Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

351

політичне життя включає безліч різноманітних взаємозалежних і

разом з тим автономних соціальних і політичних партій, органі-

зацій, груп, настанови, ідеї та програми яких постійно порівню-

ються у змаганні, конкурентному суперництві між собою. Полі-

тичний плюралізм нерозривно пов’язаний із плюралізмом куль-

турним, що стверджує право кожної людини дотримуватися

будь-яких поглядів і проповідувати їх, повагу до інакомислення,

принципи дискусій і компромісу в політичному процесі.

Традиція політичного плюралізму йде від античності, але ши-

роке розповсюдження та систематичне обґрунтування плюралізм

одержує в період становлення буржуазних суспільно-політичних

систем. Доктрина політичного плюралізму віддає перевагу інди-

віду та соціальній групі, вважаючи їх первинними в політичній

структурі та державі. Плюралістична система тяжіє до децентра-

лізації, до різноманітності центрів влади, що в ідеалі розподіля-

ється між суспільними групами. Жодна окрема організація не

може і не повинна представляти все суспільство та нав’язувати

свою владу. Суспільні інтереси формуються на основі приватних

інтересів. Згідно з принципами політичного плюралізму, ніхто не

може володіти правом на монополію, на остаточну, вищу істину,

на єдиний рецепт досягнення загального добробуту. Вільне супе-

рництво ідей і інтересів вважається природним станом соціально-

го організму. Всяке порушення принципу політичного плюраліз-

му має небезпеку тиранії, веде до застою і неефективності.

Аналіз характеру та ролі політичних сил, що формуються в

Україні, пояснює їх рядом обставин.

По-перше, в період застою в суспільстві загострилися супере-

чності між більшістю трудящих, незадоволених станом справ у

країні та офіційними суспільно-політичними і господарськими

інститутами, багато з яких загрузли в бюрократизмі, відомчому

егоїзмі, бездіяльності. Демократизація, розвиток гласності ство-

рили умови для легалізації суперечностей. Відкрилися «шлюзи»

для соціально-політичної активності людей, відображення в реа-

льному плюралізмі думок, підходів, в альтернативних концепціях

поновлення, навального розвитку політизованих самодіяльних

формувань.

По-друге, труднощі та суперечності, що виникли в процесі

демократизації суспільства, поглиблення кризи економіки та вла-

ди, різке падіння матеріального добробуту більшості населення

відображали процеси поляризації соціальних спільностей, зрос-

тання злочинності, загострення міжнаціональних відносин тощо.

Всі зміни і соціально-політичні процеси в суспільстві викликали

352

зростання соціально-політичної напруженості в суспільстві, полі-

тизації мас, їх опозиційної активності, падіння авторитету соціа-

лістичної ідеології; поляризацію оцінок сучасних реальностей,

підходів до подолання труднощів. Всі такі фактори створили со-

ціально-політичний та ідеологічний ґрунт для плюралізму, появи

різноманітних політичних партій і політичних об’єднань, склад-

ної системи їх відносин з інститутами влади. Важливою причи-

ною розвитку політичного плюралізму є поява і зростаюче роз-

чарування широких верств населення в офіційно-панівних струк-

турах. Багато хто зневірився і став шукати інші організаційні

форми поновлення, захисту прав і свобод, інтересів.

ІТЕРАТУРА

Бекнадар-Юзбашев Т. Ст. Партии в буржуазных политико-

правовых учениях. — М., 1988.

Бунин И. М. Партия активистов или партия нотаблей? // Ра-

бочий класс и современный мир. — 1990. — № 4.

Карр Э. История Советской России. — М., 1990 (в двух томах).

Ленин В. И. Политические партии в России. — Полн. собр.

соч., т. 21.

Марченко Н. Н., Фарукшин М. Х. Буржуазные политические

партии. — М., 1987.

Михельс Р. Социология политической партии в условиях

демократии // Диалог. — 1990.

Трофимов М. И. Политическое лидерство //Социал-

политические науки. — 1991. — № 12.

Свалов А. Н. О пролетарских партиях «старого» и «нового»

типа // Рабочий класс и современный мир. — 1990. — № 1.

ПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ

♦ У чому полягають функції політичних партій в системі вла-

ди? Що становить соціальну базу політичних партій і політич-

них рухів? Типи політичних партій, місце, що займають полі-

тичні партії в системі влади.

♦ У чому суть політичного плюралізму?

♦ Сучасне становище політичних партій і рухів в Україні.

353

ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО

1. СУТЬ ТА РОЛЬ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА

В СУСПІЛЬСТВІ

Природа лідерства

В соціології, політології, психології і ряді інших наук

про людину і суспільство широко розповсюджене поняття лідер-

ство. Вивчення соціального явища лідерства має безпосереднє

прагматичне спрямування, служить виробленню засобів ефекти-

вного керівництва, відбору лідерів.

Лідер (з англ. — провідний, ведучий) — авторитетний член

політичної, суспільної організації, об’єднання або малої групи,

особистий вплив якого дозволяє йому відігравати істотну роль в

соціальних процесах, ситуаціях. Лідерство — один з факторів

спільної діяльності, коли індивід або частина соціальної спільно-

сті, верстви, групи реалізує роль лідера, тобто об’єднує, спрямо-

вує дії об’єднання.

Проблема політичного лідерства розглядається західними по-

літологами у двох напрямках: теоретичному — робляться спро-

би теоретично поширити і реалізувати проблему за допомогою

різноманітних філософсько-історичних концепцій лідерства; і

утилітарному (тобто практичний підхід, з позицій практичної

користі) — емпіричні дослідження (тобто вивчення досвіду,

практики) і вироблення рекомендацій. Iнтерес до лідерства і

спроби обміркувати складне і важливе соціальне явище — лідер-

ство — сягає в глибини давнини. Уже античні історики Геродот,

Плутарх та інші приділяли велику увагу політичним лідерам, ба-

чачи в героях, монархах, полководцях справжніх творців історії.

Пізніше значний вклад в дослідження політичного лідерства вне-

сли Нікколо Макіавеллі та ін., які визначали, що політичний лі-

дер — це государ, який згуртовує і представляє все суспільство.

Обґрунтовуючи роль особи в історії людства, німецький філо-

соф Фрідріх Ніцше (1844— 1900 рр.) намагається з’ясувати необ-

хідність створення вищого біологічного типу людини-лідера,

надлюдини, підкреслюючи, що «мета людства в його вищих

представниках... Людство повинне невпинно працювати, щоб на-

роджувати великих людей — і ані в чому іншому, як тільки в

цьому, полягає його завдання». В уявленнях Фрідріха Ніцше

354

«надлюдина не обмежена нормами існуючої моралі, стоїть по той

бік добра і зла, може бути жорстокою до звичайних людей і по-

блажливою, стриманою, ніжною, гордою, приязною в стосунках з

рівними собі, з надлюдьми. Її відрізняють високі життєві сили і

воля до влади. Це сильна, розвинена, вольова і вродлива особа,

що піднімається над людиною...». В творі «Генеалогія моралі»

Фрідріх Ніцше відзначав прагнення людини зайняти місце лідера

як надприродний інстинкт людини і визначав, що лідер має право

ігнорувати мораль.

На думку Зігмунда Фрейда, народні маси потребують автори-

тету, як сім’я потребує авторитетного батька.

В кінці XIX — на початку XX ст. політологи і соціологи Захо-

ду, а згодом і Сходу прагнуть з’ясувати проблему лідера вже ви-

ходячи з особистих якостей людини (почуття гумору, такту,

уміння привертати до себе увагу тощо). Звичайно, особисті якості

відіграють тут істотну роль. Однак, перебільшуючи такий фак-

тор — визначаючи лідера тільки як явище біопсихологічне, не

соціально-економічно обумовлене, теорія не може з достатністю

обґрунтовувати проблему політичного лідерства. Соціолог Габрі-

ель Тард (1843—1904 рр.) — один з основоположників теорії со-

ціалізації, намагався довести, що основний закон соціального

життя — наслідування послідовників лідеру. Більшість населення

не здатна до самостійної соціальної творчості. Єдиним джерелом

прогресу суспільства є відкриття, зроблені ініціативними і оригі-

нальними особистостями.

Теорії лідерства

В політології існує декілька підходів до визначення

політичного лідерства.

По-перше, визначення лідерства як впливу на інших людей.

Соціолог Людвіг Едінгер відзначає, що «лідерство — це вплив,

авторитет, влада і контроль над іншими». Однак лідерство забез-

печує не будь-який вплив. Для лідерства характерні три особли-

вості впливу: вплив повинен бути постійним. Політичними ліде-

рами не можна вважати людей, які зробили хоча і великий, але

разовий вплив на політичні процеси. Так, Лі Освальд, офіційно

визнаний убивцею американського президента Джона Кеннеді,

своїм вчинком виявив істотний вплив на політичний розвиток

Америки, а частково і всього світу. Однак безглуздо вважати йо-

го політичним лідером. Керівний вплив лідера здійснюється на

всю соціальну спільність, організацію, суспільство. Особливість

355

політичного лідера — широта впливу на всі об’єднання людей.

Політичного лідера відрізняє явний пріоритет впливу. Відноси-

нам лідера і послідовників притаманна нерівність у взаємодії, од-

нозначне спрямування впливу.

По-друге, політичне лідерство — це управлінський статус, со-

ціальна позиція, пов’язана з прийняттям владних рішень, це кері-

вна посада. Розгляд суспільства як складної ієрархічної системи,

яка організувалася, соціальних позицій і ролей і пояснює полі-

тичне лідерство як управлінський статус. Заняття в такій системі

позицій, пов’язаних з виконанням управлінських функцій, і дає

людині статус лідера. Лідерство — це положення в суспільстві,

що характеризується спроможністю особи, яка його займає,

спрямовувати і організовувати колективну поведінку деяких або

всіх членів.

По-третє, політичне лідерство — це особливого роду підпри-

ємництво, здійснюване на політичному ринку, при якому політичні

підприємці в конкурентній боротьбі за керівні посади обмінюють

свої програми рішення суспільних проблем і передбачувані засоби

їх реалізації. Специфіка політичного підприємництва полягає в пе-

рсоналізації політичного лідера, його ототожненні з особою поте-

нційного лідера, рекласуванні загального добра.

По-четверте, політичний лідер — це символ спільності і зра-

зок політичної поведінки соціальної верстви, груп, здатних реалі-

зувати їх інтереси із допомогою влади. На відміну від лідерства,

політичне керівництво допускає досить жорстку і формалізовану

систему відносин панування-підпорядкування. У протилежність

такій точці зору стверджується, що лідерство будується на базі ке-

рівної функції, однак важливу значимість мають суб’єктивні якос-

ті політичного лідера з самим народом. Таке тлумачення політич-

ного лідерства іде врозріз зі всією традицією розуміння політич-

ного лідерства: традиція однобічно розглядає явище, недооцінює

провідної ролі формально-посадового статусу у виконанні функцій

лідерства. Адже в сучасному суспільстві, не спираючись на органі-

зацію, на засоби масової інформації, навіть особа, яка обдарована

видатним хистом, не спроможеться стати політичним лідером. Ще

Леон Фейхтвангер говорив, що «влада навіть пустої людини напо-

внюється змістом». Iсторія має такі приклади.

Соціологи і політологи Заходу і частково Сходу одним з най-

важливіших засобів обґрунтування лідерства ставлять психологіч-

ні інтерпретації. Стверджується, що людська психіка лежить в ос-

нові суспільного життя, що людська психіка — визначальна у

ставленні до явищ соціального життя і людина, за природою, інди-

356

відуаліст і власник, одержимий волею до влади. Слідом за Зігмун-

дом Фрейдом деякі соціологи і політологи вважають лідерство пе-

вним видом божевілля як наслідку неврозу. Справді, за свідченням

істориків і біографів, ряд політичних лідерів — невротики: Напо-

леон, Лінкольн, Робесп’єр, Рузвельт, Пуанкаре, Гітлер, Сталін,

Франко і ще багато. Невротизм — становище, що характеризуєть-

ся емоційною нестійкістю, тривогою, підвищеною схильністю за-

знавати неспокою реальних і уявлених небезпек тощо. Послідов-

ники Зігмунда Фрейда пояснюють, що орієнтованими на лідерство

людьми рухає почуття вини і вони шукають викриття за допомо-

гою таких механізмів, як викриття інших у досягненні мети; вони

пережили в дитинстві крах багатьох бажань, надій і компенсують

комплекс своєї неповноцінності тим, що ведуть завзяту, жорстоку

боротьбу за владу, за самоутвердження.

Політичне лідерство притаманне різноманітним формам соціа-

льно-політичної організації. Виникає питання: чому одні люди

стають лідерами, а інші задовольняються роллю виконавців волі

лідера і його прихильників? Iснує декілька теорій лідерства, що

докладно з’ясовують суть соціального явища політичне лідерство.

Насамперед, теорія рис, що сформувалася на основі виявлення

якостей, притаманних ідеальним лідерам-героям. Суть її полягає в

поясненні політичного лідерства видатними якостями особи. Один

із видатних представників теорії рис Енрі Богардус відзначав, що

«переважаючі інтелектуальні обдарування створюють особі вида-

тне становище, яке рано чи пізно приводить до лідерства». Серед

рис, притаманних політичному лідеру, звичайно виділяють гост-

рий розум, тверду волю, кипучу енергію, неабиякий організаційний

хист, уміння подобатись людям і, особливо, готовність брати на

себе відповідальність, компетентність, а також фотогеніч-

ність, зовнішня привабливість, ораторський хист та ін. Очевид-

но, що в умовах політичної конкуренції для заняття високих пози-

цій лідерам справді потрібні певні психологічні і соціальні якості.

Однак їх набір значно варіюється залежно від історичних епох

і особливостей конкретних держав світу. Навіть у сучасних умовах

у Швеції, Афганістані, Кореї, Ефіопії, Росії, Україні, Білорусі, Ка-

захстані та ін. особисті якості, які дадуть шанси на політичний ус-

піх, істотно відрізняються. В недемократичних державах політич-

ними лідерами часто стають абиякі сірі особистості, які володіють

неяскравою індивідуальністю. Але на практиці теорія рис не

знайшла підтвердження. Виявилося, що індивідуальні якості ліде-

ра взагалі майже в точності збігаються з повним набором психоло-

гічних і соціальних ознак особи. Крім того, в деяких сферах діяль-

357

ності (сфера підприємництва) високі інтелектуальні і моральні

якості виступають швидше перешкодами для лідера у зайнятті лі-

дируючих позицій, аніж умовою успіху. Адже часто протягом ба-

гатьох років, а то й всього життя видатний хист людей так і не за-

требується, не знаходить застосування. Все це зовсім не означає

повного заперечення теорії рис.

Iдею залежності лідерства від певних соціальних умов розвиває

і обґрунтовує концепція ситуацій (Віллі Ділла, Генрі Хіптона, Анрі

Голднера та ін.). Концепція ситуацій виходить із відносності мно-

жинності явища лідерства. Так, ситуація в Україні неминуче запе-

речує політикам, які виступають за повільність економічних ре-

форм, за слабкість і неефективність заходів виходу з кризи. Не

здатні і релігійні лідери, представники православних конфесій то-

що проявити себе на політичній арені Заходу. Очевидно, що вимо-

ги до лідерства здебільшого розвиваються залежно від становища

держави: залежність і її сутність обумовлюються тим, знаходиться

держава в стані кризи чи розвивається стабільно. З точки зору си-

туації, лідерські якості відносні: поведінка лідера, його позиції

придатні в одній ситуації, але не придатні в інших. Але обмеже-

ність теорії полягає в тому, що в ній недостатньо розкрита актив-

ність лідера, його спроможність переломити ситуацію, раніше ін-

ших захистити прогресивні тенденції і використати їх.

Уточненням, розвитком і якісним збагачуванням концепції си-

туації стала запропонована соціологом Френсісом Стенфордом

теорія конституентів. Її суть полягає в тому, що соціальне яви-

ще — лідер — пояснюється через його послідовників і конституе-

нтів, що послідовник сприймає лідера, сприймає ситуацію і, вре-

шті-решт, приймає або заперечує лідерство. Достоїнство такого

підходу до лідера — це розгляд як особливого роду відносин між

керівником і його конституентами, у вигляді ланцюжка взаємо-

пов’язаних ланок: конституенти — послідовники — активісти —

лідер. Лідер і його конституенти становлять єдину систему. До ко-

ла конституєнтів включаються не тільки політичні активісти і

прихильники лідера, але і його виборці, а також всі ті, хто взаємо-

діє з ним, впливає на нього тощо. В демократичних державах пре-

тенденти на лідируючі посади можуть розраховувати на успіх ли-

ше в разі збігу їх іміджу зі сподіваннями більшості народу (вибори

президента Росії, вибори президента України та ін.). Iсторія свід-

чить, що деякі надто важливі дії політичного лідера йдуть всупе-

реч з інтересами і сподіваннями соціальних верств і прихильників,

які привели їх до влади. Так, у жовтні 1917 р. більшовики, викори-

стовуючи популярні загальнодемократичні гасла, добилися полі-

358

тичного лідерства, а потім, швидко забувши про свої обіцянки, пе-

ретворили населення України, та й всієї Росії, на об’єкт величезно-

го соціального експерименту (розпад і загибель Української на-

родної республіки, автономія з Російською Федерацією, яка не

принесла Україні суверенності і утворення національної держави,

тощо). В сучасних умовах в авторитарних і тоталітарних політич-

них системах політичні лідери сконцентрували в своїх руках вла-

ду, здійснюють суб’єктивістську, волюнтаристську політику.

З’ясуванню природи політичного лідерства допомагають і

психологічні концепції та інтерактивний соціальний аналіз соціа-

льного і політичного явища політичне лідерство. Основополож-

ник психоаналізу Зігмунд Фрейд вважає, що в основі лідерства є

пригнічене лібідо. В процесі сублімації пригнічене лібідо проявля-

ється в людині в прагненні до творення і, в тому числі, до лідер-

ства. У багатьох людей володіння керівними позиціями виконує

суб’єктивно-компенсаторні функції, дає можливість подавляти

або переборювати різноманітні комплекси, почуття неповноцін-

ності тощо. Певні психологічні потреби відображає і підпорядку-

вання лідеру. У визначенні суті і природи соціального явища по-

літичне лідерство величезне значення має впроваджений Зігмун-

дом Фрейдом психоаналіз. Політичний психоаналіз — науковий

напрям, що вивчає соціальну (політичну) поведінку людини як су-

купність дій, обумовлених підсвідомо накопиченими, приховано

політизованими почуттями. Спираючись на ідеї Лейбніца, Спі-

нози, Бергсона та ін., які досліджували механізми підсвідомої мо-

тивації, політичний психоаналіз бере початок з праць Зігмунда

Фрейда, Ебілла Булліта, Генрі Ласвелла та ін. Основа психоаналі-

зу — теорія фрустрації (що дослівно означає становище збу-

дження людини внаслідок усвідомлення нею перешкод для реалі-

зації своїх інтересів), що пояснює, як несвідомі сенсуальні

мотиви (лібідо) за допомогою сублімації (переносу, заміщення)

трансформуються в інші, в т. ч. політичні бажання і мотиви дія-

льності. Звичайно ж, політична поведінка трактується як процес

саморозгортання, самовизначення особи, її природженими при-

чинами, психологічними переживаннями, стресами, які не зале-

жать від зміни культурних і соціально-політичних обставин.

Політичне лідерство, політичний авторитет

Звичайно ж, історію творять люди. Але спонукальні мо-

тиви дій, прагнень мають причини, що лежать у матеріальній, на-

самперед, економічній сфері життя суспільства. Люди, які володі-

359

ють свідомістю і волею, діють у реальному житті, ставлять мету і

прагнуть її здійснити, реалізувати. В певних умовах ця обставина

породжує ілюзію, що свідомість — головна сила історичного про-

цесу, а історія — реалізація ідей, носіями яких виступають саме

великі особи. Адже розвиток суспільства, стверджував американ-

ський філософ, теоретик прагматизму Дж. Дьюї, відбувається ви-

падково «від ситуації до ситуації» на основі імпульсів від великих

лідерів. Невелике число людей, знаючи, чого хочуть люди, веде за

собою натовп. Iсторія є творіння великих людей, і тільки вожді,

лідери можуть впливати на розвиток людства. Американський фі-

лософ Сідні Хук фетишизував роль політичного лідера, вважав,

що Друга світова війна — не результат загальної кризи капіталіз-

му, а результат злої волі Гітлера. Повторюючи тезу австрійського

психолога Зігмунда Фрейда, що культ особи, культ героя виростає

та виховується з дитинства, стверджує, що ніколи в масі люди не

звільнюються від залежності: спочатку залежать від батьків, зго-

дом від вчителів або кого-небудь ще, хто дає відповіді на їх питан-

ня. Тому, йдучи за Фрейдом, стверджує, що завжди натовп шукає

лідера, вождя, який відіграв би в суспільстві роль, аналогічну ролі

батька в сімействі. В кінці 80-х років на мітинговій хвилі в Росії

випливли Борис Єльцин, Гаврило Попов, Анатолій Собчак і ще ба-

гато хто, в Україні — Леонід Кравчук, В’ячеслав Чорновіл, Олек-

сандр Мороз та ін., в Казахстані — Нурсултан Назарбаєв, в Біло-

русії — Шушкевич, Кебіч, Лукашенко. Їх популізм зіграв на

почуттях, емоціях, потребах людей, які прагнули дістати відповіді

на висунуті життям проблеми, труднощі тощо, сподівалися, що з їх

допомогою зможуть вирішити назрілі проблеми. Соціальне середо-

вище саме вибирає лідера, який задовольняє інтереси соціальних

спільностей (лідер, по суті, не більш аніж інструмент соціальної

спільності). «Таємниця лідера» криється не в ньому самому, а в

психології і запитах його послідовників. Сподівання соціальної спі-

льності на лідера при вирішенні проблем і задоволенні потреб та ін-

тересів має важливе значення для його становлення. Процес заро-

дження політичного лідерства йде стихійно: на мітингах, демон-

страціях, зібраннях тощо. Однак в ході виступів маси звичайно по-

являються ініціатори, які намагаються перетворити емоційний по-

рив натовпу на колективні дії. Якщо це вдається, то ініціатори ста-

ють призвідниками, які можуть повести людей за собою на звер-

шення різноманітних дій, навіть протизаконних, але в інтересах мас.

У буденному житті лідера як центральну, найавторитетнішу

фігуру в конкретній групі, спільності людей можна виділити

практично в кожному виді діяльності, в будь-який історичний

360

період. Лідер — індивід, який володіє найяскравіше відображе-

ними корисними, з точки зору внутрішньогрупового інтересу,

якостями, завдяки яким його діяльність виявляється найпродук-

тивнішою: висока швидкість реакції на виникаючі політичні по-

дії, ситуації, тямущість, кмітливість, уміння вивертатися і вихо-

дити з складних ситуацій тощо. Такий лідер користується пова-

гою, авторитетом, служить зразком для наслідування, своєрідним

еталоном, до якого повинні, з точки зору групових цінностей,

примикати інші, вплив такого лідера базується на психологічно-

му явищі відбитої суб’єктивності, тобто ідеальному уявленні. Лі-

дер сприймається в суспільстві як особа, за якою співтовариство

визнає право на прийняття рішень, найбільш значущих, з точки

зору, групового інтересу. Авторитет лідера заснований на спро-

можності згуртовувати, об’єднувати інших для досягнення гру-

пової мети. Така особа незалежно від стилю лідерства — автори-

тарного або демократичного — регулює взаємовідносини в групі,

спільності людей, відстоює їх інтереси, цінності в міжгруповому

спілкуванні, впливає на формування внутрішньогрупових цінно-

стей і в деяких випадках символізує їх.

Політичне лідерство — одне з унікальних явищ політичного і

суспільного життя, пов’язане із здійсненням владних функцій.

Концепції політичного лідерства поділяються, залежно від їх те-

оретичних підстав, на декілька груп: по-перше, ті, які виходять з

того, що лідер — універсальне соціальне явище людської діяльно-

сті і закономірності його функціонування єдині в усіх сферах

життя суспільства (в політиці, економіці, спорті та ін.). По-друге,

концепції, що ототожнюють лідера з керівництвом і управлін-

ням, при цьому формальне володіння владою розглядається як

необхідна і достатня умова лідерства; діяльність лідера стає як

адміністративна, специфіка явища зводиться здебільшого до пра-

вових (партійно-етичних, релігійних тощо) регулятивів політич-

ної поведінки службової особи. Політичний лідер як соціальний

інститут ототожнюється з органами державної влади. По-

третє, концепції, що розглядають політичного лідера як специфі-

чне явище суспільного життя, не таке, яке зводить до психологі-

чних, економічних або правових принципів. Політичне лідерство

здійснюється через функціонування конкретного механізму —

одного з необхідних політичних інститутів.

Iсторично виникле політичне лідерство зв’язане не тільки

з формуванням інтересів, але й з проявом особистості як одного з

потенційних суб’єктів політичної дії. Якщо потестарним, тобто

архаїчним суспільствам політичне лідерство не властиве не тіль-