Тимченко С.М., Коломоєць Т.О. Правознавство

Подождите немного. Документ загружается.

491

Навчальна:

1. Алісов Є.А. Фінансове право. – Харків: Ескада, 2000. – 228с.

2. Воронова Л.К., Кучерявенко Н.П. Фінансовое право: Учебное пособие. –

Харків: Легас, 2003. – 360с.

3. Зюнькін А.Г. Фінансове право: Опорний конспект лекцій. – К.: МАУП, 2003.

– 150с.

4. Фінансове права: Навчальний посібник. – К.: ЮрІнком Інтер, 2003. –

528с.

5. Финансовое право: Учебник. – Харьков: Одиссей, 2003. – 448с.

Додаткова:

1. Єфименко К.О. Розвиток законодавчої і нормативної бази страхування та

облік його операцій // Фінанси України. – 1998. – №4.

2. Онишко С.В. Податкові відносини між державою та платником

податків // Фінанси України. – 1998. – №3.

3. Парижак Н.В. Формування ефективної бюджетної системи України //

Фінанси України. – 1998. – №1.

492

РОЗДІЛ 11.

КРИМІНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

§ 1. Поняття і система кримінального права

Поняття „кримінальне право” використовується в декількох його

значеннях, а саме, як: галузь законодавства; галузь юридичної науки; галузь

права; навчальна дисципліна.

Кримінальне право як галузь законодавства – це сукупність

кримінально-правових норм, які сформульовані і прийняті Верховною Радою

України (далі – ВРУ), що визначають які суспільно небезпечні діяння є

злочинами і які покарання необхідно застосовувати до осіб, що їх скоїли.

Предметом кримінального права як галузі законодавства є відносини, що

виникають у результаті скоєння злочину та застосування відповідного

покарання за його скоєння.

Кримінальне право як наука – це певна система понять, поглядів,

висновків, ідей, концепцій, суджень щодо теорії кримінального закону, його

застосування та реформування.

Кримінальне право як галузь права (М. Коржанський) – це сукупність

суспільних відносин, які дозволяють і забезпечують особі суспільну

можливість жити, володіти, користуватися найціннішими благами суспільного

життя та забороняють решті членів суспільства шкодити й руйнувати ці

можливості.

Кримінальне право як навчальна дисципліна – це систематизована у

певному порядку сукупність знань про теоретичні засади кримінального

493

закону, його історію, Кримінальний кодекс України (далі – КК) та його

застосування.

Функції кримінального права:

1) регулятивна, що проявляється у впливі кримінально-правових

приписів та прямих заборон, передбачених КК на поведінку людей;

2) охоронна, яка пов’язана з безпосередньою охороною об’єктів

(національна безпека, життя та здоров’я особи, власність, тощо), посягання які

тягнуть кримінальну відповідальність;

3) виховна, яка полягає у формуванні свідомості людини правила

щодо дотримання законів;

4) попереджувальна (превентивна) полягає в погрозі покаранням

особам при скоєнні ними злочину, іншими словами спрямована на осіб,

стосовно яких виявилася неефективною виховна функція.

Система кримінального права за своєю структурою поділяється на

Загальну і Особливу частини. Між нормами обох частин кримінального права

існує тісний і нерозривний зв’язок, адже неможливо застосувати норми

Особливої частини без правил, закріплених у Загальній частині.

Загальна частина об’єднує норми, що визначають: завдання, принципи й

основні інститути кримінального права.

Особлива частина кримінального права конкретизує обсяг і зміст

кримінальної відповідальності щодо кожного складу злочину.

Під принципами кримінального права розуміють основоположні ідеї, які

визначають зміст кримінального права в цілому і його окремих інститутів.

Принципи є орієнтиром діяльності відповідних державних органів та суду при

застосуванні кримінального закону.

Дія принципів кримінального права полягає в тому, що вони є підґрунтям

правової свідомості осіб, які мають безпосереднє відношення до

застосовування кримінального закону.

Всі принципи кримінального права можна поділити на загальні та

спеціальні.

494

Загальними принципами, зокрема, є: законність, рівність громадян перед

законом, невідворотність відповідальності, принципи справедливості,

гуманізму та демократизму.

Спеціальними принципами є: законодавче визначення злочину (немає

злочину, не передбаченого КК); особистої відповідальності; винної

відповідальності; суб’єктивної осудності; повної відповідальності; переваги

пом’якшуючих відповідальність обставин; більшої караності групового

злочину; повної компенсації заподіяної злочином шкоди; економії кримінальної

репресії.

Джерелами кримінального права є: Конституція, КК, рішення

Конституційного Суду України, Постанови Пленуму Верховного Суду України,

міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана ВРУ.

§ 2. Загальна характеристика кримінального законодавства

Під терміном „законодавство” прийнято розуміти сукупність законів та

інших нормативно-правових актів, що забезпечують правове регулювання

суспільних відносин на всій території держави. Кримінальний закон (закон

про кримінальну відповідальність) складається із сукупності систематизованих

і окремих законодавчих актів, які визначають загальні принципи

відповідальності. Закон про кримінальну відповідальність становить КК, який

ґрунтується на Конституції України (далі – Конституція)та загальновизнаних

принципах і нормах міжнародного права.

КК – це прийнятий ВРУ закон, що містить систему взаємопов’язаних і

взаємозумовлених юридичних норм, що розкривають загальні поняття та

принципи кримінального права України, умови й підстави притягнення до

кримінальної відповідальності та звільнення від неї і визначають, які суспільно

небезпечні діяння є злочинами та які покарання слід застосовувати до осіб,

котрі їх скоїли.

495

КК прийнятий 5 квітня 2001 року, а вступив в дію з 1 вересня 2001 року.

Складається із Загальної та Особливої частин, кожна з яких складається з

розділів, а розділи – зі статей.

Статті Загальної частини КК містять норми, що встановлюють принципи

та загальні положення кримінального права; чинність кримінального закону в

просторі та часі; визначають поняття злочину; стадії вчинення злочину; ознаки

суб’єкта злочину; зміст вини; співучасть у вчиненні злочинів; види множини

злочинів; обставини, що виключають злочинність діяння; підстави звільнення

від кримінальної відповідальності, від покарання та його відбування; загальні

засади призначення покарання. Загальна частина складається з 15 розділів.

Особлива частина КК поділена на 20 розділів, назва кожного з них

відображає вичерпний перелік діянь, що визнаються злочинами, схожих між

собою за родовим об’єктом посягання.

Загальна і Особлива частини КК взаємозв’язані між собою і складають

єдину систему кримінально-правових норм. Норми Особливої частини КК

поділяються на диспозицію та санкцію.

Диспозиція – частина норми-заборони Особливої частини КК, в якій

називається конкретне злочинне діяння чи описуються його ознаки. В КК

розрізняють чотири види диспозицій: просту, описову, бланкетну та відсильну.

Санкція – це частина норми-заборони Особливої частини КК, що

встановлює вид і розмір покарання за злочин, вказаний у диспозиції. В КК

розрізняють два види санкцій: відносно визначену та альтернативну.

§ 3. Поняття злочину та його види

Відповідно до ч.1 ст.11 КК „злочином є передбачене цим Кодексом

суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом

злочину”.

Обов’язковими ознаками злочину є суспільна небезпечність,

496

протиправність, винність, діяння, караність, вчинення його суб’єктом злочину.

Суспільна небезпечність є матеріальною ознакою злочину і виражається

в посяганні на наявні та гарантовані державою певні суспільні відносини, а

саме права та свободи людини, власність, довкілля, громадський порядок і

безпеку, тощо. Суспільна небезпечність є оціночним поняттям, що

здійснюється на законодавчому і правозастосовчому рівнях. В кримінальному

праві суспільна небезпечність визначається двома критеріями: характером і

ступенем. Характер суспільної небезпечності – це якісний показник, що

визначається групою суспільних відносин, на які посягає злочин, а також

зіставленням у межах одного й того ж об’єкта окремих складів злочину.

Ступінь суспільної небезпечності – це кількісний показник порівнюваної

небезпечності діянь одного й того ж характеру, за допомогою якого маємо

можливість розрізнити злочини одного виду. Значення суспільної небезпеки

полягає у відмежуванні злочинів від правопорушень та індивідуалізації

кримінальної відповідальності і покарання.

Протиправність є формальною ознакою злочину і полягає в тому, що

особа, яка вчинила правопорушення, відповідатиме за нього як за злочин тільки

в тому разі, якщо він передбачений КК. Тобто діє принцип nullum crimen, nulla

poena sine lege (немає злочину, немає покарання, якщо немає відповідного

закону), який безпосередньо випливає з положення п.22 ст.92 Конституції,

відповідно до якого діяння, які є злочинами, та відповідальність за них

визначаються виключно законами України.

Винність є тією ознакою злочину, яка випливає зі змісту ст.62

Конституції – особа підлягає відповідальності тільки за наявності вини.

Відповідно до ст.23 КК виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи

бездіяльності та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Діяння виражається у вольовому усвідомленні поведінки особи, що

спрямована на заподіяння шкоди суспільним відносинам. Діяння тісно

пов’язане із психічним ставленням до нього.

497

Караність – це передбачення в КК можливості призначення покарання за

будь-який злочин. Караність тісно пов’язана з протиправністю.

Суб’єкт злочину – фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з

якого відповідно до КК настає кримінальна відповідальність.

Відповідно до ч.2 ст.11 КК не є злочином вчинене суб’єктом злочину

винне діяння, передбачене КК, якщо воно через малозначність не становить

суспільної небезпеки. Це положення конкретизує зміст суспільної небезпеки як

загальної ознаки злочину. Мета його введення до КК обумовлена необхідністю

підкреслити, що правосуддя в Україні має здійснюватися на засадах принципів

справедливості та індивідуалізації кримінальної відповідальності, за яких

формальний момент – кримінальна протиправність типового діяння – не може

превалювати над фактичним – відсутністю суспільної небезпеки конкретного

діяння.

Малозначність діяння у зв’язку з відсутністю суспільної небезпеки не

містить складу злочину, та може містити склад іншого правопорушення,

наприклад, адміністративного чи дисциплінарного. У такому разі до особи, яка

його вчинила, можуть застосовуватися заходи адміністративного чи

дисциплінарного впливу, що не є кримінальним покаранням.

Під класифікацією злочинів розуміють поділ їх на групи за певним

критерієм:

1) за ознаками та видами об’єкта злочину – принаймні 20 видів за

розділами Особливої частини КК: злочини проти життя та здоров’я особи,

злочини проти власності і т.д.;

2) за наявністю чи відсутністю предмета злочину – предметні

(ст.187 КК) та безпредметні (ст.296 КК);

3) за формами вини – умисні (ст.115 КК), необережні (ст.119 КК) та

злочини з подвійною формою вини (ст.121 КК);

4) за мотивами вчинення – з корисливих мотивів (ст.185 КК),

хуліганських (ст.296 КК), з інших особистих мотивів (ст.148 КК);

498

5) за суб’єктом – злочини із загальним суб’єктом, злочини із

спеціальним суб’єктом;

6) за ступенем тяжкості наслідків (у відповідності зі ст.12 КК) –

невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.

Розглянемо більш детально класифікацію злочинів, що передбачена

ст.12 КК. При цій класифікації злочинів зважають на максимальний вид і

розмір покарання, передбачені в кримінально-правових нормах Особливої

частини КК, а не ті, що визначаються судом при призначенні покарання для

певної винної особи. Також, законодавець передбачає і формальний критерій -

певний вид і розмір покарання, що є типовим і найбільш повно відображає

тяжкість конкретної групи злочинів.

Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання

у виді позбавлення волі на строк не більший від двох років або інше, більш

м’яке покарання. Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене

покарання у виді позбавлення волі на строк не більший від п’яти років.

Тяжким є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на

строк не більший від десяти років. Особливо тяжким є злочин, за який

передбачене покарання у виді позбавлення волі понад десять років або довічне

позбавлення волі.

§ 4. Стадії вчинення злочину

Стадії вчинення злочину – це етапи здійснення злочину, які

відрізняються ступенем реалізації умислу (характером діяння і моментом

припинення злочину).

Стадії вчинення злочину це цілеспрямована діяльності, а значить може

бути тільки у злочинів, вчинених з умислом. Ступінь реалізації умислу

виражається в різноманітних діяннях, які характеризують кожну стадію

вчинення злочину з об’єктивно наявними між ними достатньо чіткими межами.

499

Чим повніше реалізовано умисел, тим повніше здійснено злочин і тим більшу

шкоду може заподіяти чи заподіює винний.

Ст.13 КК визнає злочинними і караними три стадії злочину:

- готування до злочину;

- замах на злочин;

- закінчений злочин.

Ознаки готування до злочину і замаху на злочин передбачені статтями

14 і 15 КК, а закінчених злочинів – у диспозиціях статей Особливої частини КК.

Отже, якщо злочин закінчений, то він поглинає всі стадії його вчинення, які не

впливають на його кваліфікацію.

Відповідно до ч.1 ст.13 КК злочин вважається закінченим, якщо діяння

містить всі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею

Особливої частини КК.

Відповідно до ч.2 ст.13 КК незакінченим злочином є готування до

злочину і замах на злочин. Із визначення закінченого злочину випливає, що

незакінчений злочин – це умисне, суспільно небезпечне діяння (дія чи

бездіяльність), яке не має всіх ознак злочину, передбаченого відповідною

статтею Особливої частини КК, оскільки злочин не був доведений до кінця з

причин, не залежних від волі винного.

Готування до злочину (ч.1 ст.14 КК) є підшукуванням або

пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова для

вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов

для вчинення злочину.

З об’єктивної сторони готування до злочину може виявлятися в

різноманітних діях, спільною їх ознакою є те, що всі вони передбачають

створення умов для вчинення закінченого злочину. Проте він не доводиться до

кінця, припиняється з причин, які не залежали від волі винного.

Із суб’єктивної сторони готування до злочину можливе лише з прямим

умислом, тобто винний усвідомлює, що він створює умови для вчинення

певного злочину та бажає створити такі умови. При цьому винний має намір не

500

обмежуватися тільки готуванням до злочину, а вчинити дії, що призведуть до

закінчення злочину, але йому не вдається реалізувати свій намір.

Замах на злочин (за ч.1 ст.15 КК) – вчинення особою з прямим умислом

діяння (дії чи бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину,

передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК, якщо при цьому

злочин не було доведено до кінця з причин, які не залежали від її волі.

Із суб’єктивної сторони замах на злочин можливий лише з прямим

умислом. Якщо особа не бажала вчинення злочину, вона не може і здійснити

замах на нього, тобто спробувати вчинити його. При замаху на злочин особа

усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає його

суспільно небезпечні наслідки, бажає довести розпочатий злочин до кінця та

бажає настання вказаних наслідків.

Види замаху:

- закінчений (невдалий);

- незакінчений (перерваний);

- непридатний.

Замах на вчинення злочину є закінченим, якщо особа виконала всі дії,

що їх вважала за необхідні для доведення злочину до кінця, та злочин не було

закінчено з причин, які не залежали від її волі (ч.2 ст.15 КК). Наприклад,

громадянка М. 24 травня 2006 року о 16 годині дня, перебуваючи в кафе

„Мрія”, спробувала викрасти фарфоровий столовий набір на суму 250 грн.

00 коп., але під час виходу з кафе була затримана офіціанткою. В даній

ситуації, громадянка М. Зробила все, щоб викрасти фарфоровий столовий

набір, однак наслідки не настали з обставин, які не залежали від його волі, тому

злочин (крадіжка) не був доведений до кінця.

Замах на вчинення злочину є незакінченим, якщо особа з причин, які не

залежали від її волі, не вчинила всіх дій, що їх вважала за необхідні для

доведення злочину до кінця (ч.3 ст.15 КК). Наприклад, оператор комп’ютерної

системи скопіював інформацію з банку даних на дискету та намагався знищити

цю інформацію на вінчестері комп’ютера, однак був виявлений