Тимченко С.М., Коломоєць Т.О. Правознавство

Подождите немного. Документ загружается.

401

1) в об’єктивному розумінні – це система правових норм, які

закріплюють, регламентують та охороняють відносини власності на природні

ресурси;

2) в суб’єктивному розумінні – це сукупність правомочностей

власника по володінню, користуванню та розпорядженню відповідними

природними ресурсами.

Згідно зі ст.13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря,

водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України,

природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської)

економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Ст.14

Основного Закону визначає землю як основне національне багатство, що

перебуває під особливою охороною держави. Зазначені конституційні приписи,

таким чином, встановлюють особливий правовий режим природних ресурсів.

Це суттєво впливає на зміст права власності щодо них, яке має низку важливих

особливостей порівняно з правом власності у цивільному праві.

Правові приписи, що регулюють відносини власності на природні

об’єкти, містяться у всіх природноресурсових кодексах, а також законодавчих

актах, що визначають правовий режим об’єктів природно-заповідного фонду,

об’єктів тваринного світу тощо.

Право власності на землю є найбільш повно урегульованим, однак разом

з тим і найбільш проблематичним. Згідно з положеннями Земельного кодексу

України від 25 жовтня 2001 р. земля в Україні може перебувати у державній,

комунальній та приватній власності. На жаль, у цьому кодексі проігноровано

прямі конституційні положення щодо права власності на землю Українського

народу, що є його суттєвим недоліком.

Право власності на надра у Кодексі України про надра від 27 липня

1994 р. визначається лише за народом України. Таким чином, наразі

вітчизняному гірничому законодавству, крім виключної загальнонародної

власності, не відомі інші форми власності на надра. Аналогічні норми

закріплено і у Водному кодексі України від 6 червня 1995 р. щодо права

власності та водні об’єкти, які згідно зі ст.6 цього кодексу є виключною

власністю народу України і надаються лише у користування.

Дещо інший підхід до регулювання правовідносин власності закріплено у

лісовому законодавстві. Згідно з ч.1 ст.7 Лісового кодексу України від 21 січня

1994 р. (в редакції від 8 лютого 2006 р.) усі ліси, які знаходяться в межах

території України, є об’єктами права власності Українського народу. Разом з

тим ч. 3 вказаної статті передбачає, що ліси можуть перебувати в державній,

комунальній та приватній власності.

Аналіз положень природноресурсових кодексів щодо права власності на

природні об’єкти дає підстави для констатації суттєвих неузгодженостей між

ними. Так, попри відсутність права приватної власності у водному

законодавстві, Земельний кодекс України передбачає можливість отримання

громадянами та недержавними юридичними особами у власність (за рішенням

органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування безоплатно або

за плату) замкнених природних водойм площею до 3-х гектарів (ч.2 ст.59).

402

Крім того, ст.79 Земельного кодексу України, визначаючи поняття

земельної ділянки як об’єкта права власності, у ч. 2 поширює право земельної

власності не лише поверхневий (ґрунтовий) шар, але й на водні об’єкти, ліси та

багаторічні насадження, які знаходяться на цій ділянці. Очевидно, що ці

неузгодженості з таких ключових питань, якими є відносини власності, мають

бути оперативно та виважено усунуті.

Згідно зі ст.4 Закону України від 16 червня 1992 р. „Про природно-

заповідний фонд України” території природних заповідників, заповідні зони

біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним

природним паркам, є власністю Українського народу. Регіональні ландшафтні

парки, зони – буферна, антропогенних ландшафтів, регульованого заповідного

режиму біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, включені до

складу, але не надані національним природним паркам, заказники, пам’ятки

природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні

парки та парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва можуть перебувати як у

власності Українського народу, так і в інших формах власності, передбачених

законодавством України.

Згідно з приписами Закону України від 13 грудня 2001 р. „Про тваринний

світ” об’єкти тваринного світу, які перебувають у стані природної волі і

знаходяться в межах території України, її континентального шельфу та

виключної (морської) економічної зони, є об’єктами права власності

Українського народу. Від імені Українського народу права власника об’єктів

тваринного світу, які є природним ресурсом загальнодержавного значення,

здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в

межах, визначених Конституцією України. Разом з тим, зазначається, що

об’єкти тваринного світу в Україні можуть перебувати у державній,

комунальній та приватній власності. Ст.7 вказаного закону уточнює, що об’єкти

тваринного світу, вилучені із стану природної волі, розведені (отримані) у

напіввільних умовах чи в неволі або набуті іншим не забороненим законом

шляхом, можуть перебувати у приватній власності юридичних та фізичних осіб.

§2. Основи земельного права України

Тема 1. Загальна характеристика земельного права України

Становлення земельного права відбувається за умов широкомасштабної

земельної реформи.

Земельна реформа – це врегульована спеціальним земельним

законодавством система дій різних суб’єктів та сукупність організаційних,

економічних, екологічних, науково-технічних, землевпорядних та державно-

правових заходів, спрямованих на докорінне перетворення (зміну) та

вдосконалення земельних правовідносин відповідно до сучасних вимог

розвитку суспільства, держави і забезпечення земельних потреб громадян

України.

Сучасна земельна реформа в Україні спрямована на:

403

1) забезпечення багатоманітності та рівноправності форм власності на

землю;

2) забезпечення багатоманітності організаційно-правових форм

господарювання на землі;

3) найбільш ефективне і раціональне використання, відтворення та

захист ґрунтів, особливо сільськогосподарського призначення;

4) введення платності земле використання;

5) підвищення ефективності праці на землі;

6) охорону земель як специфічних цілісних екосистем;

7) задоволення пізнавальних, естетичних, оздоровчих та інших потреб

людини;

8) захист прав суб’єктів земельних правовідносин.

Земельне право як галузь права – це сукупність земельно-правових норм,

що регулюють на засадах багатоманітності форм власності на землю

правовідносини щодо використання, відтворення та охорони земель, захисту

прав і законних інтересів суб’єктів земельних відносин та дотримання

встановленого земельного правопорядку.

Предмет земельного права – це вольові суспільні земельні відносини, що

мають своїм об’єктом землю і виникають у сфері використання, охорони та

відтворення земельних ресурсів.

Юридичну специфіку земельного права виражають не лише його предмет

і методи правового регулювання, а й наявність властивих даній галузі

принципів.

Принципи земельного права – вихідні засади, ідеї, положення, що

характеризуються універсальністю, загальною значущістю та вищою

імперативністю і визначають загальну спрямованість і найбільш суттєві риси

правового регулювання земельних відносин та тенденції його розвитку.

Принципи земельного права становлять певну систему й поділяються на

загальноправові (законності, рівноправності всіх суб’єктів перед законом,

гуманізму, демократизму, взаємної відповідальності держави і особи),

міжгалузеві (захисту та примату прав власника, пріоритетність вимог

екологічної безпеки тощо), галузеві та принципи окремих інститутів. Більшість

з них знаходить своє відображення в законодавчих актах України. Особливе

значення мають ті з них, які закріплені в Конституції України.

У ст.5 Земельного кодексу України закріплені принципи земельного

права, однак цей перелік не охоплює всі галузеві принципи.

Основні галузеві принципи земельного права:

1) спеціального регулювання земельних правовідносин;

2) поєднання імперативного та диспозитивного правового

регулювання;

3) поєднання особливостей використання землі як територіального

базису, природного ресурсу та основного засобу виробництва (врахування

цілей та характеру використання земель у різних галузях народного

господарства);

4) пріоритету інтересів та потреб Українського народу як суб’єкта

404

права власності на землю;

5) багатоманітності форм права власності на землю;

6) забезпечення рівності права власності на землю громадян,

юридичних осіб, територіальних громад та держави;

7) забезпечення гарантій прав на землю;

8) державного управління землями незалежно від їх категорії та

правової форми використання;

9) невтручання держави в господарську діяльність власників та

користувачів земельних ділянок (за винятком, звичайно, випадків, коли така

діяльність завдає шкоду земельним ресурсам чи правам і законним інтересам

інших суб’єктів земельних відносин);

10) пріоритету екологічних інтересів в сфері землевикористання над

господарськими;

11) комплексності у раціоналізації використання і охорони земель з

іншими природними ресурсами;

12) забезпечення раціонального та бережливого землевикористання і

охорони земель;

13) платності використання земель;

14) цільового характеру використання землі;

15) стабільності землевикористання;

16) економічного стимулювання раціонального використання і охорони

земельних ресурсів.

Система галузі земельного права – це сукупність земельно-правових

інститутів, що складаються з певних множин земельно-правових норм, що

регулюють однорідні, відносно відособлені цілісні групи земельних відносин.

Правовий інститут земельного права – це певна взаємопов’язана система

земельно-правових норм з спільними для всіх норм принципами, що регулює

однорідні земельні відносини, які складають самостійну відносно відособлену

групу.

Вони поділяються на прості й складні (включають в себе декілька

інститутів; наприклад, інститут права власності на землю, інститут державного

управління землями та ін.).

Інститути земельного права, які містять відправні, загальні положення,

дія яких поширюється на всі або більшість земельних відносин, становлять

загальну частину земельного права. Отже, до її складу входять наступні

інститути:

1) права власності та інших речових прав на землю;

2) права землекористування, у тому числі на умовах оренди;

3) державного регулювання земельних відносин та державного

управління земельним фондом;

4) правового регулювання правочинів, об’єктом яких є земля;

5) земельного процесу;

6) юридичної відповідальності за порушення земельного

законодавства;

7) правової охорони земель.

405

Особлива частина земельного права має підпорядковане відносно

загальної частини становище і складається з інститутів, що визначають

правовий режим окремих категорій земель.

Тема 2. Склад земель України

До земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі

острови та землі, зайняті водними об’єктами, які за основним цільовим

призначенням поділяються на категорії.

Категорії земель України мають особливий правовий режим.

Україна за межами її території може мати на праві державної власності

земельні ділянки, правовий режим яких визначається законодавством

відповідної країни.

Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі

категорії:

а) землі сільськогосподарського призначення;

б) землі житлової та громадської забудови;

в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного

призначення;

г) землі оздоровчого призначення;

ґ) землі рекреаційного призначення;

д) землі історико-культурного призначення;

е) землі лісогосподарського призначення;

є) землі водного фонду;

ж) землі промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та

іншого призначення.

Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або

користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі.

Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі

рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування

відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться

органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які

приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у

користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою

або приймають рішення про створення об’єктів природоохоронного та

історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, які

перебувають у власності громадян або юридичних осіб, здійснюється за

ініціативою власників земельних ділянок у порядку, що встановлюється

Кабінетом Міністрів України.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель

є підставою для:

а) визнання недійсними рішень органів державної влади та органів

місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок

громадянам та юридичним особам;

б) визнання недійсними угод щодо земельних ділянок;

в) відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання

реєстрації недійсною;

406

г) притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та

юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового

призначення земель.

Землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані

для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення

сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення

відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей.

До земель сільськогосподарського призначення належать:

а) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті,

пасовища та перелоги);

б) несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони,

полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до

земель лісогосподарського призначення, землі під господарськими будівлями і

дворами, землі тимчасової консервації тощо).

До земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в

межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової

забудови, громадських будівель і споруд, інших об’єктів загального

користування.

Землі природно-заповідного фонду – це ділянки суші і водного простору з

природними комплексами та об’єктами, що мають особливу природоохоронну,

екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно

до закону надано статус територій та об’єктів природно-заповідного фонду.

До земель природно-заповідного фонду включаються природні території

та об’єкти (природні заповідники, національні природні парки, біосферні

заповідники, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам’ятки природи,

заповідні урочища), а також штучно створені об’єкти (ботанічні сади,

дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам’ятки садово-паркового

мистецтва).

До земель іншого природоохоронного призначення належать:

а) земельні ділянки водно-болотних угідь, що не віднесені до земель

лісового і водного фонду;

б) земельні ділянки, в межах яких є природні об’єкти, що мають особливу

наукову цінність.

До земель оздоровчого призначення належать землі, що мають природні

лікувальні властивості, які використовуються або можуть використовуватися

для профілактики захворювань і лікування людей.

До земель рекреаційного призначення належать землі, які

використовуються для організації відпочинку населення, туризму та

проведення спортивних заходів, а саме: земельні ділянки зелених зон і зелених

насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та

екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями

будинків відпочинку, пансіонатів, об’єктів фізичної культури і спорту,

туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-

оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних

станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об’єктів, а також

407

земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об’єктів

стаціонарної рекреації.

До земель історико-культурного призначення належать землі, на яких

розташовані:

а) історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки,

меморіальні (цивільні та військові) кладовища, могили, історичні або

меморіальні садиби, будинки, споруди і пам’ятні місця, пов’язані з історичними

подіями;

б) городища, кургани, давні поховання, пам’ятні скульптури та мегаліти,

наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів,

поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень,

виробництв, каналів, шляхів;

в) архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі,

залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів,

споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного

зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова.

До земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті

лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі,

які надані та використовуються для потреб лісового господарства.

До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті:

а) зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до

категорії лісів;

б) окремими деревами і групами дерев, чагарниками на

сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.

До земель водного фонду належать землі, зайняті:

а) морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними

об’єктами, болотами, а також островами;

б) прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо

водойм;

в) гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами,

а також землі, виділені під смуги відведення для них;

г) береговими смугами водних шляхів.

Землями промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та

іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані в установленому

порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної

діяльності.

До земель промисловості належать землі, надані для розміщення та

експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд

промислових, гірничодобувних, транспортних та інших підприємств, їх

під’їзних шляхів, інженерних мереж, адміністративно-побутових будівель,

інших споруд.

До земель транспорту належать землі, надані підприємствам, установам

та організаціям залізничного, автомобільного транспорту і дорожнього

господарства, морського, річкового, авіаційного, трубопровідного транспорту

та міського електротранспорту для виконання покладених на них завдань щодо

408

експлуатації, ремонту і розвитку об’єктів транспорту.

До земель зв’язку належать земельні ділянки, надані під повітряні і

кабельні телефонно-телеграфні лінії та супутникові засоби зв’язку.

Землями енергетичної системи визнаються землі, надані під

електрогенеруючі об’єкти (атомні, теплові, гідроелектростанції, електростанції

з використанням енергії вітру і сонця та інших джерел), під об’єкти

транспортування електроенергії до користувача.

Землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної

діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів,

підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових

формувань, утворених відповідно до законодавства України.

Тема 3. Право власності на землю

Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній

власності.

Власники земельних ділянок мають право:

а) продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку,

передавати її в оренду, заставу, спадщину;

б) самостійно господарювати на землі;

в) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших

культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію;

г) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні

на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові

насадження, водні об’єкти, а також інші корисні властивості землі;

ґ) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

д) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в

порядку, встановленому законом.

Власники земельних ділянок зобов’язані:

а) забезпечувати використання їх за цільовим призначенням;

б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

в) своєчасно сплачувати земельний податок;

г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та

землекористувачів;

ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості

землі;

д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам

місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших

природних ресурсів у порядку, встановленому законом;

е) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов’язаних з

встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;

є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі

зрошувальних і осушувальних систем.

Законодавчо можуть бути встановлені інші обов’язки власників

земельних ділянок.

Земельна ділянка як об’єкт права власності – це частина земної поверхні з

409

установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї

правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на

поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об’єкти, ліси і багаторічні

насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що знаходиться над та

під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення

житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Суб’єктами права власності на землю є:

а) громадяни та юридичні особи – на землі приватної власності;

б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або

через органи місцевого самоврядування, – на землі комунальної власності;

в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної

влади, – на землі державної власності.

Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на

підставі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими

цивільно-правовими угодами;

б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;

в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у

користування;

г) прийняття спадщини;

ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права

власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах

населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського

призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти

нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності, у разі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими

земельними правочинами;

б) викупу земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти нерухомого

майна, що належать їм на праві власності;

в) прийняття спадщини.

Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину

іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року

підлягають відчуженню.

Юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними

особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення

підприємницької діяльності у разі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими

правочинами;

б) внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду;

в) прийняття спадщини;

г) виникнення інших підстав, передбачених законом.

Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні

ділянки несільськогосподарського призначення:

а) у межах населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна

410

та для спорудження об’єктів, пов’язаних із здійсненням підприємницької

діяльності в Україні;

б) за межами населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого

майна.

Землі сільськогосподарського призначення, отримані в спадщину

іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного

року.

Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл,

селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають

усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної

власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об’єкти

комунальної власності.

Територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі:

а) передачі їм земель державної власності;

б) примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів

суспільної необхідності та для суспільних потреб;

в) прийняття спадщини;

г) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими

правочинами;

ґ) виникнення інших підстав, передбачених законом.

У державній власності перебувають усі землі України, крім земель

комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю

набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради

міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та

Севастопольської міських, районних державних адміністрацій відповідно до

закону.

Іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки для

розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших,

прирівняних до них, організацій відповідно до міжнародних договорів.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Завдання 1. Складіть словник основних понять та термінів з земельного

та екологічного права України

Завдання 2. Запитання для самоконтролю

1. На які основні групи поділяються екологічні правовідносини, які

складають предмет екологічного права?

2. Які основні галузеві принципи екологічного права Вам відомі?

3. В яких відомих Вам нормативно-правових актах закріплені правові

засади використання та охорони окремих видів природних ресурсів?

4. Що розуміють під категорією „екологічні права громадян” і на яких

законодавчих рівнях вони закріплені?

5. Які основні обов’язки громадян у галузі охорони навколишнього

природного середовища встановлені чинним законодавством України?

6. В чому полягає зміст земельної реформи в Україні?

7. Яку структуру має система галузі земельного права?

8. На які категорії за основним цільовим призначенням поділяються