Рибалка I.К. Історія України Частина І

Подождите немного. Документ загружается.

якийсь час стримував зростання великого землеволодіння.

/Унаслідок перемог, здобутих у ході визвольної війни,

міста України також звільнилися від польсько-шляхет-

ської влади й національно-релігійних утисків; Частина мі-

щан вступила до Війська Запорізького й стала козаками,

які підлягали владі полковників і сотників, а міщани підпо-

рядкувались магістратам або ратушам. Міщани тепер

більш вільно займалися ремеслом, різними промислами

(млинарством, виробництвом спиртних напоїв, воску тощо),

торгівлею, а частина з них — і сільським господарством.

Продовжувала розвиватися внутрішня й зовнішня тор-

гівля. Хоч через війну з Польщею торговельні зв'язки із

західними країнами, зокрема через Гданськ, припинилися,

зате налагодився більш тісний торговельний обмін з Ро-

сією. В зв'язку з неврожаєм вивіз хліба й худоби з України

в цей час скоротився. З України вивозили тютюн, продук-

ти лісового господарства, насамперед поташ і дьоготь.

З Росії довозили хліб і сіль. Україна вела торгівлю також

з Молдовою, Валахією, Угорщиною, Кримом, Туреччиною.

Для організації та утримання адміністративного апа-

рату й війська, проведення дипломатичної діяльності

потрібні були значні фінансові й матеріальні ресурси.

З огляду на це Хмельницький приділяв велику увагу нала-

годженню господарсько-фінансової справи, стану військо-

вого скарбу. Головне джерело прибутків військового

скарбу становили загальні податки, якими обкладалося

населення, і передусім селяни й міщани. Зокрема стягува-

лися: побір, або подимне,— постійний податок від хат,

дворів, землі, стація — надзвичайний податок, який ішов

переважно на утримання війська, оренди — податок, що

накладався на млини, ґуральні, шинки й різні промисли.

Частину коштів військовий скарб діставав від земельних

володінь — колишніх королівщин, маєтків магнатів, шляхти

і католицького духівництва, які перейшли у його власність,

від різних підприємств і промислів, що були в цих володін-

нях (млини, винокурні, корчми, броварні та ін.), а також

від торгівлі (внутрішні торгові збори за торгівлю на торгах

і ярмарках, за ввіз і вивіз товарів тощо).

Богдан Хмельницький, очолюючи

Зовнішня політика процес становлення нового адміні-

гетьманського стративного апарату в Україні,

уряду правильно розумів його завдання

і перспективи, всю політику, як

внутрішню, так і зовнішню, підпорядкував здійсненню го-

ловної мети — визволенню України з-під гніту шляхетської

Польщі і створенню Української держави.

Гетьманське правління, очолюване Хмельницьким, од-

ночасно з організацією армії і налагодженням економічно-

го життя, проводило активну зовнішню політику. Розгор-

таючи широку дипломатичну діяльність, Хмельницький і

старшина ставили за мету забезпечити найкращі зо-

внішньо-політичні умови для дальшої боротьби з шляхет-

ською Польщею і побудови Української незалежної дер-

жави. Для забезпечення тилу своєї армії у боях із шляхет-

ською Польщею та посилення її татарською кіннотою

Хмельницький уклав воєнний союз з кримським ханом.

Оскільки Кримське ханство було васалом турецького сул-

тана, це впливало і на стосунки Хмельницького з Туреччи-

ною. Він вів з нею переговори, прагнучи зберігати добросу-

сідські відносини. Хмельницький намагався досягти ізоля-

ції шляхетської Польщі і зав'язав стосунки з Молдовою,

Валахією, Семиграддям (Трансільванією), Венецією, вжи-

вав заходів для налагодження мирних відносин з Швецією

та іншими державами.

Визвольна війна українського народу, його успіхи

у боротьбі проти шляхетської Польщі знаходили широкий

розголос на міжнародній арені. Правлячі кола Франції,

Англії та інших європейських країн уважно стежили

за подіями в Україні.

Зав'язуючи дипломатичні відносини з багатьма країна-

ми, гетьманський уряд, проте, одним із головних напрямків

зовнішньополітичної діяльності вважав зміцнення зв'язків

з Росією. Саме тому Хмельницький, повернувшись у грудні

1648 р. до Києва, наступного року в січні послав до Моск-

ви своє перше посольство на чолі з полковником Силуяном

Мужиловським, який супроводив єрусалимського патріар-

ха Паїсія. І Мужиловський, і Паїсій мали від Хмельниць-

кого доручення вести з царським урядом переговори про

відносини України з Росією. У квітні 1649 р. разом з Му-

жиловським, що повертався з Москви, в Чигирин прибув

посол російського уряду Григорій Унковський. Як спові-

щав Унковський, під час переговорів із ним Хмельницький

заявив, що він і «все військо запорізьке» писали цареві,

щоб «он, великий государь, за благословением божиим

был над нами государем». Царський уряд співчутливо ста-

вився до визвольної боротьби українського народу, але

тоді ще не наважувався розірвати з Польщею диплома-

тичні відносини і розпочати з нею нову війну.

У травні 1649 р. Богдан Хмельницький послав до

Москви посольство на чолі з чигиринським полковни-

ком Федором Вешняком.

211

Переговори У лютому 1649 р. призначена

з польськими коміса- польським королем комісія на чолі

рами в Переяславі з православним українським маг-

натом Адамом Киселем прибула

до Переяслава, де й почала переговори з Хмельницьким та

старшинами. Польські посланці намагалися відірвати

Хмельницького й козаків від селянства, «аби хлопи орали,

а козаки воювали», обіцяли козакам збільшити реєстр, а

ті, що не потраплять до реєстру, мусили повернутися в під-

данство до панів. Однак Хмельницький заявив, що він не

відступиться від селян, черні і домагатиметься визволення

всіх українських земель. «..-Я показав те, про що ніколи не

думав,— говорив він,— а тепер докажу, що надумав. Ви-

зволю з ляцької неволі народ руський... Допоможе мені

в тому вся чернь по Люблін, по Краків; вона мене не від-

ступить і я її не відступлю, бо то права рука наша, аби ви,

знищивши хлопів, не вдарили на козаків».

І далі, відкинувши пропозицію польських послів почати

війну проти Туреччини, Хмельницький сказав: «За грани-

цю на війну не піду, шаблі на турків і татар не підійму;

...досить маю вчасу і достатку в землі й князівстві моєму

по Львів, Холм і Галич. Ставши над Віслою, скажу даль-

шим ляхам: «Сидіть, мовчіть, ляхи!» Дуків і князів туди

зажену, а будуть за Віслою брикатися, знайду їх певно

й там. Не залишиться в мене й нога жодного князя і шлях-

тича тут на Україні». Отже, уже в той час Хмельницький

чітко сформулював свою мету — забезпечити існування

свого князівства «по Львів, Холм і Галич», тобто витвори-

ти незалежну Українську державу з включенням до її

складу всіх українських земель.

Переговори закінчилися тим, що перемир'я було про-

довжено до весни, коли воєнні дії мали відновитися. «Сті-

на із стіною вдариться, одна впаде, друга зостанеться»,—

заявив Хмельницький польським комісарам на останньому

побаченні.

5. Воєнні дії 1649—1653 рр.

Відновлення Ще взимку польський уряд роз-

воєнних дій горнув підготовку до відновлення

у 1649 р. воєнних дій проти українського

Облога Збаража народу. Король оголосив посполи-

те рушення, запросив кілька тисяч

німецьких солдатів-найманців. Польське командування

вирішило наступати на повстанські війська з фронту й ти-

лу. З цією метою литовський гетьман Януш Радзивілл

212

дістав наказ рухатися через Білорусь і зайняти Київ. Однак

цього плану здійснити не вдалося. Білоруське населення,

на допомогу якому Хмельницький послав козацькі загони

на чолі з Іллею Голотою, Степаном Пободайлом та Михай-

лом Кричевським, розгорнуло широкий повстанський рух.

Бої були запеклими, Голота, Подобайло і Кричевський

загинули. Але литовська армія, зазнавши великих втрат

від ударів білоруських та українських повстанців, зму-

шена була 28 липня 1649 р. відступити від м. Лоєва до

м. Речиці.

Хмельницький, готуючись до наступних боїв, свої-

ми універсалами скликав до свого війська всіх, хто міг

володіти зброєю. І маси козаків, селян, міщан, сповнені

ненависті до польсько-шляхетського гноблення, посунули

до Чигирина. «Так усе, що живе,— читаємо в літописі

Самовидця,— піднялося в козацтво...». Народ говорив:

«Скоріше язики людські назад повернуться, ніж ляхи над

нами панувати будуть». «Вся чернь пливе до Хмельни-

цького»,— писав А. Кисіль в липні до польського канц-

лера Ю. Оссолінського. Захоплений на литовському

фронті у полон козак говорив: «Всі ми на тому стоїмо,

аби жодного шляхтича не було і на згоду позволити не

хочемо».

На поміч Хмельницькому прибули на чолі з ханом Іс-

лам-Гіреєм III татари, ішли донські козаки.

Виступивши 31 травня 1649 р. з Чигирина, Хмельниць-

кий рушив назустріч польсько-шляхетським військам, які

захопили Ізяслав, Старокостянтинів, Меджибіж на інші

міста. Зіткнувшися з повстанською армією під Староко-

стянтиновом і Меджибожем, польське військо, очолюване

Яремою Вишневецький, стало панічно відступати і отабо-

рилося під містом Збаражем (тепер Тернопільської обл.).

ЗО червня повстанські й татарські загони вдарили по

польському таборові, знищивши близько 2 тис. німецьких

найманців. На початку липня почалася облога повністю

оточеного табору. Повстанці часто атакували оточених,

вели запеклі бої. У цих боях загинув оспіваний у піснях

корсунський наказний полковник Нестор Морозенко, був

тяжко поранений вінницький полковник Іван Богун. Шля-

хетське військо опинилося в безнадійному стані. В його

таборі почався голод, і, як зазначає літописець Самови-

дець, польські вояки «мусіли стерво їсти, а и того мало

било, бо собак и кошек виели».

213

Зборівська битва. На підмогу обложеним з-під Люб-

Зборівський договір ліна на чолі з королем Яном II Ка-

зимиром вирушило 30-тисячне вій-

сько. Дізнавшись про це через розвідників, Хмельницький

для продовження облоги Збаража залишив невелику ча-

стину свого війська на чолі з генеральним обозним І. Чер-

нятою, а сам з більшістю кращих полків і татарами таємно

знявся і пішов назустріч королівській армії. Пройшовши

120 км, Хмельницький розташував свої війська й татарські

загони в діброві й глибоких ярах лівого берега р. Стрипи

біля м.Зборова (тепер Тернопільської обл.). 5 серпня, ко-

ли польсько-шляхетське військо, розтягнувшись на роз-

моклих від дощів шляхах у довгу лінію вздовж р. Стрипи,

почало переправу з правого берега річки на лівий, на ньо-

го несподівано вдарили козацькі кінні загони.

Втративши у бою близько 4 тис. чол.

польське військо

почало будувати табір і обносити його шанцями. Але над-

вечір табір було оточено повстанцями й татарами. Почала-

ся паніка, шляхтичі ховалися у вози і під вози, а король

власноручно виганяв їх звідти палашем.

Вранці 6 серпня бої відновилися. Шляхетське військо

опинилося в катастрофічному становищі. Але цього разу

його врятували татари. Не зацікавлений у перемозі й поси-

ленні України кримський хан Іслам-Прей III пішов на

таємні переговори і уклав угоду з польським королем, який

пообіцяв татарам виплатити велику суму упоминків * і до-

зволив брати ясир та грабувати ^українські землі на шляху

до Криму. Не маючи можливості одночасно воювати проти

польсько-шляхетських військ і татар, Хмельницький під

тиском хана змушений був почати переговори і укласти

з польським королем договір, що дістав "назву Зборівського.

Зборівський договір, який мав офіційну назву — «Дек-

ларація ласки його королівської милості Війську Запорізь-

кому на пункти, суплеки данная» — був укладений 8 серп-

ня 1649 р. За умовами цього договору число реєстрових

козаків збільшувалось до 40 тис. чол. Всі ж селяни й міща-

ни, що не ввійдуть до цього розширеного реєстру, мусили

знову повернутися до свого попереднього стану — міщан-

ського чи селянського. Магнати і шляхта дістали право

повернутися до своїх маєтків. Виділялася козацька терито-

рія, до якої входили Київське, Чернігівське і Брацлавське

* Упоминки — подарунки (фактично данина), що їх уряд шляхет-

ської Польщі давав кримському ханові, щоб той не влаштовував грабіж-

ницьких нападів.

214

воєводства. Воєводства Волинське і Подільське Залишали-

ся, як і до повстання, під владою короля. На козацькій те-

риторії панування польської шляхти обмежувалося. Тут

влада належала гетьманові з резиденцією в м. Чигирині

і козацькій старшині. Коронне польське військо стояти тут

права не мало. Та водночас на козацькій території збері-

гався і шляхетський режим з тією різницею, що на всі ад-

міністративні пости, до воєвод включно, король мав при-

значати лише православних шляхтичів (першим київ-

ським воєводою став Адам Кисіль). Усім учасникам по-

встання, зокрема шляхтичам, оголошувалася амністія.

Питання про церковну унію, церковні права й маєтності

мало бути розв'язане на найближчому сеймі. Митрополит

київський діставав місце в сенаті. У Києві та в інших мі-

стах не мали права жити й організовувати свої школи

єзуїти.

Отже, Зборівський договір до деякої міри забезпечував

інтереси козацької старшини, української шляхти, реєст-

рового козацтва, а також частини селянства, яка мала бу-

ти включеною до збільшеного реєстру, надавав їм певні

права й привілеї.

10 серпня Хмельницький вирушив з-під Зборова і на

початку вересня був уже в Чигирині.

Кримський хан, повертаючись до Криму, пограбував

багато українських міст та сіл і захопив багато людності

в полон (згідно з угодою з королем, а Хмельницький не пе-

решкоджав татарам).

Умови Зборівського договору не

Становище задовольняли ні український на-

на Україні род, ні шляхетську Польщу. Укра-

після Зборівського їнський народ не міг примиритися

договору. Повстання з тим, що в Україну мали право

проти шляхти повернутися польські шляхтичі.

Польська шляхта також не досяг-

ла своєї мети — остаточного придушення народних по-

встань і повної влади на українських землях. За таких

умов перемир'я не могло бути тривалим.

Наприкінці 1649 — на початку 1650 р. у свої маєтки

в Україну, насамперед у Східну Галичину, на Волинь, По-

ділля, Брацлавщину, почали повертатися й польські шлях-

тичі, роблячи спробу відновити кріпосницький гніт. У від-

повідь спалахнули повстання селян, особливо на Волині

й Брацлавщині. Повстання очолював брацлавський пол-

ковник Данило Нечай, що мав у своїх загонах близько

40 тис. чол «Чернь зістається в купах, панів до їхніх домі-

вок не пускає»,— писав тоді Адам Кисіль.

215

Проти замирення з шляхетською Польщею й примирен-

ської політики козацької старшини у лютому—березні

1650 р. спалахнуло повстання в Запорізькій Січі. Повстан-

ці постановили забрати гетьманську булаву у Хмельниць-

кого і проголосити гетьманом Худолія. Проте це повстання

дуже швидко було придушено, а Худолія схоплено і за на-

казом Хмельницького страчено.

Відносини між українським наро-

Похід Хмельницького дом та польською шляхтою заго-

в Молдову (1650 р.) стрювались, і Хмельницький у ході

та його підготовки до дальшої боротьби

дипломатичні заходи готував військові сили і вживав

дипломатичних заходів до зміц-

нення зовнішньополітичного становища України. Зокрема

в ході підготовки до нових боїв необхідно було поновити

воєнний союз з кримським ханом та забезпечити свій

фланг з боку Молдови, господар якої, хитрий, лукавий і

жорстокий Василь Лупул, залишаючись васалом Туреч-

чини, водночас підтримував союз із польськими магната-

ми. Кримський хан умовою союзу поставив спільний похід

татар і козаків проти Росії. Хмельницький запропонував

ханові послати свої загони на Молдову. У серпні

1650 р. татари й частина українських військ вступили до

Молдови і захопили її столицю Ясси. Лупул змушений був

укласти угоду, за якою відмовлявся від союзу з Польщею,

виплачував Хмельницькому й татарам контрибуцію і, щоб

зміцнити політичні зв'язки з Україною, пообіцяв віддати

свою дочку красуню Розанду за сина Хмельницького Ти-

моша*

У 1649-—1651 рр.дипломатичні зносини Хмельницького

з Туреччиною помітно пожвавішали. Козацькі посольства

бували в Константинополі, турецькі — в Чигирині. Хмель-

ницький прагнув укласти союз з султаном про участь ту-

рецьких військ у війні проти шляхетської Польщі. Султан

не заперечував подати допомогу Хмельницькому, але ви-

магав, щоб Україна визнала себе васалом Туреччини на

таких умовах, на яких перебували Молдова, Валахія

(Мунтенія), Семигород (Трансільванія).У своїй грамоті

турецький султан писав до Хмельницького (грудень

1650 р.), що «поки ви твердо стоятимете на шляху покори

і щирості... ви перебуватимете під захистом моєї держав-

ної опіки». Але подальші події свідчать, що Хмельницький

не став васалом турецького султана. Хмельницький про-

довжував зносини з Росією, вів переговори з семигород-

ським князем Юрієм Ракоцієм, валаським (мунтянським)

воєводою Матвієм Бесарабом, шукав контактів із Швецією.

216

Наступ

польсько-

У 1650 р. з татарського полону

повернулися обидва польські геть-

шляхетських військ мани М. Потоцький та М. Кали-

на,початку 1651 р. новський. Вони знову очолили

Бої під Красним війська, мріючи помститися укра-

чайний сейм оголосив посполите рушення, почався набір

найманців. Польське командування планувало розгромити

козаків до весни, щоб не дати Хмельницькому змогу зосе-

редити і привести у бойову готовність свої війська.

Польсько-шляхетське військо, зосереджене в м. Барі на

Поділлі, під командуванням Калиновського в ніч з 9 на

10 лютого несподівано вдарило на містечко Красне, де роз-

ташувалися повстанські загони, очолювані брацлавським

полковником Данилом Нечаєм. Захоплені зненацька, по-

встанці героїчно оборонялися, багато з них, в тому числі

й Нечай, полягли на полі бою.

Захопивши Красне, Калиновський рушив із своїм вій-

ськом на Вінницю, де обороною керував полковник Іван

Богун. Бої тривали від 28 лютого до 11 березня. Богун вия-

вив видатні здібності полководця. Повстанці успішно від-

бивали атаки, а потім завдали таких ударів військам Ка-

линовського, що вони змушені були панічно втікати спо-

чатку до Бара, потім до Кам'янця.

А в цей час польський уряд енергійно готувався до за-

гального наступу на Україну. На чолі головної армії, яка

збиралася біля Сокаля і до якої з'їжджалася шляхта, став

сам король. У травні під Сокаль прибули й війська Кали-

новського.

Хмельницький тоді перебував на Волині, де під Зборо-

вом збирав сили. Частину військ він змушений був зали-

шити на місці для відбиття наступу литовських військ: ні-

жинський і чернігівський полки під командуванням черні-

гівського полковника Мартина Небаби — на півночі Черні-

гівщини, а київський полк під проводом полковника Анто-

на Ждановича — для прикриття Києва. Хмельницький

скликав військову «чернецьку» раду, яка одностайно ви-

словилась проти замирання з шляхетською Польщею, за

продовження боротьби. Як писав потім секретар короля,

повстанці заявляли: «...або всі загинемо, або всіх ляхів

винищимо».

Разом із цим Хмельницький звертався з універсалами

до польських селян, посилав до них своїх посланців, що

закликали їх до боротьби. У червні 1651 р. в Прикар-

і Вінницею

їнським повстанцям за ганьбу, за-

вдану їм під Корсунем. Надзви-

217

патті, у Краківському воєводстві розгорнулося антифео-

дальне повстання, яке очолив Костка Наперський. По-

встанці захопили замок Чорштинь, але були розгромлені.

Наперського було страчено.

У середині червня 1651 р. поль-

Битва сько-шляхетське і повстанське

під Берестечком війська зійшлися на Волині біля

містечка Берестечка (тепер Горо-

хівського р-ну Волинської обл.). Польська армія налічу-

вала 150 тис. чол., в тому числі 20 тис. іноземних най-

манців. У війську Хмельницького було близько 100 тис.

повстанців і 50 тис. татар. Бої почалися з окремих сутичок

18 червня. 19 червня повстанці повели наступ, знищивши

близько 7 тис. чол. польсько-шляхетського війська.

20 червня зав'язався вирішальний бій, під час якого татар-

ські загони, розташовані на лівому фланзі, не витримали

артилерійського вогню і почали втікати. Коли ж Хмель-

ницький спробував повернути татар, хан захопив його в

полон і випустив лише через кілька днів за викуп.

Повстанське військо опинилося в тяжкому становищі:

з трьох сторін його облягали польські війська, з тилу було

болото між річками Стиром і Пляшівкою. Обложені протя-

гом десяти днів героїчно відбивали всі атаки. Під керів-

ництвом Богуна через непрохідні болота і р. Пляшівку з

возів, хомутів, сідел, одягу, лози були побудовані три пере-

прави. Під безперервними ударами польських військ Богун

ЗО червня зумів організувати переправу значної частини

своїх військ, але й втрати були великі: втрачено було

28 гармат із 115, в бою полягло багато повстанців.

Водночас з півночі розгорнуло наступ литовське війсь-

ко на чолі з Янушем Радзивіллом. 26 червня в бою під Ріп-

ками на Чернігівщині йому вдалося розбити загони черні-

гівського полковника Мартина Небаби, який героїчно за-

гинув, а 25 липня Радзивілл зайняв Київ. Польське

і литовське війська вийшли одне одному назустріч і 3 ве-

ресня на Київщині під Германівкою з'єдналися. Хмельни-

цький, перебуваючи під Білою Церквою, куди відійшов і Бо-

гун, зібрав сили і знову розпочав бої проти польсько-шля-

хетських військ. Населення чинило впертий опір ворогові.

Польсько-шляхетське військо опинилося у ворожому

оточенні. З усіх боків нападали повстанці, відчувалася го-

стра нестача продовольства, у війську почалися пошесті,

голод, їли навіть загиблих коней. «Люд про підданство па-

нам і не думає»,— писали з польського табору. А сучасник

польський шляхтич Станіслав Освенцім у своєму щоденни-

218

ку писав, що повстанці, захопивши всі шляхи, заморювали

польські війська нестерпним голодом і що селяни по своїх

селах і містах, глузуючи, вигукували: «Ляхи облягли на-

ших з боку Дніпра, а наші ляхів з боку Вісли..-»

У складних умовах перебувало й українське військо.

Воно було ослаблене втратами у попередніх боях, стомле-

не, не вистачало харчів і фуражу. У таких умовах обидві

сторони погодилися розпочати переговори, які закінчилися

підписанням так званого Білоцерківського договору.

Договір було підписано 18 вересня

Білоцерківський 1651 р. у Білій Церкві. Козацький

договір реєстр зменшувався до 20 тис. чол.

Реєстрові козаки могли жити лише

в Київському воєводстві, причому тільки в королівщинах,

а із шляхетських володінь мусили виселитися. У Брацлав-

ському і Чернігівському воєводствах вони тепер взагалі

оселятися не мали права. Реєстр гетьман і полковники по-

винні були скласти до кінця року й послати королеві у

Варшаву. Шляхтичі дістали право повернутися до своїх

маєтків і володіти ними. Всі покозачені селяни, не внесені

до реєстру, мусили повернутися до своїх панів і бути «в

звиклому послушенстві»^ тобто в панському ярмі. Шляхта,

що перебувала в українському війську, як / київські міща -

ни, діставала амністію. Гетьман не мав права зносин з інши -

ми державами і зобов'язувався негайно розірвати союз із

Кримським ханством. Чигирин на основі «привілею» коро-

ля мав лишитися за гетьманом. Хмельницький залишався

гетьманом запорізьких козаків, але після його смерті король

діставав право призначати і звільняти гетьманів. Корон-

не польське військо не могло стояти лише в містах Київ-

ського воєводства, де розташовувалися реєстрові козаки.

Отже, Білоцерківська угода була набагато тяжчою від

угоди Зборівської. Для маси трудового українського се-

лянства вона означала повернення у панське ярмо. У цих

умовах розгорнулося масове переселення української

людності на територію Російської держави, зокрема на

Слобожанщину. Особливо посилилося переселення в

1651 —1652 рр. після битви під Берестечком. Не маючи

сил далі терпіти знущання шляхтичів і магнатів, селяни,

козаки, міщани цілими селами і містечками знімалися з

насиджених місць і переходили російський кордон, шукаю-

чи порятунку від нестерпного гноблення. Так, на початку

1652 р. з Чернігівщини в район Путивля «на вечное житье»

прийшли близько 2 тис. українських козаків, селян і міщан

на чолі з полковником Іваном Дзиковським. На території

219