Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

151

властивості системи, що проявляється у взаємовідносинах час-

тин і цілого. Американський політолог Толкотт Парсонс визна-

чає владу як «здатність системи забезпечувати виконання її еле-

ментами взятих зобов’язань, спрямованих на реалізацію коле-

ктивної мети системи». Iнші представники системного підходу

(Карл Дойч, Ніколас Лукас) поясняють владу як засіб соціального

спілкування (комунікації), що дозволяє регулювати групові кон-

флікти і забезпечувати інтеграцію суспільства.

По-п’яте, існують і структурно-функціоналістські і реляційні

інтерпретації влади. Структурно-функціоналістські інтерпре-

тації влади визначають її як властивість соціальної організації,

як спосіб самоорганізації спільності людей, що заснована на до-

цільності поділу функцій управління і підкорення. Релятивістське

визначення влади розглядає її як відносини між двома партнера-

ми: один з них значно впливає на інший. Влада є взаємодією її

суб’єктів і об’єктів.

Аналіз влади — глобального, виняткового, незвичайного яви-

ща, властивого і природі, і людському суспільству, показує, що

влада має давню традицію в історії суспільної думки. Ще Арісто-

тель висловлював думку, що початки владарювання і підкорення

універсальні, охоплюють не тільки світ живих істот, але й неживу

природу. Відносини влади Арістотель розглядав як природну не-

обхідність одних людей підкорятися, а інших — панувати, управ-

ляти, владарювати. Тут існують різні крайності, винятково до

утвердження, що відносини влади існують не тільки у тварин, але

навіть у комах; більше сприймаємо твердження, що основа влади

полягає у природі людини як біологічної істоти. Влада ж — суспі-

льне явище, характерне лише для людського суспільства.

Виникнення і розвиток вчення про владу

Влада є ядром політики. Влада виникла з появою люд-

ського суспільства і завжди супроводжувала і супроводжує його

дальший розвиток. З появою в суспільстві нерівності людей, їх

різних інтересів виникає і влада. Панівні соціальні спільності

ставали фактором відчуження частини суспільства або іншого

соціального утворення, інтереси якого перебували в підкоренні

або не ураховувались представником панівних інтересів влади.

Політичне відчуження основної маси населення від влади пере-

творилось в норму політичного життя, причому навіть в демок-

ратичних державах. До виникнення класів державна влада мала

суспільний характер: відсутність апарату насилля над суспільст-

152

вом, особливі примусові установи. В первісному родовому суспі-

льстві влада здійснювалась всіма членами роду, племені, які оби-

рали старійшину. З появою класів, приватної власності і держави

кровні, родові зв’язки руйнуються, замість морального авторите-

ту старійшини роду виникає, формується авторитет публічної

влади, яка виділилась з суспільства і стала над суспільством.

Політична влада, що сформувалась у стародавніх народів, ся-

гала корінням в міфологію, уявлення про те, що земні порядки ті-

сно зв’язані зі світовими космічними порядками, є їх не-

від’ємною частиною, мають божественне походження, початок,

тобто на Землі влада від Бога. В Стародавньому Китаї вважалось,

що влада має божественне походження, але єдиною точкою

зв’язку з вищими небесними силами виступає верховний прави-

тель Піднебесної, тобто імператор Китаю. За міфами, в Єгипті,

Вавілоні, Iндії боги — джерело влади правителя — самі продов-

жують залишатися верховодами земних справ і людських долей.

В Єгипті, Греції боги — перші безпосередні верховоди і законо-

давці утворених держав. За християнською міфологією, «вся вла-

да від Бога» і зв’язок земного життя з Богом тільки через Iсуса

Христа — сина Бога. Божественність влади, правила поведінки,

закони, — все у тодішніх поглядах відповідає природно-боже-

ственному порядку справедливості.

Відхід же від міфології про владу до раціональності

пов’язаний з іменами Заратустри (Персія) і принца Сіддхартха,

прозваного Буддою (Просвітлений) в Iндії. Будда відкидає думку

про Бога як верховного, морального володаря світу, джерела за-

кону. Людські справи, вважає Будда, залежать від власних зусиль

людей. Відхід від міфологізації влади і формування філософсь-

ких, політичних підходів до Світу, влади дали основу для теорії

політики, влади і держави. В Китаї велику роль відіграло філо-

софське вчення Конфуція (VI—V ст. до н. е.). В Стародавній

Греції в історії виникнення і розвитку політичних поглядів виді-

ляються три періоди: ранній — IХ—Х ст. до н. е. — зв’язки з ста-

новленням стародавньогрецької державності, раціоналізацією

політико-правових уявлень, формуванням філософського підходу

до держави і влади; другий — V—IV ст. до н. е. — період розкві-

ту стародавньогрецької філософії і політичної думки і третій —

IV—II ст. до н. е. — період еллінізму, занепад стародавньогрець-

кої державності. В Стародавньому Римі виділяються три періоди:

царський (754—510 рр. до, н. е.), республіканський (509—28 рр.

до н. е.) і імператорський (27 р. до н. е. — 476 р. н. е.). Єдина

Римська імперія в 395 р. н. е. поділена на Західну (Рим) і Східну

153

(Констан-тинополь) імперії. Східно-Римська Візантійська імперія

проіснувала до 1453 р. В ученні про політику істотним внеском

стали знамениті Закони ХII таблиць, праці Тіта Лукреція Кара

(99—55 рр. до н. е.), вчення про владу і державу Ціцерона та ін.

Аналізуючи різні форми державної влади, Ціцерон виділяє фор-

ми державного устрою: царська влада, аристократична і народна

(демократична) влада.

В Стародавній Русі утворення держави супроводжувалось по-

явою і розвитком політико-правової ідеології, особливо після

прийняття в 988 р. християнства, що санкціонувало розвиток фе-

одалізму і сприяло посиленню влади князя. Проблеми влади і

держави знайшли тоді відображення в праці Iлларіона «Слово о

законе и благодати», літописі «Повесть временных лет», «Русс-

кая правда», «Слово о полку Игореве», «Послание князя Влади-

мира» та ін. Обґрунтовується тоді і соціальна база влади (дрібні і

середні феодали, на яких опирався князь). В ХIV ст. радикальні

течії (Матвій Башкін, Феофан Косой та ін.) заперечували церков-

ну владу, виступали за усунення земної влади, володіння Бога.

В епоху Відродження в Західній Європі значний внесок у фо-

рмування концепцій влади внесли Нікколо Макіавеллі, пізніше —

вчення про владу Шарля Монтеск’є, а потім своєрідні підходи до

влади і держави здійснили філософи Томас Гоббс, Джон Локк,

Гуго Гроцій, Iммануїл Кант, Фрідріх Фіхте, Георг Гегель, Карл

Маркс та ін., російські мислителі Олександр Герцен, Микола Че-

рнишевський, а пізніше, в кінці XIX ст. — на початку ХХ ст., фі-

лософи Володимир Соловйов, Микола Бердяєв та ін., українські

мислителі Феофан Прокопович, Микола Костомаров, Михайло

Драгоманов, Михайло Грушевський та ін. Проблеми влади пере-

бувають в центрі уваги сучасної західної науки про політику Ві-

льфредо Парето, Гаетано Моски, Роберта Міхельса, Макса Вебе-

ра, Моріса Дюверже та ін. I лише з утвердженням демократич-

ного політичного режиму в усій повноті стала проблема розвитку

теорії влади і держави.

Уявлення про головну роль політичної влади в суспільстві

розвивав ще англійський філософ Томас Гоббс. Державною вла-

дою Томас Гоббс називав «Особу або збори, волі яких підкоря-

ються всі інші». Влада є об’єднанням волі громадян в єдину во-

лю. Влада безмежна, абсолютна, якими б не були її форми. Влада

тримає людей в страсі, спрямовує їх дії до спільного блага. Влада

є сила. Хто не володіє силою, той не володіє владою. Томас

Гоббс пояснював необхідність влади в основному соціальними

причинами, хоча і зв’язував це з бажанням позбутися панівної в

154

природному становищі війни всіх проти всіх. Iдея політичної

влади як панування спільної волі, що опирається на насилля,

сприйнята і марксизмом. Та вже суб’єктом спільної волі тут ви-

ступає економічно панівний клас. Політична влада визначається,

по суті, як об’єктивна влада капіталу. Не відступав від традицій-

ного розуміння політичної влади і Макс Вебер, який підкреслю-

вав, що головний засіб політики — сила. Політика ж означає пра-

гнення до участі у владі або впливати на розподіл влади, чи то

між державами, чи то усередині держави між соціальними спіль-

ностями людей тощо. В сучасній науці про політику підкреслю-

ється, що будь-яка політична влада має своїм завданням забезпе-

чити порядок, тримати під контролем напруженість, зберігати

статус-кво суспільства, реформувати його або революціонізувати

(Флоріан Бро). Iспанський політолог Хосе Ортега-і-Гассет аналі-

зує економічну, військову, інформаційну влади і владу страху

(фобократію). В характеристиці економічної влади (або плуток-

ратії) відмічається, зокрема, що економічна влада є багатство, пе-

ретворене в знаряддя панування в суспільстві. Iншими словами,

це влада, заснована на багатстві. Її головний засіб — гроші. В су-

часних умовах економічна влада досягла виняткової консолідації.

Економічна влада як така і сама по собі «не вдається до насилля»,

нібито не вона здатна безсоромно нехтувати всі божественні і

людські норми. Економічна влада диктує поведінку діючих осіб

на суспільній сцені.

Структура влади. Суб’єкт, об’єкт

Основними компонентами влади є суб’єкт, об’єкт, за-

соби і процес, що приводять в дію всі елементи влади. Суб’єкт

влади втілює її активний, спрямовуючий початок. Суб’єктом

влади може бути окрема людина, організація, спільність людей

(народ), або навіть світова співдружність, об’єднана в Організа-

цію Об’єднаних Націй.

Суб’єкт влади має ряд якостей: бажання владарювати, волю

до влади, що проявляється в примусі до покори та ін., створює

умови для виникнення і функціонування владних відносин. Бі-

льшість людей не відчували психологічного задоволення від во-

лодіння владою і влада сама по собі для них не є цінністю. Багато

хто взагалі бажав би ухилитися від керівних посад і зв’язаних

з ними психологічної і соціальної відповідальності, якби влада не

відкривала широкі можливості для володіння різними благами:

високі прибутки, престиж, вигідні зв’язки, привілеї, пільги тощо.

155

Для них прагнення до влади служить лише засобом досягнення їх

мети. Окрім бажання керувати і готовності брати на себе відпові-

дальність, суб’єкт влади має володіти знаннями, умінням знахо-

дити вихід із складних ситуацій, тобто бути компетентним, зна-

ти суть справи, становище і настрої підлеглих, уміти викори-

стовувати засоби владних відносин, мати авторитет у людей.

Звичайно ж, в реальному житті, володіючи владою, імущі в різній

ступіні наділені такими якостями. Адже влада — це можливість

наказувати в умовах, коли той, кому наказують, зобов’язаний

підкорятися.

Соціолог Ганс Моргентау визначає владу як здійснюваний

людиною контроль над свідомістю і діями інших людей. Бертран

Рассел відмічає, що влада — це виробництво певних результатів

у здійсненні намірів. Роберт Даль вважає, що влада — це конт-

роль за поведінкою однієї частини з боку іншої. Однією з найпо-

ширеніших концепцій влади є реляціоністська, що передбачає

владу як міжособові відносини, які дають можливість одному ін-

дивіду змінювати поведінку іншого. Зосередження на рольових

взаємовідносинах або реляційному аспекті влади — характерна

риса традиції, що йде від Макса Вебера, передбачає можливість

вольової дії або впливу одних індивідів і соціальних спільностей

на інші. Дотримуючись такої позиції, соціолог Пітер Блау визна-

чає владу як здатність одного індивіду, соціальної спільності,

людей здійснювати свою волю над ними за допомогою страху і

насилля. Така концепція влади має кілька варіантів. В теоріях

опору викладаються такі владні відносини, в яких суб’єкт влади

придушує опір її суб’єктів (Джон Картрант, Джим Френч, Білл

Рейвен та ін.). В теоріях обміну ресурсів (засобів) влади акценту-

ється увага на ситуаціях нерівного розподілу ресурсів (засобів)

влади між учасниками соціальних спільностей (Пітер Блау, Да-

вид Хуксон, Кейсі Хайнінгс та ін.). Iснують концепції влади, ос-

новним поняттям яких є політична система (Давид Iстон, Толкотт

Парсонс, Уільям Марк Роджерс та ін.).

Аналіз елементів і відносин влади показує, що суб’єкти полі-

тичної влади мають складний багаторівневий характер: її перши-

ми діючими особами є індивіди, вторинними — політичні органі-

зації, партії, суспільні об’єднання, суб’єкти найвищого рівня, що

безпосередньо представляють у владних структурах і відносинах

різні суспільні об’єднання, а весь народ — політичні еліти

і лідери. Зв’язок між рівнями може порушуватись. Так, лідери

нерідко відриваються від мас і навіть від політичних партій

і політичних рухів, що сприяли їх приходу до влади. У відноси-

156

нах влади відображенням першорядності ролі суб’єкта є широко

розповсюджене ототожнення влади з її носіями. Так говорять про

рішення влади, про її дії тощо, розуміючи під владою органи

управління.

Чи завжди, насамперед, влада дає можливість вирішення конф-

ліктних ситуацій при розподілі благ? В багатьох випадках влада ви-

рішує суперечки, конфліктні ситуації. Але не завжди це висувається

на передній край. I той, хто здійснює владу, може в певній мірі та-

кож брати участь в розподілі благ. Але абсурдно твердити, що роз-

поділ благ складає найважливіший елемент влади. Звичайно ж, ви-

користання повноважень влади при організації групових дій для

досягнення кінцевої мети становить суть відносин влади. На думку

політолога Єжі Вятра, визначення влади можна розділити на два ас-

пекти: конфліктний і поставленої мети. Кожний з них має перева-

ги, залежить, по-перше, від типу суспільства, де здійснюється, діє

влада, тобто від ступеня поділу суспільства конфліктами, виклика-

ними нерівним доступом до суспільно-необхідних благ, і, по-друге,

від сфери прояву відносин влади, а саме від того, чи йде мова про

рішення, що регулюють конфлікти між окремими особами, соціаль-

ними спільностями, або ж спільну мету, що спільно реалізується.

Так, в суспільстві з гострими класовими суперечностями відносини

влади часто набирають конфліктний характер, а в суспільстві, де

непримиримий поділ класів усунено, відносини влади частіше ма-

ють цільовий характер.

Об’єкт, виконавець влади — другий, важливіший елемент

влади. Адже влада ніколи не буває властивістю або відносинами

лише однієї діючої особи (органа). Звичайно, якщо не мати на

увазі владу людини над самою собою, що передбачає підкорення

її поведінки доводам розуму, ніби роздвоєння особи, але це вже

психологічне, а не соціальне явище. Влада не можлива без підко-

рення об’єкта, виконавця наказами, розпорядженнями тощо.

Влада — завжди двобічна, асиметрична, з переважанням волі во-

лодаря, взаємодії суб’єкта і об’єкта. Якщо ж відсутня підкоре-

ність, то нема і влади, хоча суб’єкт, який прагне до влади, має яс-

краво виражену волю, бажання володарювати і навіть володіє

могутніми засобами примусу. Природно, у об’єкта владної волі

завжди є хай крайній, але все ж вибір — загинути, але не підко-

ритися (краще померти борючись, аніж жити на колінах).

У сучасному світі в широко використовуваних акціях грома-

дянської непокори як засобу ненасильної боротьби знайшла відо-

браження усвідомлена залежність влади від покірності населен-

ня. Саме на початку 50-х років ХХ ст. широкі масові кампанії

157

непокори колоніальним британським властям принесли Iндії не-

залежність. Масові виступи в середині 90-х років ХХ ст. в Донба-

сі, Придніпров’ї, в Слобожанщині та інших районах України

привели до дострокових виборів парламенту і президента Украї-

ни. Відносини об’єкта і суб’єкта влади досягають то жорстокого

опору владним структурам, то добровільного сприймання, свідо-

мої покори. Адже підкорення природно властиве людині як влас-

тиве їй і владарювання, панування. Непокора виростає з факту

втрати одними людьми почуття визнання законності у ставленні

до людей, які володіють владою. Адже законність означає право

уряду або індивіда на управління державною, яке сприймається в

умах і уявленнях громадян держави. Готовність до покори зале-

жить від ряду факторів: від власних якостей об’єкта владарюван-

ня, від характеру вимог і інтересів, потреб підлеглих, від ситуації

і засобів впливу, якими володіє суб’єкт влади, а також від того,

як виконавці сприймають об’єкт в залежності від наявності, або

відсутності у нього авторитету. Політична культура населення,

насамперед, визначає якості об’єкта політичної влади. Досвід іс-

торії свідчить, що підданська, патріархальна політична культура

людей забезпечує саме найбільшу їх покірність в суспільстві.

2. З

АСОБИ, ПРОЦЕС І ВИДИ ВЛАДИ

Поняття засоби влади

Нерівномірний розподіл засобів (ресурсів) влади —

найважливіша соціальна причина підкорення або непідкорення

одних людей іншими. Засоби влади (ресурси) — «все те, що інди-

від або соціальна спільність можуть використати для впливу на

інших» (Роберт Даль). Використовувані засоби або ті, які можуть

бути використані для здійснення влади, називають основами або

ресурсами (засобами) влади. Структурні засоби (ресурси) влади:

закони, суд, державний апарат, загони примусу (міліція, поліція),

партійна дисципліна, авторитет політичного лідера, центральна і

регіональні структури тощо. Виділяють і такі типи ресурсів вла-

ди: страх, інтерес, переконання. Проте межі, що відділяють один

ресурс (засіб) влади від іншого, умовні. Реальні політичні акції,

тим більше реалізація політичного курсу, спираються на систему

засобів влади.

Природно, засоби (ресурси) влади — всі ті засоби, викорис-

тання яких забезпечує вплив на об’єкт влади відповідно з метою

158

суб’єкта влади. Засоби (ресурси) влади — це або важливі для

об’єкта цінності (предмети споживання, гроші тощо), або засоби,

здатні вплинути на внутрішній світ, мотиви людини (телебачен-

ня, радіо, преса та ін.), або знаряддя, інструменти, механізми під-

корення і владарювання — зброя, каральні загони та ін., за допо-

могою яких можна позбавити людину тих або інших цінностей,

найвищою з яких вважається життя. Засоби влади, нарівні з

суб’єктом і об’єктом влади, — один з найважливіших ресурсів

(засобів) влади. Значимість засобів як основ влади відображена в

теорії соціального обміну Пітера Блау та ін. В основі влади ле-

жить нерівномірність розподілу засобів влади, яких не вистачає.

Люди, які не мають засобів влади, одержують їх в обмін на вико-

нання розпоряджень тих, хто має засоби, і тим самим одні потра-

пляють в залежність від інших, підкоряються їм. В процесі мобі-

лізації засобів влади суб’єктом вони трансформуються у владу,

що сприяє перетворенню певних засобів на вплив і систему взає-

мозв’язаних суб’єктів і об’єктів.

Засоби влади різноманітні. Багатоманітні і способи, методи задо-

волення різних потреб і інтересів людей. Американський соціолог

Амітай Вернер Етціоні ділить засоби влади на утилітарні, примусові

і нормативні. Утилітарні засоби влади — це матеріальні та інші со-

ціальні блага, зв’язані з повсякденними інтересами людей. З їх до-

помогою влада, особливо державна, може «купувати не тільки

окремих політиків, але й задобрювати цілі верстви населення».

Утилітарні засоби користуються владою для заохочення і для пока-

рання (зменшення зарплати недобросовісним працівникам та ін.).

Примусові засоби влади звичайно виступають як заходи адміністра-

тивного покарання, якщо не спрацьовують утилітарні. Нормативні

засоби влади включають засоби впливу на внутрішній світ, свідо-

мість, ціннісні орієнтації і норми поведінки людини, забезпечують

схвалення дій суб’єкта влади, прийняття його вимог. Якщо утиліта-

рні і примусові засоби влади впливають на реальні обставини і че-

рез них на поведінку людей, то нормативні засоби влади впливають

безпосередньо на свідомість і поведінку людей.

Важливішим сферам життєдіяльності суспільства властиві і

засоби влади: економічні, соціальні, політичні і культурно-

інформаційні.

Економічні засоби влади — це матеріальні цінності, необхідні

для суспільного виробництва і споживання (засоби виробництва,

родючі землі, корисні копалини, продукти харчування тощо).

Соціальні засоби влади — це здатність підвищення або зни-

ження соціального статусу або рангу, місця в соціальній страти-

159

фікації. Соціальні засоби влади збігаються з економічними засо-

бами влади. Так, багатство і прибутки — економічні засоби вла-

ди, але вони ж характеризують і соціальний статус (престиж, по-

сада, освіта, соціальне забезпечення тощо).

Культурно-інформаційні засоби влади: знання та інформація,

а також способи їх одержання та поширення — інститути науки

і освіти, засоби масової інформації та ін. В сучасних умовах

знання та інформація, вважає американський соціолог Олвін То-

ффлер, стають найважливішими засобами. В індустріально роз-

винутих країнах знання, через свої переваги (безкінечність, до-

ступність, демократичність), підкорили силу і багатство, стали

визначальним фактором функціонування влади. В процесі розви-

тку суспільства традиційні засоби влади — сила, багатство втра-

чають свій вплив, хоча і не зникають повністю. Дійсну дійову

владу набувають знання та інформація. Природно, в усіх країнах

знання та інформація відіграють не однакову роль і не мають пе-

реваг перед економічними, соціальними засобами влади, але до-

сить виразно проявляється в сучасному світі тенденція значимос-

ті знання та інформації як джерел влади.

Силові та інші засоби влади — це зброя та апарат фізичного

примусу, спеціально підготовлені люди. В державі їх ядром є ар-

мія, поліція (міліція, служби безпеки, суд та прокуратура) і їх ат-

рибути (будинки, спорядження, тюрми тощо). Силові засоби вла-

ди традиційно вважаються найефективнішим джерелом влади,

тому що вони здатні позбавити людину вищих цінностей: життя,

свободи, майна та ін. Практично суб’єктами влади (державою,

політичними партіями) застосовуються в комплексі різні засоби

влади. Але і сама людина — специфічний засіб влади. Люди —

це універсальний, багатофункціональний засіб влади, що створює

інші засоби влади. Людина — творець матеріальних благ (еконо-

мічні засоби влади) та інформації (культурно-інформаційні засо-

би влади), солдат і партієць (політичні засоби), людина, яка во-

лодіє знаннями і поширює їх тощо. Використання засобів влади

приводить в дію всі її компоненти, робить реальністю її процес,

що володіє методами та способами владарювання, можливістю

підкорення і покори та ін.

Дуже різноманітні і способи владарювання. Говорячи про на-

кази і покору, маємо на увазі певний тип впливу на поведінку ін-

ших осіб, який відмінний від того, що звичайно називають впли-

вом. Якщо радять студенту не пропускати занять, регулярно

засвоювати теоретичні знання, творчо працювати над першодже-

релами, критично ставитись до джерел тощо, і студент, послуха-

160

вшись поради, відвідує заняття, систематично працює над засво-

єнням знань та ін., то можна твердити, що студент рахується з

думкою співрозмовника і той так на нього впливає. Впливали на

студента аргументацією негативного і позитивного вибору. У та-

ких відносинах відсутні елементи наказу і підкорення, а, отже, і

елементи влади. Відсутні елементи влади у випадку, коли реко-

мендують кинути палити цигарки, попереджаючи, що йому за-

грожують тяжкі хвороби та ін. Навіть якщо рекомендація має фо-

рму наказу («негайно киньте палити цигарки!») вона є не що

інше, як тільки вказівка на те, що паління цигарок небезпечне для

здоров’я. По суті, не наказується і не забороняється, а лише

роз’яснюється курцю, що це небезпечно для його життя. В дорозі

на шляху деякі дорожні знаки показують і попереджають: най-

ближча ділянка шляху небезпечна і, отже, треба дотримуватись

особливої обережності. На відміну від них, є знаки, що заборо-

няють ті чи інші дії і за які під страхом певної санкції вимагають,

наприклад, обмеження швидкості до певної межі тощо. Тут слу-

жба, що поставила дорожній знак, користується правом влади у

ставленні до використання дороги і наказує їм рухатися із пев-

ною обмеженою знаком швидкістю. Якщо деякі дорожні при-

шляхові знаки попереджали про небезпеку, тобто впливали на

поведінку подорожніх, інформуючи їх про фактичне становище,

то забороняючі і обмежуючі знаки пропонували вже подорожнім

вести себе відповідно з певною, встановленою нормою. Але ще

не досить гадати, що є наявність відносин влади у випадку відда-

чі наказу, розпоряджень тощо. Має бути ще і обґрунтоване пере-

конання, що накази будуть виконуватись, що переконання не зу-

стріне заперечення, заборони та ін. Тут виникає деяка складність

у визначенні понять.

Звичайно ж, не завжди кожний, хто віддає накази відповідно

з нормами, що існують в суспільстві, має владу. Адже може ста-

тись так, що влада перетворюється в фікцію, якщо масово, по-

всюдно не виконуються накази, розпорядження та ін. Така ситуа-

ція свідчить, що той, хто віддає накази та ін., не має влади, або

його влада незначна, якщо тільки небагато з тих, хто одержав на-

кази, розпорядження вважає необхідним їх виконувати. Та буває і

таке становище, коли всі, кого стосуються накази, розпорядження

завжди і повністю їх виконують. Зрозуміло, вводячи елементи

покори наказами, розпорядженнями тих, хто здійснює владу,

вноситься і певний елемент відносності. Отже, ті чи інші накази,

розпорядження, вказівки, рекомендації виконуються в більшій

або меншій мірі. Без покори нема влади, але ця покора — явище