Афонін Е.А., Бандурка О.М., Мартинов А.Ю Соціальні цикли: історико-соціологічний підхід

Подождите немного. Документ загружается.

-291-

у книзі «Смерть Заходу» (2002 р.) зазначає, «… якщо Амери-

ка перестане бути християнською країною, це відбудеться

тому, що вона більше не буде демократичною країною»

318

На його думку США програють «четверту світову війну»

— інформаційно-цивілізаційну — країнам другого та тре-

тього світу. Тенденція до асиміляції стає менш помітною,

особливо на прикладі іспаномовних американців. Сепара-

тизм є властивим для франкомовного Квебеку. Нарешті,

процеси маргіналізації тривають з часу створення США

щодо американських індіанців.

У соціокультурному сенсі Європа поділяється

на де-

кілька регіонів, які мають власні особливості історичного

розвитку та специфічну самоідентифікацію. Наприклад,

англосаксонський світ тяжіє до свого «дитяти» США. Ро-

манський світ соціокультурно складають французи, іспан-

ці, італійці. Скандинавський соціокультурний ареал, який

ґрунтується на традиціях вікінгів і є соціокультурно ок-

ремим, формують народи Північної Європи. Середин-

на Європа

є переважно слов’янською. Натомість Балкани

лишаються місцем контакту католицького, православно-

го та ісламського світів. Внаслідок цього соціокультурна

інтеграція в процесі об’єднання Європи є досить склад-

ною справою. Аби її прискорити, асиміляція проводиться

на державному рівні, що провокує тенденції до сепаратиз-

му у відповідь (баски, корсиканці). Прикладом поступової

маргіналізації є

роми, або цигани.

Світові міграційні потоки, які виникли через грома-

дянські війни, політичні переслідування та економічні

потреби, призвели до того, що на межі ХХІ ст. майже всі

318

Бьюкенен Патрик Дж. Смерть Запада. — М., 2003. — С.258.

-292-

культури світу стають сусідами у більшості західноєвро-

пейських міст. Це приводить до небаченої раніше інтен-

сивності міжцивілізаційного спілкування, що здавалось

неможливим Данилевському та Шпенглеру. Водночас

інтенсивними стають і виклики ризиків таких контактів

у безпосередньому сусідстві. Людям християнської культу-

ри все частіше доводиться чути на вулицях своїх місць за-

клики до мусульманських

молитов, які лунають з мечетей.

Стрімко зростає рівень самосвідомості представників ін-

ших культур, що мешкають у країнах Європейського Сою-

зу. Внаслідок цього багатокультурність сучасних суспільств

стає політично вибуховою проблемою. Зокрема, зазначена

проблема стосується диференціації між універсальними

цінностями демократії та прав людини і простором сво-

боди представників незахідних культур, у якому

вони мо-

жуть існувати і розвиватися відповідно до традиційних

у цих культурах норм, цінностей та принципів прийнят-

тя рішень. З іншого боку, виникає питання, яким чином

у такому багатокультурному суспільстві може не лише іс-

нувати, а й ефективно функціонувати демократія. Адже з

часів античної афінської демократії зберігається проблема

громадянської правоздатності іноземців

Зважаючи на все вище наведене, виникає питання,

наскільки ймовірною може бути цілісна ідентичність Єв-

ропейського Союзу, котра має формуватись на помітних

космополітичних засадах. Відомо, що спільна ідентич-

ність формується на підгрунті наступних чинників: іс-

торичної території, спільних міфів та історичної пам’яті,

спільної матеріальної культури, єдиного економічного та

правового просторів.

Більшість із перелічених факторів

-293-

має місце, проте процес формування ідентичності Євро-

пейського Союзу буде тривалим та складним. Наприклад,

ФРН виступила проти заміни знаку «зроблено в Німеч-

чині» на «зроблено в Європейському Союзі». Отже, орієн-

тація на Велику Європу, яку нині уособлює Європейський

Союз 25 країн — членів, всередині Європейського Союзу

не виключає виникнення регіональної ідентичності, яка

ґрунтується

на ностальгії за малою вітчизною.

У цьому контексті Туреччині, дійсно, не місце в ЄС. У

зв’язку з цим, здається, має рацію лівійський лідер М. Кад-

дафі, який наголошує, що стати частиною Європи відповідає

економічним інтересам Туреччини, в свою чергу мусуль-

манський світ зацікавлений у ролі Туреччини в ЄС як «тро-

янського коня». Проте «Туреччина — це

дерево, яке корінням

уходить в Азію й лише гіллям торкається Європи. Історично

ця країна розглядала Європу як об’єкт експансії та завоюван-

ня. Вступ Туреччини до ЄС нагадує пересадку органу однієї

людини іншій, їй біологічно несумісній. Чому тоді в Туреч-

чині забороняти партії, які носять ісламські назви, коли в Єв-

ропі є християнсько-демократичні партії? Право ЄС не визнає

шаріату, але ситуація може змінитись, коли демографічно ак-

тивні турки становитимуть більшість в ЄС»

319

З такою позицію погоджуються, скажімо, німецькі на-

уковці, які належать до традиційного соціокультурного

середовища. Наприклад, професор політичних наук ка-

толицької вищої школи землі Північна Рейн-Вестфалія

Хайнц Тейзен у статті, присвяченій культурним кордонам

Європи, наголошує, що «європейські межі знаходяться там,

де немає європейського духу». Проте в такому разі виникає

319

Каддафи М. О вступлении Турции в ЕС // Азия и Африка сегодня.

— 2003. — № 4. — С.33.

-294-

питання, скільки «європейського духу» лишається в самій

«автентичній» Європі, яка після розширення на Схід, з од-

ного боку, наголошує на культурній багатоманітності, а,

з іншого, все швидше демографічно старіє і потребує все

більшого притоку мігрантів, які представляють різні куль-

тури? У цьому разі має шанс справдитись одне з пророцтв

Нострадамуса,

який зазначав, що після 1999 р. поступово

наступатиме кінець християнської Європи.

Говорячи про феномен соціокультурної взаємодії, слід

пам’ятати, що зазначена взаємодія є складовою частиною

ідеології, тобто синтезу певних міфів, цінностей та соціаль-

них орієнтирів. На думку деяких дослідників, попереду

на світ чекає своєрідна нова епоха еллінізму. Захід на чолі

зі США намагається створити універсальну цивілізацію,

з іншого боку, мусульманський схід, маючи

менше суто

матеріально-технічних можливостей для цього, все ж на-

магається протидіяти цьому процесу, зберігаючи хоча б

у потенції альтернативний шлях розвитку. В цьому зв’язку

доречною видається аналогія з часами, які настали після

походів на Схід Олександра Македонського, який фактич-

но започаткував епоху еллінізму — поширення грецьких

культурних цінностей середземноморсько-

близькосхідною

ойкуменою. Ще 1989 р. зі скандалу навколо твору Салмана

Рушді «Сатанинські вірші», який був вороже прийнятий

в ісламському світі, почався тривалий процес переорієнтації

США з демократизації комуністичних країн на перетворен-

ня в мусульманських країнах. Цей процес продовжила друга

війна в Перській затоці, яка в квітні 2003 р. формально за-

вершилась ліквідацією режиму

Саддама Хусейна, але все ще

триває в партизанських сутичках. У червні 2007 р. нагород-

-295-

ження Салмана Рушді титулом «лицаря» Британської імпе-

рії дало привід казати про черговий виток зіткнення західної

та ісламської

цивілізацій.

Американський аналітик З. Бжезинський у статті в га-

зеті «Вашингтон пост» зазначає, що перетворення на Близь-

кому Сході є складнішою справою, ніж післявоєнне віднов-

лення Європи

320

. Проте підстави сподіватись на кінцевий

успіх з демократизацією Іраку та всього Близького Сходу

дає вдалий експеримент із демократичними перетворен-

нями після 1945 р. у Німеччині та Японії, які тоді здавались

не менш складними. Проте, у контексті сучасних процесів

політичної глобалізації і меншою мірою — соціокультур-

них аспектів глобалізації, можна погодитись із думкою,

висловленою ще наприкінці ХІХ ст. М. Данилевським,

який, говорячи про перспективу формування «загально-

людської цивілізації», зазначав, що «це було б рівнозначно

[…] припиненню прогресу в історії, внесення нового сві-

тогляду, нових устремлінь, які завжди вкорінені в особли-

вому психічному устрої, нових етнографічних елементів,

які виступають на історичне поприще»

321

Загалом соціокультурна взаємодія різних локальних

цивілізацій нині пов’язана з викликами гнучкого процесу

постійної адаптації до технологічних і соціально-економіч-

них структурних змін. Різні цивілізації опинилися на про-

тилежних щаблях технологічної піраміди, внаслідок чого

вони володіють неоднаковим потенціалом щодо участі

у глобальній конкуренції. Актуальним є перехідний пе-

ріод у розвитку

глобальної цивілізації.

320

День — 2004. — 16 березня. — С.5.

321

Данилевский Н. Я. Россия и Европа: Взгляд на культурные и поли-

тические отношения Славянского мира к Германо-Романскому. — М.,

2003. — С.410.

-296-

РОЗДІЛ 5. СОЦІАЛЬНО-ІСТОРИЧНЕ

ПРОГНОЗУВАННЯ СУСПІЛЬНОГО

РОЗВИТКУ

5.1 Історичний та соціальний час: діалектика

хроносу та кайросу

Використання ідеї циклічного повторення давно виз-

нано оптимальним методом прогнозування. Але зміна

уявлення про соціально-історичну природу циклічності

вимагає уточнення теоретичних підходів, які склалися

в прогнозуванні. Зокрема, це стосується аналізу взаємодії

історичного та соціального часу. Ще давня єгипетська фі-

лософська думка констатувала, що «світ, який виник як

порядок на місці початкового

хаосу, не міг би стати таким

за межами часу»

322

. Просте спостереження переконує, що

соціально-історичний час відрізняється від природного

часу. Насамперед, соціально-історичний час не є суто фі-

зичним, натомість, він наповнений подіями, планами та

діями різних соціальних суб’єктів. Завдяки цьому соціаль-

ний час може бути зворотнім, повторюваним різною мірою.

Найважливішою рисою сучасного соціального часу є його

«прискорення

в історичному масштабі»

323

Відомі соціологи П. Сорокін та Р. Мертон звертали ува-

гу на той факт, що «…ритм соціальних дій різноманітний

в різних групах або всередині одного високогодиферен-

322

Жданов В. В. Проблема времени в древнеегипетской мысли // Вопро-

сы философии. — 2003. — № 2. — С.160.

323

Горяинов А. Критерии поступательности, обратимости, стагнации

и предсказуемости социального времени // Социологические исследо-

вания. — 2006. — № 4. — С.4.

-297-

ційованого суспільства…»

324

. Це дає мені підстави зробити

припущення про різний темп та соціально-психологічні

характеристики соціального часу в певних фазах універ-

сального соціального циклу. По мірі ускладнення людсько-

го суспільства все важливішою стає «… часовий порядок і

координація»

325

. Причому соціальний час є конвенційним,

тобто договірним. Внаслідок цього системи часу варію-

ються разом із соціальною структурою. Точка відліку часу

обирається в залежності від важливості окремих подій. Са-

морозвиток системи визначає її внутрішній, а не зовніш-

ній (ньютонівський) час. Французький історик Ф. Бродель

виділив структури «тривалого часу», властиві природним

процесам, «

середньої тривалості» — часу розвитку со-

ціальних структур та процесів, «мінливого часу» повся-

кденності. Подібний підхід може бути одним з варіантів

структури соціально-історичного часу.

Отже, «хронос — це формальний час. Кайрос — над-

звичайний момент в історії…, наповнений смислом»

326

Ньютонівська концепція часу сприяла формуванню ідеї

єдиного керованого людства. Поширення єдиної моделі

відліку часу має за передумову централізацію влади. Фор-

мування соціального часу відбувається через: 1) синхроніза-

цію / десинхронізацію; 2) підтримання часової визначенос-

ті / невизначеності; 3) часову перехідну, тобто включення

короткотермінової перспективи у довготривалу; 4) драма-

324

Сорокин П., Мертон Р. Социальное время: опыт методологическо-

го и функционального анализа // Социологические исследования.

— 2004. — № 6. — С.118.

325

Штомпка П. Социология социальных изменений. — М., 1996. —

С.67.

326

Василенко И. А. Политическая глобалистика. — М., 2000. — С.268.

-298-

тизацію (зведення соціально-історичних подій до повсяк-

денного соціального часу та профаного казусу)

327

Російський дослідник А. Давидов зазначає, що «в ліній-

ній моделі час тече незворотньо і безперервно від минулого

до сучасного, а потім до майбутнього. У циклічній моделі

«хід» часу постійно повторюється і утворює замкнене коло

минуле-теперішнє-майбутне, де час послідовно й безпе-

рервно пробігає в одному напрямку від минулого до

май-

бутнього і потім знову до минулого. У моделі крапково-

го часу існує тільки один модус часу — сучасне, в якому

взаємопов’язані сучасне минулого і сучасне майбутнього.

У фазовій моделі час складається з відносно незалежних

часових фаз: минулого, сучасного й майбутнього, зміна

яких може відбуватися в будь-якій послідовності»

328

Особливістю соціального часу є той факт, що він «тече»

з майбутнього через сучасне до минулого. Тому на разі

«…прогнозування найближчого майбутнього недостатньо

враховувати тільки минуле та сучасне, необхідно насампе-

ред зважати на віддалене майбутнє. Метод екстраполяції

від минулого та сучасного до майбутнього недостатньо

адекватний для соціальних процесів. Більш правильним

буде

використання методу інтерполяції, коли за минулим,

сучасним і віддаленим майбутнім прогнозується найбли-

жче майбутнє»

329

Психологія розвитку стверджує, що наше уявлення

про простір превалює над усвідомленням часу, якщо ми

327

Нестик Т. А. Социальное конструирование времени // Социс. — 2003.

— № 8. — С.15.

328

Давыдов А. А. Модель социального времени // Социс. — 2002. — № 4.

— С.99.

329

там само. — С.101.

-299-

думаємо про простір, то водночас маємо на увазі й час.

До появи цифрових технологій у ХХ ст. люди визначали

перебіг часу за просторовими процесами. Тобто за рухом

сонця, луни або зірок, за рухом тіні на сонячному годин-

нику або стрілок циферблату. Тільки куранти відміряли

час у своєрідній «цифровій» формі для слухачів

, які зна-

ходилися на дистанції. Без подібних референтів часу ми

не знаємо, чи належить подія до минулого або майбутньо-

го. Зокрема, в сучасних електронних комунікаціях все від-

бувається в реальному часі, який утворює «вічне сучасне»,

завдяки синхронізації моменту передавача та реципієнта

певної інформації. Мережева соціологія описує цей процес

як взаємовплив

інформації та культури. Лише соціальна

система, за Н. Луманом, є самореферентною

330

Існує час фізичний (об’єктивний), історичний, соціаль-

ний, суб’єктивний (все, що відбувається в сучасному є про-

ектом майбутнього та сплатою за минуле), біологічний,

міфологічний (архетипічний), сакральний, «осьовий», що

створив можливим появу часу лінійного, відносний, тощо.

Лінійний час за своєю сутністю є апокаліптичним. Нато-

мість, циклічний час органічно пов’язаний

з космічними

ритмами. Соціальний час є однією з форм існування та

функціонування суспільства.

Соціальний час інтегрує всі вище наведені типи часу

і водночас залежить від них. Можна погодитися з думкою

О. Панаріна, який зазначав, що «… у сучасному суспіль-

стві, на відміну від традиційного, немає єдиного для всіх

соціальних груп простору-часу

331

. Нагальною є потреба

330

Luhmann Niklas. Soziale Systeme. Gründriβ einer allgemeiner Theorie.

— Frankfurt-am-Meine, 1994. — S.15.

331

Панарин А. С. Философия политики. — М., 1996. — С.73.

-300-

заміни ідеї лінійного часу на уявлення про множинність

соціального часу. Тривалі цикли визначаються дією кос-

мічних і природних механізмів, середньотермінові цикли

стосуються соціальних структур, короткотермінові цикли

розгортаються на рівні особистості та подієвої історії. Як

зазначав Сенека, «все у нас чуже, лише час наш»

332

Спільним для історичного та соціального часу є со-

ціальна дія як вмотивована цілеспрямована діяльність.

Аби «робити історію» суб’єкт має діяти. Як зазначав Фрідріх

Гаєк, «якщо старі істини зберігають свій вплив на людську

свободу, то їх треба сформулювати наново мовою і понят-

тями наступних поколінь»

333

. Таким чином кожне нове по-

коління формулює для себе історичні смисли. Модерн, як

справедливо писав А. Панарін, претендує на «… пануван-

ня лінійного часу над циклічним»

334

. Внаслідок цього час

став лінійним і незворотнім

335

. Причому час є незворотнім

навіть на рівні атомних структур. Але принциповою від-

мінністю соціального часу від фізичного є, як слушно за-

значав вітчизняний філософ М. Бердяєв, діалог з вічністю.

Він вбачав у історії «… глибоку взаємодію між вічністю та

часом, безперервне вторгнення вічності у час»

336

Головний ресурс буття це час. Як зазначав Е. Канетті,

«порядок часу регулює всі види спільної діяльності лю-

дей»

337

. У всіх народів і племен був міф про вічне повер-

нення. Наукова революція зруйнувала цей образ. Втім,

332

Сенека. Нравственные письма к Луцилию. — М., 1977. — С.5.

333

Гаєк Ф. Конституція свободи — Львів, 2002. — С.9.

334

Панарин А. С. Глобальное политическое прогнозирование. — М.,

2000. — С.47.

335

Кара-Мурза С. Истмат и проблема Восток-Запад. — М., 2001. — С.40.

336

Бердяев Н. Смысл истории. — М., 1990. — С.53.

337

Канетті Е. Маса і влада — К., 2001. — С.331.