Рибалка I.К. Історія України Частина І

Подождите немного. Документ загружается.

і створення самостійної Української держави. Тому й не

дивно, що інтерес до походження й історії козацтва виник

давно.

Але протягом тривалого часу — в XVII — першій поло-

вині XIX ст.— коли ще не були зібрані й опубліковані дже-

рела, то й не була можливою дійсно наукова розробка цієї

проблеми. Тоді письменники, літописці, історики здебіль-

шого обмежувалися тим, що висували більш чи менш віро-

гідні догадки, часто намагалися пов'язати походження

козацтва з яким-небудь іншим народом, назва якого

асоціюється з словом «козак», а дехто з них навіть ви-

думував народ, який ніколи не існував, виводячи від нього

козаків.

Так, польський Історик Духінський і письменник Паду-

ра вигадали якийсь цілий народ, що нібито завоював

Україну і потім став відомим під назвою «козаків».

Польський письменник Веспасіан Коховський (1630—

1699) виводив назву козаків від диких кіз, бо козаки, мов-

ляв, такі ж прудкі й моторні, як дикі кози.

Козацький літописець початку XVIII ст. Григорій Гра-

бянка вважав, що козаки походили від хозар, які були, на

його думку, слов'янами. Як і Грабянка, вважали хозар

предками українських козаків невідомий автор «Історії ру-

сів» та історик другої половини XVIII ст. О. І. Рігельман

(«Летописное повествование о Малой России»).

Оскільки в перший час серед місцевостей, де найбільше

засереджувалось козаків, був Черкаський повіт, то в Мо-

сковській державі українських козаків часто називали

«черкасами». Тому деякі історики вважали, що українські

козаки — це кавказькі черкеси, які переселилися з Кавка-

зу в Україну. Такого погляду дотримувався, зокрема,

Д. М. Бантиш-Каменський у своїй праці «Історія Малої

Росії», яка вперше була видана в 1822 р. Інші історики по-

в'язували початки українського козацтва з різними давні-

ми, літописними народами, про яких мало чогось певного

відомо — чорними клобуками, бродниками, берендеями

та ін. (Г. Ф. Міллер, М. М. Карамзін, С. М. Соловйов

та ін.).

Тільки з середини XIX ст., коли розгорнулися збирання,

систематизація й публікація історичних джерел, зокрема

архівних, актових документів, вивчення виникнення й істо-

рії козацтва на Україні почало ставати на науковий грунт.

Історики відкинули вигадки й теорії про чужорідне по-

ходження козацтва й стали шукати його пОчатки, вивчаю-

чи зовнішні умови, економічні, суспільні й соціальні про-

150

цеси, які відбувалися в Україні, і виводячи козацтвр

з середовища українського народу.

Одним з перших по-науковому лочав вивчати початко-

ву історію козацтва професор Київського університе-

ту В. Б. Антонович. У 1863 р. Київська комісія для розгля-

ду давніх актів під редакцією В. Б. Антоновича видала

перший том третьої частини «Архив Юго-Западной Рос-

сии», в якій були зібрані акти про козаків з 1500 по

1648 р. Тут же була опублікована велика вступна розвід-

ка В. Б. Антоновича «Изследование о казачестве по актам

с 1500 по 1648 год», у якій він висунув свою теорію по-

ходження козацтва, пов'язавши його появу з общинним

ладом удільної'Русі.

Антонович передусім вважав, що козаки — це не

якийсь прийшлий народ, а що вони витворилися з місцевої

української людності. Внаслідок татаро-монгольської на-

вали на Подніпров'ї князі й бояри були знищені або втек-

ли на захід, а тут залишилися одні старослов'янські общи-

ни. З переходом українських земель під владу Литви на

Подніпров'ї для захисту південних кордонів під керівницт-

вом литовських князів («князів із дому Гедиміна») і сфор-

мувалося козацтво. «Козаки,— писав Антонович,— є не

що інше, як залишки давньослов'янських общин, що збе-

реглися...» М. О. Максимович у своїх історичних листах

про козаків придніпровських (Максимович М. А. Собрание

сочинений. Т. І. К-, 1876), погодившись з Антоновичем, що

козацтво походить із місцевого українського населення,

піддав критиці думку Антоновича про роль литовських

князів у формуванні козацтва. На його погляд, гедиміно-

князівський елемент не мав ніякого значення в утворенні

придніпровського козацтва, яке і з'явилось в історії без

нього і розвинулось не під його впливом. Розвинулось во-

но, на думку М. О. Максимовича, в правління Сигізмунда І

під начальством Євстафія Дашкевича, який був старо-

стою черкаським і канівським з 1508 по 1536 рр. До того ж

часу відноситься і перше гетьманство у козаків, яке по-

чалось у 1516 р. із Предслава Лянцкоронського.

Під впливом критичних зауважень М. О. Максимовича

і подальшого вивчення проблеми В. Б. Антонович у пізні-

ших працях «Киев, его судьба и значение с XIV по XVI сто-

летие» (1885) і бесідах «Про часи козацькі на Україні»

(1895—1896) висунув новий погляд на походження ко-

зацтва, пов'язуючи його початки з організації прикор-

донними старостами оборони областей, якими вони управ-

ляли.

131

Не маючи організованої державної військової сили,

старости Хмельницькі, брацлавські, вінницькі і особливо

канівські та черкаські для оборони своїх місцевостей ство-

рювали військові загони з утікачів, що сюди приходили,

з «людей», які й ставали першими козаками. «Уже з кінця

XV століття,— писав Антонович,— в джерелах з'являєть-

ся згадка про утворення з цих «людей» нового стану в сте-

пах Київщини; — з'являється новий термін, запозичений

у татар,-— «козаки». Під ним не розуміються ні міщани, ні

бояри; цей стан складається з людей вільних, але здебіль-

шого бездомних, які шукають заняття і осідлості».

Про початки козацтва коротко говорив і М. І. Костома-

ров у вступі до першого тома своєї монографії «Богдан

Хмельницький» (Богдан Хмельницкий. Т. 1. Спб., 1884).

Козацтво, вважає він, безумовно татарського походження,

як і саме слово козак, що означає по-татарському бродягу,

вільного воїна, їздця. Після заснування Кримського хан-

ства і заняття ордами чорноморських країн татарські їзд-

ці, за своїм власним бажанням, без наказу і часто навіть

дозволу своїх старших, нападали на руських мешканців

сусідніх держав — Литви і Москви. Таких людей назива-

ли козаками.

Руські, відбиваючи напади татар, засвоювали і ті спо-

соби та методи війни, якими користувалися їхні вороги і,

таким чином, у руських появилось таке саме козацтво, як

і в татар.

В Україні, яка в XVI ст- належала Литві, назва

«козак» означала воїна, але він, крім того, займався про-

мислами і торгівлею. З посиленням татарських нападів

розвивалось і українське козацтво. Важливішими ва-

тажками і організаторами козацтва були старости Хмель-

ницький Предслав Лянцкоронський і черкаський та ка-

нівський Євстафій Дашкевич та князь Дмитро Вишне-

вецький.

Козаки, як люди виключно військові, звільнялись від

усіх інших повинностей, крім воєнної. Міщани ж виконува?-

ли тяжкі повинності і зазнавали свавілля старост і воєвод.

Тому міщани самовільно втікали в козаки, а за ними йшли

і «хлопи» з сіл, самовільно покидаючи свої тяглові

обов'язки. «Із них-то,— пише Костомаров,— і утворилось

другого роду козацтво,—.вільне, непідлегле існуючому

тоді за законом управлінню. Ядром такого вільного ко-

зацтва стала Запорізька Січ».

Отже, М. Костомаров бачив у козацтві дві групи: 1) ко-

зацтво законне, організоване старостами, представниками

уряду і 2) козацьку «вольницю», що з'явилась незалежно

від волі і бажання властей.

Польський історик Олександр Яблоновський у своїй

праці „Нувтогіа Иши ро1иапіо\уе.і" (Краків, 1912) початкй

козацтва зв'язує з літописними бродниками і чорними кло-

буками, які відомі ще з Рюриковичів як кочівники причор-

номорських степів. Десь під кінець XV ст. спадкоємці цих

бродників і чорних клобуків, кількістю збільшувані на-

пливом щирослов'янської людності, приймають назву «ко-

заків». Всі ті, хто виходив на здобич у степ, на «козаку-

вання», стали називатися «козаками». Отже, на думку

Яблоновського, козаки — це степові уходники, здобич-

ники, грабіжники, „пиИ^е". Такий, приблизно, погляд

на козаків як на степових здобичників, розбійників висло-

вив у третій книзі «Курсу російської історії» В. О. Клю-

чевський.

На початку XX ст. по-новому питання про виникнення

і початковий період козацтва в Україні розглянув М. С

Грушевський у сьомому томі своєї «Історії України-Руси»

(Київ — Львів, 1909). Грушевський, які більшість україн-

ських істориків, вважає, що козацтво виникло з місцевого

українського населення. Але в питанні про походження 4

розвиток козацтва він розрізняє дві сторони; козацтво як

побутове явище і як певну організовану суспільну верству,

правно-сусп/льний інститут. «Як явище побутове,— писав

Грушевський,— ті прояви українського життя, які в XVI ст.

стають нам звісними під технічною назвою «козацт-

ва»,— старі як Україна. Се результат відвічної боротьби

побуту оселого хліборобського з хижою, розбійничою, ко-

човою людністю степів, що віками тягнеться все в нових

і нових формах, у нових відмінах на тій же території

України» (С. 74—75).

Козацтво українського Подніпров'я з часу свого виник-

нення, тобто з другої половини XV ст., і протягом першої

половини XVI ст. було явищем побутовим, воно не являло

собою якогось окремого соціального стану і навіть окремої

соціальної групи. Козак цього часу, писав Грушевський,

це «з одного боку неоселий, нікуди не приналежний чоло-

вік, в тім ряді як Іиагіе Ібіпі, гультяї польського права.

З другого боку се чоловік, такий, що незалежно від свого

становища суспільного,— чи буде то чоловік неоселий, чи

оселий міщанин, боярин, пан,— промишляє в українських

степах і спеціально займається пограничним спортом, сте-

повим добичництвом, а ще спеціальніше — практикує пар-

тизанську війну з татарами».

153

І тільки в другій половині і особливо наприкінці XVI ст.

козацтво, під впливом все частіших і хижіших нападів

татар, з усе більшим припливом на Подніпров'я втікачів із

північної і західної України через посилення там закріпа-

чення селянства виростає у певну соціальну верству насе-

лення і здобуває свою організацію.

Після 1917 р. історики України проблему виникнення

козацтва в основному розглядали в загальному плані, без

докладного і всебічного аналізу історичних джерел. При-

чинами появи- козацтва вони вважали утиски українського

селянства і міщанства з боку польських магнатів і шляхти,

що змушували їх втікати на Придніпров'я і там ставати

козаками, і, з другого боку, турецькі, татарські напади на

Україну, для відбиття яких необхідна була військова сила,

якою й стало козацтво. Проблема походження козацтва

висвітлювалася у працях К. Г. Гуслистого «Нариси історії

України» (Вип. 2. К-, 1939), в монографії В. О. Голобуць-

кого «Запорожское казачество» (К., 1975), у другій книзі

першого тому багатотомної історії Української РСР (К-,

1979), у працях О. М. Апанович, у науково-популярній

книжці Ю. А- Мицика, С. М. Плохія, І. В. Стороженка «Як

козаки воювали» (Дніпропетровськ, 1991) та ін.

4. Козацько-селянські повстання кінця XVI ст.

Козацько-селянське Перше велике козацько-селянське

повстання повстання в Україні почалося на-

1591—1593 рр. прикінці грудня 1591 р. на Київ-

під проводом щині з нападу загону реєстрових

К. Косинського козаків і селян на чолі з Кришто-

фом Косинським на місто і замок

Білу Церкву, що було резиденцією білоцерківського старо-

сти Януша Острозького, сина київського воєводи князя

Костянтина Острозького. У Косинського, одного з козаць-

ких старшин, вихідця з дрібної шляхти, Я. Острозький ві-

дібрав маєток Рокитне (над р. Рокитною, притокою р. Ро-

сі), наданий йому за сеймовою ухвалою 1590 р. Почуваю-

чи себе ображеним, Косинський, обраний гетьманом реєст-

ровців, став на чолі загону повстанців, що напали на Білу

Церкву.

Повстанці, підтримані міщанами, оволоділи містом

і замком, захопили будинки старости й підстарости,

забрали гармати, зброю, припаси, гроші, спалили доку-

менти.

154

У 1592 р. і на початку 1593 р. повстання охопило Київ-

щину, Волинь, Брацлавщину. Повстанські загони взяли

міста Трипілля, Переяслав, Богуслав і напали навіть на

Київ та київський замок, де, як визнавав Острозький, «по-

забирали гвалтом гармати ліпші, порох і всяку зброю».

Косинський із своїм загоном, який щодня збільшував-

ся, на початку 1593 р.діяв на Волині. Феодалам за допо-

могою польського короля для придушення повстання вда-

лося зібрати значні, добре озброєні й споряджені війсь-

кові сили шляхти Волинського, Київського та Брацлав-

ського воєводств, на чолі яких став київський воєвода

К. Острозький. Йому на допомогу з військовими загонами

прийшов староста черкаський і канівський Олександр

Вишневенький. Біля містечка П'ятки (тепер село Чуднів-

ського р-ну Житомирської обл.) протягом тижня повстан-

ці хоробро оборонялися, завдали великих втрат шляхет-

ським військам, але 23 січня 1593 р. зазнали поразки. Од-

нак, відійшовши на Низ, вони не склали зброї. Запорізьке

козацтво вирішило всім Кошем іти в Україну і бити панів.

Разом з тим Косинський начебто звернувся до російського

царя Федора Івановича з проханням прийняти козаків у

російське підданство. Російський уряд через тяжкі наслід-

ки Лівонської війни не міг у той час позитивно вирішити

поставлене Косинський питання, хоча й послав запорож-

цям гроші й припаси.

У травні 1593 р. двохтисячне козацьке військо ви-

йшло із Запорізької Січі, рушило двома загонами- по

Дніпру, берегом підійшло до Черкас і обложило замок.

Повстання почало швидко поширюватися на Подніпров'ї.

Проте Косинського підступно було схоплено слугами

Вишневецького - і вбито. Але й після смерті Косинсь-

кого восени 1593 р. на Подніпров'ї деякий час точилася

боротьба повстанців.

жало магнатові О. Калиновському. Калиновський із слуга-

ми напав на двір Наливайкового батька, який займався

кушнірським ремеслом і мав невелику ділянку землі, і по-

бив його так, що той помер. Його дружина з дітьми втекла

до Острога.

Наливайко брав участь у козацьких походах проти тур-

ків і татар, під час яких набув воєнного досвіду. «Це був

Повстання

1594—1596 рр.

С. Наливайко

У 1594 р. козацько-селянське по-

встання проти магнатів і шляхти

спалахнуло знову. Очолив його

Северин Наливайко, виходець з

м. Гусятина (Поділля), що нале-

155

красень,— писав сучасник польський хроніст Іоахим

Бєльський (1550—1629), син Мартина Бєльського,—

до того людина незвичайна... до того ж прекрасний

гармаш».

Повернувшися з Січі, Наливайко якийсь час служив

сотником надвірних козаків у князя Острозького. Потім

він набрав загін селян, козаків, міщан та всіх охочих, чис-

лом близько 2500 чол., і ранньої весни зробив похід проти

татар на південь, після чого повернувся на Брацлавщину.

У цей час селяни, доведені до відчаю здирствами панів,

об'єднувалися в загони, оголошували себе козаками й гро-

мили маєтки феодалів. Разом з наливайківцями й міщана-

ми повстанці захопили м. Брацлав, змусивши втікати звід-

ти шляхетський гарнізон.

Щоб заручатися підтримкою і допомогою запорожців,

Наливайко у червні 1594 р. направив на Запоріжжя своїх

посланців. На чолі загонів запорожців, які вирушили на

допомогу Наливайкові на Брацлавщину, став обраний

гетьманом полковник реєстрового козацтва Григорій Ло-

бода, який належав до заможних козаків, володів с. Сош-

никами на Київщині, був одружений з шляхтянкою. Він

виражав інтереси переважно заможного реєстрового запо-

різького козацтва, в той час як Наливайко був ватажком

бідного, нереєстрового козацтва, всіх знедоволених — се-

лян, міського плебсу, козацької сіроми. Це зумовлювало

незгоди, неприязнь, а то й ворожнечу між Наливайком і

Лободою та їхніми прихильниками.

Особливо широкого розмаху набув анти шляхетський

рух восени 1595 р., коли Наливайко і Лобода повернулися

з Угорщини, куди вони ходили на допомогу австрійській

армії, що діяла там проти турків. Лобода повернувся че-

рез Поділля на Київщину, а Наливайко із Закарпаття че-

рез Мукачеве, Сваляву і Карпатські гори перейшов у Схід-

ну Галичину, звідти на Поділля, а потім на Волинь. На По-

діллі він розгромив маєтки Калиновського, на Волині

зайняв Луцьк, взяв контрибуцію з шляхти й купців і ру-

шив у Білорусь. Спільно з білоруськими селянами-по-

встанцями загони Наливайка у листопаді 1595 р. зайняли

міста Слуцьк, Бобруйськ, а в грудні — Могильов на Дніп-

рі. У Білорусі разом з білоруськими повстанськими загона-

ми Савули і Панчохи діяв також загін Матвія Шаули, ви-

хідця з міщан, який, відокремившись від Загонів Лободи,

з боями пішов угору по Дніпру і дійшов до м. Пропойська

(на р. Сожі). Одночасно з українськими й білоруськими

селянами на боротьбу проти феодалів стали підніматися

156

й польські селяни. Повстанські загони виникли в Мазовії,

в околицях Нейштадта.

Отже, наприкінці 1595 — на початку 1596 р. селянсько-

козацькі повстання охопили Київщину, Брацлавщину, Во-

линь, Поділля, перекинулись у Білорусь, ставши серйоз-

ною загрозою для панування шляхетської Польщі.

Під тиском шляхетських військ, очолюваних литов-

ським гетьманом К. Радзивіллом, Наливайко залишив Мо-

гильов і наприкінці січня 1596 р. привів свої загони на Во-

линь. Проти нього за наказом коронного гетьмана Я. За-

мойського виступив з коронним військом, що зібралося

в Кременці, польний гетьман Станіслав Жолкевський. На-

прикінці лютого 1596 р. Жолкевський швидкими перехода-

ми рушив на південь Волині, маючи на меті розгромити

там Наливайка, не допустивши з'єднання його загонів із

загонами Лободи, що діяли тоді на Київщині, і Шаули,

який ішов з Білорусі.

Проте Наливайко розгадав намір Жолкевського.

З боями він відвів свої загони, що мали близько тисячі по-

встанців, на Брацлавщину, а потім в уманські ліси. Тоді ж,

ранньої весни 1596 р., Лобода під Києвом об'єднався з

Шаулою, який повернувся з Білорусі. Біля Білої Церкви

всі три повстанські ватажки об'єднали свої сили, що налі-

чували 5—6 тис. чоловік.

Після розгрому під Білою Церквою 23 березня 1596 р.

передового загону польсько-шляхетських військ повстанці

під натиском переважаючих сил противника змушені були

відходити до Дніпра. Біля Трипілля, в урочищі Гострий

Камінь, вони стали табором і дали бій, в якому обидві

сторони зазнали великих втрат. Забравши свої сім'ї —

старих, жінок і дітей, повстанці відійшли за Дніпро під

Переяслав, а потім рушили далі на схід. Деякі з їхніх ке-

рівників мали на меті перейти в межі Російської держави.

Через Яготин і Пирятин повстанці вийшли до Лубен,

звідки до російського кордону залишилося близько 100 км.

Але Жолкевському вдалося обійти повстанців і відрізати

їм шлях до російського кордону. Тоді за 3 км від Лубен,

за Сулою, в урочищі Солониця повстанці спорудили

укріплений табір, сподіваючись, що їм на допомогу при-

йдуть запорожці і виручать їх. Вони поставили в чотири

ряди вози і навколо влаштували рів і вал, всередині зроби-

ли дерев'яні зруби, наповнені землею, на які поставили

гармати.

16 травня 1596 р. Жолкевський почав облогу табору,

яка тривала близько двох тижнів. У таборі спочатку було

157

близько 10 тис. чол., з них боєздатних не більш ніж 3 тис,

усі інші — старі, жінки, діти, поранені. Повстанці обороня-

лися героїчно, але з кожним днем становище ставало де-

далі скрутнішим. Не стало борошна й солі, не вистачало

паші й фуражу. Повстанці були відрізані від води. Умира-

ли жінки й діти. Гинула худоба. У таборі стояв сморід.

Знову спалахнула ворожнеча між наливайківцями і при-

хильниками Лободи. Наливайківці обвинуватили Лободу

в зраді, і його було вбито. Гетьманом повстанці обра-

ли К. Кремпського.

Оскільки становище коронного війська також було

тяжким — люди втомилися, не вистачало продовольства

й фуражу, а із Запоріжжя на допомогу обложеним виру-

шили запорізькі козаки,— Жолкевський почав переговори

з козаками, обіцяючи амністію.

Після дводенного безперервного обстрілу табору з гар-

мат частина козаків, прихильники Лободи, схопили Нали-

вайка, Шаулу, Шостака та деяких інших ватажків і вида-

ли їх польським шляхтичам. Але після цього Жолкевський

зажадав повернення всіх утікачів-кріпаків їхнім панам.

Тоді повстанці заявили, що вони «воліють боронитися до

останньої краплі крові». «Бороніться»,— відповів Жолкев-

ський. І жовніри, писав Іоахим Бєльський, «кинулися на

них, так що не змогли вони ні вишикуватися, ні взятися до

зброї. Рубали їх немилосердно, так що на відстані милі

або більше лежав труп на трупі. Всіх же їх було в таборі,

з черню й жінками, до десяти тисяч, з яких врятувалось

з Кремпським не більше тисячі...»

Наливайка та інших шістьох ватажків повстання було

відправлено до Варшави, де після нелюдських катувань

у 1597 р. їх було страчено. Наливайку спочатку відтяли

голову, потім тіло четвертували і частини повісили в різних

місцях, щоб застрахати народні маси.

Героїчний образ народного ватажка Наливайка оспі-

ваний у піснях і легендах. Він надихав також прогресив-

них письменників і поетів. Як мужнього борця за волю на-

родну зображували його Т. Шевченко, К. Рилєєв, Іван Ле,

М. Вінграновський (історичний твір «Наливайко»).

К. Рилєєв, змальовуючи Наливайка як самовідданого

борця проти гнобителів народу, вкладає в його уста такі

слова:

Известно мне: погибель ждет Без жертв искуплена свобода?

Того, кто первый восстает Погибну я за край родной,—

На утеснителен народа —

Судьба меня уж обрекла.

Но где, скажи, когда была

Я это чувствую, я знаю...

И радостно, отец святой.

Свой жребий я благословляю!

158

Перші масові селянсько-козацькі повстання 1591—

1596 рр., в яких українські народні маси виступали проти

соціального й національно-релігійного гноблення, за ви-

зволення з-під влади шляхетської Польщі, за свою націо-

нальну гідність, хоч і зазнали поразки, але мали велике

значення. В них народні маси України набували досвіду

боротьби, готувалися до більш широких і рішучих битв із

своїми ворогами, гартували свою волю і національну са-

мосвідомість.

5. Народні рухи в Україні у першій чверті XVII ст.

Боротьба проти турецько-татарської агресії

Визвольний рух Після придушення селянсько-ко-

проти панування зацьких повстань 1591—1596 рр.

шляхетської Польщі, польський уряд, магнати й шляхта

Гетьман продовжували захоплювати землі

П. Сагайдачний в Україні, збільшували панщину

та інші повинності, закріпачували

селян. Козаки були позбавлені всіх прав і оголошені поза

законом (баніція). Феодали намагалися перешкодити

втечам селян і міщан на Запоріжжя, не допускати виходу

козаків на «волость», забороняли торгівлю з Січчю, зо-

крема завезення туди хліба. Посилювався і національно-

релігійний гніт. Важким тягарем на плечі народних мас

лягали численні війни, що їх веЛа на початку XVII ст.

шляхетська Польща.

Однак ніщо не могло припинити розгортання визволь-

ного руху українського народу та антифеодальної бо-

ротьби трудящих мас. Наростанню їх сприяли боротьба

російського народу проти нападів польських і швед-

ських військ на початку XVII ст. та повстання під про-

водом Івана Болотникова (1606—1607). У повстанні під

керівництвом Івана Болотникова, що почалося в Сівер-

ській Україні і незабаром охопило майже весь центр

Російської держави, активну участь взяли спільно з росій-

ськими селянами та міщанами і українські селяни, козаки

та міщани.

Основна маса українського народу — селяни, козацька

голота й міські низи не мирилися з польсько-шляхетським

гнітом і вели проти нього рішучу, послідовну боротьбу. За-

силля і всевладність польських магнатів, старост та воєвод

в Україні, їх сваволя і національно-релігійні утиски —

все це викликало незадоволення і козацької старшини,

159