Рибалка I.К. Історія України Частина І

Подождите немного. Документ загружается.

Народні повстання У той час, коли Хмельницький, ві-

влітку 1648 р. дійшовши до Чигирина, готувався

Рушійні сили до дальшої боротьби, народне

і характер війни повстання широкою хвилею роз-

лилося по Україні й переросло

у велику народно-визвольну війну. У цій війні селянство

становило абсолютну більшість повстанських загонів в ар-

мії Богдана Хмельницького. Селяни оголошували себе

«козаками», створювали загони, які вливалися в армію

Хмельницького чи діяли окремо. Повстанці виганяли або

вбивали шляхтичів, захоплювали й ділили між собою їхнє

майно, руйнували маєтки, розшукували і знищували доку-

менти про свою залежність від панів і т. ін. Особливо яск-

раво про антифеодальну, антикріпосницьку спрямованість

селянської боротьби свідчить той факт, що повстанці

нападали не тільки на маєтки польських магнатів і шлях-

тичів, а й на володіння українських феодалів і навіть

православних монастирів. Так, улітку 1648 р. повстанці

вчинили напад на православний Густинський монастир

(на Прилуччині), у вересні — на Почаївський монастир

на Волині.

Найбільш активними і енергійними серед повстанців лі-

топис Самовидця називає «броварников, винников, могил-

ников, будников, наймитов, пастухов», тобто найзнедоле-

нішу, найтяжче експлуатовану частину сільського насе-

лення.

Основною силою визвольної війни було селянство,

яке боролося проти соціального гніту польських і україн-

ських феодалів-крІпосників та іноземного поневолення.

Селянство виступало проти феодального кріпосницького

гніту, і саме його боротьба надавала війні яскравого ан-

тикріпосницького спрямування. Разом із селянством ста-

ли на боротьбу нереєстрові козаки, «випищики», бідні мі-

щани. В боротьбу включилися також козацька старши-

на, реєстрове заможне козацтво, нижче православне

духівництво, дрібні українські шляхтичі. Оскільки ко-

зацтво мало свою військову організацію, великий бойо-

вий досвід, набутий у боях проти турків і татар, саме ко-

заки і козацька старшина стали на чолі визвольної вій-

ни, взяли в свої руки організацію і керівництво військо-

вою справою і всією боротьбою.

Всі класи і соціальні групи — селянство, козацтво, мі-

щанство, нижче православне духівництво, козацьку стар-

шину і дрібних українських шляхтичів — об'єднувало пра-

200

гнення ліквідувати владу шляхетської Польщі, національ-

но-релігійний гніт, панування великих польських та

українських полонізованих магнатів, позбутися влади іно-

земців. Селянство, міські низи й рядове козацтво вели бо-

ротьбу за ліквідацію як соціального, так ^національного

гноблення, за те, щоб стати вільними дрібними власника-

ми на вільній землі.

Великі й більшість середніх українських феодалів знач-

ною мірою полонізувались. їхні класові інтереси збігалися

з інтересами польських магнатів, вони боялися селянських

виступів і або перебували в таборі польських панів і від-

крито боролися проти українського народу, або прикрива-

ли зраду його угодовською політикою щодо Польщі.

Вище православне духівництво, очолюване київським

митрополитом Сильвестром (Косовим), було землевласни-

ком і боялось своїх же селян; тому в ході війни фактично,

правда, часто приховано, підтримувало шляхетську Поль-

щу. Нижче, особливо сільське, духівництво за своїм стано-

вищем було дуже близьким до селянства й іменем право-

славної церкви освячувало і благословляло боротьбу

українського народу.

Отже, майже все доросле населення України, за винят-

ком великих полонізованих українських магнатів і шлях-

тичів та частини вищого православного духівництва, під-

нялося на визвольну війну. У цій війні, спрямованій проти

феодально-кріпосницького і чужоземного гноблення, по-

всталі народні маси прагнули визволити Україну з^під гні-

ту шляхетської Польщі і здобути її незалежність. Ви-

звольна війна відповідала корінним інтересам найширших

мас українського народу і за своїм характером була вій-

ною антифеодальною і національно-визвольною, а отже,

справедливою і прогресивною. Ця війна мала й релігійне

забарвлення, оскільки в ній часто висувалися лозунги,

спрямовані проти католицизму й унії на захист православ-

ної віри.

Ведучи боротьбу проти польських і українських полоні-

зованих магнатів і шляхтичів, український народ разом

з тим завжди з великою симпатією ставився до трудящих

мас Польщі. їх об'єднували спільні класові інтереси, інте-

реси боротьби проти феодально-кріпосницького гніту. Під

впливом визвольного руху українського народу в ряді міс-

цевостей Польщі спалахували селянські повстання, які,

ускладнюючи становище польської магнатсько-шляхет-

ської правлячої верхівки, об'єктивно подавали допомогу

народним масам України у визвольній боротьбі.

201

Створення У ході визвольної війни, в яку

народної армії включилися всі прогресивні сили

українського народу, з численних

повстанських загонів, у яких основну масу становило се-

лянство, формувалася повстанська, народна армія. Крім

селянства, до неї входили козаки й козацька старшина, що

займали командні пости, міщани, дрібні шляхтичі. Разом

з українцями серед повстанців перебувало чимало росій-

ських і білоруських селян, донських козаків. Як і козацтво

в Запорізькій Січі, повстанське військо поділялося на

полки, полки — на сотні. Полки й сотні були військовими,

а з 1649 р.— і територіальними одиницями.

Було поповнено й реорганізовано реєстрові полки, які

існували ще до війни,— Чигиринський, Черкаський, Кор-

сунський, Канівський, Білоцерківський і Переяславський.

З численних повстанських загонів були створені нові тери-

торіальні полки: на Лівобережжі — Прилуцький, Мирго-

родський, Ніжинський, Борзенський, Ічнянський, на Пра-

вобережжі — Київський, Уманський, Вінницький. Пізніше

виникли й інші полки.

В ході боїв з народної маси висунулись видатні полко-

водці — полковники Максим Кривоніс, Іван Богун, Дани-

ло Нечай, Мартин Пушкар, Мартин Небаба, Матвій Глад-

кий та ін., які й очолили козацькі полки.

Складним було завдання забезпечити народну армію

продовольством, спорядженням, зброєю і боєприпасами.

Незважаючи на великі труднощі, Хмельницький зумів у

короткий час озброїти велику масу повстанців як за раху-

нок місцевого виробництва, так і трофейною зброєю, за-

хопленою у польсько-шляхетських військ та у фортецях.

Повстанська армія мала артилерію, бійці були озброєні

самопалами, мушкетами, пищалями, карабінами, пі-

столями, мечами, шаблями, списами, луками, а то

й косами, ціпами тощо.

Незабаром після перемог під Жов-

Народні тими Водами й Корсунем народні

повстання повстання охопили фактично всю

влітку 1648 р. Україну. Національно-визвольний

рух, творення української держа-

ви відбувалися в умовах величезного піднесення соціаль-

ної, антифеодальної боротьби, яка влітку 1648 р. по суті

переросла у селянську війну. Самовидець у своєму літописі

писав, що «народ посполитій на Україні, послишавши

о знесенню войск коронних и гетманов, зараз почали ся

202

купити в полки не толко тіе, которие козаками бивали, але

хто и нїгди козацтва не знал», тобто що в боротьбу вклю-

чилася величезна маса посполитих-селян. Кількість по-

встанських загонів зростала з кожним днем.

Повстання, передусім, охопили Київщину. Уже через

десять днів після Корсунської битви православний магнат

Адам Кисіль писав, що на Київщині і Брацлавщині жоден

шляхтич не лишився в своєму домі. На початку червня

повстанські загони оволоділи і Києвом.

Бурхливо розвивалися повстання на Брацлавщині й

Поділлі. 31 травня повстанські загони захопили Немирів,

11—12 червня — Тульчин. У той же час у їхніх руках опи-

нилися Вінниця, Умань, Брацлав, Красне, Ладижин, Бер-

шадь та інші міста й села. Одночасно з цим повстання

перекинулось на Волинь і Галичину.

У Лівобережній Україні повстання після Корсунської

битви теж розвивалися дуже швидко. Яремі Вишневецько-

му довелось тікати з своїх маєтків. Повстанці, яких зосе-

редилось на Лівобережжі близько 15 тис., ліквідували вла-

ду польських панів на Переяславщині, Лубенщині, Ніжин-

щині. Вони зайняли Новгород<Сіверськ (13 червня), потім

Борзну, Чернігів, Стародуб та ін.

Ярема Вишневецький з своїм 6-тисячним шляхетським

загоном, відступаючи під натиском повстанців, жорстоко

розправлявся з населенням. Як писав пізніше М. Кривоніс

у листі до князя Д. Заславського, Вишневецький «людей

мордував, стинав і вбивав на палю, скрізь у кожному місті

серед ринку шибениця, а тепер виявляється, що на палі

були невинні люди. Попам нашим свердлом очі свердлив».

Вишневецький був упевнений, що жах — єдине почут-

тя, яким треба діяти на «презренних хлошв». Зробивши

все, що міг, для придушення повстання в Задніпров'ї, він

під Любечем з своїм загоном перейшов Дніпро і через

Київське Полісся і Житомир врізався в саму глибину

степової України, туди, де найсильніше бушувала буря

народної ненависті.

Проти Вишневецького Хмельницький послав чер-

каського полковника Максима Кривоноса (Перебийноса),

який 16 18 липня 1648 р. розбив Вишневецького під

Старокостянтиновим і змусив його відступити далі на

захід.

Отже, влітку повстання, найбільш масовими учасника-

ми яких стали селяни, охопили всю Україну. Уже в першій

половині літа 1648 р. були очищені від польської влади

воєводства Київське, Чернігівське, Брацлавське і східна

203

частина Подільського. В серпні повстання перекину-

лось і на Волинь, в Галичину. Окремі козацькі загони

взяли Кремінець, Луцьк, Острог, Володимир, Заславль

та ін.

Великий розмах повстань змушені були визнавати на-

віть магнати. Так, Я. Вишневецький і його друзі 20 липня

писали в польський сенат з Волині, що в Україні «що не

хлоп, то й ворог, що не місто й село, то й юрби ворогів».

Богдан Хмельницький і польські

Розгром шляхтичі готували війська до но-

польсько-шляхет- вої битви. Польському урядові

ських військ вдалося зібрати велику армію—

під Пилявцями близько 32 тис. шляхтичів, 8 тис.

німецьких найманців і кілька де-

сятків тисяч озброєних слуг. Військо було добре озброєне,

мало 100 гармат. Але в Польщі між окремими магнатами

й шляхтичами точилися чвари й суперечки. Тому армію

очолили магнати Домінік Заславський, Микола Остророг

і Олександр Конєцпольський. «Дурні ляхи — послали пе-

рину, дитину, латину»,— глузували козаки з розніженості

й лінивості Заславського, молодості й недосвідченості

Конєцпольського та «ученості» Остророга.

Хмельницький також зібрав армію у кількості 80 тис.

чол. Перед польсько-шляхетським військом вона поступа-

лася озброєнням, мала менше кінноти, але була сильна

моральною стійкістю, єдністю, самовідданістю і героїз-

мом воїнів, талановитістю командування. До повстансько-

го війська приєднався також 4-тисячний загін татар.

Війська польське і українське зійшлися 8 вересня

1648 р. під містечком Пилявцями (тепер с. Пилява Старо-

синявського району Хмельницької обл.), над р. Пилявкою

на Поділлі. У польському таборі не було порядку, шляхти-

чі прийшли з величезним обозом, що налічував близько

100 тис. возів, привізши з собою предмети розкоші — сріб-

ний посуд, ванни, а також чайники, вина, наливки, тістеч-

ка і т. ін. За словами одного сучасника, пани зібралися на

війну не так із залізом, як із золотом і сріблом. Битва, що

почалася 11 вересня, 13 вересня закінчилася повним роз-

громом польсько-шляхетського війська й панічною втечею

тих, хто врятувався. Конєцпольський тікав, переодягнув-

шись селянином, Ярема Вишневецький — на простому се-

лянському возі, Заславський загубив булаву, Остророг —

шапку та опанчу. Деякі шляхтичі за дві доби досягли

Львова (300 км). Повстанцям дісталися величезні

трофеї— 100 гармат, багато іншої зброї й спорядження,

204

десятки тисяч підвід з матеріальними цінностями. І довго

ще в Україні шляхтичів глузливо прозивали «пилявчиками».

С. Твардовський, польський шляхтич, сучасник подій,

так писав про вигляд утікаючих польських вояків з-під Гїи-

лявців: «Не спинити руху скелі, що відірвалася від гори,

й не підняти Трої, коли вона ввергнута в прах! Який шум,

який хаос панував так, коли багато людей, не знаючи на-

віть у чому справа, вискакували з своїх жител, кидали од-

ні зброю, другі — списи на землю, інші, тільки від сна ско-

чивши, хапалися за що попало — хто за коня, хто за шаб-

лю, за вузду, за сідло. Поранених, хворих — усе кидали

і ввіряли життя своє своїм ногам. Все добро і багат-

ство, яке мали тут поляки, все віддали на поживу своїм

хлопам. І цим на короткий час затримали ворога,

а самі змогли втекти далі».

Блискуча перемога народної армії

Облога Львова мала велике значення для даль-

й Замостя шого розгортання визвольної вій-

ни. Польсько-шляхетську армію

було розгромлено, визволено Волинь і Поділля. Шляхтичі

в паніці утікали з українських земель, Хмельницькому від-

крився шлях на Польщу. Через Збараж — Зборів — Гли-

няни повстанські війська 26 вересня підійшли до Львова.

Хмельницький, щоб не руйнувати міста й не дати татарам

можливості його пограбувати, взяв з міста 20 тис. злотих

контрибуції і, знявши 16 жовтня облогу, повів свої вій-

ська до міцної фортеці Замостя, яку й оточив 27 жовтня.

Коли Хмельницький підійшов до Львова, а потім до

Замостя, у Східній Галичині й Білорусі полум'я народних

повстань розгорілося же дужче.

Активно виступали селяни й міщани в багатьох містах

і селах Східної Галичини. На території Галицького Поділ-

ля з центром у м. Сатанові (Теребовль, Підгайчики, Янів

та інші міста й села) діяли численні повстанські загони.

Грізними для шляхти були виступи народних мас у Га-

лицькому Прикарпатті — території по правому берегу

Дністра до Карпатських гір, до польсько-угорсько-молдов-

ського прикордоння, що включали Галицьку землю, Жи-

дачівський повіт, Перемишльську і Сяноцьку землі. Най-

видатнішим ватажком повстанських загонів, що налічува-

ли 15 тис. чол. (з ЗО тис. повстанців, які діяли восени

1648 р. в Галицькому Підкарпатті), був син селянина Се-

мен Височан. Наприкінці 1648 р. більша частина Гали-

цької землі, зокрема Коломийський повіт, або Покуття,

перебувала під владою Семена Височана.

205

Білоруський народ розпочав боротьбу ще влітку

1648 р. На допомогу білоруським повстанцям Хмельни-

цький надіслав свої війська й досвідчених керівників —

Гладкого, Небабу, Гаркушу, Кривошапку та ін. Білоруські

повстанці оволоділи містами Речицею, Мозирем, Гомелем,

Пінськом. У районі Пінська боротьбу вели 40 тис. повстан-

ців, серед яких поряд з білорусами було багато українців.

Білоруські повстанці відтягли на себе сили литовської

шляхетської армії, на чолі якої стояв гетьман Януш

Радзивілл, унаслідок чого вона не змогла рушити в Украї-

ну для з'єднання з польським військом, що значно полег-

шило дії української народної армії.

Прихід повстанських військ під Замостя сприяв по-

силенню антифеодальної боротьби польського селян-

ства. Навіть недалеко від Варшави діяли загони поль-

ських повстанців.

Становище шляхетської Польщі

Вступ було критичним, і новообраний

повстанської армії король Ян II Казимир почав з

до Києва Хмельницьким переговори, обіця-

ючи старшині й козакам поступки.

Проте становище української армії також було тяжким.

За піврічний похід, що тривав з липня по грудень, повстан-

ці стомилися, бракувало продовольства, одягу, рух військ

утруднювало осіннє бездоріжжя. У таборі спалахнула епі-

демія чуми, від якої в середині листопада помер і Максим

Кривоніс.

До того ж, у ході масової народно-визвольної війни —

в процесі ліквідації землеволодіння і влади польських маг-

натів та шляхти і створення нових органів державної вла -

ди в українському суспільстві і передусім серед керівної

верхівки — козацьких старшин та православної шляхти

визрівала ідея заснування незалежної Української держа-

ви. Але на середину листопада 1648 р. вона ще не сформу*

валася як слід і не стала загальню. Очевидно, в той час

Хмельницький і найближче його оточення ще вважали, що

з допомогою прихильного до них короля можна буде доби-

тися для України («Русі») таких же прав, які мала Поль-

ща і Литва, тобто, що Річ Посполита стане чимсь подібним

до федерації чи конфедерації, де Україна матиме рівні

права.

У таких умовах Хмельницький погодився на переговори

з королем, припинив воєнні дії, зняв облогу Замостя і

14 листопада вирушив на Подніпров'я. 23 грудня

1648 р. українські повстанські війська урочисто вступили

до Києва. Населення міста радо зустрічало Хмельницько-

го, вітаючи його як свого вождя, визволителя від

польсько-шляхетського гніту.

Про цю зустріч шляхтич В. Мясковський, який у люто-

му 1649 р. буде брати участь у посольстві до Хмельницько-

го, у своєму щоденнику писав, що сам ієрусалимський пат-

ріарх Паісій, що перебував тоді у Києві, «... з тисяччю

вершників виїжджав до нього назустріч з міста, і тутешній

митрополит дав йому коло себе місце в санях з правого бо-

ку. Весь народ, вийшовши з міста, вся чернь вітала його.

Академія вітала його промовами і вигуками, як Мойсея,

спасителя і визволителя народу від польського рабства,

вбачаючи в імені Богдан добрий знак і називаючи його:

богом даний. Патріарх надав йому титул найсвітлішого

князя. З усіх гармат та іншої зброї в замку і в місті лунала

стрільба».

4. Формування української національної держави.

Внутрішня й зовнішня політика гетьманської

адміністрації

Ліквідація польсько- Протягом 1648 р. в ході визволь-

шляхетського режи- ної війни було розгромлено зброй-

му і становлення ні сили шляхетської Польщі й лік-

нового державного відовано польську адміністратив-

апарату в Україні но-політичну систему в Україні.

Польські та українські полонізо-

вані магнати і великі шляхтичі були перебиті або втекли

в межі корінної Польщі разом з католицькими ксьондза-

ми, уніатським духівництвом і представниками польської

влади (воєводами, старостами, каштелянами), земські й

гродські суди припинили своє існування.

Та немає лучче, та немає краще, Та немає ляха, немає пана,

Як у нас на Вкраїні. Немає унії,—

співав народ, висловлюючи радість у зв'язку з поваленням

влади шляхетської Польщі.

Український народ не визнавав залежності від Польщі.

На визволених землях — від р. Случі на заході до ро-

сійського кордону на сході і від басейну Прип'яті на півно-

чі до степової смуги на півдні, на території, що обіймала

близько 200 тис. кв. км,— почала складатися нова військо-

во-адміністративна і політична система, формувалась

267

українська національна держава. Очолював новий дер-

жавний апарат виборний гетьман, яким став на початку

1648 р. Богдан Хмельницький. Йому належала вища війсь-

кова, адміністративно-політична й судова влада. Панів-

ною верствою стала козацька старшина, яка й взяла до

своїх рук управління українськими землями.

Адміністративний устрій в Україні складався на зразок

устрою Запорізької Січі. Як і в Січі, всі найважливіші вій-

ськові й політичні справи мала розв'язувати Військова

(Генеральна) рада, в якій могла брати участь уся «чернь»,

тобто все військо. Поступово Хмельницький загальну раду

скликав дедалі рідше,— і головним органом влади посту-

пово ставала рада старшин, яка й вирішувала всі військо-

ві, законодавчі, адміністративні, господарські й зовнішньо-

політичні справи. На цю раду гетьман здебільшого викли-

кав генеральну старшину та полковників, а часом і сотників.

Найближчим постійним помічником гетьмана була ге-

неральна, вища військова, старшина, яка разом становила

центральний, гетьманський уряд. До генеральної старши-

ни входили обозний, що керував артилерією, два осавули,

які організовували військову раду й були помічниками

гетьмана у військових справах, два судді, що відали

судом, писар, який очолював військову, гетьманську

канцелярію — вищу центральну установу гетьманської

адміністрації. З часом до генеральної старшини почали

відносити і військового хорунжого, що офіційно вважався

охоронцем бойового військового прапора (корогви), та

військового бунчужного — носія гетьманського бунчука,

а також підскарбія, який керував фінансовими справами.

Центром, столицею, де перебувало гетьманське правління,

в часи визвольної війни стало м. Чигирин.

Територія України поділялася на полки, число яких бу-

ло несталим. Так, в 1648 р. їх налічувалося близько 40, в

1649 р.— 16, в 1650 р.— 20 і т. д. На чолі полку стояв пол-

ковник, який або обирався на полковій раді, або призна-

чався гетьманом. Він і здійснював усі військові й адміні-

стративні функції на території полку. Помічниками пол-

ковника була полкова старшина: писар, суддя, обозний,

осавул, хорунжий.

Полки поділялися на сотні, очолювані сотниками, яких

або обирала сотенна рада, або призначав гетьман, а інко-

ли й полковник. При сотникові була сотенна старшина:

писар, осавул, хорунжий. У містах і селах адміністративні

функції виконували отамани. Над селянами часто стояли

війти. Поряд з цим у містах з магдебурзьким правом діяли

208

виборні магістрати на чолі з війтами, а в інших — ратуші.

Магістратам і ратушам підлягали міщани.

Судочинство в основному було в руках козацької стар-

шини — гетьмана, полковників, сотників та відповідних суд-

дів. Функції козацьких судів здебільшого поширювалися не

лише на козаків, а й на міщан та селян, зокрема в справах

убивств, розбою, крадіжок та інших тяжких злочинів.

У процесі визвольної війни відбу-

Економіка. лися значні зміни в економіці

Соціальна політика України. Під натиском народних

гетьманського уряду повстань і бойових дій Війська За-

порізького магнати й великі шлях-

тичі, католицьке духівництво, державці королівщин зму-

шені були залишати свої маєтки і втікати з Лівобережної

та Правобережної України. Внаслідок цього велике й се-

реднє феодальне землеволодіння на якийсь час було в

основному ліквідовано. Серйозно було підірвано й земле-

водоління української шляхти та монастирів. Земельні

простори, залишені панами, захопили козаки й селяни, де-

яка частина перейшла у власність військового скарбу. Че-

рез це значно розширилося дрібне селянсько-козацьке

землеволодіння. Козаки й селяни стали вільними дрібними

землевласниками, які займалися хліборобством, скотарст-

вом, бджільництвом, рибальством, млинарством, вироб-

ництвом спиртних напоїв тощо. Свою продукцію вони ви-

користовували в основному для власних потреб і лише

частково продавали. Козаками вважалися ті, хто служив

у війську, а решта — селянами, посполитими.

Хоча польсько-шляхетський режим було знищено «ко-

зацькою шаблею», феодальні відносини не були ліквідова-

ні, а тільки підірваніД Збереглося значною мірою землево-

лодіння православних монастирів, частково — української

шляхти. Хмельницький видавав монастирям (Густинсько-

му, київським та ін.), а також деяким українським шлях^

тичам охоронні універсали, що захищали їхні володіння?/

Захопленням пустищ, купівлею і завдяки гетьманським на^

данням розширювала землеволодіння й козацька старши-

на, яка разом з українськими шляхтичами прагнула стати

великими землевласниками.;Хмельницький, як представ-

ник козацької старшини, сприяв збереженню й розширен-

ню земельних володінь старшини, монастирів і української

шляхти. Проте, розуміючи, що головне завдання україн-

ського народу — це визволення України з-під влади Поль-

щі і забезпечення її незалежності, а найбільш масовою

рушійною силою цієї боротьби є селянство, Хмельницький

209