Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

201

адміністрацій призначаються і звільняються з посади Президен-

том за поданням Кабінету міністрів. За період здійснення повно-

важень державні адміністрації відповідальні перед Президентом і

Кабінетом міністрів та підконтрольні органам виконавчої влади

вищого рівня. Місцеві державні адміністрації також підзвітні і

підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм від-

повідними районними або обласними радами народних депута-

тів. Рішення голів місцевих державних адміністрацій, що супере-

чать Конституції та законам України, іншим актам законодав-

ства, можуть відповідно до закону бути скасовані Президентом

або головою місцевої адміністрації вищого рівня.

У взаємодії місцевих державних адміністрацій з відповідними

радами важливим положенням є те, що обласна чи районна рада

може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної

адміністрації, на підставі чого Президент приймає рішення і дає

обґрунтовану відповідь. Якщо ж недовіру голові районної чи об-

ласної державної адміністрації висловили дві третини від складу

відповідної ради, то Президент приймає рішення про відставку

голови місцевої державної адміністрації. Найважливішими функ-

ціями місцевих державних адміністрацій, зокрема, є забезпечен-

ня: виконання Конституції та законів України, актів Президента,

Кабінету міністрів, інших органів виконавчої влади; законності і

правопорядку; додержання прав та свобод громадян; виконання

державних та регіональних програм соціально-економічного та

культурного розвитку, програм охорони довкілля та ін.; підгото-

вки та виконання відповідних бюджетів. Члени Кабінету мініст-

рів, керівники центральних та місцевих органів виконавчої влади

не мають права суміщати службову діяльність з іншою роботою,

крім викладацької та наукової у позаробочий час, входити до

складу керівного органу чи наглядової ради підприємства, що

має на меті одержання прибутку. Статус органів виконавчої вла-

ди, тобто організація, повноваження і порядок діяльності Кабіне-

ту міністрів, інших центральних та місцевих органів виконавчої

влади визначаються Конституцією та законами України.

3. С

УДОВА ВЛАДА

Судова влада (поряд із законодавчою та виконавчою) є

однією з трьох гілок державної влади, необхідною умовою реалі-

зації принципу поділу влади у демократичній правовій державі,

покликана запобігти можливості змови або протистояння двох

202

інших гілок влади, створювати перепони виникненню диктатури

у її тоталітарній або авторитарній формах.

Основними функціями судової влади є конституційне, адміні-

стративне, цивільне, кримінальне та ін. судочинство у формі роз-

гляду і вирішення судами відповідних справ. З одного боку, суд

регулює конфліктні ситуації у суспільстві, чим підтримує право-

порядок, додержання норм Конституції усіма громадянами та су-

спільними інститутами, з іншого, маючи виключне право тлума-

чення конституційних норм, суд визначає політичні організації та

форми політичної діяльності. Щоб виконати цю досить складну

функцію, суд має займати автономне становище до органів дер-

жавної влади й управління. Забезпечується це високими кваліфі-

каційними вимогами, порядком призначення суддів.

У США федеральні судді призначаються президентом за зго-

дою Сенату, у Франції — президентом, у Великобританії — мо-

нархом за поданням прем’єр-міністра або лорд-канцлера. Полі-

тична самостійність суддів забезпечується гарантованістю їх

перебування на посаді. Британські судді вищих судів можуть бу-

ти зміщені тільки на вимогу обох палат парламенту, у Сполуче-

них Штатах потрібно застосувати досить складну процедуру ім-

пічменту судді, у Франції проголошено незамінюваність суддів.

Особливо важливу роль у межах судової влади має інститут

конституційного нагляду, що стежить за відповідністю законів і

актів управління національним конституціям. У Франції і Німеч-

чині створені спеціальні органи — відповідно, Конституційну

раду та Федеральний конституційний суд. Якщо Конституційна

рада лише здійснює вищу юрисдикцію політичного характеру, то

Федеральний конституційний суд має більше повноважень, беру-

чи участь у вищому державному управлінні. Рішення обох орга-

нів стосуються принципових питань політичного життя, є

обов’язковими для всіх. Конституційний нагляд у США здійснює

Верховний суд (вища інстанція), федеральні окружні апеляційні

суди та вищі суди штатів у межах концепції стримувань і проти-

ваг трьох гілок влади, що спрямована на блокування політичного

екстремізму. Верховний суд має право у кожному конкретному

випадку анулювати закони, що не відповідають Конституції Спо-

лучених Штатів, так само, як і акти федеральної адміністрації.

Судова система кожної країни утворюється, як правило, на основі

принципу поділу державної влади відповідно до функцій право-

суддя та з урахуванням інших вагомих чинників — державного

устрою, територіального поділу, правової системи країни, її тра-

дицій тощо.

203

Основними принципами правосуддя у більшості країн світу є:

незалежність судів і суддів та підпорядкування їх лише націона-

льній Конституції і законам; рівність громадян перед судом і за-

коном; право громадян на кваліфіковану юридичну допомогу; до-

вічність (безстроковість) обрання або призначення суддів;

загальність судочинства; поєднання колегіальних та одноособо-

вих засад у розгляді і вирішенні справ; державна мова судочинс-

тва; недоторканність суддів; гласність судочинства; презумп-

ція невинності; неприпустимість зворотної сили закону тощо.

Порядок розгляду справ у суді називається судовим процесом.

Кожний вид судового процесу — конституційний, адміністра-

тивний, цивільний, кримінальний та ін. — складається з ряду ста-

дій. Здійснення судочинства регулюється процесуальним законо-

давством: цивільно-процесуальним, кримінально-процесуальним

тощо. Зі справ, що розглядаються і вирішуються судом, вино-

сяться вироки, рішення, ухвали. Вироки — звинувачувальні або

виправдальні — виносяться з кримінальних справ, з інших справ

виносяться рішення і ухвали.

У відповідності із діючим законодавством, судову владу в

Україні здійснюють виключно суди. Судову систему як систему

спеціальних державних органів, що здійснюють судову владу,

становлять Конституційний суд України, загальні та арбітражні

суди. Створення надзвичайних або особливих судів у мирний пе-

ріод не допускається, їх створення і діяльність у воєнний період

регулюються законами.

Конституційний суд України є єдиним органом конституцій-

ної юрисдикції, завданням якого є гарантування верховенства

Конституції як Основного Закону держави на всій території

України. Конституційний суд також належить до принципово но-

вих державних інстанцій незалежної України, почав приймати

конституційні подання і конституційні звернення до розгляду

лише з 1 січня 1997 року. Конституційний суд складається з 18

суддів, яких порівну (по 6) призначають Президент, Верховна

Рада та з’їзд суддів України. Такий порядок призначення суддів

введено у деяких інших країнах (Болгарія, Iталія). Проте призна-

чення третини складу Конституційного суду саме найвищим ор-

ганом суддівського самоврядування — з’їздом суддів, є унікаль-

ним у світовій державно-правовій практиці явищем.

Традиційним повноваженням Конституційного суду є вирі-

шення питань конституційності (відповідності Конституції Украї-

ни) певного кола правових актів: законів та інших актів Верхов-

ної Ради, актів Кабінету міністрів та актів Верховної Ради Авто-

204

номної республіки Крим. Поширеними є повноваження Консти-

туційного суду вирішувати питання про відповідність Конститу-

ції діючих міжнародних договорів України або тих міжнародних

договорів, що вносяться до Верховної Ради для надання згоди на

їх обов’язковість.

Досить звичайним є повноваження Конституційного суду

вирішувати питання про додержання конституційної процедури

розслідування і розгляду справи про усунення з поста Президе-

нта в порядку імпічменту. Конституційний суд України об’є-

ктивно визначає відповідність процедурі дій (або відсутність

дій) органів і посадових осіб, визначених Конституцією. Що ж

до повноважень, які характеризують виключно вітчизняний до-

свід, то до них віднесено, насамперед, надання висновку про

відповідність законопроекту про внесення змін до Конституції

України вимогам її статей 157 і 158. Основний Закон допускає у

такому випадку лише матеріальний контроль, тобто контроль за

конституційністю змісту законопроекту. Наведене повноважен-

ня практично не має аналогів у європейській практиці консти-

туційної юрисдикції.

На відміну від органів конституційної юрисдикції в інших

державах, у складі яких є територіальні автономії, Конституцій-

ний суд України уповноважений не тільки вирішувати питання

конституційності правових актів представницького органу авто-

номії (Верховної Ради Автономної республіки Крим), а й визна-

вати його дії або відсутність необхідних дій такими, що порушу-

ють Конституцію і закони України. Верховна Рада України на

основі відповідного висновку Конституційного суду може дост-

роково припинити повноваження представницького органу авто-

номії. За Конституцією, найвищим судовим органом системи су-

дів загальної юрисдикції є Верховний суд України. У

відповідності з нормами Основного Закону, голова Верховного

суду України обирається і звільняється з посади Пленумом Вер-

ховного суду таємним голосуванням. Судді обираються Верхов-

ною Радою України. Верховний Суд України діє у складі плену-

му Верховного суду, судової колегії в цивільних справах, судової

колегії в кримінальних справах і військової колегії. Як найвищий

судовий орган держави, Верховний суд здійснює нагляд за судо-

вою діяльністю загальних судів; у передбачених законодавством

випадках розглядає справи як суд першої інстанції, у касаційному

порядку, в порядку нагляду та у зв’язку з нововиявленими обста-

винами. Верховний суд України узагальнює судову практику,

виносить матеріали узагальнення на розгляд Пленуму Верховно-

205

го суду, який у своїх постановах дає роз’яснення застосування

судами законодавства в процесі судочинства.

Обласні і прирівняні до них суди є апеляційною інстанцією у

справах, розглянутих у першій інстанції районними (міськими)

судами, і розглядають ці справи колегіальним складом суддів у

судових колегіях в цивільних, адміністративних і кримінальних

справах. Розглядають у першій інстанції кримінальні справи про

злочини, за які може бути призначена виняткова міра, та злочини,

вчинені окремими посадовими особами, для чого створюються

суди присяжних.

Районні (міські) суди розглядають як суди першої інстанції усі

цивільні та адміністративні справи одноособово та кримінальні

справи одноособово або колегіально у складі трьох професійних

суддів. У судах районного (міського) рівня застосовується спеці-

алізація суддів. Відповідно до законодавства України про судо-

устрій, військова колегія Верховного суду України здійснює на-

гляд за судовою діяльністю військових судів, що діють у

Збройних силах України.

Здійснюючи правосуддя, суди захищають права і законні інте-

реси громадян, юридичних осіб і держави. Суди є незалежними у

своїй діяльності, підпорядковуються тільки закону. Будь-яке

втручання у здійснення правосуддя забороняється. Судові рішен-

ня не підлягають перегляду інакше, як судом, і у встановленому

законом порядку. Судді є недоторканними, незалежними і підпо-

рядковуються тільки закону. Судовий нагляд за законністю судо-

вих рішень загальних і арбітражних судів здійснюється, відпові-

дно, Верховним судом України та Вищим арбітражним судом

України. Держава забезпечує фінансування та належні умови для

функціонування судів і діяльності суддів.

Обов’язковою умовою формування в Україні демократичної

правової держави, здійснення реального верховенства права є

проведення судово-правової реформи, основним завданням якої

повинно стати становлення сильної, дійсно незалежної при здій-

сненні функцій судової влади, здатної на підставі закону реально

вирішувати завдання, що стоять перед правосуддям України.

Найважливішою умовою успішного здійснення судово-правової

реформи є подальші зміни у судовій системі, в органах попере-

днього розслідування, прокуратурі, чітке визначення компетенції

міністерства юстиції, міністерства внутрішніх справ, служби без-

пеки України та їх органів на місцях.

Реформування судової системи України, почате за Концепці-

єю судово-правової реформи (28 квітня 1992 року), дало певні ре-

206

зультати. Але реалізація визначальних положень цієї Концепції

дедалі більше гальмується. Деякі положення потребують уточ-

нення. Здійснення реформи втрачає ефективність внаслідок її

слабкого матеріально-технічного забезпечення. Соціально-право-

ві реальності України зумовлюють потребу перегляду значної кі-

лькості положень реформи, визначених ще на старті державно-

політичної незалежності.

Потреба у новому судоустрої України диктується рядом при-

чин: по-перше, необхідністю забезпечення реальної незалежності

суддів при розгляді справ від впливу виконавчої, законодавчої

влад, окремих громадян, підпорядкування суду виключно закону.

Створення відповідних гарантій незалежності, в тому числі й тих,

що належать до регламентації статусу суддів. Достатнє фінансове

та матеріально-технічне забезпечення діяльності судової системи.

По-друге, необхідністю забезпечення максимальної доступності

суддів населенню, необхідність забезпечення рівного права гро-

мадянам та юридичним особам на реальний захист їх прав і за-

конних інтересів. Необхідністю забезпечення рівності усіх сторін

перед законом і судом, надання рівних прав і обов’язків усім уча-

сникам процесу, виключення жодної переваги будь-кого з них,

диспозитивність і змагальність сторін у судовому процесі.

По-третє, практична реалізація в практиці судочинства презу-

мпції невинності: обвинувачений повинен вважатися невинним,

доки вина не буде доведена відповідно до закону і визначена су-

довим вироком, який набрав чинності. Реальна можливість на-

дання безкоштовної юридичної допомоги малозабезпеченим гро-

мадянам за рахунок держави. Реальна можливість надання

сторонам права апеляційного і касаційного оскарження судового

рішення, неприпустимість винесення вироків і рішень у цивіль-

них справах, які неможливо оскаржити.

По-четверте, практична диференціація форм попередніх розслі-

дувань і судочинства, в том числі з урахуванням ступеня тяжкості

злочину. Фактичний розгляд у судах справ суддями одноособове,

колегіями професійних суддів, а також судом присяжних. Необхід-

ність судового контролю за правомірністю процесуальних рішень

слідчих органів і органів дізнання, які обмежують конституційні

права громадян. Необхідність відшкодування шкоди особам, які по-

терпіли від злочинів, за рахунок держави.

Здійснення судово-правової реформи потребує дальшого змі-

цнення і чіткого визначення ролі Міністерства юстиції та його

органів. У відповідності з діючим законодавством повноваження

Міністерство юстиції України здійснює: кадрове, організаційне

207

забезпечення діяльності судів (крім Верховного Суду і Вищого

господарського суду), органів і установ юстиції; бере безпосере-

дню участь у реалізації положень судово-правової реформи; ор-

ганізує професійну підготовку та підвищення кваліфікації суддів,

фахівців органів і установ юстиції; забезпечує збір та опрацю-

вання статистичних даних у сфері боротьби із злочинністю та

правопорушеннями, веде й аналізує судову статистику; здійснює

організаційне забезпечення діяльності експертних установ; здій-

снює керівництво державною виконавчою службою, державними

нотаріальними конторами, органами реєстрації актів громадянсь-

кого стану; веде державну реєстрацію і проводить експертизу но-

рмативних актів міністерств і відомств України, місцевих органів

державної влади і самоврядування, що стосуються прав і закон-

них інтересів громадян; реєструє об’єднання громадян і політичні

партії, юридичних осіб, включаючи суб’єктів підприємницької

діяльності; реєструє приватних нотаріусів; здійснює контроль за

діяльністю Української нотаріальної палати; розробляє проекти

нормативних актів, систематизує законодавство України та ін. На

Міністерство юстиції покладається керівництво пенітенціарними

установами (крім їх охорони), службами виконання покарань, не

пов’язаних із позбавленням волі, реєстрація в’їзду в Україну і

виїзду з неї, перебування в Україні іноземних громадян і осіб без

громадянства, паспортна служба, а також підготовка кадрів для

виконання вищезазначених функцій.

У побудові сучасної судової влади важливе місце займає адвока-

тура. Реформування адвокатури має на меті перетворення її на єди-

ний демократичний професійний правозахисний інститут відповід-

но до міжнародних норм і стандартів адвокатської професії і прав

людини в напрямі посилення ролі адвокатури у захисті конститу-

ційних прав та свобод громадян. В Україні створюється єдина Наці-

ональна палата адвокатів, в яку об’єднуються розрізнені адвокатські

фірми, колегії, консультації, приватно практикуючі адвокати, що

забезпечить цілісність адвокатури, досконалий механізм виконання

покладених на неї завдань. Запроваджується державна реєстрація

Міністерством юстиції усіх адвокатів і адвокатських об’єднань,

створюється Єдиний реєстр адвокатів, які займаються адвокатською

діяльністю. Розширюється участь адвокатів у захисті прав грома-

дян, зокрема тих, що затримуються правоохоронними органами, а

також у представництві інтересів потерпілих від злочину.

Отже, зміни у системі судової влади України — об’єктивний

процес, продиктований масштабними явищами національного

державотворення.

208

ЛІТЕРАТУРА

Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. — К.:

2000.

Верховна Рада України: парадигми і парадокси. — К.: 1996.

Журавський В. Керівні органи Верховної Ради України //

Держава і право: Збірник наукових праць. — Випуск 9. —

К., 2001.

Мелащенко В. Конституційне право України. — К., 1994.

Шаповал В. Зарубіжний парламентаризм. — К., 1993.

Концепція судово-правової реформи. — К., 1992.

ПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ

♦ В чому суть і роль законодавчої влади?

♦ Що таке виконавча влада, яка її роль в суспільному житті

держави?

♦ Яку роль відіграє судова влада?

209

ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

Починаючи з 50-х років ХХ ст., у політичній науці ши-

роко розповсюджується поняття політична система. Сама поява

терміна відображає серйозні зміни, що сталися в політичній сфе-

рі, політичних відносинах, політичних явищах. До політичних

відносин включено багато суб’єктів. Суб’єкти політики є індиві-

дуальні та колективні, інституційно, організаційно оформлені і

неінституційні, але всі вони взаємозв’язані і створюють стійку,

цілісну сукупність відносин — політичну систему. Отже, полі-

тична система є сукупність відносин з приводу участі в полі-

тичній владі, в реалізації проблем політичної сфери. Політична

система — складна, розгалужена сукупність різних політичних

інститутів, соціально-політичних спільностей, форм взаємодії і

взаємовідносин між ними, в яких реалізується політична влада,

регулюються взаємовідносини соціальних спільностей, класів,

верств, націй, держав і забезпечується існування суспільства в

умовах певного соціального порядку, стабільності. Введення по-

няття політична система до соціально-політичного обігу і широ-

ке розповсюдження у другій половині ХХ ст. стало реакцією на

емпіризм і неспівставлюваність політичної картини світу.

1. С

УЧАСНІ ТЕОРІЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

Визначення політичної системи

Констатацїї, що політичні відносини системні і що

влада внутрішньо центрує їх, не досить для розуміння політики

як реальності. Адже політика належить до найскладніших і осно-

вних суспільних утворень. I хоча поняття політика звичне і міцно

увійшло в науковий обіг і повсякденний лексикон, все ж надто

важко визначити, як виділити політичні відносини з сукупності

суспільних відносин. Є багато тлумачень, пояснень і визначень

політики: політика є мистецтво можливого; політика — наука

державного управління; політика — економіка в дії; політика —

мистецтво, яке прямим плетінням об’єднує права мужніх і розсу-

дливих людей, насичуючи або збагачуючи їх життя одностайніс-

тю і дружбою, створює найпрекраснішу з тканин та ін., — все це

обумовлене багатогранністю самого соціального явища і, відпо-

210

відно, складністю його пізнання. Політика є сфера відносин між

різними соціальними спільностями людей — класами, націями,

соціальними групами і верствами. Виникнення політики обумов-

лене соціальною, етнічною, релігійною диференціацією суспільс-

тва. В політиці відображаються докорінні, довготривалі інтереси

різних соціальних спільностей, пов’язані з задоволеннями їх по-

треб. Політика виступає інструментом регулювання, співпідко-

рення або примирення інтересів з метою забезпечення цілісності

суспільного організму. Політика — це сфера взаємодії різних со-

ціальних спільностей людей, форма спілкування, спосіб колекти-

вного існування людей та ін.

У процесі вивчення політики, політичної сфери, політичних

відносин, політичної системи в соціальній філософії, в політич-

ній науці сформувались певні підходи. Кожний з підходів під пе-

вним кутом зору розглядає політичні відносини, поглиблюючи

розуміння механізму, за допомогою якого приймаються та реалі-

зуються в суспільстві авторитетно-владні рішення, різні юридич-

ні акти і документи.

У вивченні механізму політичної системи є два основні підхо-

ди: інституціональний та системний. З середини ХХ ст. викори-

стання системного та структурно-функціонального методів ана-

лізу політики, визначення суті політичних відносин відкрило

широкі можливості формування теорії політичної системи. Тоді в

США, ряді країн Європи поява таких методів та підходів до ана-

лізу політики, політичних відносин, політичних процесів та

явищ, визначення політичної системи та її суті викликала своєрі-

дний протест соціологів, політологів. З позицій біхевіоризму

вважалося, що політика — дія людей в політичному житті, а не

різні види політичних інститутів та владних структур, через які

діють люди, і, по-перше, розглядали політичну поведінку особи,

соціальних спільностей — основний об’єкт політики; по-друге,

для розкриття суті і змісту політичної діяльності особи, соціаль-

ної спільності широко використовувались статистичні та кількіс-

ні формулювання; по-третє, розроблялись теорії, здатні з’ясу-

вати, розкрити суть політичних подій, явищ, їх зміст, напрямок та

ін. Для дослідження політики, політичних відносин, визначення і

розкриття суті понять політичної системи в межах поведінківсь-

кого підходу широко використовуються системний, інституціо-

нальний та структурно-функціональний підходи.

Iнституціональний підхід дає можливість розглядати політич-

ну систему як сукупність державних і недержавних інститутів

соціальних і правових норм, за допомогою яких реалізуються по-