Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

141

перше, при формуванні основних понять суспільство, держава,

право, культура ураховувати їх всебічність: історизм, зв’язки те-

орії і практики тощо; по-друге, виявляти причетність відносин у

соціальній сфері, розгляд проблем можливості і дійсності, необ-

хідності і випадковості і у соціальних процесах; по-третє, місце і

роль цінностей у соціологічному пізнанні. Отже, наукове пізнан-

ня соціальної сфери здійснюється в трьох площинах: спільності,

необхідності та незалежності.

Теорія соціальних зв’язків

Відомий український правознавець, політолог Станіс-

лав Дністрянський у своїх наукових працях ґрунтовно сформу-

лював національно-державну концепцію, в основу якої покладена

оригінальна теорія суспільного зв’язку, та своє розуміння націо-

нальної ідеї. Виходячи з того, що за походженням держава і нація

мають спільний фактор — єдину територію, Станіслав Дністрян-

ський зазначав, що територіальний фактор нації має природное-

тичне, а держава — політичне походження. Соціальні зв’язки ви-

никають з необхідності задоволення людьми своїх потреб. З

найменш простих (родина) до найбільш складних (народ, держа-

ва) і розвиваються історико-соціальні зв’язки. Соціальними зв’я-

зками є також церква, покоління, суспільні класи, спільності лю-

дей. Наявність норм, що виникають з внутрішнього переконання

про взаємну залежність людей в процесі задоволення своїх по-

треб обумовлює успішне функціонування соціальних зв’язків.

Свою особливу мету і засоби її досягнення, своє особливе життя

має кожний соціальний зв’язок. Одна й та ж особа належить до

різних соціальних зв’язків, здійснює різні операції і дії, дотриму-

ється різних правил.

Політичні погляди Володимира Вінниченка

Володимир Винниченко (1880—1951 рр.) — таланови-

тий прозаїк, драматург, публіцист, політик, голова Генерального

секретаріату Центральної Ради і голова Директорії Української

народної республіки. Розроблена ним концепція державності

України ґрунтується на принципах соціалізму та федералізму. На

його думку, реальним ідеалом в існуючих умовах є автономія

України у складі Російської Федерації на принципах рівності,

взаємовигідних економічних зв’язків, збереження державної цілі-

сності Росії та України. Незалежність України неможлива, на-

142

самперед, через міжнародне положення України, оскільки, віді-

рвавшись від Росії, може попасти в залежність від іншої сильної

держави Заходу. Тому Україна має добиватися не політичної і

економічної незалежності від Росії, а ставитись до неї на взаємо-

вигідних умовах, у формі співдружності двох держав. Пізніше, в

праці «Відродження нації» Володимир Винниченко під впливом

реального політичного розвитку України переглядає свої погляди

стосовно союзу України та Росії на основі федерації. Почуття па-

нівної нації, що формувалося століттями у свідомості росіян, в

тому числі у свідомості «простих» людей — великоросів, швидко

не зникне. Почуття сервіризму, тобто плазування, прислужування

представникам, які підкорили українську націю, теж не вмирає

одразу. Отже, потрібно створити політичні умови, щоб допомог-

ти позбутися шкідливої спадщини. Такими умовами, доходить до

висновку Володимир Винниченко, має стати політична незалеж-

ність української нації. Отже, як політичний діяч Володимир

Винниченко еволюціонує від ідеї української культурно-націо-

нальної автономії у складі Російської федерації до відродження

ідеї української державності і незалежності. Та метою Володи-

мира Винниченка стала не сама державність, а відродження на-

ції, пробудження в народі національної гідності. Державність є

тільки засіб для досягнення мети.

У написаному в 1949 році «Заповіті борцям за визволення»

Володимир Винниченко, осмислюючи уроки української історії,

визначає роль української еміграції у творенні вільної, суверен-

ної України, вважає, що Українська держава є створена народом,

всією українською нацією в процесі великого перевороту в Росії.

Але існуюча українська державність не може задовольняти по-

треби національного відродження. Україна поки що не самостій-

на, а залежна від Росії, живе і береже в собі ідею незалежності,

щоб у слушний момент здійснити головну мету: створити суве-

ренну демократичну Україну.

Iдеї державності в працях соціологів та істориків

Один із теоретиків українського націоналізму Павло

Полтава в концепції самостійної України зазначав, що в незале-

жній Україні створюється такий соціально-політичний устрій, де

відсутнє гноблення людини людиною, антагоністичні класи та

соціальні сили, спільності, держава будується на принципах де-

мократизму і справедливості, єдності української нації. Українці

цінують і поважають усі народи — польський, російський та ін.,

143

прагнуть дружити і співробітничати з іншими народами, і націо-

нально-визвольний рух — органічна частка історичного процесу.

На думку Павла Полтави, ідея міжнародного співробітництва

може повністю реалізуватись лише за умови повного здійснення

самовизначення народу.

Оригінальну концепцію націології та націографії сформулював

український соціолог Ольгерд Бочковський — політичний діяч,

професор Української господарської академії в Подебрадах. Спи-

раючись на праці окремих мислителів Європи, Ольгерд Бочковсь-

кий визначив два фактори в процесі формування історичних наро-

дів: механічний та органічний (історичні-державні та неісторичні-

державні). Формування історичних народів і держав названо меха-

нічним тому, що вирішальною силою тут стала держава, а неісто-

ричних — органічним, бо творчими силами тут виступають гро-

мадські верстви суспільства, політично пасивні. Процес державо-

творення характеризувався хронологічно, географічно та з суспі-

льного боку. Дійсно, хронологічно історичні народи — Англія,

Франція, Росія творились швидше, порівняно з неісторичними.

Підкреслювалось велике значення демократії в формуванні націо-

нальних держав неісторичних народів, бо минали ієрархію феода-

лізму і одразу починали формуватися в демократичні. Самовизна-

чення як завершальний етап формування національної держави

означає політичне оформлення в суверенні національні держави,

що є запорукою повного і всебічного розвитку нації.

Український політичний діяч Кость Левицький (1859—1941

рр.) у своїх численних працях з історії України простежив ево-

люцію національної української ідеї, змістом якої вважав вимоги

свободи, суверенності українського народу, ставив вимогу

«утворення окремої руської політичної території з Галичини і

Буковини у Австро-Угорщині». Революційні події на початку ХХ

ст. конкретизували національну ідею у вимогу національно-

культурної автономії й проголошення Галичини П’ємонтом, на-

вколо якого б об’єдналися Українські землі, що привело до вису-

нення на початку ХХ ст. лозунгу «повної державної суверенності

всього з’єднаного українського народу».

Певний інтерес становить сформульована українським істори-

ком Степаном Томашівським концепція української державнос-

ті, що спиралась на три критерії — географічне становище

українських земель (особлива залежність від Чорного моря та

степу), процес формування української нації та становлення

української національної державності. Найбільш прийнятна для

українського народу форма правління — республіка. Причинами

144

ж втрати Україною державності вважались відсутність націона-

льної єдиної державної ідеї.

Заслуговують уваги і праці філософа, культуролога Дмитра

Чижевського, який з позицій філософії окреслив український на-

ціональний тип через систему рис психічного укладу українця: а)

емоціоналізм, сентименталізм, чутливість та ліризм, індивідуа-

лізм та прагнення до свободи, неспокій та рухливість; б) через

такі важливі моменти історичного розвитку національного харак-

теру як постійне тло української історії — природу України та іс-

торичні періоди — князівську добу та барокко; через світорозу-

міння видатних українських мислителів тощо.

Багато і плідно працював у галузі історії державності України

Дмитро Яворницький (1855—1940 рр.). В трьохтомній праці

«Iсторія запорізьких козаків» досліджує еволюцію українського

козацтва, Запорізької Січі, що протягом тривалого періоду вико-

нувала функції державного утворення у формі демократичної ре-

спубліки. Характерними рисами утворення є виборність старши-

ни, існування козацького кола (ради) як органу самоврядування

внутрішнього життя та відносин з сусідніми державами. На Січі

не існувало кріпацтва. Хоча й існувало розшарування на стар-

шинську верхівку, яка володіла хуторами, значними матеріаль-

ними цінностями та головну масу неімущих, найманих працівни-

ків. З погляду на розвиток української нації Запорізька Січ —

унікальне політичне і соціокультурне явище, визначний інститут

феодальної державності. Царизм, занепокоївшись зростанням се-

паратистських тенденцій на півдні імперії, став на шлях обме-

ження запорізьких козаків, прав і вільностей, а згодом ліквідував

Січ як соціально-політичний інститут українського народу.

Iсторії розвитку соціально-політичної думки і державності

України також багато уваги приділяв відомий історик, професор

Харківського університету Дмитро Багалій. У своїх працях з іс-

торії Слобожанщини зокрема висвітлив історію і розвиток само-

управління в сільських громадах Слобожанщини. В питаннях

розвитку української державності наголошував на необхідності

встановлення рівноправних, взаємовигідних відносин між Украї-

ною та Росією.

В 20—30-х роках ХХ ст. розвиток вітчизняної політичної со-

ціології не припинявся, хоча йшов неоднозначно. Соціально-

політичні дослідження велись з позицій марксизму, перемігшого

пролетаріату, в умовах повної інтегрованості в радянську полі-

тичну науку. Та все ж на розвиток соціально-політичної думки в

Україні відчутний вплив мала світова соціологія, зокрема, соціо-

145

логічні школи США та Західної Європи, де процес дальшого роз-

витку соціологічних знань через певні історичні умови йшов ін-

тенсивніше. У перші роки Радянської влади в Україні здійсню-

ється інституалізація політичної соціології, створюються соціально-

політичні наукові та навчальні заклади, ведуться теоретичні та

прикладні дослідження, дискусії з актуальних проблем тощо. То-

ді ж у Всеукраїнській академії наук зосереджується наукова і на-

уково-видавнича діяльність з соціально-політичної та суспільст-

вознавчої проблематики. З трьох відділів Академії наук саме

соціально-економічний мав спеціальну кафедру політичної соці-

ології, очолювану Богданом Кістяковським (1918—1920 рр.), пі-

зніше кафедру очолив марксист Степан Семківський. В підпо-

рядкуванні соціально-економічного відділу перебувала також,

зокрема, соціологічна комісія. Проблемами соціології тоді займа-

лися й інші відділи та підрозділи Академії. Комісія соціальної

політики досліджувала вплив народногосподарських процесів на

інтереси робітників і селян. Плідно працював в галузі соціології

академік Олександр Гіляров. Тоді ж, в 20—30-х роках виходили

«Записки соціально-економічного відділу», окремі публікації по-

рушували проблеми соціології (статті М. Туган-Барановського,

С. Дністрян-ського, О. Гілярова та ін.). Для розширення соціоло-

гічних студій та пожвавлення їх діяльності багато зробив, повер-

нувшись в 1924 р. в Україну, Михайло Грушевський. Його при-

хильники Йосиф Гермайзе, Петро Климейко, Катерина Грушев-

ська та ін. активно досліджували різноманітні питання з соціоло-

гії. Ще в 1919 році в еміграції Михайло Грушевський створює

Український соціологічний інститут, що плідно займається про-

блемами соціального життя в Україні, в підготовці досвідчених

науковців з різних галузей соціології та ін. Уже в 1924 році в

Академії наук відкрито науково-дослідну кафедру історії Украї-

ни, яку очолив Михайло Грушевський. В 1925 році створюється

асоціація культурно-історичного досліду. Розвитку соціології в

Україні сприяла і діяльність історичної секції Академії наук. I

лише в 80-х роках ХХ ст. з початком революційного оновлення

суспільства змінюється ставлення до соціології, науки про полі-

тику та ін., усвідомлюється зростаюча потреба в їх дослідженнях

тощо. На початку 90-х років в системі Академії наук створюють-

ся інститут соціології, інститут національних відносин та політо-

логії та ін.

З 90-х років ХХ ст. дедалі ретельно аналізується національна

ідея. Пояснюється така ретельна увага до національної ідеї на-

станням нового етапу в політичній історії України, з розгортан-

146

ням формування демократичної держави, що вимагають зовсім

нового філософського осмислення національної ідеї, з урахуван-

ням історичних і геополітичних змін. Без національної ідеї і ком-

плексу політичних ідей жодне суспільство неможе функціонува-

ти як органічна цілісність. Оптимальний національно-державний

устрій здійснення етнополітики і взаємодія етнонаціональних

меншин сприяють розбудові національної держави. В сучасній

науці про політику виділяються дві позиції у з’ясуванні націона-

льної ідеї. Перша. Повністю сформована політична традиція, де

переважає позитивне сприйняття національної ідеї. Друга. На

відміну від ідеології, національна ідея не тільки теорія або набір

абстрактних суджень, а сфера детеоретичного уявлення найтіс-

ніше перегукуються з масовою повсякденною свідомістю. Приді-

ляється багато уваги проблемам соціально-політичного розвитку

українського суспільства, розбудові держави, єдності української

нації. Оптимальною ідеєю державного устрою України є унітар-

на, децентралізована держава з широкими повноваженнями регі-

онів, розвинутим самоврядуванням. Політика національних від-

носин в Україні ґрунтується на тому, що Україна — політична

держава і український народ не має іншого місця, окрім своєї рі-

дної землі, на якій має повне право на державне і національно-

культурне самовизначення. Національне і культурне самовизна-

чення української нації — реальність сучасного демократичного

перетворення суспільства і створення правової держави. Суве-

ренність, незалежність, демократичність держави Україна — ва-

жливий фактор просування по шляху демократизації суспільно-

політичного життя.

ІТЕРАТУРА

Борисенко Б. И. Социально-экономическое развитие Лево-

бережной Украи-ны во второй половине ХVII в. — К., 1986.

Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса. — М., 1983.

Волощенко А .К. Суспільно-політичний рух на Україні (70-

і — початок 80-х років ХIХ ст.). — К., 1972.

ГолобуцкийВ. А. Запорожское козачество. — К.,1957.

Грушевский М. С. Очерки истории украинского народа. —

К., 1990.

Драгоманов М. П. Положение и задачи науки древней исто-

рии // Избранные произведения. — К., 1991.

Винниченко В. Відродження нації: В 3-х частинах. — Київ-

Відень, 1920.

Полтава П. Концепція самостійної України і основи тенде-

нції політичного розвитку сучасного світу. — Львів, 1991.

147

Липинський В. Україна на переломі. Замітки до історії

українського будівництва. — Відень, 1920.

Черныш Н. З історії розвитку соціології в Україні. — Львів,

1995.

Ручка А. А., Танчер В. В. Курс історії теоретичної соціоло-

гії. — К., 1995.

ПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ

♦ Піднесення суспільно-політичної думки в Україні.

♦ Iдеї Відродження. Соціально-політичні концепції в Киє-

во-Могилянській академії.

♦ Проблеми демократії, державності і політичних відносин

у суспільній думці України другої половини ХIХ — першої

половини ХХ ст.

♦ Політичні концепції про державність і демократію почат-

ку ХХ ст. в Україні.

148

Ðîçäië 2

ПОЛІТИЧНА ВЛАДА

І ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА

ВЛАДА — ЯВИЩЕ СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ

1. ПОНЯТТЯ ТА СТРУКТУРА ВЛАДИ. ВЧЕННЯ ПРО ВЛАДУ

Визначення поняття влада

В чому ж таємниця влади? В чому її привабливість?

Чому заради влади люди жертвують всім — честю, свободою,

добрим іменем, дітьми, життям? Iсторія свідчить: кожний, хто

рвався до трону, шукав свого: один — багатства, другий — поче-

стей, третій — права вершити долю людей, четвертий прагнув

змінити світ... I майже всі вели боротьбу за владу. Філософ Поль

Буаст говорив, що «споруджують олтарі богам, властям, свободі

для того, щоб зійти на них і владарювати», а політолог Джон

Мілль твердив, що «властолюбство і свободолюбство постійно

антагоністичні. Де найменша свобода, там пристрасть власто-

любства найнахабніша і нерозбірлива».

Влада є одним з фундаментальних початків людського суспі-

льства. Слово влада — від грецьк. — панувати, управляти, воло-

діти. Влада — право і можливість розпоряджатись чимось і ки-

мось, підкоряючи своїй волі. Коли американського президента

Річарда Ніксона спіймали на брехні стосовно скандальної події в

готелі «Уортергейт», спалахнула політична криза і, не чекаючи

процедури відречення президента від посади конгресом, Річард

Ніксон пішов у відставку. Чому на такий крок іде людина, яка є

главою держави? Адже президент мав переважну законність, си-

мвол суверенітету великої держави, в його руках зосереджені ва-

желі і механізми управління, але Річард Ніксон не дає відчути су-

спільній думці свою владу, а покірно йде у відставку? Влада —

це здатність конкретних лідерів змусити підкорятися собі. Та

сприймаючи владу лише як потенціал примусу і насилля, не мо-

149

жна зрозуміти, чому в історії сучасного суспільства можливі і та-

кі парадокси. Якщо міра законності — показник ступеня поваги

суспільства до уряду, а забезпечення суверенітету — показник

поваги до держави, то влада — це повага конкретного політично-

го лідера, її здійснюючого, повага народу.

Влада — організована і регулятивно-контролююча основа по-

літики, одне з найважливіших і найстародавніших політичних

знань управління суспільством, культурною діяльністю, конкрет-

ним життям людини. Влада, безперечно, — засіб здійснення по-

літики. Влада має універсальну властивість: загальність — функ-

ціонування в усіх сферах суспільних відносин і політичних

процесах, здатність проникати в усі види діяльності, пов’язувати

людей, і протиставляти суспільні верстви та групи, має єдиний

принцип діяльності — командування в різних його формах (роз-

порядження, наказ, переконання та ін.). Влада є скрізь, де є стійкі

об’єднання людей: в сім’ї, виробничих колективах, різноманітних

організаціях і установах, в усій державі.

Поняття влади взагалі, поняття політичної влади зокрема, по-

яснюється по-різному, буденно, побутово і науково. Буденно,

в повсякденному житті говоримо про владу батьків над дітьми,

про владу над людиною сил природи, під пануванням яких перебу-

ває, поки не зуміє підкорити їх, про владу держави над громадя-

нами та ін. Це найрізноманітніші поняття влади, що часто між

собою мають мало спільного. Слово влада в буденному вживанні

визначається і як суспільні відносини і установи (дійсну владу в

місті має міська Рада та ін.). Тому-то, влада стає особливим ви-

дом суспільних відносин — відносин влади. Їм властиві цілесп-

рямований вплив суб’єкта влади або виконавця владних функцій

на об’єкт влади, причому владний вплив є тільки тоді, коли

об’єкт і суб’єкт влади перебувають у відносинах панування і під-

корення. Джерело будь-якої влади — реальне панування однієї

частини явища над іншою. Саме ж поняття влада — стародавньо-

грецьке — органічно зв’язане з поняттям володіння майном.

Влада означає один з атрибутів приватної власності. Поняття

влада надто широке, полісемантичне, має багато відтінків і нюа-

нсів. Iснують в науці найрізноманітніші визначення влади. Пояс-

нюється це складністю, багатоаспектністю самого явища суспі-

льного життя — влади. Кожне з визначень влади звичайно

акцентує увагу на тій або іншій стороні, на окремих проявах вла-

ди в повсякденному житті.

По-перше, з точки зору мети визначення, влада характеризує

здатність досягнення поставленої мети, одержання намічених

150

результатів. Англійський політолог Бертран Рассел відмічає, що

«влада може визначатись як реалізація наміченої мети». Визна-

чення влади, з точки зору мети, дається досить широко, розпо-

всюджується не тільки на відносини між людьми, але й на взає-

модії людини з навколишнім світом (кажуть про владу людини

над природою). Та визначення влади з точки зору мети відобра-

жає лише одну її сторону, лише один з її аспектів.

По-друге, влада розглядається як особливий тип поведінки, за

яким одні люди командують, інші підкоряються. З позиції поведі-

нки людини підхід до визначення влади індивідуалізує розуміння

влади, зводить її до взаємодії реальних осіб, звертаючи особливу

увагу на суб’єктивні мотиви влади. Американський політолог Га-

рольд Лассуелл відмічає, що початкові імпульси для виникнення

влади дає властиві індивідам прагнення до влади і володіння полі-

тичною енергією. У владі людина бачить засіб поліпшення життя,

надбання багатства, завоювання престижу, свободи, безпеки тощо.

Влада — самомета. Її володар має можливість мати насолоду нею,

творити, що заманеться, незважаючи ні на що.

По-третє, з позицій психології влада розглядається як індиві-

дуальна поведінка. Не обмежуючись тлумаченням змісту і суті во-

лі до влади, як її джерела, Гарольд Лассуелл звертався до психо-

аналізу, намагаючись з’ясувати психологічні основи волі до влади,

визначав прагнення до влади як прояву, сублімації, тобто підне-

сення подавленого лібідо, що підтверджує трансформацію потягу

переважно чуттєвого або ж психічну енергію взагалі (Зігмунд

Фрейд, Карл Юнг). Прагнення до влади і особливо оволодіння нею

виявляє функцію суб’єктивної компенсації фізичної або духовної

неповноцінності. Влада виникає як взаємодія волі до влади одних і

готовності до підкорення, добровільного рабства — інших. У пси-

хіці людини, вважає Зігмунд Фрейд, є структури, що роблять її

схильною до віддання переваг свободі від рабства заради особис-

тої захищеності і заспокоєння за допомогою любові до володаря.

Психологічний підхід до визначення влади допомагає виявити ме-

ханізми мотивів влади як командування і підкорення.

По-четверте, існує і системний, структуралістський підхід

до визначення влади. Такий підхід протилежний підходу з позиції

поведінки людини і психологічному баченню влади. I якщо при

підході з позиції поведінки людини і психології визначення вла-

ди виходять з розуміння влади знизу вгору, від індивідів до сус-

пільства, реальним проявом влади, то системний підхід у визна-

ченні влади виходить з похідності влади, а тлумачення її

випливає не з індивідуальних відносин, а соціальної системи як