Рибалка I.К. Історія України Частина І

Подождите немного. Документ загружается.

Книгодрукування Для розвитку культури величезне

в Україні значення мало поширення друко-

ваних книг і початок та розвиток

друкарства. Велику роль відіграло зародження в Кракові

й Чорногорії наприкінці XV ст. видання книг кирилицею на

церковнослов'янській мові. У 1491 р. у Кракові міщанин із

Франконії німець Швайпольт надрукував кириличним

шрифтом богослужебні книги «Октоїх», «Часослов» і

«Псалтир». Ці книги мали велике поширення в Україні,

а через неї і в Росії.

У Великому князівстві Литовському книгодрукування

почав білоруський учений-гуманіст Франциск Скорина

(бл. 1490—1540). Спочатку у Празі у 1517 р. він видав

церковнослов'янською мовою «Псалтир» і частини «Біб-

лії». Переїхавши до Вільно, Скорина видав «Малу подо-

рожню книжицю» (1522) та «Апостол» (1525).

В Україні книгодрукування розгорнув російський пер-

шодрукар Іван Федоров, який після видання разом із

своїм помічником Петром Мстиславцем у Москві першої

відомої датованої друкованої книги в Росії «Апостола»

1564 р. і «Часовника» 1565 р. внаслідок переслідувань ви-

щого духівництва й частини боярства змушений був перей-

ти за «литовський рубіж». У 1572 р. Федоров з Білорусі

перебрався до Львова і у 1573 р. на кошти, зібрані неба-

гатими міщанами, заснував там друкарню. З неї у

,1574 р. вийшов «Апостол» — перша друкована книга в

Україні, що повторювала московське видання цієї книги.

Того ж року Федоров надрукував і другу книгу — перший

східнослов'янський «Буквар».

Через брак коштів Федоров уже в 1575 р. залишив

Львів і влаштувався спочатку управителем маєтку Дер-

манського монастиря на Волині, а через деякий час знову

зайнявся влаштуванням друкарні, тепер у м. Острозі.

У цій друкарні, що містилася поруч з відомою Острозькою

школою, в 1580 р. була надрукована «Книга нового заві-

ту», а в 1580—1581 рр.— славнозвісна «Острозька біблія»,

перше повне видання біблії в перекладі на старослов'ян-

ську мову.

З Острога Федоров повернувся до Львова, де й помер

5 грудня 1583 р. Друкарня Федорова, що через борги пе-

рейшла до рук кредиторів, незабаром була викуплена

Львівським братством.

Після заснування Федоровим друкарень у Львові й

Острозі наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. ви-

никли і діяли також інші друкарні — Дерманська, Рахма-

180

нівська, Луцька братська, Кременецька на Волині, Стря-

тинська, Крилоська біля Галича, Київська Лаврська,

Почаївська, Чернігівська та деякі ін.

Про стан шкільної освіти в Укра-

Освіта їні у XIV — XV ст. документаль-

них даних дуже мало. Тоді школи,

мабуть, існували при монастирях, церквах, благодійних

установах і в маєтках деяких феодалів. Учителями зде-

більшого були дяки, що .навчали дітей елементарної гра-

моти, молитов, церковного співу. Окремі українці здобува-

ли знання в школах Польщі, Чехії, Німеччини, де наука на

той час досягла більш високого рівня. Так, син ремісника

з м. Дрогобича (Східна Галичина) Юрій Котермак (Юрій

Дрогобич) (1450—1494) закінчив Краківський універси-

тет, дістав у ньому ступені бакалавра і магістра, потім пе-

рейшов у Болонський університет (Італія), де здобув сту-

пінь доктора, викладав астрономію і медицину, в 1481—

1482 рр. був ректором. У 1483 р. у Римі вийшла книга Дро-

гобича «Прогностична оцінка 1483 року», в якій автор по-

дав багатий матеріал з астрономії і географії, виклав ори-

гінальні думки, зокрема зробив першу в друкованій літера-

турі спробу визначити географічну довготу міст нашої

країни. Ця книга є першою відомою нам книжкою, надру-

кованою автором з України.

У другій половині XVI — першій половині XVII ст., у

зв'язку з наступом католицизму й насадженням в Україні

уніатства, з одного боку, та розгортанням визвольного

руху — з другого, загострюється боротьба і в галузі шкіль-

ної освіти.

Єзуїти після відкриття у 1570 р. у Вільні своєї колегії,

що незабаром була перетворена на академію і стала одним

з найбільших єзуїтських освітньо-ідеологічних центрів

у всій Речі Посполитій, наприкінці XVI — на початку

XVII ст. у містах України (й Білорусі) відкрили цілу низку

своїх колегій — у Ярославі, Замості, Львові, Луцьку,

Кам'янці-Подільському, Острозі та в деяких інших містах.

Суворо регламентоване, навчання в єзуїтських колегіях

було схоластичним, підпорядкованим вихованню фана-

тичної відданості католицизму. Відкривалися й уніатські

школи.

Та основна маса українського народу, за винятком ча-

стини найбільших феодалів, що полонізувалася, залишила-

ся вірною православ'ю і не посилала дітей навчатися ні до

єзуїтських колегій, ні до уніатських шкіл.

181

Найважливіше значення мали православні слов'яно-

руські школи, що були дійовим знаряддям у боротьбі

українського народу проти польсько-католицького на-

ступу. Серед цих шкіл одне з перших місць належало

Острозькій школі, відкритій близько 1576 р. зусиллями й

на кошти українського князя К. К. Острозького (1526—

1608). Першим ректором цієї школи був відомий письмен-

ник Герасим Смотрицький, учителями — видатні культур-

ні діячі — Іов Княгиницький, Дем'ян Наливайко (брат Се-

верина Наливайка) та ін. Навчальний процес в Острозькій

школі стояв на рівні тодішніх вищих протестантських

і польських шкіл — академій. У ній викладалися мови —

грецька, латинська, польська, слов'яно-руська, а також

«сім вільних наук» — трівіум (граматика, піїтика, ритори-

ка) і квадрівіум (діалектика, математика — арифметика

і геометрія, астрономія і музика). З Острозької школи ви-

йшло багато видатних письменників, учених, політичних

діячів, зокрема Мелетій Смотрицький, Петро Сагайдач-

ний та ін.

Острозька школа мала значний вплив і на організацію

та постановку навчання в братських школах. Першою

такою школою стала заснована у 1586 р. Львівським

братством школа у Львові. Наприкінці XVI — на початку

XVII ст. братські школи діяли також у Рогатині, Городку,

Перемишлі, Більську, Кам'янці,Подільському, Галичі,

Замості, Холмі, Вінниці, Немирові, Луцьку. У Києві брат-

ська школа заснована в 1615 р. Першим її ректором був

вихованець Львівської школи, відомий письменник Іов

Борецький, пізніше київський митрополит.

Братські школи мали демократичний характер, у них

навчалися діти міщан, козаків, нижчого духівництва, дріб-

ної шляхти. У школах вивчали старослов'янську, а часто

й народну українську мову, польську й латинську мови,

а також «сім вільних наук».

У 1631 р. архімандрит Києво-Печерської лаври Петро

Могила заснував при лаврі нову школу, яка в 1632 р. була

об'єднана з Київською братською школою, внаслідок чого

виникла Києво-братська, або Києво-Могилянська колегія.

Уже з перших років свого існування ця колегія стояла

на рівні західноєвропейських університетів і польських

академій.

Крім братських шкіл, на Україні в другій половині

XVI — першій половині XVII ст- при церквах у селах і сло-

бодах існували численні парафіяльні, «дяківські» школи,

в яких навчалися діти селян і козаків. Подібні школи

виникли і на Запоріжжі.

182

Перші шкільні Передові вчені піклувалися про

підручники забезпечення шкіл підручниками.

У 1591 р. у Львівській братській

школі було складено і видано греко-слов'янську грамати-

ку — «Адельфотес» («Братство»), за якою учні навчалися

грецької і старослов'янської мов. У 1596 р. у Вільні надру-

кована «Граматика словенська», автором якої був викла-

дач Львівської братської школи Лаврентій Зизаній.

У 1619 р. вийшла в світ у друкарні того ж Віленського

братства «Грамматика словенская» Мелетія Смотрицько-

го, сина відомого полеміста Герасима Смотрицького. За

граматикою Смотрицького, яку Ломоносов назвав «врата-

ми учености», близько 150 років навчалися мови учні ро-

сійських, українських, білоруських і частково сербських та

болгарських шкіл.

Велике значення мала також книга ученого-лінгвіста

Памви Беринди «Лексикон славеноросский и имен толко-

вание», надрукована в Києві у 1627 р. У цій книзі було пе-

рекладено з слов'янської на тодішню українську мову

8 тис. слів.

Широка мережа шкіл в Україні, високий рівень ор-

ганізації навчальної роботи в них мали велике зна-

чення як для розгортання боротьби проти наступу ка-

толицизму й унії, так і для поширення грамоти і знань

серед народу взагалі.

Піднесення визвольної боротьби

Література. проти гніту шляхетської Польщі,

Полемічні твори боротьби проти католицизму й унії,

становлення української мови,

злет усної народної творчості, початок книгодрукування,

активізація освітньої діяльності, зростання національної

свідомості українського народу — все це спричинилося й

до інтенсивного розвитку української літератури.

Розвивалася оригінальна і поширювалася перекладна

література. Як і раніше, з'являлися твори ораторсько-про-

повідницької (проповіді, повчання, учительські євангелія),

житійної, паломницької літератури, історичні твори — лі-

тописи. Одночасно з традиційними жанрами в літературі

виникали і нові жанри — посвяти, передмови й післямови

до друкованих книжок і різноманітного типу вірші — епі-

грами, емблеми, панегірики, декламації, інтермедії, поле-

мічні, історичні, морально-дидактичні вірші та ін. У віршах

прославлялася боротьба проти ворогів, оспівувалася вір-

ність вітчизні.

183

Та найбільше значення мала полемічна література, що

особливо розвинулася у другій половині XVI — на початку

XVII ст. у зв'язку з посиленням польсько-шляхетського

гніту, наступу католицизму на Україну і насильницьким

насадженням унії. Відомо близько 140 полемічних творів

з часів XVI — першої половини XVII ст., з яких близько

80 написано католиками та уніатами і близько 60 — пра-

вославними.

Письменники-полемісти — вихідці переважно з україн-

ського міщанства, православного духівництва, дрібношля-

хетської інтелігенції — з величезною пристрастю викрива-

ли агресивні наміри папи римського й католицизму взагалі

щодо Сходу, українських і білоруських земель зокрема,

таврували ганьбою колонізаторську політику шляхетсь-

кої Польщі, доводили неправомірність введення церковної

унії в Україні і Білорусі, виступали проти національно-

релігійного гніту, на захист православ'я, національної

назалежності українського народу. Виступаючи з проте-

стом проти національно-релігійного гніту, полемісти сто-

яли на неоднакових позиціях.

Першим значним полемічним твором була книга відо-

мого діяча української культури, першого ректора

Острозької школи Герасима Смотрицького «Ключ царства

небесного», що вийшла в Острозі у 1587 р. Головна увага

автора зосереджена на викритті ворожості українському

народові папства, католицизму, на правдивому показі со-

ціальних антагонізмів, тяжкої праці поневолених селян,

людей «бідних, убогих», над якими свавільно знущаються

пани.

Видатним полемістом кінця 80 90-х років XVI ст- був

Стефан Зизаній (Тустановський), який походив з родини

мірошника з села Тустановичі (звідси — Тустановський),

що на Галичині. Він виступав як з полум'яними антикато-

лицькими й антиуніатськими усними проповідями, так

і з пристрасними полемічними творами.

Особливої гостроти полеміка між православними й ка-

толиками та уніатами набрала після того, як у 1596 р.

Брестський собор офіційно проголосив церковну унію.

У 1597 р. у Вільні польською, а в 1598 р. в Острозі того-

часною українською літературною мовою вийшов один

з найвизначніших полемічних творів — «Апокрисис, албо

отповьдь на книжкьі о сьборе Берестейском..», тобто від-

повідь на книгу єзуїта Петра Скарги про Брестський со-

бор. Автор сховався за псевдонімом Христофора Філалета.

184

Спростовуючи твердження Скарги, автор виступає проти

зазіхань папи й католиків на українські й білоруські

землі, таврує користолюбство, моральний розклад і розбе-

щеність українських магнатів і відступників-епископів,

відстоює права українського й білоруського народів на

демократичне влаштування як світських, так і церковних

справ.

Наприкінці 1605 чи на початку 1606 р. було написано

анонімний трактат «Пересторога зт>ло потребная на по-

томные часы православным христіаном». В образній, гост-

ро полемічній формі автор розповідає про історію Брест-

ської унії, про жалюгідний стан православної церкви і

тяжке життя православних, про гніт польських магнатів

в Україні, гнівно картає відступництво від православної

віри великих українських феодалів і єпископів.

Глибокою емоційною наснагою, високим патріотичним

пафосом і болем за тяжку долю вітчизни сповнений твір

Мелетія Смотрицького «Тренос» («Плач»), опублікований

у 1610р. польською мовою у Вільні. Цей твір написаний

у формі голосіння-плачу Матері — православної церкви,

зверненого до дітей—українських православних магна-

тів, що відреклися від неї і пішли за лихою мачухою —

католицькою церквою. Смотрицький різко засуджує цер-

ковну унію, надзвичайно образно викриває загнивання

римсько-католицької церкви, називаючи служителів Ваті-

кану «італійськими бандитами».

Важливим твором, спрямованим проти католицизму й

унії, була «Протестація», складена у 1621 р. нововисвяче-

ним митрополитом Іовом Борецьким від імені «народу

руського». Виводячи походження українського народу з

далекого минулого, з «Яфетового насіння», високо оці-

нюючи героїзм його, особливо козацтва, у боротьбі проти

ворогів, підкреслюючи близькість українського і ро-

сійського народів, автор різко протестує проти польсько-

шляхетського гноблення, закликає народ протистояти

йому, вірить у перемогу народу.

Одним з найгрунтовніших полемічних творів, спрямо-

ваних проти унії на захист православ'я, була книга Заха-

рія Копистенського, вихованця Львівської братської шко-

ли, активного діяча Київського братства, написана в

1619—1622 рр. Ця книга мала назву «Палінодія, или Кни-

га обороны кафолической святой апостолской всходней

церкви...» Копистенський, доводячи неправомірність унії

й панування католиків в Україні, з великим патріотичним

185

піднесенням говорить про свій народ і його історію. Автор

оптимістично дивиться на майбутнє українського народу,

який, вважає він, не примириться з іноземним гнобленням.

Вершиною розвитку полемічної

Іван Вишенський літератури стала творчість Івана

Вишенського (1545—1550 — приб.

1620), що серед письменників-полемістів займає особливе

місце. Безпосередньо він не був пов'язаний ні з братським

рухом, ні з шляхетською православною опозицією. Похо-

див із Судової Вишні, містечка у Східній Галичині (тепер

Львівської обл.). На знак протесту проти польсько-шля-

хетського режиму Вишенський став ченцем Афонського

монастиря, що був тоді одним з найбільших центрів чер-

нецтва (півострів Афон в Егейському морі). Своїми погля-

дами Вишенський відрізнявся від інших полемістів. Він

виступав із рішучим протестом не тільки проти національ-

но-релігійного, а й соціального, класового гноблення, на

захист простих людей — селян і міщан. Вся його творчість

пройнята глибоким демократизмом, любов'ю до простого

народу, ідеями соціальної рівності. Разом із тим Вишен-

ський був полум'яним патріотом своєї вітчизни, ратував за

її національно-релігійну незалежність, за її визволення

з-під гніту іноземців, за вільний розвиток.

До нас дійшло 17 творів Вишенського—листів і по-

слань, які він надсилав з далекого Афону своїм землякам

на батьківщину. Серед них найголовніші: «Извещение

краткое о латинской прелести», «Послание до

ВСЕХ

обще,

в Лядской земли живущих», «Писаніе к утекшим от право-

славное въры епископом», «Обличение діавола-миродерж-

ца» та ін. У своїх творах Вишенський картає не лише маг-

натів, шляхтичів, Ватікан, католицтво, уніатів, він із вели-

чезною силою викриває всі вади сучасного йому фео-

дально-кріпосницького ладу, весь уклад життя Речі По-

сполитої. З всеспопеляючою ненавистю, презирством і сар-

казмом він змальовує розкіш, розгул і розбещеність світ-

ських і духовних феодалів, грабування, гноблення й ви-

зиск народних мас, рішуче виступає на захист право-

слав'я, проти унії, католицизму та єзуїтів, з великою

любов'ю і співчуттям висловлюється про поневолених па-

нами бідняків, «хлопів», селян і міщан. Характеризуючи

в «Посланий до всЪх обще, в Лядской земли живущих»

загнивання всього суспільства в Польській державі, автор

говорить, що в «Лядській землі» нема ні віри, ні надії, ці

любові, ні правди, ні справедливості суду: «Нвсть места

цълого от гріховного недуга — все струп, все рана, все

186

пухлина, все гнилство, все огнь пекелный, все болЪзнь,

все гръх, все неправда, все лукавство, все хитрость, все

коварство, все кознь, все лжа, все мечтание, все свнь, все

пара, все дым, все суета, все тщета, все привидвние — су-

щее ж нЪсть ничтоже. НЪсть где плястра приложити на

исігьление нЪкоея части. Все смертоносный грЪх, все пек-

лом, адом і геєною вЪчною смрвдит!» (К., 1959. С. 81).

Змальовуючи загальне загнивання суспільства, царст-

во «діавола-миродержца», Вишенський не закликав до по-

валення існуючого ладу. Порятунок він бачив у покаянні,

в моральному очищенні, «исправлении», відмові від зем-

них благ, в переході до «царства божого», де всі рівні пе-

ред богом. Але величезний викривальний пафос, нищівна

критика всього феодального ладу, що міститься в творах

Вишенського, об'єктивно закликали народ до боротьби, до

знищення польсько-шляхетського режиму. І. Вишенський

увійшов в історію нашого народу як великий письменник-

демократ, полум'яний патріот, борець за волю народну.

У XIV—першій половині XVI ст.

Літописання продовжувалися традиції історич-

ного літописання. Проте через чис-

сленні війни, усобиці, пожежі, руйнування міст і сіл істо-

ричних творів збереглося дуже мало. Залишились пере-

важно так звані литовські, або західноруські, літописи,

написані тодішньою руською мовою. Оскільки українські

й білоруські землі у той час входили до складу Литви,

в цих літописах подаються матеріали з історії України,

Білорусі, Литви. Найзначнішим для української історіо-

графії XV — початку XVI ст. є так званий Короткий Київ-

ський літопис, що становить частину Супрасльського

рукопису (від назви Супрасльського монастиря поблизу

Ьілостока, якому належав рукопис). Цей літопис охоплює

862—1515 рр., але найцінніші відомості з історії України

наводяться в останній його частині, де викладаються події

з 1491 по 1515 р.

З другої половини і особливо з кінця XVI ст. і в першій

половині XVII ст. інтерес до минулого українського народу

зростає. Серед літописів цих часів чільне місце займає Гу-

стинський літопис, список якого знайдено у Густинському

монастирі біля Прилук на Полтавщині. Невідомий автор,

творчо використавши значну кількість джерел і давньо-

руських літописів, польських хронік та ін., виклав історію

від Київської Русі до 1515 р., а потім описав зародження

козацтва, розповів про введення унії та нового календаря

187

і довів виклад до 1597 р. Він виступає на захист україн-

ського народу, православної віри, засуджує польсько-

шляхетське гноблення України.

Другий літопис, завершений у першій половині

XVII ст.,— це літопис Острозький (очевидно, автор похо-

див з Острога), який є компіляцією з польської хроніки

Мартина Бєльського і охоплює події від 1500 до 1636 р.

Важливими є також літописи, в яких оповідається про

події першої половини XVII ст., зокрема про селянсько-

козацькі повстання — це літописи Львівський і Хміль-

ницький, написання яких було завершено десь на початку

другої половини XVII ст.

У XIV — першій половині XVII ст.

Зародження театру з формуванням української на-

і музика родності та її культури розвива-

лось і мистецтво, в якому дедалі

більше виявлялися національні риси.

Зароджується театральне мистецтво. З'являється вір-

шована шкільна драма, в якій переважали релігійні та мі-

фологічні сюжети і акторами в якій здебільшого були учні

братських шкіл та студенти колегій. Особливого розвитку

набула шкільна драма в Острозькій школі та Києво-Моги-

лянській колегії. Зароджується також комедія у формі ін-

термедій на побутові теми, які виконувалися в антрактах

між актами драми. Вперше дві українські інтермедії були

виконані між актами польської драми Якуба Гаватовича

«Про усікновення голови Івана Предтечі», поставленої

в 1619 р. на ярмарку в містечку Кам'янці-Струмиловій

у Східній Галичині.

У XVII ст. бере свій початок і вертеп — ляльковий

театр. Вистави відбувались у своєрідній двоповерховій де-

рев'яній скриньці, де на верхньому поверсі показувалися

вистави на релігійні сюжети, а на нижньому — з народ-

ного життя.

Розвивалася і музична культура, основою якої була

усна пісенна народна творчість. Тексти і мелодії до народ-

них дум та історичних пісень складали переважно народні

поети, композитори — кобзарі, бандуристи, вони ж були

і виконавцями цих творів. Кобзарі оспівували героїчну бо-

ротьбу та перемоги народу над турками, татарами, поль-

ськими шляхтичами та іншими загарбниками й поневолю-

вачами. Улюбленими народними музичними інструмента-

ми була бандура, кобза, сопілка, дудка, в Карпатах —

трембіта. Народна музика й танці (козачок, метелиця, вес-

нянка та ін.) були дуже популярними.

188

Музика широко вивчалася в братських школах. У шко-

лах при церквах, монастирях, у маєтках окремих феодалів

існували хорові капели.

Десь до XVI ст. в Україні, як і в Росії та Білорусі, цер-

ковний хор був одноголосим, нотний спів був безлінійний

і позначався спеціальними знаками, поставленими над

складами і словами тексту богослужебних книг. З XVI ст.,

особливо з його кінця, церковний спів став багатоголосим,

так званим партесним (від латинського partes, тобто ноти

окремих зошитів (партій) для окремих голосів мішаного

жіночого і чоловічого хорів).

Архітектура і образотворче мистец-

Архітектура тво України XIV — першої поло-

і образотворче вини XVII ст. розвивалися на са-

мистецтво мобутній давньоруській основі.

Для цього періоду характерним є

поступове проникнення в будівництво й живопис націо-

нальних, народних рис, з одного боку, і зменшення церков-

них впливів та збільшення світських елементів, заповнення

релігійних сюжетів образами, взятими з реального життя,

ширше зображення природи, почуттів і переживань людей,

більш гуманістичний зміст і реалістичні форми художніх

витворів — з другого.

На Україні в різних місцевостях широко будувалися

замки й укріплення. Кам'яні замки здебільшого споруджу-

валися на Правобережжі, насамперед на Поділлі і Волині,

а також у Східній Галичині, на Північній Буковині й За-

карпатті (Луцьк, Володимир-Волинський, Кам'янець-По-

дільский, Острог, Львів, Хуст, Мукачеве та ін.). Укріплен-

ня міст Лівобережжя, де не було багатих покладів каме-

ню, а лісу вистачало, здебільшого зводилися земляні

й дерев'яні (Чернігів, Новгород-Сіверський, Стародуб, Пу-

тивль, та ін.). Як фортеці часто будувалися й культові спо-

руди— церкви і монастирі (церква у селі Сутківцях на

Поділлі, Дерманський монастир на Волині, церква Богояв-

лення в Острозі та ін.).

Архітектори України вміло поєднували в будівництві

український національний стиль з кращими надбаннями

європейського ренесансу. Так, на самобутній національній

основі з творчим урахуванням досягнень європейських ар-

хітекторів було збудовано такі прекрасні споруди, як буди-

нок активного діяча Львівського братства купця Костян-

тина Корнякта (1580), вежа Корнякта (1588), каплиця

Трьох святителів (1578) і Успенська церква (1598—

1630) у Львові та ін.

189