Тимченко С.М., Коломоєць Т.О. Правознавство

Подождите немного. Документ загружается.

421

- загальні й спеціальні.

Найпоширенішою є класифікація методів державного управління на

загальні й спеціальні. Загальні – методи управління, які застосовуються на

найважливіших стадіях управлінської діяльності; спеціальні – методи

управління, які застосовуються при виконанні окремих функцій або на окремих

стадіях процесу управління.

Проаналізуємо загальні методи управління.

1. Контроль і нагляд:

Контроль – активне втручання суб’єкта управління в діяльність

підконтрольного об’єкта.

Нагляд – пасивний метод управління, що полягає у збиранні потрібних

знань про діяльність об’єкта управління й їх оцінки.

2. Метод прямого та непрямого впливу:

Прямий вплив – безпосередній вплив суб’єкта управління на об’єкт

через накази, інструкції тощо.

Непрямий вплив – створення зацікавленості у об’єктів управління,

вплив через функції, інтереси, стимулювання, надання можливості вибору

варіанту поведінки.

3. Адміністративні й економічні методи:

Адміністративні методи – вплив на об’єкт управління шляхом

встановлення їх прав, обов’язків, через систему наказів, що спираються на

систему підпорядкування, владні повноваження.

Економічні методи – створення економічних умов, стимулів, що

викликають зацікавленість під час роботи. Надається широкий вибір варіантів

поведінки, заохочується ініціатива тощо.

4. Регулювання, керівництво, управління:

Регулювання – визначення загальної політики й принципів її реалізації

через різні напрямки.

Керівництво – практичне проведення в життя загальної політики й

принципів у відповідній галузі управління, контроль й розробка напрямків

422

діяльності підконтрольних об’єктів.

Управління – прямий систематичний вплив суб’єкта управління на

об’єкт повсякденного оперативного характеру.

5. Переконання й примус:

Переконання – система методів правового й неправового характеру, яка

здійснюється державними й недержавними органами, й виявляється у

застосуванні виховних, заохочувальних, роз’яснювальних заходів з метою у

формуванні громадян розуміння необхідності виконання приписів нормативних

актів. Види: виховання, роз’яснення, інструктаж; заохочення; критика;

особистий приклад; організація певних заходів тощо.

Примус – додатковий метод державного управління, психологічний або

фізичний вплив державних органів (посадових осіб) на певних осіб з метою

змусити їх виконувати приписи правових норм. Державний примус

проявляється у двох формах: судовій та адміністративній.

Всі методи державного управління взаємодоповнюють один одного,

пов’язані між собою і утворюють єдину систему.

Акти державного управління – владні, прийняті згідно з вимогами

законів, приписи органів виконавчої влади з питань компетенції усіх органів

(посадових осіб), що народжують юридичні наслідки. Акти державного

управління є засобом практичної реалізації завдань виконавчої влади.

Особливості актів державного управління:

1) приймаються при здійсненні функцій виконавчої влади;

2) підзаконний характер;

3) офіційний характер;

4) владний характер;

5) прийняті в установленому законом порядку, належним чином

оформлені.

У сукупності ці ознаки зумовлюють відмінність актів державного

управління від законів, актів громадських організацій, службових документів,

актів судових органів, органів прокуратури та цивільно-правових угод,

423

договорів.

Вимоги, що ставляться до актів державного управління:

1) оптимальність, тобто поєднання ефективності акта й доцільності

його прийняття;

2) відповідальність юридичним вимогам:

- законність (підзаконний характер; відповідність приписам

законодавства, щодо якого приймається акт управління; відповідність

компетенції органу, який видає акт; відповідність процесуальним вимогам);

- презумпція законності акту (акт вважається законним з моменту

прийняття, якщо він не скасований в порядку, передбаченому законодавством;

інші органи не можуть перевіряти законність актів, окрім судових органів);

3) відповідність організаційно-технічним вимогам:

- щодо мови акту (чіткість, лаконічність, доступність);

- щодо форми акту (письмовий або усний); обов’язкова наявність

реквізитів: назва органу, що видав; дата і місце його прийняття; порядковий

номер; назва документу; територія, на яку поширюється дія акту; перелік

встановлених зобов’язань; дані про відповідальність за невиконання документу;

перелік державних органів, що здійснюють контроль за виконанням акту;

санкція; термін вступу в силу; підписи осіб від органу, що прийняв акт;

- своєчасність доведення до зацікавлених осіб;

- реєстрація (якщо потрібно) в Міністерстві юстиції України, інші

вимоги.

Акти управління, прийняті з порушенням вимог, вважаються

дефектними.

Дефектні акти поділяються на нікчемні та оспорюванні.

Нікчемні акти – акти, юридична недійсність яких очевидна, недоліки

яких скасувати не можна й які не породжують юридичних наслідків. Вони не

дійсні з моменту прийняття, за їх невиконання не настає юридична

відповідальність (які містять вказівки щодо порушення законодавства,

сприяють вчиненню злочинів тощо).

424

Оспорюванні акти – акти з помилками, дефектність яких не є

очевидною, й які можна скасувати, доопрацювати, привести у відповідність до

вимог законодавства.

Прийняття актів державного управління – це стадійна діяльність

державних органів; це різновид адміністративного провадження.

Стадії прийняття актів державного управління:

1 стадія – підготовка управлінського акту;

2 стадія – прийняття рішення;

3 стадія – доведення актів до виконавців (опублікування, розсилка,

ознайомлення під розпис тощо).

Тема 4. Державна служба

Державна служба – професійна діяльність осіб, які займають посади в

державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій

держави та одержують за це заробітну плату за рахунок державних коштів.

Ознаки:

1) це різновид державної, суспільно-корисної діяльності;

2) здійснюється на професійній основі особами, які займають посади в

державних органах та їх апараті;

3) спрямована на практичне виконання завдань і функцій держави;

4) за виконану роботу особи одержують державну платню за рахунок

державних коштів.

Регулювання державної служби будується на положеннях Конституції

України, Закону України від 16.12.1993 р. „Про державну службу” (із змінами

та доповненнями)та цілого ряду нормативно-правових актів.

Правовий статус Президента України, Голови Верховної Ради України та

заступників, голів постійних комісій Верховної Ради та заступників, народних

депутатів. Прем’єр-міністра України, Членів Кабінету Міністрів України,

Голови та суддів Конституційного Суду України, Голови та членів Верховного

Суду України, Голови та суддів Вищого господарського Суду України,

Генерального прокурора України, його заступників визначається спеціальними

425

законами України.

Правовий статус державних службовців, які працюють в апараті органів

прокуратури, судів, дипломатичної служби, митного контролю, служби

безпеки, внутрішніх справ тощо визначається згідно з положенням Закону

України „Про державну службу”, якщо інше не передбачено законами України.

Право на державну службу мають громадяни України незалежно від

походження, статі тощо, які одержали відповідну освіту, професійну підготовку

та пройшли конкурсний відбір чи за іншою процедурою, передбаченою

Кабінетом Міністрів України.

Обмеження, які пов’язані з прийняттям на державну службу:

1) не можуть бути обрані (призначені) на посаду в державному органі

недієздатні особи;

2) не приймаються особи, які мають судимість, що є несумісною із

заняттям посади;

3) якщо у разі прийняття на службу особа буде безпосередньо

підпорядкована або підлегла близьким родичам чи своякам;

4) інші випадки передбачені законодавством України.

Державний службовець – особа, яка займає певну посаду в державних

органах або їх апараті, здійснює на професійній основі діяльність щодо

практичного виконання завдань і функцій держави, наділена у зв’язку з цим

відповідними службовими повноваженнями і одержує за це заробітну платню

за рахунок державних коштів.

Види державних службовців:

а) за характером праці і обсягом та характером їх службових

повноважень: керівники; спеціалісти; технічні виконавці;

б) за характером і обсягом владних повноважень: посадові особи;

представники влади; адміністративно-допоміжний персонал; функціональний

(оперативний, основний) персонал;

в) за видами служби, на якій особи перебувають: звичайна

(цивільна) служба; спеціальна (мілітаризована) служба, а відповідно і

426

службовці.

Найбільші трудності викликає розмежування понять „посадова особа” і

„представник влади”.

Посадова особа – керівники та заступники керівників державних органів

та їх апарату, інші державні службовці, на яких законодавчими актами

покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих

функцій.

Представники влади – державні службовці, які мають право ставити

юридично владні вимоги, давати вказівки, робити приписи та застосовувати

заходи адміністративного впливу щодо органів та осіб, які не зв’язані з ними

службовими відносинами і не знаходяться в їх підпорядкуванні, тобто щодо

„третіх осіб”.

Державна служба нерозривно пов’язана із зайняттям посади.

Посада – визначена структурою і штатним розписом первинна

структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено

встановлене нормативними актами коло службових повноважень. Посади

державних службовців класифікуються з урахуванням організаційно-правового

рівня органу, обсягу й характеру компетенції особи на певній посаді, ролі й

місця посади у структурі державного органу. Прийняття і просування по службі

особи проводиться відповідно до категорій посад службовців, а також згідно з

рангами, які їм присвоюються. Законом „Про державну службу” встановлено

сім категорій посад державних службовців й 15 рангів. Положення про ранги

службовців затверджується Кабінетом Міністрів України.

Проходження державної служби – це сукупність юридичних фактів,

пов’язаних з виникненням, зміною та припиненням державно-службових

відносин, а саме з прийняттям на державну посаду, службовою кар’єрою та

припиненням служби. При прийнятті на державну службу до особи ставляться

вимоги:

а) загальні (заборона перебування на службі близьких родичів та

свояків, якщо, займаючи посади, вони перебувають у безпосередній

427

підлеглості): приймаються лише громадяни України; лише дієздатні особи;

заборона сумісництва державних посад з приватними, окрім випадків

передбачених законодавством);

б) спеціальні (віковий ценз, спеціальна освіта, стан здоров’я, вчений

ступінь, стаж роботи за спеціальністю, присяга тощо).

Прийняття на державну службу здійснюється шляхом: призначення; за

контрактом; за конкурсним відбором; обрання; самостійного добору; власного

волевиявлення компетентних осіб згідно з штатним розписом тощо.

Громадяни, які вперше зараховуються на державну службу, приймають

присягу, текст якої підписується і зберігається за місцем роботи. При прийнятті

на державну службу може встановлюватися випробування терміном до шести

місяців.

Для набуття практичного досвіду та перевірки професійної підготовки

особи може проводитися стажування терміном до двох місяців із

затвердженням заробітної плати за основним місцем роботи.

Службова кар’єра – просування по службі державного службовця

шляхом зайняття більш високої посади на конкурсній основі або шляхом

присвоєння йому більш високого рангу. Державні службовці постійно

підвищують свою кваліфікацію шляхом самоосвіти або через навчання у

навчальних закладах відповідного профілю не рідше одного разу на п’ять років.

Зміну службово-правового статусу державного службовця зумовлюють

нерідко результати атестації, тобто оцінки кваліфікації службовця. З метою

зайняття посад та просування по службі державних службовців у державних

органах створюється кадровий резерв, зарахування до якого проводиться

керівником державного органу за пропозиціями керівників його структурних

підрозділів. На кожну посаду формується кадровий резерв у кількості не менше

двох працівників. За порушення правових норм державні службовці несуть

адміністративну, кримінальну та дисциплінарну відповідальність. Остання має

певні особливості, оскільки дисциплінарні стягнення застосовуються за

невиконання або неналежне виконання службовцями своїх службових

428

обов’язків, перевищення своїх повноважень, порушення обмежень щодо

проходження державної служби тощо. Окрім дисциплінарних стягнень

передбачених КЗпП України, до державних службовців можуть

застосовуватися заходи дисциплінарного впливу: попередження про неповну

службову відповідність; затримання до одного року у присвоєнні чергового

рангу чи у призначенні на вищу посаду.

Закінчується проходження державної служби її припиненням.

Підстави припинення державної служби: порушення умов реалізації

праці на державну службу; недотримання пов’язаних із проходженням

державної служби вимог, досягнення службовцем граничного віку

проходження державної служби; відставка службовців І й ІІ категорії;

виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню

службовця на державній службі; відмова службовця від прийняття або

порушення присяги; неподання або подання службовцем неправдивих

відомостей щодо його доходів.

§2. Адміністративно-деліктне право

Тема 1. Адміністративний примус

Адміністративний примус – це система заходів психологічного та

психічного впливу на свідомість та поведінку людей з метою досягти чіткого

виконання визначених обов’язків, розвитку суспільних відносин у межах

закону, забезпечення правопорядку й законності.

Адміністративний примус – це один із видів державного примусу,

якому притаманні риси державного примусу в цілому (застосування засобів

примусового характеру з метою забезпечення потрібної поведінки людей), а

також певні особливості.

Особливості адміністративного примусу:

1) адміністративний примус застосовується для охорони суспільних

відносин, які виникають у цій сфері державної діяльності;

429

2) механізм правового регулювання адміністративного примусу

встановлює основи і порядок застосування відповідних примусових заходів;

3) порядок застосування примусових заходів регулюється, як правило,

нормами адміністративного права, що виключають норми адміністративного

законодавства або адміністративно-правові норми актів виконавчих органів;

4) застосування адміністративного примусу – це результат реалізації

державно-владних повноважень органів виконавчої влади, і лише у випадках,

визначених законодавством, такі заходи можуть застосовувати суди (судді);

5) адміністративний примус застосовується для: запобігання вчинення

правопорушення; припинення адміністративних правопорушень; притягнення

до адміністративної відповідальності.

Систему заходів адміністративного примусу утворюють:

1) заходи адміністративного запобігання;

2) заходи адміністративного припинення;

3) адміністративні стягнення (заходи відповідальності за порушення

адміністративно-правових установлень).

Заходи адміністративного попередження – дії уповноважених органів

(посадових осіб), спрямовані на примусове забезпечення виконання

громадянських обов’язків перед суспільством, на забезпечення громадської

безпеки й громадського порядку, на боротьбу із стихійними лихами,

епідеміями, епізоотіями й на ліквідацію їх наслідків.

Особливість заходів адміністративного запобігання – профілактичний

характер застосування, який не пов’язаний із вчиненням неправомірних дій.

До заходів адміністративного запобігання можна віднести: 1) вимога

припинення певних дій; 2) перевірка документів (при підозрі у вчиненні

правопорушень громадянами працівники міліції можуть перевірити документи,

які засвідчують особу, а також документи, необхідні для з’ясування питань про

дотримання правил, нагляд за дотриманням яких покладено на працівників

міліції); 3) облік та офіційне застереження громадян (осіб, які підлягають

профілактичному впливу); 4) огляд (поклажі, багажу та пасажирів в цивільних

430

повітряних, морських і річкових суднах, який можуть проводити працівники

міліції, цивільної авіації, митних установ, прикордонних військ); 5) право

входити безперешкодно у будь-який час на територію і в приміщення

підприємств, установ і організацій, на земельні ділянки, в житлові та інші

приміщення громадян; 6) внесення подання про усунення причин

правопорушень; 7) тимчасове обмеження або заборону доступу громадян на

окремі ділянки місцевості чи об’єкти з метою забезпечення громадського

порядку, громадської безпеки, охорони здоров’я населення; 8) обмеження або

заборона руху транспорту і пішоходів на окремих ділянках вулиць, право

зупиняти транспортні засоби, відвідувати підприємства, установи й організації

для виконання контрольних і профілактичних функцій; 9) здійснення

адміністративного нагляду за особами, щодо яких він установлений, а, також

контролю за засудженими до кримінальних покарань, не пов’язаних з

позбавленням волі; 10) примусовий привід для медичного обстеження;

11) право анулювати дозволи на придбання, зберігання і носіння зброї та

боєприпасів громадян, підприємств, установ і організацій; огляди приміщень,

де знаходиться зброя, за участю адміністрації; огляд зброї, що знаходиться у

громадян, і місць її зберігання; тощо.

Заходи адміністративного припинення – це примусове зупинення

протиправних діянь, що носять ознаки адміністративного правопорушення, а в

деяких випадках і кримінальний характер, спрямовані на недопущення

шкідливих наслідків та забезпечення застосування до винної особи

адміністративного стягнення. Це найчисленніші заходи адміністративного

примусу.

До цієї групи заходів можна віднести: 1) вимогу від громадян

(службових осіб) припинити дії, які порушують громадський порядок;

2) адміністративне затримання – примусове короткочасне обмеження волі, дій і

пересування осіб, які вчинили адміністративний проступок (ст.260-263 КпАП

України, Закон України „Про міліцію”); 3) вилучення речей і документів, які є

знаряддям або безпосереднім об’єктом правопорушення (ст.265 КпАП