Рибалка I.К. Історія України Частина І

Подождите немного. Документ загружается.

українського заможного міщанства, шляхти та духівницт-

ва. Цим пояснюється їхня опозиційність шодо польських

властей і нерідко участь у виступах народних мас.

Серед козацьких старшин початку XVII ст. виділявся

Петро Конашевич-Сагайдачний, що в 1616—1622 рр. був

(з перервами) гетьманом Війська Запорізького. Походив

Сагайдачний з шляхетського роду з-під Самбора в Гали-

чині. Здобувши гарну освіту у славетній Острозькій школі

на Волині, він став людиною освіченою, розумною, відда-

ною православній вірі, умілим і хоробрим воєначальником.

Сучасник Яків Собеський, батько польського короля Яна

Собеського, у своїй «Історії Хотинського походу» писав,

що Сагайдачний — «муж рідкісної мудрості й зрілого

судження в ділах, дотепний у словах і вчинках», «людина

смілива розумом, яка шукала небезпек, зневажала життя,

перша в нападі, а у відступові остання...»

Після навчання в Острозькій школі Сагайдачний пішов

на Запоріжжя і в численних походах проти татар і турків

освоїв козацьку стратегію й тактику, набув військового до-

свіду, зажив високого авторитету серед запорожців. Коза-

ки його обирали військовим обозним, кошовим отаманом,

а потім — кілька разів — гетьманом. У всій своїй діяльно-

сті Сагайдачний прагнув піднести міць і авторитет козацт-

ва, збільшити його роль у житті всього народу, захистити

православ'я, розвинути українську культуру, послідовно

вів лінію на визволення України з-під іноземного пануван-

ня і забезпечення її існування як окремої держави. У всіх

своїх діях він виявляв непересічний ум, твердість волі і не-

похитність, мужність, розважливість і поміркованість. Так,

він розумів, що в ті часи Україна не мала достатніх сил

і необхідних умов для всенародного повстання проти

польської шляхти. До того ж він усвідомлював, що перед

Україною тоді стояла грізна небезпека — турецько-татар-

ська агресія, а одночасно вести боротьбу проти Туреччини

та Кримського ханства і Польщі український народ сил не

мав. У цих умовах Сагайдачний не йшов на цілковитий

розрив з Річчю Посполитою, а дотримувався щодо неї

лояльної позиції і мирними засобами добивався прове-

дення своєї лінії.

Антифеодальний протест народних мас в Україні на по-

чатку XVII ст. виявлявся насамперед у покозаченні їх. Се-

ляни й міщани не визнавали над собою влади королів-

ських старост і феодалів, відмовлялися виконувати на їхню

користь панщину та інші повинності, створювали свою,

160

козацьку організацію, чинили збройний опір наступові па-

нів, а то й самі нападали на їхні маєтки. У королівській

інструкції сеймикам від 20 січня 1616 р. зазначалося, що

в Україні покозачилося 40 тис. чол. Масові виступи селян,

міщан і козаків проти феодалів були частим явищем.

Особливо значними стали вони взимку 1613—1614 рр. на

Брацлавщині, а потім наприкінці 1615 р.— на початку

1616 р. охопили значну територію Східної України.

Польський уряд, закінчивши у вересні 1617 р. війну з

Туреччиною, вирішив кинути свої війська на Україну, щоб

силою приборкати «козацьке свавілля», придушити народ-

ну боротьбу. Але коронний гетьман Станіслав Жолкев-

ський не був упевнений в тому, що зможе придушити на-

родний рух силою зброї; і вирішив вступити в переговори

із старшинами реєстрових козаків, яких очолював Сагай-

дачний.

У жовтні 1617 р. в урочищі Суха Вільшанка під Білою

Церквою на Київщині між козацькою верхівкою на чолі

з Сагайдачним і комісарами Жолкевського була підписана

декларація, названа Вільшанською. За цією угодою ко-

зацький реєстр установлювався в 1 тис. чол. Усі інші коза-

ки, що не ввійшли до реєстру, мусили повернутися під за-

грозою смертної кари під владу старост і своїх панів.

Реєстрові козаки мали право жити лише на Запоріжжі. їм

суворо заборонялося здійснювати походи на Крим і Туреч-

чину. Реєстровцям дозволялося обирати гетьмана (стар-

шого), якого затверджував польський король. За службу

реєстровцям уряд обіцяв виплачувати платню.

Однак Вільшанська угода, яка гарантувала до деякої

міри права козацьких старшин і реєстрових козаків, ви-

кликала велике незадоволення рядового козацтва, яке му-

сило повернутися під владу феодалів. Тому угода не могла

бути втілена в життя. До того ж шляхетська Польща по-

чала нову війну проти Російської держави і закликала до

участі в ній козаків. Польський королевич Владислав у

1617 р. попрямував на Москву. Йому на допомогу повів

через Путивль, Єлець, Ливни 20-тисячний загін козаків

Сагайдачний. Але Москви Владиславу взяти не вдалося.

Козаки відійшли від Москви. Сагайдачний не хотів пере-

моги Польщі. Це сприяло б дальшому поневоленню

України польським шляхетством. Виснажені війною,

Росія і Польща 1 грудня 1618 р. у селі Деуліно (під

Москвою) підписали перемир'я на 14 років, за яким за

Польщею залишалися Смоленська земля й Чернігово-

Сіверщина.

6 «Історія України», ч. 1

161

Частина козаків, незадоволених походом на Москву, не

захотіла повертатися в Україну. На службі в російського

уряду залишився цілий полк на чолі з полковником Жда-

ном Коншиним.

В цей час в Україні посилилися народні повстання, які

в 1618 р. охопили Київщину і Волинь.

Підписавши в 1618 р. перемир'я з Росією, польський

уряд негайно послав свої війська в Україну. Але коман-

дування їх не наважилося вступити в бій з козаками,

оскільки лише в козацькому таборі під Білою Церквою

налічувалося понад 10 тис. чол. На р. Роставиці (поблизу

м. Паволочі—тепер село Попільнянського р-ну на Жи-

томирщині) , де розташувалося польське військо, між уря-

довими комісарами і старшинами реєстровців, очолюва-

ними Сагайдачним, 17 жовтня 1619 р. була підписана

нова угода (Роставицька), за умовами подібна до Віль-

шанської. Козацькими правами користувалися лише

реєстровці, та й ті мали право жити тільки в королівщи-

нах, а величезна більшість повстанців мусила поверну-

тися до своїх панів. Старшини, на чолі із Сагайдачним,

намагалися виконувати продиктовані угодою умови.

Це викликало повстання, внаслідок якого Сагайдачного

було усунено від гетьманства, а гетьманом наприкінці

1619 р. проголошено Яцька Бородавку.

Одночасно з розгортанням ви-

Козацькі походи звольного руху проти шляхетської

проти турків і татар. Польщі український народ про-

Хотинська війна довжував героїчну боротьбу проти

турецько-татарської агресії.

У перші десятиліття XVII ст. українські козаки не тільки

відбивали напади татар і турків, а й здійснювали далекі

сухопутні і морські походи. На своїх легких чайках вони

спускалися вниз по Дніпру, обминали татарську варту в

районі фортець Кизи-Кермена і Іслам-Кермена, виходили

в Чорне море, нападали на турецькі й татарські фортеці,

«окурювали мушкетним димом» Ізмаїл, Кілію, Білгород

(Дністровський), Варну, Синоп, Трапезунд, Кафу і навіть

Константинополь. Так, у 1604 р. на багатьох чайках коза-

ки підійшли до західного узбережжя Чорного моря, оволо-

діли фортецею Варна, що вважалася неприступною, роз-

громили турецьку залогу, визволили багатьох невільників

і щасливо повернулися додому. У 1614 р. козаки двічі пе-

репливали Чорне море і успішно громили на південному

березі турецькі міста Синоп і Трапезунд. А весною

162

1615 р. на 80 чайках запорожці підійшли до само! турець-

кої столиці — Константинополя, яку охороняла тридцяти-

тисячна султанська гвардія, спалили гавані Мізевни та

Архіокі. Султан, який у той час рибалив під містом, на

власні очі спостерігав дим і полум'я від пожежі в столиці,

запаленої козаками. 1616 р. під проводом Петра Сагай-

дачного козаки здійснили морський похід у Крим, взяли

й спалили великий невільничий ринок Кафу, куди татари

звозили для продажу бранців, захоплених в Україні. Коза-

ки знищили там 14 тис. турецьких вояків, потопили туре-

цькі каторги (кораблі) і визволили багатьох полонених.

Запорожці часто ходили в походи разом з донськими

козаками.

Турецький султан і кримський хан вимагали від

польського уряду припинити походи козаків, але водночас

самі продовжували спустошливі напади на українські зем-

лі, розв'язували агресивні війни. У 1620 р. турецько-татар-

ські війська, що налічували близько 80 тис. чол., вторглися

в межі Валахії і Молдови. Що ж до польської армії, яку

очолював коронний гетьман Станіслав Жолкевський, то

вона мала всього близько 10 тис. чол. Як пише автор

Львівського літопису, Жолкевський вирішив воювати без

козаків, гоноровито заявивши: «Не хочу я з Грицями воє-

вати, нехай ідуть до ролі (до землі.— Авт.) альбо свині

пасти».

Біля с. Цецори, над р. Прут під Яссами в Молдові тур-

ки й татари вщент розгромили польські війська. С. Жол-

кевський загинув, його відрубану голову, настромлену на

спис, було виставлено біля намету турецького паші, а по-

тім відправлено султанові у Константинополь. Польний

гетьман Станіслав Конєцпольський та інші польські воєна-

чальники потрапили в полон.

Польський уряд, залишившись без армії, звернувся по

допомогу до козаків. Козаки ж, розуміючи, яку величезну

загрозу становить турецько-татарська навала не тільки

для Польщі, а й для України та всієї Європи, прийняли

пропозицію польського сейму про похід проти турків і вирі-

шили послати послів до короля. Серед інших у Варшаву

поїхав і Сагайдачний. Козацтво ж на чолі з гетьма-

ном Я. Бородавкою вирушило в Молдову назустріч турець-

ко-татарській армії.

Польське військо в кількості 35 тис. чол., головноко-

мандуючим якого був литовський гетьман Карл Ходкевич,

підійшло до Дністра, у середині серпня мостом перепра-

вилося на правий берег і стало табором під Хотином.

163

Туди ж з боями підійшли й козаки. Після прибуття до ко-

зацького табору з Варшави Сагайдачного за його вказів-

кою Бородавку схопили і, обвинувативши у тяжких злочи-

нах, скарали на смерть. Гетьманом знову став Сагайдач-

ний. Козацьке військо налічувало 40 тис. чол. До його

складу входило і 700 донців.

Турецько-татарські війська, очолювані султаном Ос-

маном II, налічували понад 150 тис. чол. Вони почали за-

пеклі атаки проти козаків і польських військ. У той час, як

писав Яків Собеський, коли «багато шляхтичів, що нале-

жали до найзнатніших фамілій, ховалися на возах між

провіантом», козаки хоробро атакували турків, вривалися

в їхній табір, викликали там паніку і змушували втікати

навіть султана.

Унаслідок бойових дій, що тривали понад місяць, турки

втратили близько 80 тис. чол. і, не змігши перемогти ко-

зацтво та польські війська, змушені були піти на укладен-

ня мирного договору.

Хоч у поразці турецької армії вирішальну роль відігра-

ло козацтво, мирний договір, укладений 9 жовтня

1621 р. між Туреччиною й Польщею, був спрямований про-

ти нього. Польський уряд забов'язувався передусім забо-

ронити козакам судноплавство по Дніпру й не допускати

їхніх походів на турецькі володіння.

Першими з-під Хотина пішли козаки, не задоволені

умовами мирного договору.

У Хотинській війні турки не досягли своєї основної ме-

ти — загарбання польських і українських земель. Завдяки

мужності козаків було розвіяно міф про непереможність

султанської Туреччини, припинено її просування в Євро-

пу, ослаблено економічно й політично. Розгром турків під

Хотином полегшив боротьбу поневолених ними народів,

передусім балканських, вселив у них віру в можливість

визволення з-під турецького ярма.

Боротьба козацтва проти турецько-татарської агресії

і широка його участь у визвольному русі проти шляхет-

ської Польщі підносили його авторитет в очах українсько-

го народу й на міжнародній арені. Козацтво дедалі актив-

ніше впливало на все політичне й культурне життя Украї-

ни. Особливо його роль зросла за часів Сагайдачного.

Політичним і культурно-ідеологічним центром України

тоді став Київ. Київські монастирі, насамперед Києво-

Печерський, архімандритом якого в 1599 р. став Єлисей

Плетенецький, на початку XVII ст. виступили активними

164

поборниками православ'я та української культури і про-

тивниками унії та польсько-католицького національно-ре-

лігійного гніту. У 1615—1616 рр. Плетенецький влаштував

у Києво-Печерському монастирі друкарню, з якої вийшло

багато книг, спрямованих проти унії й католицизму, на

захист православ'я. У 1615 р. було засноване Київське

братство, а при братстві почала працювати школа. До

Київського братства ввійшли заможні міщани, шляхта,

православне духівництво. У 1616 р. до Київського братства

вступив і гетьман Сагайдачний «з усім військом Запорозь-

ким», взявши братство і все православ'я під свій захист

і протекцію. Під захистом козацького полку, на чолі якого

стояв Сагайдачний, у 1620 р. в Києві ієрусалимський патрі-

арх Феофан, що проїжджав через Київ із Москви, поновив

православну ієрархію — висвятив п'ятьох православних

єпископів (для України й Білорусі) і митрополита, яким

став ректор Київської братської школи Іов Борецький.

У складних міжнародних умовах

Зносини окремі представники козацької

козацьких старшин старшини і православного духів-

і православного ництва уже в 20-ті рр. XVII ст.

духівництва встановлюють прямі зносини з ро-

з російським урядом сійським урядом і ставлять питан-

ня про перехід козаків на службу

до царя. У 1620 р. гетьман Сагайдачний відправив до

Москви своє посольство на чолі з Петром Одинцем з лис-

том до царя Михайла Федоровича, в якому писав, що він

і всі козаки «царскому величеству служити готовы против

всяких его царского величества неприятелей». У 1622 р.

єпископ Ісая Копинський, засновник монастирів на Лубен-

щині, через двох посланців-ченців до путивльських ро-

сійських воєвод запитував царя про дозвіл на перехід в ме-

жі Росії його з ченцями. Путивльські воєводи, повідом-

ляючи про приїзд до Путивля посланців Копинського,

писали царю: «Да и все де, государь, православные кре-

стьяне и запорожские козаки, как им от поляков утесненья

будет, многий хотят ехать к тебе, государю царю и велико-

му князю Михаилу Федоровичу всеа Руси». У 1624 р. київ-

ський митрополит Іов Борецький направив до Москви сво-

го посланця Ісаакія Борисковича з листом, у якому просив

царя прийняти Україну й запорізьке козацтво під свою

владу. Царський уряд прихильно сприймав ці пропозиції,

надсилав подарунки, обіцяв захищати православ'я від

устисків, але через складні міжнародні умови й тяжкі

165

наслідки тривалих воєн не міг тоді позитивно розв'язати

питання про приєднання України до Росії.

Великою втратою для козацтва і всієї України була

кончина гетьмана Петра Сагайдачного. Поранений от-

руйною стрілою під Хотином, він помер 10 квітня 1622 р.

і похований на території Братського монастиря на Подолі

в Києві, за словами літописця Григорія Грабянки, «з вели-

ким плачем запорізького війська і всіх людей православ-

них». Двадцять спудеїв Київської братської школи перед

похованням Сагайдачного прочитали «Вірші на жалосный

погреб зацного рыцаря Петра Конашевича Сагайдачного,

гетмана Войска Єго Королевской Милости Запорозкого»,

складені ректором школи Касіаном Саковичем. Як су-

часники, так і наступні покоління високо оцінювали діяль-

ність Сагайдачного й підкреслювали її загальноукраїн-

ське значення. Видатний історик М. О. Максимович писав,

що Сагайдачний «в ряду козацьких гетьманів, безсумнів-

но, є першою особою після Богдана Хмельницького і за

своїм характером не менше від нього привабливий в істо-

рії». У пам'яті потомків ім'я Сагайдачного збереглося як

ім'я хороброго і талановитого полководця, видатного полі-

тика, гарячого патріота України.

Після закінчення Хотинської війни

Повстання 1625 р. польські магнати, старости й воє-

Куруківська угода води, католицькі ксьондзи й уніати

посилили гноблення, намагалися

закріпачити вільних селян і нереєстрових козаків — «випи-

щиків», утискували вони й реєстрових, захоплювали пра-

вославні церкви й монастирі. Українські селяни, козаки

й міщани продовжували збройну боротьбу проти наступу

польських феодалів. Не припинялися й козацькі походи

на турецькі й татарські володіння.

Для придушення селянсько-козацьких повстань

польський уряд восени 1625 р. послав своє військо (ЗО тис.

чол.) на чолі з польним гетьманом С. Конєцпольським.

Прийшовши на південну Київщину, воно почало бої проти

повстанців. Але місцеві повстанці об'єдналися із запо-

рожцями і, налічуючи приблизно 20 тис. чол., очолювані

запорізьким гетьманом М. Жмайлом, чинили впертий опір

польським військам. Велика битва відбулася біля Куруко-

вого озера, в урочищі Ведмежі Лози (на місці нинішнього

Крюкова, напроти Кременчука). Обидві сторони зазнали

великих втрат. Конєцпольський змушений був розпочати

з козаками переговори.

5 листопада 1625 р. у М. Жмайла було забрано геть-

манську булаву і гетьманом обрано представника козаць-

166

кої верхівки М. Дорошенка. Тоді ж польські комісари

і козацька старшина підписали угоду, відому під назвою

Куруківської.

Хоч польський уряд і пішов на деякі поступки реєстров-

цям, але в цілому ця угода була спрямована проти інтере-

сів народних мас. Козацький реєстр збільшувався до 6 тис.

чол. і мав бути складений протягом шести місяців. Реєст-

ровці підлягали старшому (гетьманові), якого вони мали

право обирати, але затверджував його король на подання

коронного гетьмана. Платня реєстровцям встановлювала-

ся в сумі. 60 тис. злотих. Старшинам визначались окремі

оклади. Реєстрові козаки могли жити лише в королівщи-

нах, з маєтків шляхетських і духовних вони мусили висе-

литися протягом 12 тижнів. Усі козаки, що залишилися

поза реєстром, а таких налічувалося близько 40 тис. чол.,

повинні були повернутися до своїх панів і виконувати крі-

пацькі обов'язки. Усім учасникам повстання оголошувала-

ся амністія. Козакам заборонялося йти в походи на ту-

рецькі володіння і мати зносини з іноземними державами.

Куруківська угода задовольняла інтереси лише козаць-

кої верхівки. Тому основна маса козацтва не визнала цієї

угоди і продовжувала боротьбу. Щоб розрядити обста-

новку, козацька старшина в 1628 р. організувала похід

проти татар у Крим, під час якого гетьман М. Дорошенко

загинув.

Одним з найважливіших наслідків Куруківської угоди

був остаточний поділ козацтва на дві групи: 1) реєстрових,

заможних (дуків), за якими визнавалися урядом козацькі

права й вольності і які здебільшого дотримувалися угодов-

ської позиції щодо польського уряду, і 2) нереєстрових,

«випищиків», що, за Куруківською угодою, мусили повер-

нутися в кріпацтво. їхнім центром стало Запоріжжя. Вони

займали непримиренну позицію щодо магнатів, шляхти І

всіх польських властей.

6. Народні повстання 30-х років XVII ст.

Повстання 1630 р. Головною причиною народних

повстань 30-х рр. XVII ст. було

дальше посилення феодально-кріпосницького гніту на те-

риторії Подніпров'я і всієї Південно-Східної України.

У цей час здебільшого вже закінчилися або закінчувалися

строки «слобод», «волі», які давалися селянам на 20—

40 років польськими та українськими магнатами при за-

167

хопленні ними українських земель наприкінці XVI ст. Те-

пер усі селяни мали стати кріпаками, виконувати тяжку

панщину на феодалів. Козаків-«випищиків», згідно з Ку-

руківською угодою, також повертали до панів. Мало раху-

валися магнати і з реєстровими козаками.Зазнавали вели-

ких утисків також міщани. Значно погіршували становище

населення безчинства жовнірів, що розташовувалися «на

лежи» (на постої) в містах і селах України. Соціальний

гніт посилювався національним і релігійним гнобленням.

На знак протесту дедалі більше селян і міщан втікали

й покозачувалися. Уже на літо 1629 р. на Запоріжжі зосе-

редилося близько 40 тис утікачів — нереєстрових козаків,

готових за першим закликом піднятися на боротьбу проти

польсько-шляхетського гноблення.

Останньою іскрою, що спричинила початок нового ве-

ликого селянсько-козацького повстання, стала сутичка

між реєстровими козаками на чолі з гетьманом Григорієм

Чорним і нереєстровцями, гетьманом яких тоді був талано-

витий козацький ватажок Тарас Федорович (Трясило)

Чорний зажадав від нереєстровців, щоб вони вийшли на

волость з артилерією й підкорилися йому, а сам почав пе-

реглядати реєстр и виписувати з нього козаків. Тарас Фе-

дорович у березні 1630 р. з 10 тис. піших і кінних козаків

виступив із Січі. Запорожці підступили до Черкас, оточили

там будинок Чорного, схопили його, обвинуватили в зраді

І стратили.

Повстання швидко поширювалося і незабаром охопи-

ло Лівобережжя в басейні р. Трубіж на Полтавщині і на

Правобережжі територію від Київського Полісся до Запо-

ріжжя. Селяни й міщани, гуртуючись у загони, оголошува-

ли себе козаками, нападали на панські маєтки, підпалю-

вали, руйнували їх, убивали власників, управителів, орен-

дарів, захоплювали панське майно, заводили козацькі

порядки. Частина цих загонів приєдналася до запорожців,

інші діяли окремо. Повстанці під проводом Тараса Федо-

ровича зайняли Канів, а потім і Переяслав.

Коронний гетьман Конєцпольський на початку квітня

виступив з Бара і попрямував на Київ, закликаючи шлях-

ту приєднуватися до очолюваного ним коронного війська,

щоб «гасити цей вогонь хлопською кров'ю».

Тарас Федорович зосередив свої сили, що налічували

понад ЗО тис. чол., у Переяславі. Підійшовши до Переяс-

лава, коронне військо чисельністю понад 12 тис. чол. поча-

ло запеклі бої, які тривали три тижні. Найжорстокіший бій

168

відбувся 15 травня, коли зранку повстанці вщент розгро-

мили добірну шляхетську корогву — Золоту роту, яка охо-

роняла штаб Конєцпольського. Сам Конєцпольський ледве

врятувався. Автор Львівського літопису зазначає, що за-

гинуло «триста вельце значних панов коронних», а «вши-

стского войська до десяти тисячий згинуло».

Т. Шевченко в поезії «Тарасова ніч» писав:

Лягло сонце за горою,

Зірки засіяли,

А козаки, як та хмара,

Ляхів обступали,

Як став місяць серед неба,

Ревнула гармата;

Прокинулись ляшки-панки —

Нікуди втікати!

Прокинулись ляшки-яанки,

Та й не повставали:

Зійшло сонце—ляшки-панки

Покотом лежали.

Розгром коронних військ змусив Конєцпольського по-

чати переговори з представниками заможного козацтва,

яке пішло на компроміс. Старшинсько-козацька верхівка

намагалася шляхом угоди з урядом домогтися собі приві-

леїв. 29 травня 1630 р. було укладено угоду, за якою ос-

новні умови Куруківського договору зберігалися, але

реєстр збільшувався до 8 тис. чол. Тарас Федорович з ча-

стиною козаків повернувся на Запоріжжя.

Розгром польсько-шляхетського війська в бою під Пе-

реяславом мав велике значення, бо він утверджував в ма-

сах українського народу віру в можливість скинути ярмо

шляхетської Польщі. Селянство, міщани, нереєстрові

козаки були незадоволені угодою, укладеною старши-

ною, і продовжували боротьбу.

Після смерті у 1632 р. короля би-

«Статті гізмунда III, фанатичного при-

для заспокоєння хильника католицизму, козацька

руського народу». старшина послала своїх представ-

Петро Могила ників на сейм з вимогою дозволити

їм разом із шляхтою брати участь

у виборах короля й послабити національно-релігійні ути-

ски. До участі у виборах короля старшина не була допу-

щена, але в релігійному питанні новообраний король, син

Сигізмунда III — Владислав IV, змушений був піти на по-

ступки. Щоб схилити на свій бік козацьку верхівку й пра-

вославне духівництво і через них залучити козаків до

участі у війні з Росією, що почалася в 1632 р., Владислав

IV видав «Статті для заспокоєння руського народу»,

затверджені сеймом у 1633 р. За цими «Статтями» уряд

узаконював існування православної церкви: вона тепер

офіційно дістала право мати свою вищу православну

169