Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Подождите немного. Документ загружается.

Давня історія України. Київська Русь 41

Отже, є всі підстави дійти висновку, що Київська Русь як дер-

жавне об’єднання не є витвором якоїсь окремої етнічної групи, а ре-

зультатом складної слов’янської скандинавської взаємодії.

Й правильно окремі автори посилаються на американського іс-

торика Омеляна Пріцака, який стверджує, що Русь спочатку була

поліетнічним і багатомовним торговельним союзом, якому судилося

створити політичну єдність – Київську Русь

VI. Запитання та завдання

?

1. Що ви знаєте про походження слов’ян, їх побут та культуру?

2. Які племена ви віднесете до праукраїнських, що ви знаєте

про їх життя та діяльність?

3. Як ви поясните походження терміна "Русь"?

4. Які історичні процеси обумовили прискорення консолідації

праукраїнських племен?

5. Що таке "норманська теорія" походження держави на Русі?

В чому її хибність?

VII. Джерела та література

1. Йордан. О происхождении и деянии готов. – М., 1960; Прокопий Ке-

сарийский. Война с готами. – М., 1996; Повесть временных лет. В 2 ч. – М. –

Л., 1959.

2. Алексеева Т.Н. Этногенез восточных славян по данным антропо-

логии. – М., 1973; Баран В.Д. Черняхівська культура. За матеріалами Вер-

хнього Дністра і Західного Бугу. – К., 1981; Баран В.Д. (у співавторстві з

Козаком Д.Н. та Терпиловським Р.В.). Походження слов’ян. – К., 1991;

Брайчевський М.Ю. Походження Русі. – К., 1968; Максимов Є.В. Заруби-

нецкая культура на территории УССР. – К., 1982; Нидерле Л. Славянские

древности. – М., 1956; Петров В.П. Етногенез слов’ян. – К., 1972; Походжен-

ня українського народу. – К., 1992; Півторак Г. Звідки ми і наша мова? – К.,

1993. Трубачев А.М. Этногенез и культура древних словян. – М., 1991; Ру-

санова И.П. Славянские древности VI–IX вв. – М., 1970; Рыбаков Б.А. Но-

вая концепция предистории Киевской Руси // История СССР. – 1981. – № 1;

Седов В.В. Происхождение и ранняя история славян. – М., 1979; Славяне

Юго-Восточной Европы в предгосударственный период. – К., 1990; Яро-

вий В.І. Історія слов’ян: Курс лекцій. – К., 1999; Чмихов М.О. (Спільно з

Розділ І. 42

Кравченко Н.М. та Черняховим І.Г.). Археологія та стародавня історія

України. – К., 1992.

3. Баран В.Д. Східні слов’яни // Історія України: Курс лекцій у двох

книгах. – Т. 1. – К., 1991. – С. 23–24.

4. Баран В.Д. Черняхівська культура. – К., 1981; Походження

слов’ян. – К., 1991; Проблемы изучения раннеславянских древностей

Юго-Восточной Европы / Х Международный съезд славистов. – К., 1988.

5. Баран В.Д. Східні слов’яни // Історія України: Курс лекцій у 2-х кни-

гах. – Т. 1. – К., 1991. – С. 24–25.

6. Винокур І., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. –

К., 1996. – С. 115–116.

7. Йордан. О происхождении и деяниях готов. – М., 1960. – С. 115.

8. Там само.

9. Прокопий Кесарийский. Война с готами. – М., 1996. – С. 250–251.

10. Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. – К., 1991. – С. 32.

11. Там само. – С. 32.

12. Винокур І., Трубчанінов С. Названа праця. – С. 118.

13. Борисенко В.Й. Курс української історії. – К., 1998. – С. 22.

14. Борисенко В.Й. Названа праця. – С. 24. Яровий В. І. та ін. Істо-

рія західних і південних слов’ян. – К., 2001. – С. 14–15.

15. Баран В.Д. Східні слов’яни // Історія України: Курс лекцій у 2-х

книгах. Т. 1. – К., 1991. – С. 32–33.

16. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – К., 1991. – С. 31–32.

17. Петров В.П. Походження українського народу. – К., 1991. – С. 28, 45, 87.

18. Алексеева Т.И. Этногенез восточных словян по данным антропо-

логии. – М., 1973.

19. Вовк Ф. Антропологічні особливості українського народу. – К., 1994. – С. 18.

20. Борисенко В.Й. Названа праця. – С. 29.

21. Там само. – С. 29.

22. Там само. – С. 29.

23. Там само. – С. 30.

24. Грушевський М.С. Названа праця. – С. 31–33.

25. Борисенко В.Й. Названа праця. – С. 33.

26. Там само. – С. 37.

27. Толочко П.П. Київська Русь. – К., 1996. – С. 27.

Давня історія України. Київська Русь 43

28. Там само. – С. 28.

29. Винокур І., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. –

К., 1996. – С. 136–137.

30. Там само. – С. 137.

31. Детальніше про це див.: Толочко П.П. Київська Русь. – К., 1996. – С. 35.

32. Там само. – С. 39.

33. Там само. – С. 39.

34. Повесть временных лет. У 2-х частинах. Ч. 1. – М. -Л., 1950. – С. 18.

35. Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1993. – С. 43.

36. Борисенко В.Й. Названа праця. – С. 44.

37. Субтельний О. Названа праця. – С. 45.

38. Там само. – С. 45.

Розділ І. 44

Лекція № 3–4. Київська Русь

та її історичне значення

(У двох частинах)

Частина перша. Політична історія Київської Русі

(ІX–XIІІ ст.)

ПЛАН ВИКЛАДУ:

1. Загальні зауваження.

2. Консолідація руських (українських) племен в Х-ХІІІ ст.

3. Перші київські князі.

4. Київська Русь в зеніті розквіту.

5. Розпад Київської Русі.

6. Запитання та завдання.

7. Джерела та література.

I. Загальні зауваження

У ІХ ст. у центрі європейського материка утворилася нова ве-

лика держава східних слов’ян – Київська Русь. Історичним її ядром

стало середнє Подніпров’я.

В історичній літературі можна зустріти цю державу під назвою

"Давня Русь", "Давньоруська держава", "Руська держава", "Русь",

"Русь-Україна". Дослідник історії Київської Русі академік П.П.Толочко

зауважував, що цей "термінологічний процес зумовився не тільки по-

требами пошуку найвідповіднішої наукової дефініції для перших сто-

літь вітчизняної державності, а й ідеологічними настановами"

Слово "Україна" в часи Русі не було власною назвою ні цілої

держави, ні якоїсь її частини, ні народу. Вчені встановили, що в до-

монгольські часи воно зустрічається тричі (1187, 1189, 1213) і зав-

жди у значенні окраїни землі-князівства

Київській Русі присвячена велика кількість наукової літерату-

ри. Праці М.Ю.Брайчевського, Б.Д.Грекова, М.С.Грушевського,

Х.Дем’янського, Р.П.Іванченко, М.І.Костомарова, М.Ф.Котляра,

В.В.Мавродіна, Б.О.Рибакова, В.Рички, П.П.Толочка, М.Н.Тихо-

Давня історія України. Київська Русь 45

мирова, Н.Я.Фроянова, А.А.Шахматова та ін.

відзначаються сво-

єю фундаментальністю, у яких розгорнута широка історична пано-

рама розвитку згаданої держави. Праці М.І.Костомарова та

М.С.Грушевського висвітлюють Русь у повному територіальному,

хронологічному та історико-культурному обсязі

Одночасно М.С.Грушевський, наприклад, був щиро перекона-

ний, що правонаступником подніпровських (українських земель)

колишньої Київської Русі виступило Галицько-Волинське князівст-

во. Воно, за висловом М.С. Грушевського, в середині ХІІІ ст. було

могутнім, "міцним, сильним та одностайним..." Був час, коли можна

було поставити під сумнів татарську зверхність над ним

Російські ж історики (М.М.Карамзін, С.М.Соловйов, В.Й.Клю-

чевський) вважали, що в 60-х роках ХІІІ ст. природним продовжен-

ням Київської Русі стала Північно-Східна Русь, куди центр переміс-

тився ще в середині ХІІ ст.

Українські історики діаспори в переважній своїй більшості розу-

міли Київську Русь в етнографічних межах українського народу: все,

що було за ними, вважалося колоніальною периферією, яка не мала ор-

ганічного зв’язку з Києвом. Така трактовка Русі імпонувала поглядам

М.С.Грушевського, який системно стверджував, що "південь був коли-

скою культурного і суспільного укладу Київської Русі", а найдавніша

епоха українського життя майже співпадає з її історією

Як зауважує П.П.Толочко, "тенденція обмежити зміст поняття

"Київська Русь" лише територіальними межами сучасної України

має місце і в наш час. І не лише в історичній белетристиці, а й у

працях деяких істориків. Така тенденція не може бути визнана нау-

ковою, оскільки суперечить усім наявним джерелам"

У запропонованих лекціях по Київській Русі її історія розгля-

дається як цілісний державний організм ІХ–ХІІІ ст., який хворів на

феодальний сепаратизм. Лекції твердять, що з ІХ до першої полови-

ни ХІІ ст. на Русі сформувалися всі основні інститути влади, внут-

рішня адміністративно-територіальна структура, державні кордони.

Лекція розглядає Київську Русь як ранньофеодальну монархію

з виразними елементами федералізму.

Викладаючи студентам історичні події, процеси і явища тре-

тього етапу (30-і роки ХІІ – 40-і роки ХІІІ ст.) розвитку Русі, лекція

підкреслює, що вони відбувалися у період змагань самостійних кня-

зівств з Києвом. В цей час Київ багато що втратив із своєї величі,

Розділ І. 46

але лишався політичним центром країни, символом її етнокультур-

ної єдності, церковною столицею. Нам уявляється, що весь обшир

руських земель ІХ–ХІІІ ст. треба вивчати з висоти київських гір, ві-

дкинувши в сторону всякі націоналістичні вихляння.

Для підготовки лекції використано такі джерела, як твір печер-

ського літописця Нестора "Повість минулих літ" (1111)

. Справді,

"Повість минулих літ" є видатним явищем не тільки давньоруської,

а й світової культури, оскільки історія Київської Русі в ній висвіт-

люється на тлі світового історичного процесу.

"Повість" написана рідною мовою й найповніше збереглася в

Лаврентіївському та Іпатіївському літописах.

Важливим для створення лекційного курсу є використання Ні-

коновського літопису (XVI ст.), літературного твору "Слово про за-

кон і благодать" митрополита Іларіона, "Повчання Володимра Мо-

номаха", "Слово о полку Ігоревім" та ін.

. Крізь тексти згаданих

пам’яток червоною ниткою проходить ідея збереження єдності Русі,

її зміцнення, захисту та піднесення суверенітету.

Багато цікавих матеріалів про стародавній Київ, його громадсь-

ко-політичне життя міститься в "Києво-Печерському патерику"

. Тут

Київ виступає як визначний політичний і культурний центр Русі, який

притягував до себе князів, бояр, купців з різних країн світу.

Варто відзначити, що для дослідження порушеної проблеми

цікаві матеріали можна відшукати у Київському та Галицько-

Волинському літописах

Як зазначають дослідники, характерною рисою Галицько-

Волинського літопису є його високохудожній стиль, що нагадує за

формою "Слово о полку Ігоревім". Саме тому цей літопис, як і "По-

вість" та "Слово", широко використовувався не лише істориками, а

й майстрами художньої літератури – І.Франком, М.Вороним,

А.Хижняком, М.Бажаном та ін. Джерелознавчий аналіз Київської

Русі вміщений у книзі П.П.Толочка "Київська Русь" (1996), в якій

досліджені не лише літописи, а й джерела з "Історії" В.М.Татіщева,

берестяні грамоти Новгорода, Пскова, Твері, історико-географічні

праці арабських, єврейських та перських авторів, візантійські та за-

хідноєвропейські хроніки, скандинавські саги тощо

Історичні події, процеси і явища, що відбувалися на території

Київської Русі, знайшли відображення в багатьох творах художньо-

історичного характеру.

Давня історія України. Київська Русь 47

Зокрема чимало з них присвячено подіям, пов’язаним із запро-

вадженням християнства на Русі

, діяльністю князів Володимира

Великого, Ярослава Осмомисла, Данила Галицького, Святослава

боротьбою руських людей з іноземними поневолювачами, диплома-

тичними стосунками княжих дворів, людськими взаємовідносинами

тощо

Згадані книги збуджують фантазію читачів, допомагають емо-

ційно осмислити життя та діла наших предків, сформувати у своїй

уяві образ того чи іншого історичного діяча, усвідомити, що хвилю-

вало людей у ті часи, як вони боролися за виживання.

ІІ. Консолідація руських (українських) племен в Х–ХІІІ ст.

У попередній лекції було сказано, що у VIII–IX ст. руська

(українська) земля розвивалася і міцніла, переживала консолідацій-

ні процеси, що вело до об’єктивного створення державного середо-

вища та формування легітимних управлінських інститутів.

Північнослов’янські племена у цей час вели міжусобну ворож-

нечу, що привело до запрошення ними у 862 р. князя – варяга Рю-

рика з родичами та одноплемінниками та побудову новопризначе-

ним князем своєї столиці – Новгорода. У "Повісті минулих літ" Не-

стор записав, що, помираючи, Рюрик передав свою посаду родичеві

Олегові, оскільки його син був малолітнім.

Із згаданого літопису відомо також, що Олег у 882 р. разом з

воїнами варягів, племен чуді, словен, мері, весі, кривичів Дніпром

спустився до Смоленська, Любича та Києва з метою їх підкорення

та взяття данини.

... І прибули (Олег та Ігор) до гір київських, і довідався

Олег, що тут Аскольд і Дір удвох княжать... І вбили вони Ас-

кольда і Діра, і віднесли на гору, і погребли (Аскольда) на го-

рі, яка нині зветься Угорська... І сів Олег князювати в Києві і

мовив Олег: "Хай буде се мати городам руським". І були в

нього словени, і варяги, й інші, що прозвалися руссю. Сей же

Олег почав городи ставити, і встановив данину словенам, і

кривичам, і мерям. І встановив він варягам данину давати від

Новгорода.

(

Путро О.І.

Історія України. Хрестоматія. Ч. І. – К.,

2002. – С. 27).

Розділ І. 48

Професор В.П.Борисенко висловив припущення, що найско-

ріше це був "перший на Русі-Україні двірцевий переворот, внаслі-

док якого була скинута династія Києвичів і владу захопили прише-

льці на чолі з Олегом"

Думаю, що мають рацію ті автори, які припускають, що цей

двірцевий переворот вчинили вельможі-язичники, які не завжди по-

годжувалися з політикою християнина Аскольда. Очевидно, в язич-

нику Олегові вони вбачали свого єдиновірця. Вони вважали, що він

не ламатиме руських традицій і за його допомогою можна буде змі-

цнити свою владу

. Отже, ні про яке норманське завоювання Києва

не може йти мова. За висловом П.П.Толочка, "стався, по-суті, полі-

тичний переворот, в результаті якого на київському престолі сіла

нова людина. Олег і його оточення фактично стали на службу до се-

редньодніпровської ранньофеодальної держави Русь, яка на цей час

пройшла вже тривалий шлях розвитку. Не випадково в Києві варяги

приймають і назву цієї держави"

Одночасно варто підкреслити, що колишня федерація руських

племен з приходом Олега розпалася. "Тому майже все княжіння

Олега фактично пішло на збирання докупи праукраїнських та інших

племен. Якщо руська земля являла собою федерацію племен, то на-

томість з’явилася централізована держава із самодержавною фор-

мою правління"

Олегу та його наступникам довелося докласти чимало зусиль,

щоб підкорити полян, древлян, сіверян, радимичів, в’ятичів, хорватів,

дулібів, тиверців та інші племена. Не дивлячись на те, що це підко-

рення часом супроводжувалося жорстким спротивом, існували при-

чини, які змушували згадані племена консолідуватися. Зокрема, до

цього їх примушувала постійна боротьба з кочівниками та Візантією,

проти яких можна було успішно воювати лише спільними силами.

З приходом Олега консолідаційний процес східнослов’янських

земель пожвавився. Він обумовив швидке формування могутньої

прабатьківщини українців (як і білорусів та росіян) – Київської Русі.

Нам уявляється, що у варягах треба вбачати не тільки датчан

чи шведів, а також і західних слов’ян, балтів, фіно-угорців, які на

ранніх етапах навідувалися до русичів як купці, а пізніше київський

уряд використовував їх як найману військову силу.

Це залучення ніколи не набувало форм панування або засилля

чужоземців. Процес їх приходу на Русь строго контролювався, і, як

Давня історія України. Київська Русь 49

зауважують вчені, спосіб їх життя регламентувався державними до-

кументами

Писемні джерела свідчать, "що кожного разу, як тільки за-

вдання, у вирішенні яких потрібна була допомога варягів, були ви-

конані, київські князі намагалися позбутися їх. При цьому не тільки

не обдаровували варягів за службу із щедрістю родичів, а нерідко не

платили навіть обумовленої грошової суми"

Подібні факти траплялися в часи Володимира Великого та

Ярослава Мудрого. Вони є додатковим свідченням того, що сло-

в’янсько-скандинавська за походженням династія на Русі дуже

швидко стала просто слов’янською. Протягом одного-двох поколінь

варяги повністю асимілювалися і зберігали зі свого минулого хіба

що імена. У середовищі правлячої еліти слов’янського походження

варязький елемент, як свідчать джерела, був незначним і не зіграв

самостійної ролі

. Можна щиро дивуватися, що тогочасні кияни

зуміли обернути свої зв’язки зі Скандинавією на користь розбудови

власної державності.

ІІІ. Перші київські князі

Історію розвитку та занепаду Київської Русі умовно можна по-

ділити на 3 етапи:

І етап – 882–972 рр.

Це етап князювання Олега (882–912), Ігоря (912–945), Ольги

(945–964) та Святослава (964–972). На цьому етапі йшло прибор-

кання київськими князями навколишніх племен, інтенсивне зби-

рання Києвом з приборканих земель данини (полюддя), пошуки

князями торгових шляхів до Візантії, перші їх спроби у державній

структуризації та реформуванні політичних й економічних взає-

мовідносин стольного Києва з периферійними землями, здійснен-

ня владою перших кроків у дипломатичних стосунках з навколи-

шніми державами.

ІІ етап – 980–1132 рр.

Це період найвищого соціально-економічного, суспільно-

політичного та культурного розвитку Русі. Він пов’язаний з життям

і діяльністю таких яскравих руських князів, як Володимира Велико-

го (980–1015), Ярослава Мудрого (1019–1054), Володимира Моно-

маха (1078–1125) та його сина Мстислава (1125–1132).

Розділ І. 50

На цьому етапі відбулася структуризація державної влади на

Русі, зміна ідеології, тобто перехід від язичництва до християнства

візантійського взірця, опрацювання законодавчої системи, розкрит-

тя культурних можливостей руського народу, поглиблення феода-

льно-правових взаємовідносин класів, встановлення широких дип-

ломатичних стосунків з сусідами, розгортання боротьби з відцент-

ровими тенденціями у федеральному середовищі тощо.

ІІІ етап – 1132 – кінець ХІІІ ст.

Цей період характеризується посиленням відцентрових тенде-

нцій у політичному житті Київської Русі, поглибленням процесу

феодалізації і на цій основі вотчинної боротьби між регіональними

князівськими владами, політичного та економічного занепаду Києва

як резиденції Великого князя руських земель, відчайдушною боро-

тьбою ослаблених вотчинними війнами князів з кочовими племена-

ми, особливо татаро-монголами. Це період падіння Київської Русі

та формування праукраїнської державності в особі Галицько-

Волинського князівства.

Як уже було сказано, у першому періоді формування Київської

Русі пов’язано з діяльністю Олега, Ігоря, Ольги, Святослава.

Ще М.С.Грушевський помітив, що постать Олега (882–912)

була однією з найзагадковіших у вітчизняній історії

. Ще й досі

вчені не дали остаточної відповіді – ким був Олег? Варязьким кня-

зем? Боярином чи ватажком дружини? Чи був регент Ігоря у родин-

них стосунках з Рюриком?

У всякому разі, як свідчить літопис, Олег організувавши похід

з Новгорода на Київ, у 882 р. вбив Аскольда

. Зазначимо, що вбив-

ство Аскольда мало важливі наслідки для історії Києва та всієї русь-

кої (української) землі:

По-перше, на київському престолі утвердилася інша династія,

яка об’єднала південну Русь з північною, зробивши Київ стартовою

основою для створення загальноруської держави.

По-друге, це вбивство започаткувало посилення боротьби між

язичниками і тими, хто сповідував християнство.

По-третє, не визнавши північних завойовників, племінний ру-

ський федеративний союз розпався, і Олегу довелося консолідовува-

ти колишні етноспільноти (полян, древлян, уличів, тиверців, білих

хорватів, волинян та ін.) силою меча, присвоївши собі титул велико-

го князя руського.