Мельник Л.Г., Гуржій О. І., Демченко М.В. та ін. Історія України. Кн.1

Подождите немного. Документ загружается.

У чернігівських маєтках А. Киселя активну боротьбу

провадили його підданці на чолі з Мурком і Носком, в

Остерському старостві — загони Івана Коростеля та Пиро-

га. Велике селянсько-козацьке ополчення під керівництвом

київського сотника Богдана Кизима громило шляхту на

Переяславщині, під проводом його сина Кизименка — на

Лубенщині. Народний рух на Правобережжі стимулювала

присутність там організованого повстанського війська.

Черговим універсалом від 14 жовтня до «всього пос-

польства» К- Скидан призначив місцем зосередження по-

всталих містечко Мошни поблизу від Черкас, закликаючи

«з кіньми, провізією, а також зі зброєю проти ворога віри

нашої грецької мужньо виступити, як того вимагає необ-

хідність». Під Мошни мав прибути із Запорожжя Бут із

новим підкріпленням. Керівництво каральною експедицією

Конєцпольський доручив польному гетьманові Миколі По-

тоцькому. Наближення коронного війська збурило хвилю

народного гніву. Більшість жителів Білої Церкви, Канева,

Стеблева пішла до Черкас. З Чернігівщини туди ж прибув

півторатисячний загін Івана Коростеля. 4 грудня основні

сили Потоцького переправилися на правий берег Росі і зай-

няли позицію на південно-східній околиці с. Кумейки не-

подалік від Мошнів, де зосереджувалося селянсько-козаць-

ке військо. На той час Бутові не вдалося зібрати воєдино

всі повстанські загони, що діяли на Правобережжі. Крім

того,

не надійшла допомога з-за Дніпра, оскільки і там

сили народних месників були роз'єднані. Таким чином,

10 тис. повстанців протистояло 15-тисячне добре озброєне

коронне військо.

На світанку 6 грудня 1637 р. Бут атакував ворожий та-

бір.

Шляхта дивувалася високій дисциплінованості й орга-

нізованості повстанців, які йшли, вишикувавшись у шість

рядів,

чітко розподілившись на полки і сотні. Щільним ар-

тилерійським вогнем Потоцький змусив наступаючих зупи-

нитися й організувати оборону на відкритому місці. По-

стійно вводячи в бій резерви, польний гетьман намагався

повністю знищити супротивника. Мужньо обороняючись,

повстанці протрималися до опівночі, а потім відступили до

Мошнів.

Поразка під Кумейками не зламала бойового духу на-

родних месників, і вони зайняли нові позиції в містечку

Боровиця південніше Черкас. Бут сподівався налагодити

зв'язок з Лівобережжям, проте жовніри швидко блокува-

ли підходи до його табору. Брак боєприпасів і харчів різке

ускладнив становище обложених. Старшина умовила Бута

згодитися на переговори з Потоцьким, під час яких ко-

203

зацький ватажок був по-зрадницькому схоплений. Його,

а також В. Томиленка, Г. Лихого закували в кайдани і

повезли на страту до Варшави. 14 грудня відбулася ко-

зацька рада, на якій Кисіль відібрав у повстанців прапор

і гетьманську булаву. Реєстровим козакам призначалася

нова старшина. Посада військового писаря дісталася Бог-

дану Хмельницькому. Судячи з тексту присяги під Борови-

цею,

в якій козаки визнавали свою покору, є підстава

стверджувати, що Хмельницький перебував у війську

Бута.

Потоцький переправився на Лівобережжя, де тривало

народне повстання. Поблизу від Ірклієва сталася битва

шляхти із загоном Богдана Кизима. Лише небагатьом пов-

станцям пощастило вирватися з оточення і відійти до Лу-

бен, здобутих напередодні спільними зусиллями Кизимен-

ка, Кукли і Дукренка. В районі Хорола і Миргорода діяли

загони під керівництвом Кропця і Скребця.

Похід шляхетського війська на Лівобережжя відзначав-

ся надзвичайною жорстокістю. Шляхтичі та жовніри не-

щадно вбивали і грабували підданих. Захоплених у полон

селянсько-козацьких ватажків страчували прилюдно, аби

залякати місцеве населення. Однак наслідки виявилися

протилежними. Переборюючи численні перешкоди, селяни

і міська біднота втікали на Запорожжя, де вже у січні

1638 р. К. Скидан зібрав близько 5 тис. чоловік. Січ актив-

но готувалася до продовження боротьби, відправивши на

Дон і до Криму посольства з проханням про допомогу.

Гетьманом обрали Якова (Яцька) Острянина — керівника

народних виступів на Полтавщині, який прибув на Запо-

рожжя після каральної експедиції шляхти на Лівобереж-

жя наприкінці 1637 р. його універсали розповсюджували-

ся майже по всій Україні. В них говорилося про посилен-

ня феодального визиску та національно-релігійного гніту,

підкреслювалася головна мета повстання — визволення

«народа нашего православного от ярма, порабощения и му-

чительства тиранского ляховского и для отмщения почи-

ненньїх обид».

Польський уряд також відповідно реагував на вісті з

України. Сейм ухвалив постанову «Ординація Війська За-

порозького реєстрового, що перебуває на службі Речі Пос-

политої», спрямовану на ліквідацію козацьких привілеїв.

На «вічні часи» знищувалися права реєстровців на обран-

ня старшини та козацьке судочинство. їхня чисельність об-

межувалася 6 тис. чоловік. Козакам заборонялося поселя-

тися в містах, крім прикордонних (Черкас, Чигирина і Кор-

суня).

Два полки реєстровців повинні були постійно пе-

204

ребувати на Запорожжі для перешкоджання збору там

збіглих селян і міщан.

Селянсько-козацьке військо виступило із Запорожжя в

другій половині березня 1638 р. Головні сили на чолі з

Я.

Острянином рушили лівим берегом Дніпра, Правобе-

режжям— загони під керівництвом К. Скидана, а кілька

сотень піднімалися на човнах угору, щоб захопити основні

переправи. Перша сутичка з коронним військом сталася

25 квітня під містечком Говтва. Оточене лісами та болота-

ми,

воно стало надійним укріпленим табором. Наступаючи,

жовніри і не зчулися, як незабаром опинилися в оточенні,

їхній відступ перетворився на панічну втечу. Однією з при-

чин невдалого початку шляхетської експедиції Ш. Околь-

ський називав недооцінку сил повстанців, на яких диви-

лися як на бидло, а проте, змушений був визнати капелан,

«серед них (повстанців.— В. Щ.) знайшлися б гідні нази-

ватися рівними по хоробрості Цінцінату, який від плуга

був призваний у диктатори, чи Фемістоклу».

Після перемоги під Говтвою до Острянина йшли сотні

селян з Полтавщини та Чернігівщини, з боку Києва — за-

гони повстанців під керівництвом Соломи, Мурка, Сави.

Острянин мав намір дати вирішальний бій коронному вій-

ську під Лубнами до підходу туди Я. Вишневецького і

М. Потоцького з Правобережжя. Та в битві 6 травня по-

встанці не скористалися зі своєї чисельної переваги, і вве-

чері шляхетське військо перейшло по мосту через Сулу і

заховалося за міцними стінами Лубен. Острянин відвів

свої виснажені війська до Яблуневого на р. Сліпорід. Звід-

си він знову надіслав універсали на Подніпров'я і відпра-

вив вартові загони для блокування шляхів від Пирятина і

Переяслава до Лубен. З 15 тис. чоловік з гетьманом лиша-

лася тільки половина, і шляхта раптово напала на його та-

бір.

Острянин змушений був з боями відступати до Жов-

нина. Втративши надію на успіх, в ніч з ЗО на 31 травня

він на чолі загону в декілька сотень повстанців перепра-

вився через Сулу і пішов на територію Росії. Ті, що зали-

шилися під Жовнииом, під керівництвом нового гетьмана

Дмитра Гуні запекло билися з ворогом. 10 червня вони

відійшли на кілька кілометрів південніше і зайняли пози-

ції «на Старці».

Старцями, або старицями, на Україні називали русла висохлих рік.

«Місцевість ця,— писав Окольський,— багата водою, лісом і пасовища-

ми для коней, дніпровський берег неприступний, тепер же вона так добре

була укріплена і з середини, і з боку поля, що ворота завжди лишалися

відкритими. Не один інженер дивувався винахідливості грубого хлопа

205

її-його мистецтву в таких спорудах, дивлячись на міцні вали, шанцї,

батареї і бруствери».

Майже півтора місяці селянсько-козацьке військо від-

бивало відчайдушні спроби карателів штурмом оволодіти

укріпленим табором. Нарешті Потоцький вирішив узяти

оточених змором. Він розіслав у навколишні райони жов-

нірські загони, які знущалися з мирного населення і пере-

шкоджали підходу до Гуні підкріплень. У боях були роз-

громлені навіть численні ополчення, очолювані Савою,

Соломою і Мурком, двохтисячний загін з Черкащини під

керівництвом Філоненка. Після переговорів з польним геть-

маном деякі старшини почали виступати за угоду з шлях-

тою.

Оскільки аналогічна акція під Боровицею заверши-

лася зрадою, Гуня і Філоненко з невеликим загоном поки-

нули табір і пішли на Запорожжя. Переговори з Потоць-

ким вели вже Роман Пешта, Іван Боярин і Василь Сакун.

За договором від 28 липня 1638 р. повстанці зобов'язува-

лися здати артилерію, визнати «Ординацію», а селян від-

правити в панські маєтки. Полки коронного війська на-

правлялися на придушення окремих народних виступів на

Полтавщині.

Селянсько-козацьке повстання 1637—1638 рр., на різних

етапах очолюване П. Бутом-Павлюком, Я. Острянином і

Д. Гунею, знаменувало собою найвище піднесення визволь-

ного руху в першій половині XVII ст. Воно помітно відріз-

нялося від попередніх народних виступів за розмахом вій-

ськових операцій, кількістю учасників, тривалістю і стало

своєрідною репетицією Визвольної війни українського на-

роду 1648—1654 рр.

Антифеодальні виступи селян, міщан і козаків у 1639—

1647 рр. Наступ шляхти на соціальні здобутки україн-

ських трудящих мас протягом 1639—1647 рр. витлумачу-

вався польськими дворянськими і буржуазними істориками

як «ера повернення миру на Україну», «період золотого

спокою» або ж «десятиріччя гробової тиші». Звідси ро-

бився висновок про випадковий характер Визвольної війни.

Насправді ж у згаданий восьмирічний період усе відбува-

лося інакше.

Прагнучи не допустити поновлення масових народних

рухів,

уряд Речі Посполитої посилив жовнірські гарнізони

на території України. В 1639 р. завершилася відбудова Ко-

дацького замку. Під час огляду фортеці С. Конєцпольськші

висловив упевненість в її неприступності. За свідченнями

сучасника, з усієї свити Конєцпольського лише чигирин-

206

ський сотник Богдан Хмельницький наважився не погоди-

тися з думкою коронного гетьмана і промовив відоме ла-

тинське прислів'я: «Рукою створене рукою й руйнується».

Однак, незважаючи на вжиті заходи, ніякого «золотого

спокою» добитися не вдалося. Антифеодальна боротьба на

Україні не припинялася, вона лише змінилася. Якщо рані-

ше її найвищим проявом були селянсько-козацькі повстан-

ня,

то тепер вона трансформувалася в інші форми залежно

від кількості учасників руху і рівня їхньої організованості.

Щоб чіткіше уявити собі динаміку і характер антифеодаль-

ної боротьби в 1639—1647 рр., необхідно окремо розгляну-

ти всі її форми відповідно до масштабів розвитку та ре-

зультативності тих чи інших проявів соціального протесту.

В числі найпоширеніших методів боротьби були скарги і

протестації, які надсилалися в усі урядові інстанції. Апе-

люючи до правосуддя, їхні автори намагалися законним

шляхом поліпшити своє становище. Слід при цьому зазна-

чити, що скаржитись на гнобителів мали право переважно

мешканці королівських маєтностей, селяни ж із приватних

володінь могли подавати офіційну протестацію лише в то-

му випадку, коли маєток перебував в оренді й орендатор

не виконував узятих на себе зобов'язань.

На посилення феодальної експлуатації, утиски коро-

лівської та місцевої адміністрації відповідно реагували й

городяни. При цьому в скаргах нерідко трапляються пріз-

вища не тільки представників міського плебсу, а й членів

управлінської верхівки. Це свідчить про залучення до виз-

вольної боротьби широкого кола учасників, соціальні інте-

реси яких далеко не завжди збігалися.

Переконавшись у безрезультатності скарг і протеста-

цій,

селяни вдавалися до дійовіших форм боротьби, пе-

редусім до відмови виконувати феодальні повинності.

Конфлікти між феодалами та їхніми підданими час від ча-

су набирали широкого розмаху, й звістки про це доходили

навіть до короля Владислава IV. Тому в 1640, 1644,

1646 рр. він видавав спеціальні універсали до українських

селян і міщан з вимогою відбувати повинності.

Ширилася й така форма народного протесту, як втечі

селян з маєтків феодалів. Розпочалися масові втечі селян

у міста і містечка, що асоціювалося в їхній свідомості з

визволенням від кріпацтва. Найчастіше втікали з посесій —

маєтків, які перебували в оренді, адже тимчасові власники

часто обтяжували підданих непосильною панщиною та ін-

шими повинностями. Інколи селяни і міська біднота пере-

ходили на територію сусідніх воєводств. Так, з Галичини

та Волині, де експлуатація була особливо жорстокою,

207

йшли на Подніпров'я та Лівобережжя, бо там кріпацтво

ще не набуло масового характеру. В цих регіонах виника-

ли нові села, міста, слободи. Уряд Речі Посполитої особ-

ливо непокоїли втечі на Запорожжя.

Селяни західноукраїнських земель утікали за Карпати

і навіть до Молдавії. Десятки тисяч українців переселили-

ся на територію Росії. Відомості про наймасовіші пересе-

лення до Росії відносяться до 1638—1639 рр. У наступні

роки російський кордон переходили невеликими групами.

В 1640 р. під час переговорів у Москві польські посли

М. Стахорський і X. Раєцький вимагали повернути 20 тис.

українців, указуючи місця їхнього проживання під Лієна-

ми,

Яблоновом, Новоселем, Осколом, Валуйками, Вороне-

жем, Курськом, Путивлем та іншими містами. На Слобо-

жанщині реєстрація збіглих здійснювалася вибірково і не

завжди охоплювала всіх. За підрахунками А. Г. Слюсар-

ського, протягом 1640—1647 рр. туди прибуло близько

10 тис. чоловік. Селяни зачислялися до розряду держав-

них, а міщани й козаки зрівнювалися в правах з російсь-

ким козацтвом, яке перебувало на вартовій службі. Таким

чином, українське населення брало участь в економічному

освоєнні південноросійських районів, будівництві оборон-

них рубежів тощо.

З-поміж проявів народної боротьби проти експлуата-

торів згадаємо також захоплення панської землі, хліба й

худоби, порубку лісу, самовільну оранку земель тощо. Не-

зважаючи на стихійність і локальність цих форм соціаль-

ного протесту, вони переконливо свідчать, що українські

селяни і міщани не бажали коритися гнобителям. Доведені

до відчаю, вони почали розправлятися з панами та їхніми

слугами. Ці поодинокі випадки поступово набували масо-

вого характеру і переростали вже в погроми садиб земле-

власників.

У джерелах того періоду трапляються і згадки про окремі збройні

виступи. У квітні 1640 р. кількасот міщан Коростишева (Київське воє-

водство) зруйнували будинки панів Карказана і Хмелевського та, спі-

ймавши кількох ксьондзів, скарали їх на місцевому базарі. В 1643 р.

спеціальний суд розглядав справу про збройний напад на міську адміні-

страцію Львова 150 ремісників на чолі з шевцем Іваном Коробом і

підмайстром Прокопом Живковичем. Навесні 1645 р. козаки Переяслав-

ського полку зайняли містечка Носівку, Кобижчу, Козаргород, вибивши

з них жовнірські загони і розгромивши маєтки А. Киселя.

Своєрідною формою класової боротьби на західноукра-

їнських землях було опришківство. Протягом 1639—

1647 рр. загони опришків неодноразово нападали на шлях-

тичів,

знищували інвентарі (записи феодальних повиннос-

208

тей).

Найвідомішими їхніми ватажками були Ян Яворсь-

кий і Степан Солінка. Рух народних месників у згадані

роки настільки поширився, що місцеві власті та феодали

створювали спеціальні військові загони, які жорстоко роз-

правлялися із «свавільцями».

* * *

Таким чином, посилення польсько-шляхетського гніту

на Україні в першій половині XVII ст. викликало у відпо-

відь піднесення антифеодальної боротьби, тісно переплете-

ної з національно-визвольним рухом. Найвищими її про-

явами стали повстання 20—30-х років, очолювані Марком

Жмайлом, Тарасом Федоровичем (Трясилом), Іваном Су-

лимою, Павлом Бутом (Павлюком), Яковом Острянином,

Дмитром Гунею. Вони знаменували собою новий етап в

історії боротьби українського народу за соціальне й націо-

нальне визволення. Повстанці виступили значною військо-

вою силою, а їхні керівники висували гасла, в яких поряд

із соціальними ставилися завдання етнополітичного харак-

теру.

Ці повстання були придушені, однак антифеодальні ви-

ступи селян, міщан і козаків тривали і в 1639—1647 рр.

Від подач скарг і протестацій біднота дедалі частіше пере-

ходила до захоплення майна феодалів, розправ над нена-

висними панами. Найвищий прояв класової боротьби у ви-

гляді збройних повстань мав місце в Галичині, на Волині,

Покутті. Ці роки стали важливим етапом консолідації сил,

підготовки необхідних умов для Визвольної війни україн-

ського народу 1648—1654 рр.

Рекомендована література

Бевзо О. А. Львівський літопис і острозькті літописець: Джерело-

знавче дослідження. К., 1970.

Голобуцкий В. А. Запорожское казачество. К-, 1957.

Грушевський М. С. Історія України — Руси: У 10 т., 13 кн. К.; Львів,

1913.

Т. 8.

Гуслистий К. Г. Нариси з історії України. К., 1941. Вип. 3.

Жерела до історії України — Русі. Львів, 1908. Т. 8.

Крип'якевич І. П. Богдан Хмельницький. Львів, 1990.

Михайлина П. В. Визвольна боротьба трудового населення міст

України (1589—1654). К., 1975.

Україна перед Визвольною війною 1648—1654 рр.: 36. документів.

К., 1946.

Щербак В. О. Антифеодальні рухи на Україні напередодні Визволь-

ної війни 1648—1654 рр. К., 1989.

' " ЛЕКШЯ 12

ч *•

ІИЗВОЛЬНА ВІЙНА УКРАЇНСЬКОГО

!,л:/чС

' ' НАРОДУ 1648—1654 рр.

ф Передумови і підготовка війни ф Початковий період

війни (1648—1649 рр.): перемоги на Жовтих Водах і під

Корсунем; битва під Пилявцями; облога Львова й За-

мостя; Зборівський договір ф Дипломатичні зносини

1650—1651 рр. ф Битва під Берестечком. Білоцерківський

мир ф Події 1652—1653 рр. ф Переяславська рада. «Бе-

резневі статті»

Передумови І підготовка війни. Посилення соціального

і національного гніту, якого зазнавав український народ

від польської шляхти, підносило його рішучість до бороть-

би за своє визволення. 1 коли після селянсько-козацьких

повстань 1637—1638 рр. закабалення трудящих стало вкрай

нестерпним, вони почали готуватися до збройних виступів

проти гнобителів. Очолити їх було готове запорозьке ко-

зацтво, котре також терпіло всілякі утиски та поневіряння

від Речі Посполитої.

Керівне ядро повстання ^гуртувалося навколо колиш-

нього писаря Війська Запорозького чигиринського сотника

Богдана-Зіновія Хмельницького. \ Природжений дипломат,

талановитий"воєначальник, він м*ав високий авторитет се-

ред дніпровської вольниці, у свої 50 років мав чимало за-

слуг у боротьбі з татарами, через що король навіть хотів

призначити його керівником великого морського походу

на Туреччину.

Зважившись на такий рішучий крок,^Хмельницький зу-

мів залучити до підготовки повстання кращих" представни-

ків козацької старшини, котрі охоче взялися за цю справу.'

Але найбільш енергійним і послідовним залишався він сам,

про що стало відомо польським властям. Коронний гетьман

Микола Потоцький уже в 1646 р. називав Хмельницького

«бунтівливою головою».

Через рік, повернувшись з Варшави, де він не знайшов

у короля захисту від сваволі польської шляхти відносно

себе,

Хмельницький зібрав на нараду своїх найближчих

побратимів. За свідченням сучасника, він говорив: «Чого

тільки не натерпілися ми? Вольності наші знищені, грунти

наші відняті, більша частина вільних лицарів обернена в

хлопів... А скільки разів убивали козаків варварськими ка-

рами за найменшу вину, умертвляли навіть дітей! А скіль-

ки разів чинили наругу і насильство над жінками і дочка-

210

ми нашими!.. Та найбільш жахливо, що переслідують віру

нашу, змушують нас до унії, розоряють наші церкви, про-

дають жидам майно церковне, знущаються над святинею

і священиками, виганяють архипастирів...»

Серед присутніх після кожного слова наростало обурен-

ня,

раз у раз лунали заклики до збройного виступу. На

пропозицію обрати Хмельницького козацьким гетьманом

він спочатку скромно відмовляється, але згодом проголо-

шує: «Закликайте козаків і всіх земляків наших — я буду

вашим керівником, якщо ви того бажаєте. Сподіваюсь, що

всі козаки, де б вони не були, пристануть до нас...»

Коли про цю нараду дізнався великий коронний геть-

ман Микола Потоцький, він розпорядився негайно схопи-

ти Хмельницького, що й було виконано. Однак чигиринсь-

кий реєстровий полковник Станіслав Кричевський, кум

Хмельницького, допомагає йому звільнитися з-під варти,

і той разом із загоном вірних козаків, узявши з собою стар-

шого сина Тимофія, тікає на Запорожжя. Це було в груд-

ні 1647 р.

Переїхавши через Дике поле, Богдан Хмельницький

прибув зі своїми соратниками на дніпровські острови за

порогами, зупинившись спершу на Буцькому. Сюди на по-

чатку січня зібралося десь близько сотні запорожців. І ли-

ше тоді Хмельницький, як вважають зарубіжні дослідники,

вирішує розіграти «кримську карту». Він відправляє по-

сольство до перекопського мурзи Тугай-бея з повідомлен-

ням про готовність віддати полоненого сина мурзи без ви-

купу. Природно, що Тугай-бей одразу ж прибув на Запо-

рожжя. Вдячний за сина, він уважно слухає пропозиції

Богдана, а саме: допомога у виступі проти війська Речі

Посполитої буде віддячена багатими трофеями, татари

одержать право на всіх полонених поляків.

Тижнем-двома пізніше Хмельницький виряджає офіцій-

не посольство до Бахчисарая, пропонуючи союз кримсько-

му ханові. Той не дає конкретної відповіді. Однак поголос

про зносини колишнього військового писаря з татарами

розходиться дніпровськими плавнями, по запорозьких зи-

мівниках і хуторах досить швидко. До втікача з Чигирина

починають збиратися такі ж утікачі з різних місцевостей. /

На кінець січня їх уже налічується близько 250, щоправ-

да, слабко озброєних, не забезпечених продовольством,

боєзапасом.

Несподівно до січової пристані прибувають човни із

харчами, зброєю та амуніцією для січової залоги, тобто

для Корсунського реєстрового полку, і Хмельницький за-

хоплює їх. Тепер його загін має достатню кількість усього

211

необхідного, а сам він здобуває авторитет не тільки серед

січовиків, а й серед реєстровців. Через два дні загін уже

зростає до 300 добре озброєних дояк — з'явилися й пере-

біжчики.

—Польські офіцери Корсунського полку довідуються про

місце перебування Хмельницького, стан його сил та укріп-

лень.

Повідомлення про це негайно відправляються до

обох польських гетьманів, а також у фортецю Кодак. Та

не втрачає часу і Хмельницький. Опівночі разом зі своїми

побратимами він нападає на Корсунський полк.

На ранок Січ_уж,е була внуках повстанців. .Майже всі ^

корсунці перейшли на їхній бік. Полковник Гурський з'

невеликою кількістю драгунів утік до Крилова, де повідо-

мив коронного хорунжого Олександра Конєцпольського

про бунт на Запорожжі.

Після

цього^М,ЄЛІ>ЦИДЬКИЙ,

обраний старшим Війська

Запорозького, звертається з універсалами до українського

народу із закликом підніматися на боротьбу проти поль-

ської шляхти: «Прошу вашої ласки і господнього милосер-

дя,

щоб ви — люди одного Бога, однієї віри та крові, коли

я буду наближатися до вас з військом, приготували

зброю — рушниці, шаблі, кульбаки, коней, стріли, коси,

списи для оборони стародавньої грецької віри... А якщо

довідаєтесь або почуєте від приїжджих чи прохожих про

чужоземне військо, яке король зібрав проти нас, давайте

нам знати і попереджайте нас».

Богдан Хмельницький був добрим знавцем військової

справи. Він розумівся на тактиці та стратегії, вмів своєчас-

но скористатися фортифікаційними засобами, знав, коли

залучити артилерію, козацьку піхоту, а коли слід перейти

до оборони тощо. Великою перевагою гетьмана було й те,

що він був добре обізнаний з прийомами, що їх використо-

вували на полі бою поляки й татари. Роздуми переконали

його в тому, що без союзу з татарами, без їхньої військо-

вої підтримки, особливо кіннотою, яка у запорожців була

^слабкою, він не зможе зробити більше, ніж його поперед-

ники. Тому що, як справедливо зауважує зарубіжний до-

слідник М. Антонович, досвідчені та вправні запорожці ^

складали лише організуюче ядро. повстанської армії, на-

вколо якого гуртувалася маса міщан та селян, погано на-

вчених і озброєних. Вони здебільшого могли оборонятися

.в укріплених позиціях, робити ^відчайдушні партизанські.,

вилазки чи безладні масові атаки — і не більше. Пересу-

вання на полі бою іспанськими чи шведськими прийомами

повстанські маси засвоїти не могли. І тому^ггроти масова-

*-ного натиску першокласно озброєної й закутої в залізні

212