Рибалка I.К. Історія України Частина І

Подождите немного. Документ загружается.

від Путивля до Острогозька і далі на південь і схід пересе-

ленці заснували багато слобід, з яких виросли міста, такі,

як Харків, Суми, Лебедин, Охтирка, Білопілля та ін.

Таким чином, відбувалося швидке заселення Слобід-

ської України, що дістала назву від слова «слобода», як

називали переселенці свої нові місця проживання.

Російський уряд співчутливо ставився до переселенців

із України, наділяв їх землею, допомагав їм хлібом, посів-

ним матеріалом, грошима, не порушував їхнього козаць-

кого устрою.

Інтенсивно розгорталися і переговори між Хмельниць-

ким та російським урядом. Наприкінці грудня 1650 — на

початку січня 1651 р. Хмельницький направив до царя по-

сольство на чолі з М. Сулічичем. У січні 1651 р. до Чигири-

на прибув російський дипломат — думний дяк Ларіон Ло-

пухін, у липні до Хмельницького заїхав, повертаючись із

Москви, назаретський митрополит Гавриїл, який повідо-

мив, що «наказано ему, гетману, его государскую милость

и заступление объявить». У серпні того ж року до Москви -

було надіслано гетьманських послів С. Савича, Л. Мозиря,

І. Золотаренка.

У лютому 1651 р. Земський собор у Москві розглянув

питання про можливість розірвати мир з Польщею і при-

йняти Військо Запорізьке у підданство царя. Собор вирі-

шив прийняти Військо Запорізьке під високу руку москов-

ського царя і почати війну з Польщею. Але тоді це рі-

шення не було втілене в життя, бо Росія ще не була

готова до війни з Польщею.

Після укладення Білоцерківської

Боротьба угоди в другій половині 1651 — на

народних мас початку 1652 р. в Україну почали

наприкінці 1651— повертатися магнати й шляхтичі,

на початку 1652 р. які відновлювали феодально-крі-

Розгром польсько- посницькі порядки. У відповідь на

шляхетського це уже наприкінці 1651 р. на По-

війська під Батогом дніпров'ї, Чернігівщині й Полтав-

щині спалахнули великі селянські

повстання. Протестували й незадоволені складанням

зменшеного реєстру козаки, більша частина яких мала по-

вернутися в підданство до панів. Народні маси фактично

не прийняли ненависну Білоцерківську угоду.

В цей час польський уряд і Хмельницький збирали сили

для нових битв. Коронний гетьман Калиновський своє

20-тисячне військо, в якому було багато іноземних найман-

ців, розташував на Брацлавщині, в долині недалеко від

220

м. Ладижина (поблизу сучасного села Четвертинівки Тро-

стянецького р-ну Вінницької обл.), на невигідних пози-

ціях. Перед табором була річка, на флангах ліси й болота,

за табором — гора Батіг. Приспавши увагу польського ко-

мандування повідомленням про похід у Молдову начебто

невеликого загону козаків, Хмельницький з чотирма ко-

зацькими полками — Чигиринським, Черкаським, Переяс-

лавським, Корсунським — і загонами татар на чолі з мур-

зою Нурадіном швидко наближався до польського табору.

22 травня 1652 р. почалися сутички кінноти. Козацьке вій-

сько оточило противника. Наступного дня, коли підійшли

його основні сили, відбулася генеральна битва. Оточені з

усіх боків, польські війська, в тому числі й Калиновський,

були майже повністю знищені.

Битва під Батогом була блискучим зразком операції на

оточення і винищення військ противника. Сучасники по-

рівнювали її з перемогою карфагенського полководця

Ганнібала в 216 р. до н. е. над римлянами під Каннами.

Унаслідок розгрому польсько-

Наступ шляхетських військ під Батогом

польсько- і селянсько-козацьких повстань

шляхетських військ влада шляхетської Польщі на

на Правобережжі більшій частині України знову бу-

на початку 1653 р. ла ліквідована. З початку 1653 р.

Бої польсько-шляхетські війська від-

під Монастирищем новили руйнівні напади на україн-

ські міста й села. Особливою жор-

стокістю відзначався польський шляхтич Стефан Чарнець-

кий, який у березні 1653 р. з десятитисячним військом

раптово з'явився на Брацлавщині. Але Іван Богун на пів-

нічний схід від Брацлава під м. Монастирищем (тепер се-

лище міського типу Черкаської обл.) розгромив його.

Як польський король, так і Богдан

Молдовський Хмельницький готувалися до но-

похід 1653 р. вих битв. Однак увагу Хмельниць-

кого відвертали молдовські спра-

ви. Проти союзника Хмельницького Лупула виступали ва-

ласький господар Матей Басараб і семиградський князь

Юрій Ракоці, які при підтримці польського уряду у квітні

1653 р. захопили Ясси і посадили на господарський стіл

ватажка молдовських бояр канцлера (логофета) Стефана

Георгіцу. Лупул закликав на допомогу українські війська.

Тиміш Хмельницький 21—22 квітня 1653 р. розгромив Гео-

ргіцу і повернув господарський стіл Лупулові, а потім ра-

зом з молдовським військом почав наступ на Валахію.

221

Спочатку він здобував перемоги, але коли валаські війська

дістали допомогу від Польщі, козацько-молдовські загони

зазнали поразки. Козаки й Тиміш повернулися до Чигирина.

Лупула вигнано з Ясс, І він утік до Хмельницького, у

якого попросив допомоги. Родина Лупула з численними

скарбами сховалася у фортеці Сучаві на березі Серету.

Тиміш із загоном швидко рушив на допомогу і уже

10 серпня об'єднався з сучавським гарнізоном, обложеним

молдовським, угорським, валаським і польським війська-

ми. 2 вересня 1653 р. Тимоша було поранено, і через чоти-

ри дні він помер. 9 жовтня сучавський гарнізон змушений

був здатися, але на почесних умовах: козаки вільно ви-

йшли з Сучави, вивізши і тіло Тимоша.

Головне польське військо восени

Бої під 1653 р. зосередилося під м. Жван-

м. Жванцем цем (тепер село Кам'янець-По-

дільського р-ну Хмельницької

обл) поблизу Кам'янця-Подільського, на лівому березі

Дністра, напроти Хотина. Очолював його сам польський

король. Українські війська і татарські загони оточили

польське військо, яке опинилося в тяжкому становищі че-

рез холодну зиму, голод, часті атаки козаків та захоплення

ними польської казни. Але й цього разу шляхетське війсь-

ко було врятоване татарами. Кримський хан Іслам-Гірей

5 грудня 1653 р. уклав з польським королем сепаратну

угоду, за якою король зобов'язувався заплатити татарам

100 тис. польських злотих і дозволив їм протягом 40 днів

грабувати й брати ясир на Волині. Щодо України було до-

мовлено, що її відносини з Польщею регулюватимуться

умовами Зборівської угоди.

Залишивши під Жванцем частину військ на чолі з Іва-

ном Богуном, Хмельницький з іншими полками 24 грудня

1653 р. прибув до Чигирина.

6. Українсько-російський договір 1654 р.

Приєднання України до Росії

Україна За шість років війни у численних

на роздоріжжі кривавих битвах український на-

род величезним напруженням сво-

їх сил здобув багато перемог над польсько-шляхетськими

військами. Але завдаючи відчутних ударів Речі Посполи-

тій, Хмельницький у перший час ще не мав наміру відрива-

ти Україну від Польської держави. Він стояв, як про це

222

говорить ряд істориків (В. К- Липинський, Д. І. Дорошен-

ко та ін.), на позиції козацького автономізму, тобто пра-

гнув перетворити козацтво на рівноправний з шляхтою

стан, а Україну урівноправити в межах Речі Посполитої

з Польщею і Литвою.

Уже в перші роки війни в Україні, та і в Польщі, поши-

рювалися чутки, що Хмельницький хоче "відновити

«давньоруське» або створити нове князівство, що він титу-

лує себе «князем Русі», що козаки хочуть заснувати неза-

лежну державу. Але тоді для унезалежнення України ще

не склалися необхідні передумови. Як відзначав В. К- Ли-

пинський, головні учасники війни — неграмотна козаччина

і таке ж неграмотне селянство не могли витворити своєї

власної державної ідеології, керівна верства — козацькі

старшини і шляхта не мали належної ваги, щоб провести

в життя свої сепаратистичні плани. Та й гетьман Хмель-

ницький не набув тоді ще всенародної довіри. Лише в ході

війни в процесі формування Української козацької держа-

ви дедалі більше поширювалася й утверджувалася ідея

незалежності цієї держави.

Однак чим далі тривала війна, тим більше Хмель-

ницький, старшини і народні маси переконувалися, що ли-

ше своїми силами без чужої допомоги Україна в той час

визволитися з-під влади шляхетської Польщі не могла.

Одним із претендентів на роль покровителя України міг

бути турецький султан, який мав достатньо сил, щоб про-

тистояти зазіханням Польщі на Україну. Між Хмельниць-

ким і султанським урядом велися переговори. В 1651 р. От-

томанська Порта навіть оголосила про прийняття у ва-

сальну залежність гетьмана і Військо Запорізьке. Але

реально допомога турецького султана обмежувалася тіль-

ки тим, що у бої включалися лише татари, які були дуже

ненадійними союзниками і своєю зрадницькою поведінкою,

грабунками й забиранням людей у неволю завдавали ве-

ликого горя населенню України. До того ж не могла зник-

нути релігійна несумісність православних і мусульман, не-

нависть до «бусурманів».

Природно, що в цих умовах погляди Хмельницького й

населення України зверталися до одновірної Москви. Піс-

ля першого листа цареві Олексію Михайловичу від 8 черв-

ня 1648 р. Богдан Хмельницький протягом усієї війни під-

тримував зв'язки з царським урядом, домагаючись вклю-

чення Російської держави у війну з шляхетською Поль-

щею. Хмельницький перед московськими послами підкрес-

лював необхідність спільного захисту єдиної для ро-

223

сійського і українського народів православної віри, роз-

вінчував перебільшені уявлення про силу шляхетської

Польщі, наголошував на великих перевагах, що їх матиме

Росія в разі переходу України під владу царя.

У Москві розуміли важливість союзу з Україною, бо він

передусім відкривав шлях на південь — до Чорного моря

і на захід. Він послаблював Польщу, розладнував можли-

вий союз Хмельницького з Туреччиною, посилював Росію

випробуваним 300-тисячним козацьким військом. Але три-

валий час, через складні внутрішні й зовнішні умови, а та-

кож з розрахунку на ослаблення обох воюючих сторін —

Польщі й України, царський уряд займав вичікувальну

позицію, обмежуючись відправленням в Україну хліба й

солі, дозволом українцям переселятися на окраїнні землі,

обміном посольствами. *

Особливо пожвавилися зв'язки між Богданом Хмель-

ницьким і російським урядом у 1652—1653 рр.— останні

роки визвольної війни. Майже безперервно йшли посоль-

ства з України в Москву і з Москви в Україну. У січні

1652 р. Хмельницький послав до Москви свого посланця

Івана Іскру. Іскра у посольському приказі заявив, що геть-

ман і «все військо запорізьке» бажають, щоб «.„царськое

величество пожаловал велел их принять в свою царского

величества сторону...». У грудні 1652 — січні 1653 рр. у

Москві провадили переговори Самійло Зарудний з товари-

шами. Зарудний говорив, щоб цар «...велел их принята под

свою государеву высокую руку...»

6 січня 1653 р. Хмельницький скликав у Чигирині раду

старшин, яка вирішила з Польщею не миритись, а продов-

жувати добиватися прийняття України під високу руку мо-

сковського царя. У квітні — травні 1653 р. переговори в

Москві провадило посольство, очолюване Кіндратом Бур-

ляєм і Силуяном Мужиловським. У розмові з представни-

ками царського уряду 22 квітня посли заявили, що україн-

ці з поляками миритися не хочуть і просять царя їх «...при-

нять под свою государеву высокую руку и учинил-бы им на

неприятелей их на поляков помочь думою и своими госуда-

ревыми ратными людьми». В свою чергу царський уряд

виряджав своїх послів до Богдана Хмельницького, зокре-

ма наприкінці травня 1653 р. виїхали до Чигирина А. Мат-

веев та І. Фомін.

Ускладнення становища в Україні змусило царський

уряд прискорити вирішення питання про її долю. 22 черв-

ня 1653 р. в Україну з Москви вирушив стольник Федір

Ладижинський з грамотою царя Олексія Михайловича,

224

в якій давалася згода на перехід України під високу

царську руку. Про це в грамоті говорилося так: «И мы,

великий государь, возревновав о бозе благою ревностию

и возжелев по вас... изволили вас принять под нашу

царского величества высокую руку... А ратные наши

люди по нашему царского величества указу збираютца

и ко ополчению строятца».

Для остаточного розв'язання пи-

Рішення Земського тання про відносини України з Ро-

собору 1 жовтня сією і початок війни з Польщею

1653 р. 1 жовтня 1653 р. було винесене

на розгляд Земського собору, який

зібрався у Грановитій палаті Кремля. В рішенні Земського

собору вказується, що «бояре и думные люди», а також

«столники и стряпчие, и дворяне московские, и дьяки,

и жильцы, и дворяне ж и дети боярские из городов, и го-

ловы стрелецкие, и гости, и гостиные и суконные сотни

и черных сотен и дворцовых слобод тяглые люди, и стрель-

цы» «приговорили», щоб царю «... гетмана Богдана

Хмельницкого и все войско Запорожское с городами их

и землями принять под свою государскую руку».

Земський собор вирішив почати з Польщею війну, «сто-

яти и против польского короля война весть». Для дальшої

долі України важливим було визнання Росією України як

вільної, незалежної країни. Про це у рішенні Земського

собору говорилося так: «Чтоб их не отпустить в поддан-

ство турському султану или крымскому хану, потому что

они стали присягою королевскою вольные люди».

Присутні на Соборі висловлювали бажання брати

участь у війні, говорили, що вони будуть за честь пам'яті

батька царя і самого царя Олексія Михайловича «стояти

и против литовского короля война весть», служилі люди

«за их государскую честь учнут с литовским королем

битися, не щадя голов своих и ради помереть за их

государскую честь». «А торговые всяких чинов люди

вспоможеньем и за их государскую честь головами ж

своими ради помереть...»

Після ухвали Земського собору

Посольство 9 жовтня 1653 р. для її здійснення

В. Бутурліна. з Москви в Україну було вирядже-

Переяславська рада но посольство на чолі з ближнім

боярином Василем Васильовичем

Бутурліним. Крім Бутурліна, в складі посольства були

окольничий І. Алферов і думний дяк Л. Лопухін. А всього

в посольстві їхало понад 40 різних сановників і службов-

8 «Історія України», ч. 1 225

ців: дев'ять стольників, три стряпчі, сім дворян, 13 піддя-

чих і перекладачів. Посольство супроводжували 200 стріль-

ців з трьома офіцерами.

До Переяслава посольство прибуло 31 грудня 1653 р. і

було урочисто зустрінуте старшинами. Богдан Хмельниць-

кий, який за кілька днів до цього повернувся з-під Жванця

в Чигирин, прибув до Переяслава 6 січня 1654 р. і 7 січня

відвідав Бутурліна.

Про діяльність посольства В. Бутурліна, Переяслав-

ську Раду і оформлення відносин між Україною і Росією

українських документів в оригіналах фактично немає. Ді-

знаємося про ці події передусім з Статейного списку —

тобто письмового звіту — посольства В. Бутурліна, в яко-

му, звичайно, події зображуються у вигідному для ро-

сійського уряду світлі. У цьому списку говориться, що

вранці 8 січня у гетьмана відбулася таємна рада з гене-

ральними старшинами й полковниками, на якій, мабуть,

обговорювалися умови («статті») переходу України під

владу російського царя.

Того ж дня, 8 січня, як говориться далі у списку, о дру-

гій годині дня ударами в литаври скликався народ на за-

гальну раду «... слышати совет о деле хотящем совершити-

ся». За короткий час на майдані зібралося «великое

множество народу всяких чинов» — козацькі старшини,

козаки, селяни, міщани, духівництво, шляхтичі, тих, хто

присягали в Переяславі цього дня цареві, перелі-

чуються 284 чол.

Коли народ зібрався, говорилося далі в Статейному

списку В. Бутурліна,— в коло вийшли старшини Й геть-

ман. Ставши посередині, Богдан Хмельницький звернувся

до народу з промовою. Коротко розповівши про шестиріч-

ну війну проти шляхетської Польщі, гетьман сказав, що

Рада скликана для того, щоб народ обрав собі «... госуда-

ря из четырех, кого вы хощете»: турецького султана, крим-

ського хана, польського короля або російського царя. Далі

Хмельницький охарактеризував кожного з них. Він сказав,

що турецький цар це бусурман: всім вам відомо, якої біди

зазнають наші браття, православні християни, греки, і в

якому утиску вони від безбожних. Кримський хан також

бусурман; ми його поневолі прийняли до дружби, і якого

нестерпного лиха ми зазнали! Яка неволя, яке нещадне

пролиття християнської крові, які утиски від польських па-

нів,— нікому з вас розповідати не треба... А православний

християнський великий государ цар східній є з нами одно-

го благочестя грецького закону, одної віри, ми одно тіло

226

з православною церквою Великої Росії, що головою має

Ісуса Христа. Цей великий християнський государ зми-

лувався над нестерпним пригніченням православної

церкви в нашій Малій Росії, не знехтував наших шести-

річних безперестанних благань, тепер прихилив до нас

милостиве царське серце, зволив прислати до нас своїх

великих ближніх людей з своєю царською ласкою,—

«... которого естьли со усердием возлюбим, кроме его

царския Высокий руки, благотишнейшаго пристанища

не обрящем. А будет кто с нами не согласует теперь, куды

хочет вольная дорога».

«К сим словам весь народ возопил: волим под царя во-

сточного, православного...» Після цього переяславський

полковник Павло Тетеря ходив по колу і запитував, чи Всі

так бажають. «Рекли весь народ: вси единодушно. Потом

гетман молыл: буди тако. Да господь бог наш сукрепит

под его царскою крепкою рукою. А народ по нем вси еди-

ногласно возопил: боже, утверди, боже, укрепи, чтоб есми

во веки вси едино были».

Після закінчення Ради Хмельницький і старшини по-

їхали до «заїзжого» двору, де розміщалося російське по-

сольство. Бутурлін урочисто передав Хмельницькому цар-

ську грамоту, яку зачитав присутнім військовий писар. Бу-

турлін у своїй промові розповів про хід переговорів з Поль-

щею, про попередні зносини Війська Запорізького з Мо-

сквою і про рішення царя прийняти під свою руку гетьмана

Богдана Хмельницького і все Військо Запорізьке з містами

і землями, а також допомогти їм «государевими ратними

людьми» у боротьбі проти Польщі.

По закінченні цієї зустрічі Хмельницький з старши-

нами й послами «в кареті» поїхали до соборної Успенської

церкви, де місцеве українське духівництво, а також духів-

ництво московське, що прибуло разом з послами, уже під-

готувалося до прийняття від гетьмана і старшин присяги

цареві.

Але прибувши до Успенської церкви, Хмельницький

зажадав від російських послів учинити «веру», Тобто при-

сягу, від імені царя, що «ему, государю, их, гетмана Богда-

на Хмельницкого и все Войско Запорожское, польскому

королю не выдавать, и за них стоять, и вольностей не на-

рушать, и хто был шляхтич, или казак и мещанин, и хто в

каком чину наперед сево и какие местности у себя имел,

и тому б всему быть попрежнему». Бутурлін став доводи-

ти, що в Московській державі тільки піддані самодержцю

«веру чинят», а того, що «за великого государя веру учи-

2*7

нити, николи не бывало и впредь не будет». Гетьман же

і все Військо Запорізьке без всякого сумніву мусять присяг-

ти цареві, а «великий государь учнет их держать в своем

государском милостивом жалованье, и в призренье, и от

недругов их во оборони и в защищенье, и вольностей у них

не отымает, и маетностями их, чем кто владеет, великий

государь их пожалует, велит им владеть попрежнему».

Але така відповідь Бутурліна не задовольнила Хмель-

ницького та старшин, і вони пішли*на двір переяславсько-

го полковника Павла Тетері на раду, а посли залишилися,

в церкві. З ради Хмельницький присилав до церкви Тетерю

й миргородського полковника Лісницького, які перекону-

вали послів скласти присягу, але вони знову відмовилися

зазначивши, що гетьману і полковникам «непристойно»'

говорити про «веру» царя, тому що «государское слово

пременно не бывает».

Через деякий час Хмельницький і старшини повернули-

ся до церкви і заявили послам, що вони «во всем поклады-

ваютца на государеву милость, и веру по евангельской за-

поведи великому государю вседушно учинить готовы, и за

государское многолетное здоровье головы складывать ра-

ди; а о своих делах учнут они, гетман и все Войско Запо-

рожское, бити челом великому государю». Після цього

гетьман і старшини склали присягу, «веру государю учи-

нили на том, что быти им з землями и з городами под госу-

даревою высокою рукою навеки неотступным». Отже,

Хмельницький і старшини Склали присягу за умови, що

російські посли гарантували царським словом здійснення

висуненйх ними вимог — оборони України від зазіхань во-

рогів, збереження існуючого адміністративного устрою

і суспільного ладу.

Склавши присягу, Хмельницький з старшиною поїхали

на «заїзжий двір», де Бутурлін урочисто вручив Хмель-

ницькому привезені з Москви корогву (прапор), булаву,

ферезею (кафтан), шапку,а також подарунки — «соболі».

При врученні кожної речі Бутурлін виголошував промову.

Після цього гетьман з товаришами відбув з «заїзжого

двору».

9 січня і в найближчі дні в тій же соборній церкві було

приведено до присяги «сотников, и ясаулов, и писарей, и

казаков и мещан». За московськими даними в Переяславі

склали присягу 284 чол.

Бутурлін та інші посли, крім Переяслава, прийняли

присягу на вірність російському цареві від населення Чер-

нігова і Ніжина.

228

10—12 січня 1654 р. гетьман Хмельницький, писар Ви-

говський та інші старшини вели переговори з Бутурліним

та іншими царськими послами. Йшлося про міжнародні

й військові питання (оборона України від можливого

польського наступу, відносини з Кримським ханством та

ін.) і про внутрішній устрій України. Хмельницький і стар-

шини домагалися, щоб був збережений становий поділ,

щоб шляхтич був шляхтичем, а козак козаком, а міщанин

міщанином, щоб козаки судилися у полковників і сотників,

щоб не відбирали у козаків та їхніх вдів маєтностей, щоб

війська козацького було 60 тис, щоб на гетьманську була-

ву був наданий Чигиринський полк. Бутурлін і посли за-

певняли.що цар «пожалует их, хто в каком чину был, и ны-

не будет так же: шляхтич шляхтичем, казак казаком, ме-

щанин мещанином».

12 січня до послів прийшли писар Виговський, військо-

вий суддя Самойло, переяславський полковник Тетеря та

інші старшини, тобто, мабуть, більша частина Старшин-

ської ради. Вони сказали послам: «Не изволили де вы при-

сягать за великого государя нашего его царское величе-

ство, и вы де дайте нам письмо за своими руками, чтоб

вольностям их, и правом, и маетностям быть попрежнему,

для того чтоб всякому полковнику было что показать,

приехав в свой полк». На це посли відповіли: «то дело не-

статочное, что нам дати вам письмо за руками своими,

да и вам о том говорить непристойно. Мы вам и преж сего

сказывали, что царское величество вольностей у вас не

отимаем, и в городах у вас указал государь до своего госу-

дарева указу быть попрежнему вашим урядником и судит-

ца по своим правам и маєтностей ваших отнять государь

не велит». •

До російських послів окремо, без відома гетьмана, при-

йшла шляхта (Остап Виговський, батько писаря, його син

Данило, Силуян Мужиловський та ін.). Шляхтичі говори-

ли, щоб «шляхта была меж козаков знатна, и судилась бы

по своим правом, и маетностям бы за ними быть попрежне-

му». И приносили на письме имена свои, воєводства и уря-

ды розписали». Але Бутурлін відповів шляхті, що «они де-

лают непристойным обычаем: еще ничево не видя, сами

себе пописали воеводства и уряды, чего и в мысль взяти не

годилось».

13 січня Хмельницький з старшинами приїхав до Бу-

турліна з прощальним візитом, передав листа до царя, в

якому дякував цареві за те, що він прийняв Військо Запо-

різьке «под крепкую и высокую руку». 14 січня Бутурлін

229