть, а якщо

почне їх зачіпати, їм у домах своїх не всидіти».

Багато істориків закидали українському гетьманові те,

що після перемоги під Корсунем він не скористався демо-

ралізацією шляхетського війська і не пішов одразу ж у За-

хідну Україну для остаточного його розгрому, а, відійшов-

ши до Чигирина, два місяці очікував.

Причини такої поведінки гетьмана були, на наш погляд, вагомими.

По-перше, слід було організувати військо, в яке стікалися повстанці

з усієї України, дізнавшись про його перші перемоги. По-друге, Хмель-

ницький не хотів виводити козацькі полки з Придніпров'я, оскільки не

вірив своїм тимчасовим союзникам — татарам, що вони після залишення

цієї місцевості народною арм.єю не кинуться грабувати мирне населен-

ня.

По-третє, Хмельницький зовсім не марнував тоді часу, розсилаючи

скрізь повстанські загони, що громили розрізнені шляхетські з'єднання.

По-четверте, йому важливо було знати, який міжнародний резонанс

викличуть перемоги на Жовтих Водах і під Корсунем, якою буде реакція

сусідніх держав, хто з союзників Польщі надасть ій військову допомоіу,

в якому обсязі тощо.

На початку червня Хмельницький дізнається про смерть

польського короля Владислава IV, водночас шляхта за-

прошує перемир'я.

Очевидно, це якоюсь мірою прискорило налагодження

зв'язків із Москвою. Прочитавши гетьманове звернення до

нього, Олексій Михайлович доручив путивльському воєводі

Плещеєву запевнити Хмельницького, що Росія не висту-

пить на боці Польщі.

Обговорення на засіданні польського сейму вимог Вій-

ська Запорозького, що відбулося 21—22 липня, не дало

результатів. Затягуванням переговорів з українськими ко-

заками польська шляхта хотіла виграти час для організа-

ції своїх сил.

У цей час козацьке військо рухалося на захід, приймаю-

чи в дорозі послів. 29 липня Хмельницький вручив лист до

хотмизького воєводи Волховського його посланцю Милко-

ву, котрий напередодні прибув до табору під Янушполем

як перший офіційний представник російського уряду із за-

певненням миролюбного ставлення до українського наро-

ду. Згодом до козацького табору під Паплинцями прибу-

216

ли з Ясс посланці молдавського воєводи Василя Лупула.

Вони, зокрема, повідомили, що єрусалимський патріарх

Паїсій буде їхати до Москви через Україну. Для його зу-

стрічі й супроводження, а також для встановлення кон-

тактів з Лупулом до Ясс тоді ж було виряджено полков-

ників Силуяна Мужиловського і Михайла Крису.

Козацьке і польське війська поволі сходилися. Щоб від-

вернути кровопролиття, дипломати Хмельницького неодно-

разово пропонували польським комісарам приїхати для пе-

реговорів під Костянтинів, але відповіді не надійшло.

Тим часом поляки продовжували жорстоко розправлятися

з повстанцями. Було цілком очевидно, що назріває велика

битва.

І дійсно, битва під Пилявцями відбулася грандіозна. Спочатку,

21 вересня, сутички велися за греблю через р. Пиляву. Поляки доклада-

ли всіх зусиль, щоб захопити греблю: це дало б їм змогу безпечно

брати воду для війська і для коней. Кілька польських корогов під

проводом йор дана вдарили по козацькому таборові. Одночасно Осін-

ський відкинув козацькі застави, що були при греблі. Але поляки стали

радитись, що їм далі робити, і прогайнували нагоду для безпосередньо-

го бою з Хмельницьким. Другого дня під вечір українська піхота відбила

греблю. Головний же козацький табір було зміцнено високим валом.

У ніч на 23 вересня поляки почули з козацького табору мушкетні

постріли й гучні радісні вигуки. Це Хмельницький вдався до психоло-

гічного маневру: зробив вигляд, що вітає прибулі татарські загони.

Справді ж татари прибули 25 вересня і зразу вирушили на Львів.

Третього дня ще здосвіта Хмельницький вивів свої полки в поле,

оповите густою мрякою. Лівим крилом командував Кривоніс, правим

Півторакожух, який переправився через річку і став ліворуч від поль-

ського табору. Центром війська командував Чернята. Поляки теж ста-

ли готуватися до бою. Попервах вони вирішили здобути греблю, без

чого годі було думати про добре вишикування війська перед головною

сутичкою. На це було кинуто кращі сили.

Почався бій — із застосуванням характерної тактики Хмельницько-

го:

козаки несподівано підходили ровами, заливаючи поляків вогнем,

а коли супротивник наближався, втікали. Такі маневри поступово зама-

нювали поляків у так званий «мішок», що кінець-кінцем і визначило

результат битви.

У той час, коли Кривоніс ударив на праве крило поляків, а на

правому козацькому крилі йшла перестрілка, центральне крило Черня-

ти після короткого опору залишило греблю. Побачивши порожне-

чу, польська кіннота, обстрілювана з боків, щодуху рвонула через греб-

лю на другу сторону річки, женучись за Чернятою. Інші ж загони поль-

ської кінноти — Вишневецького, Конєцпольського й Остророга — стояли

позаду в резерві. Мабуть, ці полководці оцінили ситуацію: Чернята втя-

гував польську кінноту в тактичний «мішок» — але коли вони вирушили

на підмогу, козаки Черняти зненацька зупинилися й почали густу паль-

бу. По ровах, що їх було усюди покопано, засіли козаки, що теж

обстрілювали поляків, фронт же тримали лави козацької піхоти. Поляки

розгубилися і запросили допомоги. Проте польська піхота стояла біля

свого обозу й чекала наказів, а цих наказів не було. Врешті на підмогу

рушили волинці Киселя, але й їх було розбито. З-поміж корогов, що

були кинуті в перший бій, не повернувся майже ніхто, резервні ж полки

217

обернулися на жалюгідні рештки. Надходив вечір, а тим часом у погоні

за ворогом українська піхота на чолі з самим Хмельницьким дійшла аж

до перших валів польського табору.

Темрява перервала дальший бій. Не сходячи з коней, поляки роз-

почали військову нараду. Кінець-кінцем було прийняте рішення про

відступ, оскільки, як писав згодом Кисіль, «заледве половина війська

нам осталася, та й ця решта втратила духа».

Отже, під Пилявцями шляхетська армія зазнала нищівної поразки

від селянсько-козацького війська. Через три дні залишки польського

воїнства опинилися аж у Львові.

26 вересня в Старокостянтинові відбулася козацька ра-

да за участю Тугай-бея, яка ухвалила продовжувати похід

на Західну Україну.

Через чотири дні, оточивши Львів, Хмельницький, аби

не допустити руйнування міста, відправляє свого послан-

ця до його жителів, вимагаючи видати «головних провин-

ників» — Ярему Вишневенького та Олександра Конєцполь-

ського, а також припинити опір. Члени міського магістра-

ту, переконані в тому, що Вишневецький незабаром прийде

з прусським військом на допомогу, затягували з відповіддю.

Тоді 2 жовтня Хмельницький надсилає ультиматум магіст-

рату: хай місто сплачує 200 тис. злотих на користь Тугай-

бея і облогу буде знято. Це й було зроблено.

Наприкінці жовтня Хмельницький підійшов під Замос-

тя,

що являло собою сильно укріплену фортецю. Зважаю-

чи на це, Хмельницький вирішив розраховувати на трива-

лу облогу, аби не поплатитися великою кількістю жертв.

Зважав, звичайно, й на те, що в козацькому війську не

було важкої артилерії, за допомогою якої можна було б

пробити кріпосні стіни.

9 листопада в Лабунки (під Замостим) прибуло офіцій-

не посольство нового польського короля Яна Казимира.

Хмельницький, як пише тогочасний хроніст, насамперед

привітав «короля на королівстві». На честь цього було пу-

щено густу стрілянину, яка тривала півгодини. Потім

Хмельницький заявив, що «якби став королем не короле-

вич Казимир, котрому він хотів служити і кров за достоєн-

ство його проливати, то пішов би просто на Краків і, взяв-

ши корону, дав би тому, кому б знав. Тепер же, призна-

ючи своє підданство, з усім утихає — вертає на Запорож-

жя,

щоб спокійно чекати комісарів...».

Однак, будучи переконаний, що сподівання на тривалий

мир з шляхтою марні, гетьман вирішує розвивати добрі

зв'язки з навколишніми державами, зокрема супротивни-

ками Речі Посполитої. Тому й з-під Замостя було вирядже-

не посольство на чолі з генеральним писарем Іваном Ви-

говським до Угорщини.

218

Чому ж армія Хмельницького не взяла Замостя? ' '

До його штурму, треба сказати, козацтво готувалося ре-

тельно. Однак тим часом настала глибока осінь. Військо,

стомлене багатомісячними походами, відірване від домі-

вок, почало ремствувати. Отож 14 листопада повстанці зні-

мають облогу Замостя й вирушають до Києва.

23 грудня Хмельницький прибув до Києва, де його уро-

чисто зустріли. Тут він вів розмови з патріархом Паїсієм,

котрого вирішив уповноважити просити підтримки у ро-

сійського царя.

19 лютого до Переяслава прибули польські урядові ко-

місари на чолі з Адамом Киселем для переговорів. Наступ-

ного дня відбулася церемонія передачі від нового короля

гетьманської булави і червоної корогви з білим орлом. На

переговорах, що тривали тиждень, було, зокрема, досягну-

то угоди відкласти складання реєстру Війська Запорозь-

кого до весни. Протягом цього часу «коронні і литовські

війська не повинні вступати в Київське воєводство (по рі-

ках Горинь і Прип'ять), а з боку Подільського і Брацлав-

ського воєводств запорозькі війська також не будуть пе-

реходити зазначених рік».

Під час переговорів Хмельницький недвозначно заявив

польським комісарам про своє прагнення звільнити укра-

їнський народ від гніту Речі Посполитої: «Виб'ю з ляд-

ської неволі народ весь руський... Поможет мі то чернь

всяя по Люблін і Краков, которой я не одступлюсь, бо то

правая руканашая». Цей намір козацький гетьман вислов-

лює зовсім не випадково. Треба пам'ятати, що правобе-

режжя Вісли зазнало справжньої католицької експансії

тільки наприкінці XV — на початку XVI ст., а тому і до

середини XVII ст. римська віра так і не змогла тут вико-

рінити «руський» дух. Тому в прагненнях найрадикальні-

шої частини козацтва Вісла визначається як майбутній

кордон між Річчю Посполитою і Руссю. Ці настрої в ко-

зацькому середовищі зберігаються надовго, аж до другої

половини XVIII ст.

У щоденнику шляхетських комісарів зазначено: прий-

маючи їх зневажливо, Хмельницький прихильно ставився

до московського та угорського послів. Крім них, у Пере-

яславі перебували посли волоські, турецькі, татарські.

16 березня з Москви на Україну вирушило перше офі-

ційне російське посольство на чолі з Григорієм Унков-

ським. З 17 по 22 квітня в Чигирині відбулися переговори

між ним і Богданом Хмельницьким зі старшиною. Після їх

закінчення з російським посольством до Москви було

219

виряджено чигиринського полковника Федора Вешняка,

котрий мав продовжувати українсько-російські відносини.

Перед цим на Дону були прийняті посланці Хмельниць-

кого,

котрі приїхали просити допомоги в боротьбі з поль-

ською шляхтою. І хоча донські козаки запевняли царя, що

вони «без государева указу помочи дать не смеют», росій-

ський посол на Україні повідомив свій уряд у зовсім про-

тилежному. Про участь представників донської вольниці у

спільних із українськими повстанцями походах свідчить

і «Реєстра Войска Запорожского после Зборовского дого-

ворам, де вписано велику кількість бойових побратимів за-

порожців.

У квітні _до Чигирина прибув посол польського короля

шляхтич Смяровський нібито з мирними намірами. На-

справді ж він мав завдання умовити козацьку старшину

розпустити повстанців. Для цього у Варшаві йому вручи-

ли кілька десятків універсалів за підписом Яна Казимира

на право володіння маєтками. Ці документи мали вільне

місце для вписання прізвищ тих, хто вступить у змову про-

ти Хмельницького. Та серед повстанських ватажків не зна-

йшлося зрадників, і незабаром підступні плани Смяровсь-

кого були викриті, а його самого скарано на смерть.

Тим часом Хмельницький звертається за допомогою до

перекопського мурзи Періс-аги, а через свого уповноваже-

ного в Москві полковника Вешняка передає російському

цареві лист із запевненнями в тому, що «ми вси единостай-

не,

сиречь единодушно, готови умирать за ваше царское

величество, и с нанижайшими послугами нашими рицар-

СКИМИ вашему царскому величеству покорно ся отдаем».

Зі свого боку Ян Казимир пропонує Хмельницькому

відкласти намічені мирні переговори на півтора місяці.

Польський уряд не залишав своїх прагнень виграти час для

організації великої армії й придушення повстання україн-

ського народу. Так воно і сталося.

28 липня, вирушивши в похід проти українських по-

встанців, Ян Казимир видав універсал, яким позбавляв

Хмельницького гетьманства, а на його місце призначав Се-

мена Забуського, котрий ще в битві під Пилявцями пере-

йшов на бік поляків. Хмельницький оголошувався поза за-

коном, за його голову визначалась винагорода в сумі

10 тис. злотих.

Наприкінці липня козацькі частини обложили військо

Яреми Вишневенького в Збаражі, а потім, дізнавшись про

місце перебування головних польських сил, швидким мар-

шем і вдалим маневром оточили їх під Зборовом. Зрозу-

мівши, що польське військо оточене, Ян Казимир 5 серпня

220

надіслав листи про перемир'я до українського гетьмана та

кримського хана, обіцяючи зробити все, щоб «наше За-

порожське військо задоволити». Але Іслам-гірей за спиною

Хмельницького вже домовився з Яном Казимиром про ви-

гідний для себе мир, і український гетьман сам іде на пе-

реговори зі шляхтою, по суті випускаючи з рук повну пе-

ремогу над ворогом.

На переговорах у Зборові, що розпочалися 7 серпня, козацька стар-

шина домагалася підтвердження 18 вимог, головними з яких були:

1) зберегти всі давні козацькі вольності, зокрема, «де б не знаходились

наші козаки і хоч би їх було лише три, два повинні судити одного»;

2) визнати козацьку територію в таких межах: «почавши від Дністра,

Берлинців, Бара, по Старий Костянтинів, по Случ і за Случ, що впадає

в Прип'ять, по Дніпро, а від Дніпра, почавши від Любеча до Стародуба

і аж до московської границі з Трубецьким... По цих містах серед нашого

війська щоб корогви, як іноземні, так і польські, не мали ніяких прав і

не наважувалися брати жодних стацій. Настійно вимагаємо, щоб тим,

які з реєстру будуть виписані і потраплять під панську юрисдикцію,

все,

що сталося під час цього воєнного походу, чи то пограбування

майна, чи то вбивство, було вибачено і повністю скасовано без ніяких

вимог надалі»; 3) унія «як постійна причина пригноблення руського

народу» має бути скасована і в Короні, і у Великому князівстві Ли-

товському (тобто на Україні.— В. С.). Руське духовенство повинно

користуватися всіма вольностями, так само як духовенство римської

віри.

Руська церква повинна бути в Кракові, Варшаві, Любліні та інших

містах, не виключаючи тих, у яких була й раніше; 4) усі посади зем-

ські, гродські та міські по всіх воєводствах у королівських, світських

і духовних містах, починаючи від Києва по Білу Церкву, по татарську

границю, на Задніпров'ї, у воєводстві Чернігівському повинні бути

надані особам не римської, а грецької віри; 5) усі сеймові ухвали, що

урізують права і вольності Війська Запорозького, як несправедливо

видані, також мають бути скасовані; 6) «щоб духовенства римської віри

в Києві не було, а звідси випливає, щоб не було й київського єпископа»;

7) король мусить заприсягтися на сеймі як на цілість прав грецької

віри,

так і на всі інші пункти разом з шістьма сенаторами різних вір

і шістьма послами Речі Посполитої.

8 серпня в переговорах, які відбувалися в полі, брали

уча.сть: з польської сторони — коронний канцлер, канцлер

Великого князівства Литовського, каштелян сандомирсь-

кий, воєводи белзький і київський; з козацької — Богдан

Хмельницький з генеральною старшиною.

Цього ж дня була обнародувана «Декларація його,

королівської милості війську Запорозькому на пункти суп-

ліки данної», названа Зборівським договором. Цим доку-'

ментом

межа козацької території визначалась по лінії:

Дністер — Ямпіль — Брацлав — Вінниця — Погребиоіе —

Паволоч — Коростишів — Горностайпіль — Димер — Дніп-

ро—

Остер — Чернігів — Ніжин — Ромни «и всюди аж до

границе московской и Днепра». У порівнянні з вимогами

української старшини це було значно менше: під повну

221

залежність Польщі підпадали Київське Полісся, частина Сі-

верщини, Поділля і Волині. До реєстру Війська Запорозь-

( кого вписувалося 40 тис. чоловік, йому підтверджувалися

всі попередні вольності. На його території не мали права

з'являтися коронні війська. На Україні урядові посади

повинні були обіймати лише особи православного віроспо-

відання. Питання про унію та про церковне майно виноси-

лося на найближчий сейм, а київському митрополиту нада-

валося місце в сенаті. Єзуїти не мали права проживати

в Києві та інших українських містах. Усім повстанцям га-

рантувалася повна амністія. На гетьманську булаву відда-

вався Чигирин з округою.

Таким чином, маємо підставу говорити про закріплен-

ня основ формування української козацької державності

на території трьох воєводств — Київського, Чернігівського

-Брацлавського. Безумовно, головним чинником цього про-

цесу було узаконення реєстру Війська Запорозького в за-

значеній кількості, яке поділялося на 16 військово-терито-

ріальних адміністративних полкових одиниць. Зосереджен-

ня в руках полковників військової, адміністративної, судо-

вої й фінансової влади поклало початок тому своєрідному

устрою козацької державності, що виправдовуватиме себе

до того часу, поки існуватиме Гетьманщина. Відповідні ор-

гани, створені на Україні вже у перший період Визвольної

війни, повністю виконували внутрішні та зовнішні функції

державної влади. Оскільки ці органи визнавалися україн-

ським народом, вони мали й особливе значення для мобі-

лізації широких мас, що сприяло успішній боротьбі проти

ворога. Під час бойових дій 1648—1649 рр. кількість пол-

ків народної армії зросла до 36, від битви до битви зроста-

ла майстерність її піхоти, артилерії, кінноти, козацькі воє-

начальники могли ставати на герць із кращими полковод-

цями Речі Посполитої.

Водночас „процес складання української державності

був непростим, оскільки після Зборівського договору не

всі верстви населення одержали відповідні права й свободи,

погіршало економічне становище Запорозької Січі. Через

те у багатьох районах України проявлялися невдоволення.

І У лютому — березні 1650 р. на Запорожжі навіть відбувся

збройний виступ проти гетьманської адміністрації. Низові

^ГОЗ"атга

'Проголосили

своїм гетьманом Худолія, що змусило

Хмельницького силою придушити повстання, а свого супер-

ника — скарати на смерть.

Ґ Зборівський договір не влаштовував широкі народні

} маси, які продовжували чинити опір шляхті. Це змусило

Яна Казимира 12 листопада знову звернутися до Хмель-

222