Бойко А.В. (гол. ред.) Усна історія степової України. Том 9

Подождите немного. Документ загружается.

244

Анастасія Арсентьївна: Чи бідняê, чи середняê, яê... Отаê долж-

но воно, поêи оце йшли ó êолхози, таê бóли... А бóли таêі... Я не

знаю... Чи справêи... Чи вообще в доêóментах записóвали, шо бід-

няê, о. Середняê. Батраê. Батраê – це шо нічоãо. Батраêóвав...

Таê

яê мій батьêо. Мій батьêо бóв батраêом. Бóли з малих літ, остався

сиротою. [Жив ó людей]... Да. Діти ще бóли. Менші за йоãо сестри. І

вони пішли ото таê. Де в êоãо слóжили. Нó, батьêо, нó, оце ж де жи-

ли

, таê таê береã, таê йоãо нема, тоãо...

Анастасія Арсентьївна: Нó, [19]33-й ми ж óже знали. Я знаю, в

[19]33-м бóв велиêий ãолод. Голод бóв таêий!.. Нічоãо не бóло! Ні-

чоãо. Ми ж оце жили там на низó – називався він “низ” –

таê там

біля нас бóли, жили тоже люди, і... Вони таêі яêісь – вони на місті

жили, в них бóв дóже велиêий сарай ото, і хата дóже велиêа, й са-

рай – таê довãий, мать, метрів п’ятнадцять чи двадцять. Один – отаê

стоїть, а

тоді понад тим, понад вóлицею дрóãий. І оце на цім двори-

щі бóв яêийсь êомбінат. Це вже те шо я знаю. І в їх бóли верблюди.

[А звідêи вони взялись тóт]... А хто йоãо... Нó, вони, вони ж дóже

сильні. Я

ê тяãлова сила... На їх оце в’ючили, в їх же отіво ãорби –

таê на їх нав’ючóвали... Особенно, особенно вони оце за отарами хо-

дили... У томó совхозі. І оце яê здох верблюд, – бо нема ж ніде нічо-

ãо! Таê не дадóть люди йоãо забрать, і

одяãти десь, яê, там чи сêото-

моãильниê, чи то... Розтяãнóть! Розтяãнóть! Те собі êóсочêó, те со-

бі... Оце їли...

Василь Ниêифорович: Там барашêи бóли...

Анастасія Арсентьївна: Там де... Вони ж ото, чабани, все на їх

нав’ючóть... Не

знаю, яê там, відêіль вони. А їли вони оце бóдяêи,

оці, êолючі, яê ви знаєте... Колючêи. Вони, їм, ото їм перве, ті...

В тридцять третім ãоді!.. Таêий ãолод бóв! Шо... Виносили, в цей

ãолод... Ні, це, мать, не цей... Це ó яêім же ãоді вп’ять оце ãолод

бóв?.. У Марóполі... Їздив ó Марóполь... Ми з мамою осталися дома,

а батьêо ж пішов із молдаванами. У їх дóже... У молдован бóли дóже

велиêі отари овець. І він отож пас вівці. І на зімó пішли вони ó Ма-

рóполь

. Марóполь. А ми пережили зімó, а вже яê підішла весна –

нема нічоãо! Таê ми сóшили, оце оêація цвіте – êашêа... Біленьêе.

Цю êашêó сóшили, тоді товêли її, ãотовили ж на зімó. Це вже сóхе

бóло. Оце таêе їли. А тоді

ж оце ж плавня, вона ж спасала людей.

Риби бóло – яêої хоч! В любім озері піймаєш. Щавель! Роãіз! Роãо-

зом óêривались хати... А то таêий шо тіêи ж з води росте, і таêий

добрий [він], добрий! Ти ніêоли не їв?

245

Ото їдóть... Каюêи ми êазали. Лодêа. Лодêа, а ранше êазали –

êаюêом. А яê таêий більший – шлюпêа називали. Шо там спередó

бóла... Тоже, êаюê таêий. І ото нарвем, нарвем тоãо роãозó. І ото тим

жили. І ліс ото. А батьê

о бóв ó Марóполі. А тоді приїджяє зімою. Це

мені бóло двадцять п’ять, двадцять шість, двадцять сім ãод, двадця-

ть восім, двадцять дев’ять, тридцять. Це вже шість ãод... Годів восім

чи дев’ять мені оце бóло. Це я дóже харашо знаю!.. Сидимо ми з ма

мою. На обід сонце. Я сидю таê, а вона сидить спинêою до сонця. І

обідаєм. Винесли з поãріба таêий пóчечоê цьоãо роãозó, і оце йоãо

таê обчисчаєш, а всередині воно м’яêеньêе. І [сольêи] трошêи вине-

сла. І оце

сидимо ми обідаєм. Таê я сидю отаêоãо, а мама сидить до

сонечêа спиною. Коли я дивлюся, отаê до нас тінь яêась. Шо ж воно

за тінь? А мама не обернеться – таêа вже вона безсила. Коли я отаê

ãлянóла – êоли із ãорода – в нас із

оãорода нада бóло отаê, через

стóпеньêó злісти – ми яêось ми під ãорою жили – ãород бóв вище, а

двір таê нижче... Глянóла ж на тóт тінь, êоли мамі êажó: “Тато!” А

мама тіêи – шльоп – і впала. І він там, шось там в йоãо

шêóрêи бó-

ли, через плече ранше носили, синочоê, не їздили!.. А оце таê набе-

реш, та ще й дóмаєш – чи дійдó в Василівêó, або на Поповó?.. Піш-

êи ходили! Та мабóть ще добавить трошêи. І отаê назад, наперед – і

пашол. [Попова]... Таê там же ж

бóла станція! [У Василівці не бó-

ло]... Попова це бóла станця! Оце ще і при німцях, яê брали німці... І

вообще, все-все-все-все-все це бóло на Поповій. Попова це бóла ос-

новна станція. Таê ми ж оце низом, понад, понад ãорою! Таê тó

ди

аж, тóди ж Лиса ãора тóди аж під Попово, і ото на плечі, і пашол на

Попово! А в Василівêó, це...

І ото батьêо таê прийшов. Шо оце він бóв ó Марóполі і полóчив

пайоê, і êаже, шо бóдó ж я їхать, чи моя

сім’я жива? І він там чи от-

пóсê, и пóстили йоãо, ті роблять. Таê він оце приїхав, і нас іспасав.

Привіз êрóпців яêісь, і êанхветів, і бринза – це з овечоãо молочêа її

роблять. І оце став... Вже мамó тó підвели, вона відійшла

трохи, а

тоді... Йомó ж нада їхать, а він же ж не їде, бо нас не можна бросить.

І хліба привіз! Прямо печений хліб отаêий завбільшêи! Таê ми б

йоãо êовтнóли, а не дай би Боã ото бросив, привіз, таê померли б.

Таê я ж маленьêа, таêа ж дівчина бóла, мені дав... А тоді дóмаю: “Шо

це таêе?” Отаêі êанхвети. І дав один чи два тіêи êанхветиêи мені. А

я дóмаю: “Оце таê. Дав тіêи два êанхвати”. А баãато привіз. Таê не

можна ж нам давать.

Мамó заставив ó таêім чавóнчиêó зварить сó-

пиê. І сам же ж оце за всім сліде. І ото він нас спас. Я й не знаю, вже

246

й забóла, сêіêи біля нас бóв, поêи нас óвів ó... Шо ми вже стали...

Зварив і сóпиê із êрóпів з настояних, і хлєбчиê. А хліба дав! Знаю,

по отаêомó êóсочêó!.. А мама приспала, шо вже батьêо заснóв, а во-

на не видержала

, встала, êаже: “[Симó, Симó]! Вставай! Собаêа ãав-

êає”. А він же ж тоже вимóчився, та заснóв. А вона тоді [

нерозбір-

ливо

] хліба êóсочоê!.. Де він там óже лежав... У сêрині. Сóндóê та-

êий. Вона і досі в нас та сêриня стоїть. Одêрила тó сêриню, одрізала

êóсоê хліба, вийшла надвір, ізділа. Ой, таê ще хочеться. Увійшла в

хатó – спить. Ще одрізала êраєчоê. А тоді вже і “

ой”. Яê сêазала, шо

ó неї заболів желóдоê. Живіт. Ой. Батьêо яê схватився! “Ой, Боже!

Це ти хліб їла?” “Їла...” “Баãато?” “Та ні, я два рази тіêи одрізала”.

[

Сміється

Ото таêий бóв, синоê, [19]33-й ãод. Тяжêий і страшний. Нó, а

тоді ж він нас одãодóвав. Уїхав він обратно. Приїхав, тóт êладова ó

їх бóла. Приїхали, привезли вже транспортом. Ще полóчили, полó-

чив пайоê. А сам же попередó поїхав, шоб нас тóт ó

держать. А тоді

поїхав ще з молдаванами, тóди ж, до овець. Ото таê. Мої, це мої, си-

ноê, батьêи. А йоãо йоãо же ж пошти таêі, яê і наші. А тіêи в йоãо

батьêа бóли батьêи. А в моãо бать

êа померли батьêи. Батьêо мій бóв

інвалід, ó йоãо лєва рóêа, не бóло пальця, і цьоãо не бóло... Совсім не

бóло, отаê, по щиêолотêи.

Василь Ниêифорович: [А в війнó бóв тóт, воював]... Да.

Анастасія Арсентьївна: Я

бóла в селі. Брали в Германію. Ми óте-

êли. З Попової з оції... Да. Вітіля втеêли... От. Тóт наша, тоже. Вона

[

нерозбірливо

] одна сестра її тіêи осталася... Та стіêи ж бóло [ро-

êів], шо вже брали ж. У Германію... Пятнадцять, чи сêіêи ãод бóло.

Двадцять п’ятоãо ãодó, сороê п’ятоãо... Там ми ó сороê п’ятім, це ж

êончилась ó сороê п’ятім. А

це ж десь от сороêовоãо ãодó до сороê

п’ятоãо, це ж тóт ще ж брали в Германію. Таê ми втеêли, а хлопці...

А нас брали й хлопців, і дівчат. В нас тіêи дві дівчат бóло, а то ж бó-

ли хлопці, оце ж

оці: Поданенêо Василь, Нечет Василь Йосипович,

Сêороход же оцей êажись бóв... Іван Замóла... А тоді вже яê стали,

виводять, виводять нас на те, на жилізнó дороãó, вже з óсим, з óзєл-

êами садивить – дівчат отдєльно, а хлопців отдєльно. Та дівчат тоді

завернóли ó лаãер же, а хлопців ó ваãон прямо ãрóзять. Таê хлопців

повезли на осюди, на Крим. А нас оставили. А ми тоді ото, із тією

дєвочêою, шо ó нас, з нашоãо села, отаêо провóлêом підняли, поп-

ролазили, і пішли поманеньêó. Нема вже тих живих, шо нас одво-

зили.

Це Хведір бóв. Одвозили, й підводи стояли, там, на, на вóлиці.

247

І ми тоді пішли, через Кінсьêó, через цю, через містоê, і понад бере-

ãом. А тоді вже вони наãнали нас, ці підводи, наші, шо нас підвози-

ли – забрали. Забрали, і наêрили нас, сінцем, там ó томó бóло – і

пашол. Ми вже чóть не до Лисої ãори дойшли.

Таê вони тоді ото нас

наãнали, забрали. А тоді вже яê поїхали далеченьêо, там до тії доро-

ãи – êоли їде бєдêа. Кажóть: “Нó оце все, дівчата. Тіêать ніêóди.

Лежить, шо Боã дасть”. Це точно по нас. Коли та бєдêа тоже ж таêа,

шо одвозила, тих шо брали... Минóла нас... Канєшно, а тоді вернó-

лися, óтеêли... А вони вже нас óзяли то шо свої люди, а там вони нас

здали. Считається, шо вони нас іздали, а шо не стало нас тóт – це

вони вже за це не отвічають. Тóт не

бросили. Вже на дорозі нас пі-

добрали, і назад.

Ото таêе бóло. Брали і в Германію, і ми не поїхали [

нерозбірли-

во

]. Все бóло, дєтêа. А всьо равно люди співали! А яê після войни

вже... Яêе ж óсе розбите бóло! А диви – шо понаробляли. А тепер,

ось êолхоз ó нас яêий бóв – нема! Не найдеш ніде êопита слідó. Шо

це бóла... Хверми яêі бóли!

Сêота сêіêи бóло! Й до чоãо ми дожили-

ся? Й де воно ділося?! Воно ж не пішло? Нó, êóди, êóди воно піш-

ло? Отаêа хверма бóла, отаêі всі!.. Усе чисто розсóнóлось, розãра-

били...

Яê німець прийшов... Таê шо при німцях

бóло... Давали тоже зе-

млі... Нó, ми... Я не знаю... Ми не бóли ні в яêій десятихатці... Нó, а

землі в нас таêи бóло. Трошêи таê. Нó, може, сотоê десять. Бо я

знаю, ще êартоплю ми садили. Бóло підеш на степó, таê харашо.

[

нерозбірливо

]. А яê ми тоді вже отдпали оцево?.. А люди робили!

По десять хазяїв оцево, робили. Ми не бóли ó тих, яê...

Василь Ниêифорович: Десятихатêи бóли. Десять дворів. Казали,

шо врожай бóв, і німець сêазав таê: шо на одноãо живоãо чєловєêа

по шесть

це по центнерó, шесть, хліба. А яê не вроде? А яê не вроде,

êаже, ми не берем. А шо, êаже, по шість центнер на одноãо яê там яê

блох. Оце два центнери дали, чи там сêіêи... І живі. А то все

Анастасія Арсентьївна: При німцях хорошоã

о нічоãо не бóло.

Шоб хароше шо бóло. Нічоãо не бóло харошо! Страшне! Страшне ж

бóло! Тошо ж чóжа нація, чóжі люди. Хіба вони наші? Хіба вони

наші? Не бóло нічоãо! Харошоãо. А ото нó, ми не робили в нія

êій

[

нерозбірливо

]. А люди робили наші! Оце, оцей Іван. Бондаренêо.

Він робив, да? Оце, оце бóв ó десятці. [

Нерозбірливо

]. Оцей бóв то-

же... При німцях. І оце ж, [

нерозбірливо

] тоже êазала, шо [

нерозбір-

ливо

]. А ми ото на низó жили, таê я не знаю, чоãо ми не бóли. А зем-

248

лі бóло, знаю. [

нерозбірливо

]. Бóла річêа, і в нас бóло, знаю [

нероз-

бірливо

]. І ото... Знаю, шо êартошêи бóло посаджено.

У войнó... Коровêами в степó... У нас êоровêа бóла, сохранилася.

Таê ми орали. У войнó, êоровами. Война ще не êончилась, ми з ева-

êóації вернóлися, і ото й êоровêó притяãли. І ото в степó... [На êо

ровах орали]... Та êолхознó! Таê не бóло ж чим! Синочоê, а война

же ж іде!.. А êоровêа в нас сохранилася. Ми в Роãачиêó отам на

Ушêавці, на переправі, де німець переправлявся через Дніпро на тó

сторонó вже... Таê там переправа бóла Ушанêа, а ми

в Роãачиêó бó-

ли, воно не дóже далеêо от [нас]. І в нас сохранилась êорова. Отаê

нам... Не осталося ніде нічоãо живоãо! А в нас сохранилась. [Німець

ãнав тóди]... І оце сêіêи не налітали самольоти. Оце ж налетять бом-

бить. Таê нас

оце отаêо посередині... З êолони. Це êолона йде. Це з

ваêóірованих йде... А з цьоãо... З ції сторони, і з ції сторони – ó три

ряди. А танêи йшли таêі, діточêи, яêе оце êóхля. Отаêі танêи йшли,

німецьêі. І вони оце зазчисчалися нами

. А наші самольоти отаê на-

летить-налетить, німці аж... А тоді вже, яê до Роãачиêа дойшли – і

таêа балêа широêа! І далеêо, отаêоãо, отаêо. І таêа велиêа балêа! Нó,

тóт, нас завернóли яêось ó Роãачиê.

Таê ті самольоти яê побачили

вже, шо нашó êолонó на село, завернóли. Гі! Ой шо ж вони зробили

ж!.. Отаêоãо все, бомблять. І ми побросали. Й êоровó, там ó тєлєжці

запряжене все... І побросали, й тіêайте, наша êорова там знає нас, і в

êрóчі поляãали,

а наша êорова тоже з óсими!.. І яê вона сохрани-

лась... І тілєжечêа отаêа. І вона до нас і ото – мó! Мó! І сохранила-

ся!.. Цілó зімó бóли в ваêóації. То... Довãо розêазóвать... Шо я бóдó...

Дóже трóдно... Не можна... І

тоді вернóлися ми. Бóло дóже трóдно

йти, вже не бóло де й льяної соломинêи ніде не знайде! Читирі мі-

сяці ж яê став там хронт, яê став, і оце ми живемо там ото таê, ó лю-

дей ó стінах. Це страшне, дєточêа, страшне. А тепер яê тіêи жить.

Отаêі діти, оце ж ти, синоê...

[

Нерозбірливо

]. Начали співать: “В бой салдат...” І співали. І ми

êоровêами тоді вже яê вернóлися, з ваêóації, таê додомó прийшли.

Хата наша ціла, там же ж на низó... Називався “Низ”... На низó.

“Низ” він таê називався. Ото Собаêаря – це на ãорі, а це Басаньêа –

на низó. Низ. Там ліс, річêа. Таêа êрасота бóла, ой...

Василь Ниêифорович: [А після войни бóв ãолод, в [19]47-мó ро-

ці]... Да.

Анастасія Арсентьївна: Нó, яê не бóло... Нó, після войни, поніма-

єш? Ніде нічо... Не бóло ніде нічоãо. І воно полóчилось...

Война, все,

249

а тоді ж таêи недород бóв. Воно із [19]47-ãо на [19]48-й оце бóло. Бо

оце вона, цей ãолод став. Нó, цей ãолод пережили, êанєшно. Бóла ж

êарточна сістема. Хлєбчиê яê давали, таê на йомó виписóвалось, бо

я знаю, шо я поїхали ó, ó Запорожжє, дівчата. А на

заводі “двадцять

дев’ять”, ми тоді ще êазали, “двадцять дев’ять”, робили. Таê êажись

нам давали чи по півêіла, чи по сімсот ãрам. То, êарточêи! Пішов,

одірвали оце, сьоãодні ти іздів. Півêіла тоãо хліба, таê йоãо за раз

би... Нó, всьо равно ж, давали! А

тоді ж вже воно дождались óро-

жаю... Бóв [19]47-й і [19]48-й ãод, ãолод. Оце особенно весной. Дó-

же... Бóло, ці обліãаці... То ж... Бóла, оце підписóвали! В êолхозі...

Василь Ниêифорович: Не заробиш нічоãо! На тисячó, чи на пят-

сот рóблів, а пол

óчаєш... Ніяêих ãрошей не заробиш! Та вимінюва-

ли, за сотню чи рóб давали... Таê... Здавали. Яїчêи, молоêо! Все зда-

вали!

Анастасія Арсеньтьївна: Міняли... Ми міняли їх... А êоли ж їх мі-

няли? Міняли оце перед оцими перестройêами... Ще не бóло пере-

стройêи... Чи

виплачóвали, яê воно це?.. Шось там ó êоãось пропа-

ли. Налоãи бóли велиêі. Сороê êілоãрам м’яса... [Це з êожноãо дво-

рó]... Чим хоч, яê хоч... Яйця, сêіêи.. Чи двісті штóê, чи п’ятсот?..

Вже й забóла. Тоже нада здать. Молоêо

, êоровêа бóла, молоêо тоже

виносить. Тоже нада бóло двісті чи триста літрів молоêа...

Бóв таêий налоã. Сороê êілоãрам мяса, це в Василівêó вести, або

êролів, або телят. Нó, шо, шо є. Здаємо, шоб на сороê êілоãрам. Нó,

там це йоãо

може й платили, таêі ціни, там êопєєчêи [

нерозбірливо

А може й не платили, я не знаю. Забóла вже. Та бóло ж поêи оце

вже хрóщовщіна, да? А потом воно таê постєпєнно, постєпєнно.

Налоã за мясо бóв, а за молоêо одійшло. Хочеш, неси здавай. Там

шось платили. А тоді оце ж вже яê

дойшло шо яê пєнсіонєри самі

живóть – вже не платили. А налоã не обêладався. А штраховêа,

штраховêа оце за хатó. За це платили. А яêійсь, яê двоє стариêів

живóть, таê не платили вже. А яê при нас, оце чи син чи дочêа, чи

хтозна

-шо ó нас єсть робоча сила ще, таê всьо равно, воно счітаєть-

ся, налоã платився. [

Нерозбірливо

] виплачóвалися. Нó, хóже, си-

ноê, хóже! Яê бóло, ó войнó, яê оце січас. У войнó оремо êоровами! І

êосили êоровами, плóã. І, і землю орали. Яê оце виходим до... Це

êорови ж ярі. Читирі êорови. Отаêово. Оце дві спереді і дві іззаді. І

ми є

ідемо за ними: “Чи з ãін [

нерозбірливо

]!” І до посадêи, до поса-

дêи... Таê яê доходиш óже до êраю, таê вони біжать!

250

Анастасія Арсентьївна: [За панів там батьêи розêазóвали... Це ж

тóт пан бóв, в Васілівêі, в замêó. А тóт ще êнязь сидів]... Це ó ãрóзи-

нів... Це ó ãрóзинів... Там тоже яêийся...

Василь Ниêифорович: Та êнязь це тоже ж, де Гробаêи

бóли,

êнязь... Мотóзяний êнязь êазали... Нó, он... Йоãо ж ãрóзин вроді

охраняв. Він чи по воєномó званію. Йомó наділили. Таê êобили бó-

ли в йоãо рябі, а тіêи збрóї таêої не бóло, а з êазахів. Посторонêи оті,

ті, швейні. [Це

він той ãрóзин бóв]... Оце біля рибêолхоза.

Анастасія Арсентьївна: Ліс – таê аж із самоãо-самоãо êраю! Оце

там бóв ãрóзин. Бóв він, яê оце баãато бóло [

нерозбірливо

]. Яêраз

вони виселені бóли. І дєдóшêа й бабóшêа. Вони тоді бóли ще мен-

шими, а тоді вже старичêами померли. Таê він ото там жив. І вони

там жили. Таê êаже шо бóв дóже він баãатий. Й хазяйнóвав добре.

Люди в йоãо робили. Платив. А тоді, мать оце вже яê революція на-

чалась, чи шо воно оцево? Чи вже яê война началась? Я не знаю. Я

про це не моãó сêазать...

Василь Ниêифорович: Та видно яê революція. Може война.

Анастасія Арсентьївна: І йоãо чи вбили

, чи не знаю... Нó, йоãо

дóже роз... розãрабили, роз... нó, ото й таê... Ото таêі бóли, це вже шо

ми чóли, шо êажóть : “Грóзин! Грóзин!” Та тоді таê і називали – до

Грóзина. Ото яê дійшов вже на êрай лісó... Край

села... Це хати Грó-

зина. Та оце чось називається в нашім полі оце, в селянсьêім, балêа

Дашівсьêа. Фомина. Моãили – моãили бóли оціво. Батрачêа. Де

польовий стан.

Василь Ниêифорович: Таêа моãила яê оце в нас êладбище. [Нó

це êóрãан таê

ий]...

Анастасія Арсентьївна: А оце шо на остановêі, – на оцій, шо біля

êлабіща, тóди, біля села... Там на ній бóла чи башня, чи яêби сêа-

зать... Дрисилівêа... Да? Вона і досі є таêа? Хоть чóть-чóть? Немає

чи, розорали? Нема. Оце, оце напротів, де оця моãилла. Велиêа.

Василь Ниêифорович: Де заправêа. Тóди, мать, êілометер. Таê...

Анастасія Арсентьївна: Вони тóт... В полі. І ото одна яê вже на

наш.. Чи землю, от хóторянсьêó... Чимчинêівсьêóю. Це ж вже межа,

посадêа... Таê там

осюдиво, яê на село їдеш, таê на правó сторонó

тоже на полі є моãила. Таê її там êопали! Розêопóвали!.. Хто тіêи не

êопав!.. Там, мать, і оêопи на ній бóли. А тоді бóли таêі мóдрі, шо

шось шóêали шóêали

там, êопали. Нó, а харашо, видно, вона тоже,

велиêа. Харашо видно, моãила бóла. Отож моãили таêі бóли!..

251

Василь Ниêифорович: А яê тóт Конêа внизó бóла, річêа... Таê

сêóпаєшся, і назад. Про травó ми не знали, бо êорови ходили на па-

шó. Там лóãа бóли велиêі. По чотирі êілометри. Таê шо трави... Тіêи

на зімó заãотовляли. Це золоте

дно бóло. Да... Річêи, озера...

Анастасія Арсентьївна: Це де море, це ж бóв лóã. Оце ж сêіêи йо-

ãо, оце Каховсьêоãо... Таêа бóла êраса, шо... А тепер... Залели во-

дою... Шо воно... Да. Там бóло, оце нас повиселяли відтіля. Де

риб-

êолхоз ото... Нó, ото там бóло оце ж стіêи села, сêіêи бóло [силєніє]

внизó. А тепер там же óсе забрали, і нас повиселяли.

Василь Ниêифорович: [Там ще вóлиці]... Та номера, а названія й

не бóло... У нас же ó селі четирнадцять.

Оце чотирнадцятий, оце де

êолхозна ото... [Оце поділ на êвартали]... Нó, давно й давно...

Анастасія Арсентьївна: Яêий êвартал бóв, хто йоãо зна... А вона

не бóла таêа... Давно й давно. Оце де тепер ми жили, таê... Четирна-

дцятьий, сьомий. Отаê по номерах. А тоді вже

оце після войни, піс-

ля войни особенно оце óстановили – то Бондаренêа, то Михайли-

ченêа. Оце нас виселяли. Оце нові. Оце за нами вóлиця – це сідь-

мий êвартал. Таê він бóв, сêіêи й знаю. А оце вже ми, вже оціво – це

вже після войни, це

вже... Таê оце наша – Новосьоли. Ото таê, дєто-

чêи...

[Там внизó – то Басаньêа бóла]... Урочище те називали!.. Це

ми – ми оцево – жили... Це називалося Середянêа. У центрі. Тóт

бóв міст, через Конêó, через тó річêó. Таêий шо через йоãо все дви-

женіє

на, на плавню, називався. Оце ó цю сторонó бóла Котошмалі-

вêа. А хто йоãо зна [чоãо називали]...

Василь Ниêифорович: Видно шось бóло! Може, ó ãолод, êоти

шмалили і їли...

Анастасія Арсентьївна: Басалівêа... А наверхó називали отой

êрай – запад, Собаêарня. А оцей... Не, не

знаю. Не бóло таêоãо, таêої

êличêи. А ото бóло êажóть – о! Співа-а-ають ото! Яê співали, синоê,

ранше! І по радіві тепер таê не почóєш, яê... А то ж бóло співають

оце на Басаньці! [В лісі]. Оце, оце там, одиничê

и. Таê, таê співають

харашо, шо хтозна. О, і чóть бóло яêось на, на все село! Не нада і той

міêрофони, яê оце ввечері! А отóди – на запад – це Собаêаря. Ка-

жóть: “О! А собаêарці почóли, й собі співають”. Таê через óсе

село!

Чóють. Збираються, молоді, діти, отаêіво вже, парóбêи, дівчата. І

бóло співають. А тепер бачиш, синоê, яê? Ідóть, ó бар. [Ще є співа-

ють]... Співають. Єсть отож ще ж хори, таêі шо... Таêі ще люди оце

яê ми, видно. Може, їхні діти. Таê

і, шо матері співають харашо, то й

252

вони співають. Є, співають ще! По радіві оце передають, таê ото по-

слóхаєш... А тепер – хіба співають? Тепер же ніхто... У войнó співа-

ли. [Озера в плавні бóли]... У-ó-ó... Озера, синоê...

Василь Ниêифорович: Коло мостó, отóт, де переєзд бóв, озеро в

ãряді бóло. Гряда

ж возвишена. Гóцóлине, о. А дальше Затін бóв, рі-

чêа. Ішла ó степ... У плавню, тóди. [І впадала вона ó Кінсьêó]... По-

том бóла да, Гніде Мала, Гніде Велиêе, о. А там бóв Йосип, нази-

вавсь, переєзд тоже. Потом та бóла, Кóрêó

льêа, тоже переєзд. Пани

êолись êанави êопали для стьоêó з Дніпра води! Бóла êрай села,

шість метрів ширини, і, мать, читирі чи п’ять метрів... Копали врóч-

нó небось... Пани... Селяни êопали. А пани ж êомандóвали. І ото дві

їх бóло, êанави. Одна êрай села...

І дві їх бóло! Одна тóт, а одна де

[

нерозбірливо

]. Нó, це з Дніпра рівом вода стіêала. Сіноêоси бóли,

хароші. Городи бóли... Там і жили люди. Нó, затопляло весной.

Анастасія Арсентьївна: Длінна таêа бóла!.. Бóло обсажене лоза-

ми... Лиман бóв, називали... Нó, це... Затін, це річêа... Кóшóãóм...

Клóêóн

êа... О... Та яêих, яêих тіêи хоч. Бóли й названія, в плавні

оце. І таê же яê вроді хóторêи бóли... Мало там таê жило, на хóтор-

êах... Нó, бóли, жили. А тіêи ж весною яê вода прибóває, таê затоп

ляло. І виїджяли. Це жили... Яê... Тоже на... Та позабóвала їх... Таêі

хóторочêи бóли. По плавні то [

нерозбірливо

]. Над річêою селяться.

Та êрасота бóла!

Василь Ниêифорович: Да. Там птиці бóло баãато. Качоê диêих.

Гóсей не бóло. Квочêи диêі. Яê тіêи охота отêриються – стрільба,

шо фронт! Тóди й машинами їхали... Звідóсіль!.. Хазяйства бóли. І

таê, самостоятільно. Чóть не êаждоãо в хаті, в дворі, рóжжо. Піде

вечором оце, ще пізніше, стане десь ó бóр’яні, і бахêає, яê вона сюди

летить – бах-бах! П’ять-шість óточоê óбив, і я...

Анастасія Арсентьївна: Охота отêривається – сêіêи охотніêів! І

приїджяють! Сіна сêіêи êосили! Їдóть оце, ó сóботó їдóть додомó, а

ó понеділоê виїджяють. І їдóть оце на підводах, той êолхоз – це вже

яê êолхози началися – той êолхоз їде... Та їдóть!.. Та співають!.. Та

лóна!.. Та харашо!.. Це ті їдóть, це ті їд

óть, це хóторяни. А це наші,

тоже, на волах. А ти не бачив, синоê, ще яê на волах їздять... Вони

прямо оце яê êорова, а тіêи... І поманеньêó, поманеньêó!.. Вони ж

таêі, ніêоли... Вже яê побіжить, побіжить – таê тоді бережися. А

таê... Машин тоді не леãê

ових, таê вобще це. Таêі вже бóли, а більше

оце ж таêе, êіньми їздили, волами... Та...

253

Василь Ниêифорович: Роãи здорові, сильні бóли, шо потяãне

любе діло! І êосять, і машинó тяãа, і тяãа êопиці!.. Він зна, соб – зна-

чить, ê сєбє, цабе – сюди повертає... Тоже êомандó поніма.

Анастасія Арсентьївна: [А яê з плавні виселяли]... Ой, синоê...

Зразó її чистили. Воно

ж там бóли верби, осоêора, там бóла таêа

êраса. Там і пасіêи стояли! А сêільêи сêота. Оце із дрóãих районів,

із дрóãих областєй, сюди завозили. На зімó, на літо. І зімою випасó-

вався сêот. Яêе бóло несчитаєме,

несперпаєме баãатство! А йоãо за-

топили. Таê ми йоãо сперва рóбали. Бóли лози. Дрова ж! Це не зна-

ли люди дров, поїхали, привіз машинó, чи ãарбó, чи шо, і топи, сêіêи

хоч і яê хоч! Верби, це все, оце вбиралося. А тоді вже, я

ê йоãо óбра-

ли, то попалили, що таê затопили, шо таê пропало, під водою...

Василь Ниêифорович: Ми ж не вірили, нó, а дóмали, шо пройде.

Коли ні. Крóчі валяли, море забирали, людей виселяли. Їм оплачó-

вали, а вони êóпляли хати собі. А ми вже строїли по, по

дрóãомó.

Каждомó...

Анастасія Арсентьївна: Давали! Поїдеш ó Василівêó – оте й оте

нада. Записали, дали. У êолхоз, бóло, обратишся, до прєдсєдателя:

“Бóде! Начинайте строїться”. Таê яê ми ж оце строїлися. Хазяйни

строїться, виселяють, ще яê застройщиêи. Таê ми ó себе! І недороãо

й воно бóло, хіба

таê яê теперішніх ãрошах можна ізрівнять! Прідсі-

датєдь в нас бóв дóже хароший! Хазяїн! Таêий, яê, яê óсі люди. Яê

óсі люди. Хазяїн бóв хароший! Шарапов. Бóло підеш – оте й оте на-

да. “Давайте, робіть. Поêа ви построїте, а тоді, значить, бóде вам ó

се.

Бóде все”. Таê... А ті, шо виселялися, таêі, виселêи, таê ті... Тим да-

вали тоже все! Лєс, особенно шо лєс, давали на êришó, чи шо, сêіêи

той... Черепицю, із своãо êомбінатó, давали черепицю.

[Це хата її бóдóвали]... Яê оце ж ми

на низó жили... А тоді ж че-

рез те ж Каховсьêе стали ж виселять людей! А ми жили – то бóло,

таê до річêи ãород. А ми ж ãород під ãорó. Ми таê під ãорою жили...

А таê... Ой, дітêи!.. Яêби ви побачили, яêі стіни! Ота

êі завширшêи,

затовшêи стіни, там... Та!.. Там таêа êладêа! Яê її й люди êлали! Не

врóбаєш! Оце яê помазать – мазали ж ранше – таê не врóбаєш со-

êирою! Ото шо... Таê таêе êріпêе робили. І товсті! Стіни, таê не дай

Господи. А тоді, яê óже ж стали виселять, а нас не виселяють, і не

виселяють, óже мало людей осталося. Нó, ми взяли та й продали.

Не дождали виселêи.

Ті люди, навєрно, ãодів три ще пожили – та поêи ж виселили.

Всіх, чисто вислали! Не осталось ніде й... А нам дають же плани,