Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

361

ки через відсутність диференційованих владних інтересів, але й

через невиділеність індивідуального Я з родової, колективної

свідомості, то в античності лідерство мало особистий характер,

що випливало з авторитету конкретного індивіда, його досто-

їнств. Взаємовідносини лідера та його прихильників, ведених,

близькі до відносин учитель — учень, зважаючи на те, що полі-

тичне життя безпосередньо пов’язувалося з вирішенням проблем

світогляду, прокламаціями, певними моральними цінностями. В

середньовічній Європі політичне лідерство постійно втрачає мо-

рально-етичний зміст. Вплив лідера ґрунтується не стільки на

особистих достоїнствах, скільки на спроможності до керівництва

конкретною політичною спільністю. Від лідера вимагається не

стільки бути моральним зразком, скільки вміння об’єднати групу

для досягнення поставленої мети, вміння сформувати груповий

інтерес. Така тенденція до прагматизації політичного лідерства

найчіткіше виявляється в епоху Відродження і в період перших

буржуазних революцій. В сучасному суспільстві політичне лідер-

ство становить спосіб, метод побудови влади, заснованої на інте-

грації різноманітних соціальних верств (груп) шляхом специфіч-

них механізмів навколо програми, що висувається лідером,

(концепції) рішення соціальних проблем і завдань суспільного

розвитку. Політичне лідерство на рівні політичних рухів виконує

різноманітні функції, пов’язані з домаганням на владу конкрет-

них соціальних верств. Тут принципове значення мають не стіль-

ки особисті якості лідера, скільки спроможність адекватно відо-

бражати інтереси частини населення, яке його підтримує, тобто

уміння сформувати такі інтереси у вигляді конкретних політич-

них вимог і сформулювати їх, якщо вони не розвинуті, визначити

тактику боротьби й ефективні засоби їх задоволення. В такому

випадку лідерство виконує не тільки прагматичні, але й інтегра-

тивні функції. А фігура політика служить символом певних полі-

тичних настроїв. З ним буденна свідомість зв’язує свої надії. За-

лежно від того, наскільки відповідає реальна особа своєму

образу, настільки широкі її можливості.

Часто-густо політичне лідерство змішують з політичним авто-

ритетом. Справді, політичний лідер має авторитет, володіє тими

якостями, що дадуть йому можливість висуватися серед навко-

лишніх, згуртовувати однодумців. Але авторитет — це тільки

приклад, вага в суспільстві. Авторитет (від лат. auctoritaz — су-

дження, вплив, вага, приклад). Значення поняття влада з’явилося

як перенос понять повага, престиж, вплив на посадовий статус

особи (установи). Авторитет — одна з основних форм здійснення

362

влади, за допомогою якої забезпечується контроль за діями лю-

дей та їх погодження в загальних і в індивідуальних інтересах.

Авторитет відрізняється від політичного впливу прямим характе-

ром впливу на людську діяльність, отримуючим форму директи-

ви, наказу або розпорядження. Від зовнішнього примушення ав-

торитет відрізняє певність виконавця в легітимності розпоряд-

жень, які йому надійшли, а не свідомість того, що за виконанням

або невиконанням наказу можуть настати заохочувальні або реп-

ресивні дії. Авторитет завжди виступає так або інакше узаконе-

ним, допускає певний ступінь соціального порядку. Ефективність

авторитету багато в чому визначається взаємодією його з іншими

формами здійснення влади, що не виключає суперечностей між

ними. Політична активність індивіда — сукупність прояву тих

форм життєдіяльності окремої особи, в яких відображається її

прагнення активно брати участь у політичних процесах, відстою-

вати свої політичні права та інтереси.

Політика як мистецтво — необхідний компонент тривалості

емоційно-вольового життя політика, істотно визначальної її ефе-

ктивності, характер засобів, вибір тактики. Політичне мистецтво

включає раціональні, інтелектуальні й інтуїтивні, підсвідомі і

чуттєві початки, виникає політична харизма: уміння захопити і

викликати довіру аж до несвідомої, безоглядної віри. Лідер ши-

роко використовує в практичній діяльності засоби політичного

мистецтва ведення політичної боротьби, політичного компромі-

су, політичної роботи з людьми, прийняття рішень і всіх різнома-

нітних форм політичної діяльності, спрямованої на досягнення

мети. Мистецтво без міри — також ризик переродження політики

на політиканство, на панування амбіцій, владолюбства та інтри-

ги. Звичайно ж, політичне життя — сукупність духовних, чут-

тєвих, емоційних і практичних предметних форм політичного

буття людини і суспільства, що характеризує їх ставлення до

політики та участь в ній.

Один з аспектів політичного лідерства — проблема сильної

особи, вождя. Відповідно до фашистських теоретичних розробок,

вождь наділений необмеженою владою тому, що відображає во-

лю, дух народу, його прагнення. Накази вождя виконуються без-

заперечно, не обговорюються з народом їх зміст і доцільність.

Вождь спілкується з народом, йому немає потреби дотримувати-

ся законів, конституції. Це створює можливість керувати держа-

вою, суспільством централізовано. Культ сильного керівника пе-

рейшов у політичну філософію сучасності. На доказ необхідності

сильного керівника наводяться три основних фактори: в разі кри-

363

зи сучасного суспільства вимагаються величезні зусилля для по-

долання опору бюрократії; на політичну арену виходять широкі

маси, і коли лідер знаходиться з ними в прямому контакті, то це

свідчить про його авторитет і звільняє його від втручання полі-

тичних інститутів і дає можливість концентрувати владу «за во-

лею народу». В слаборозвинених країнах неможливо навести по-

рядок без сильного керівника. Якщо ж йдеться про соціально-

політичний аспект, то політичний лідер повинен, насамперед, ма-

ти власну позицію, політичну програму і бажання її здійснити.

А для цього політичний лідер повинен мати волю, цілеспрямова-

ність, наполегливість і бути популярним, уміти завойовувати маси.

Соціологами, політологами Заходу, а частково і Сходу, прого-

лошується, що особа виступає як функція ситуації. Поведінка лі-

дера, його позиція, придатні в одній ситуації, але непридатні

в інших. В одних умовах на лідера підходить одна людина, а в ін-

ших — інша тощо. В межах такої теорії цікаві висновки роблять

Еріх Фромм і Девід Рісмен, вважаючи, що лідером може бути без-

принципна людина, яка виступає «функцією ситуації», керівни-

ком, що підкоряється обставинам. Еріх Фромм називає такого ке-

рівника «людиною ринкової ситуації», що розцінює себе як товар,

який необхідно продавати відповідно до кон’юнктури. Девід Ріс-

мен визначав такого лідера як «людину зовнішньої ситуації та орі-

єнтації», але лідер може оволодіти ситуацією, використовуючи її в

своїх корисливих цілях. Ця обставина, на думку деяких політоло-

гів, — слабке місце в теорії. Розповсюджена точка зору, що ліде-

ром стає людина, найбільш успішно здійснююча орієнтацію на

інших, тобто та, яка хоче стати лідером, повинна враховувати па-

нівні звичаї або домінуючий характер, які дадуть їй можливість

піднятися без напруги або ризику на керівну вершину.

Управлінською функцією влади зумовлюється і об’єктивна

необхідність лідерства. Становище взаємовідносин у суспільстві,

коли координується і планується публічна діяльність лише однієї

людини (або декількох осіб) ураховується в таких умовах, вказує

Роберт Такер, індивід сам оцінює ситуацію і визначає свої дії, і

питання лідерства та його впливу не виникає. Необхідність у лі-

дерстві виникає тоді, коли ситуація, в яку через обставини, що

склалися, втягнуті більші групи людей, вимагає оцінки, щоб сама

група або будь-хто від її імені розгорнув необхідні дії. В невели-

ких групах лідерство може бути неформальним і переходити від

однієї особи до іншої тощо. У великих же групах і тих, що орга-

нізувалися, виникає потреба в офіційному лідерстві. Для полі-

тичного лідера, який займає урядову посаду, заняття політи-

364

кою — це не тільки професія. Соціолог Макс Вебер відзначає, що

кар’єра політика передбачає такі внутрішні радощі, як почуття

влади, почуття того, що тримаєш в руках пульс історично важли-

вого політичного процесу. Соціолог Бертран Рассел, а слідом за

ним політолог Віктор Пазенок, відзначають, що в умовах вільно-

го суперництва, коли «влада відкрита для всіх», то швидше за все

її завоює той, хто більше за всіх прагне до неї. Такі люди відріз-

няються від звичайних винятковим владолюбством. Нинішній лі-

дер, особливо в політиці, завжди володіє винятковою самовпев-

неністю. Макс Вебер виділяє три якості, вирішальні для політика:

пристрасть, почуття відповідальності, спроможність внутрі-

шньо зібрано і спокійно піддатися впливу реальностей, підкрес-

люючи, що політика — це повільне буріння твердих пластів сус-

пільства. Але політолог Віктор Пазенок додає до тих якостей, що

визначає Макс Вебер, ще якості компетентності, уміння володі-

ти ситуацією, уникати конфліктів.

У протилежність теоріям, що розглядають лідерів як локомотив

історії, її творчу силу, марксизм обмежує можливості активності

політичних лідерів історичною необхідністю і класовими інтереса-

ми. Політичний лідер виступає тут найбільш здатним, свідомим і

вмілим виразником волі класу, тобто відіграє у ставленні до класу

загальну, допоміжну, службову роль. I якщо Маркс, Енгельс відзна-

чали можливість відособлення політичних лідерів від класу, інтере-

си якого ті відображали, і попереджали робітників про необхідність

убезпечити себе від своїх власних депутатів і чиновників, то в твор-

чості і практиці Леніна, і особливо Сталіна, ця ідея зведена нанівець

та запанувала спрощена схема співвідношення мас і політичних лі-

дерів. Однак досвід історії показує, що розвиток людства багатова-

ріантний і що немає жорсткого економічного і класового визначен-

ня. Тому-то роль політичного лідера велика.

Лідерство має ширші, аніж клас, об’єктивні основи. Потреба

в самоорганізації, упорядкуванні поведінки окремих елементів,

організованості системи з метою забезпечення її життєвої функ-

ціонуючої спроможності викликає необхідність у лідері. Процес

зародження політичного лідерства відбувається звичайно стихій-

но, спонтанно. Але в реальному житті процес формування полі-

тичного лідерства більш складний і тривалий. Є декілька видів

політичного лідерства: формальне лідерство, що здійснює пріо-

ритетний вплив певної особи на членів організації; закріплене в її

нормах і правилах і яке засноване на становищі в суспільній ієра-

рхії; неформальне лідерство — спроможність і готовність люди-

ни до виконання ролі лідера тощо.

365

2. ТИПИ ЛІДЕРСТВА

Типи лідерства

Існують різноманітні типи лідерства. По-перше, зале-

жно від відносин керівника з підлеглими, лідери поділяються на

авторитарних і демократів. Авторитарне лідерство допускає

одноособовий спрямовуючий вплив, заснований на загрозі санк-

цій, застосуванні сили тощо. Демократичне лідерство виражаєть-

ся у врахуванні керівником інтересів і думок усіх членів соціаль-

ної спільності, групи або організації та їх участі в управлінні.

Згідно з вченням Макса Вебера про засоби легітимації влади, ви-

діляються і типи лідерства: традиційні (вожді, монархи тощо), їх

авторитет тримається на звичаї, традиції, раціонально легальні

(рутинні) — лідери, яких обрані демократично, і харизматичні

лідери, наділені, на думку мас, особливою благодаттю, видатни-

ми якостями, спроможністю до керівництва (харизматичні лідери

Франклін Рузвельт, Джавахарлал Неру, Володимир Iлліч Ленін,

Йосиф Сталін, Кім Iр Сен, Фідель Кастро та ін.).

В сучасній політології нерідко лідерство поділяється на чоти-

ри типи: прапороносці або великі люди, служителі, торговці і

пожежники. Лідера — велику людину відрізняє власне бачення

дійсності, привабливий ідеал, мрія, здатна захопити маси (Воло-

димир Ленін, Лев Троцький, Мартін Лютер Кінг, Хомейні та ін.).

Лідер-служитель завжди прагне виступати у ролі виразника ін-

тересів своїх прихильників і виборців, орієнтується на їх думку і

діє від їх імені (Нурсултан Назарбаєв, Леонід Кравчук, Олек-

сандр Мороз, Джордж Буш, Міттеран та ін.).

В перші десятиріччя XX ст. традиційного політика-парламен-

тарія почав витісняти політичний лідер нового типу. Це лідер-

демагог, який з’явився з приходом до влади в Європі фашизму і

аналогічних політичних систем (Бенітто Муссоліні, Адольф Гіт-

лер та ін.). Такий лідер апелював до широкої, здебільшого неор-

ганізованої маси. Спекулюючи на її інстинктах, забобонах, тра-

диційному консерватизмі, політичній неінформованості, демаго-

ги розсипають лестощі масовій волі. Але на ґрунті представниць-

кої демократії Заходу виникають політичні лідери, характерними

рисами яких є висока загальна і політична культура, професіона-

лізм, особиста порядність і мужність. Ці лідери справді виража-

ють загальнонаціональні інтереси і забезпечують вихід своїх на-

родів з екстремальних умов (Франклін Рузвельт, Уїнстон

Черчілль, Маргарет Тетчер та ін.). Політичний досвід відрізняє

366

лідерів за засобами здійснення влади: демократів, диктаторів то-

що. Для лідера-торговця характерна спроможність привабливо

підносити ідеї і плани, переконати громадян в їх перевазі, змуси-

ти «купити» ці ідеї, а також привернути маси до їх здійснення

(Коль, Борис Єльцин, В’ячеслав Чорновіл та ін.). Лідер-

пожежник орієнтується на найактуальніші суспільні проблеми,

насущні вимоги моменту. Його дії визначаються конкретною си-

туацією (Володимир Яворівський, Iван Плющ, Шушкевич, Гай-

дар та ін.). Політичні діячі діляться на правлячих та опозиційних,

великих і дрібних, кризових і рутинних, пролетарських і буржуа-

зних тощо.

В політичному лідерстві розрізняють індивідуальне лідерство —

лідер і його послідовники і колективне лідерство — еліта і маси.

Які ж характерні риси політичного лідерства? Чим відрізняється

лідерство в «малих групах» від лідерства в національному масшта-

бі? Розкриваючи основні риси політичного лідерства та їх відмінно-

сті, філософи і політологи відзначають, що лідерство в національ-

ному масштабі — це «дистанційне лідерство» (лідер і його

послідовники не мають прямих контактів, їх відносини опосеред-

куються масовими комунікаціями, організаціями, людьми, які об-

слуговують політичну машину); багатогалузеве лідерство (лідер

орієнтується на чекання свого безпосереднього оточення, політич-

ної партії, бюрократичної виконавчої машини тощо); корпоративне

лідерство — індивідуальне. Лідер в бюрократичному суспільстві

(президент, прем’єр та ін.) є продукт активності, що організувалася,

чисто символічна фігура, його роль виконують інші люди, його

штаб — «виконавча еліта». В межах же певних наказів, встановле-

них норм діє і сучасний державний лідер. I незалежно від зміни лі-

дерів «працює» вся бюрократична машина та ін.

Колективи людей, що володіють професійними знаннями, за-

йняті розробкою для лідерів програм і заходів їх реалізації, а самі

лідери лише підписують рішення. Звідси — зростаюча невираз-

ність лідерів. Згадаємо Джона Кеннеді і Ліндона Джонсона: коли

після відомої трагедії блискучу професіональну професорську

команду Джона Кеннеді змінила техаська мафія Ліндона Джон-

сона, змінився лише стиль керівництва, а суть залишилася коли-

шньою. Візьмемо зміну команди Микити Хрущова командою Ле-

оніда Брежнєва: змінилися лише люди, що виробляли програми і

рішення, але не зазнали змін навіть стиль керівництва, а тим бі-

льше — суть політики, що проводилась. Сам же марксизм ствер-

джував: антинауково говорити, що лідер може по своєму свавіл-

лю творити історію. Висуваються політичні лідери певними

367

класами, соціальними групами, і від ролі і займаного суспільного

становища висунутих лідерів класів і соціальних груп залежить і

роль самих політичних лідерів. Лідери спираються на політичну

партію, політичний рух. Ще в 1920 році, критикуючи «левое ре-

бячество», Володимир Iлліч Ленін відмітив, що «люди хочуть

придумати щось зовсім особливе і в своїй старанності мудрувати

стають смішними. Всім відомо, що маси діляться на класи... Що

класами керують, звичайно, і в більшості випадків, принаймні в

сучасних цивілізованих країнах, політичні партії, що політичні

партії у вигляді загального правила управляються більш-менш

стійкими групами найбільш авторитетних, впливових, досвідче-

них осіб, яких обирають на найвідповідальніші посади, що нази-

ваються вождями. Все це абетка».

Ще й тепер намагаються приховати зв’язок політичного лідера

зі своїм класом, соціальними верствами, групами — намагаються

грати роль представника всього народу. Це помітно навіть на

прикладі таких політичних діячів, які залишили помітний слід

в сучасній історії: Франклін Рузвельт, Уїнстон Черчілль, Джон

Кеннеді, Ганді, Джавахарлал Неру, Iндіра Ганді. I навіть вони не

могли творити історію за своєю волею. Візьмемо життєвий шлях

Уїнстона Черчілля: які тільки задуми і які виявились результати!

Задуми: задушити соціалістичну революцію в Росії; в Другій сві-

товій війні — не допустити Радянську армію в країни Централь-

ної та Південно-Східної Європи, не бути останнім прем’єром

Британської імперії. А результати? I революцію не вдалося заду-

шити в Росії, не вдалося не допустити радянські війська в Пів-

денно-Східну Європу, і розпалася Британська імперія тощо.

А візьміть Михайла Горбачова. Скільки задумів: і перетворити на

зовсім нових засадах Радянський Союз, і реформувати, вдихнути

життя в соціалістичне суспільство, перетворити на засадах гума-

нізму, справедливості, рівності тощо. А результати? I не тому, що

був не талановитим, не вдалим Уїнстон Черчілль, Михайло Гор-

бачов, але задуми вступили в суперечності з суспільним розвит-

ком. Хоча, безумовно, політичні лідери, висловлюючи інтереси

певних груп людей, можуть значно впливати на хід подій. I, пе-

ребуваючи в гущі політичних подій, вони розкривають і свої осо-

бисті риси, що робить їх співучасниками соціального процесу,

носіями ідей тощо. Їх поведінка не фатальна, не невідворотна, іс-

нує відносна самостійність, проявляється особиста активність, а

то й суб’єктивність рішень. Хоча з того ж класу, соціальної верс-

тви можуть висуватися різноманітні лідери. Це конформісти —

«пливуть за течією» і нонконформісти — ті, хто іде «проти те-

368

чії», переборюючи інерцію та опір. В переломні періоди розвит-

ку, коли вимагається швидке прийняття рішень, спроможність

правильно сформувати конкретні завдання, роль лідера особливо

велика. Адже існує ж думка, що «сильний лідер» може вирішити

всі проблеми. На певному етапі при жорсткому і вимогливому

лідері справді може зростати ефективність діяльності. Викликати

активність, усувати пасивність, втягувати усіх, всі верстви в

управління і вирішення проблем і є основне завдання лідера.

Звідси важливість набувають особисті якості лідера.

Культ особи

Культ особи — характеристика специфічного єдино-

владдя тоталітарного типу (лат. cultuz — підпорядкування, по-

клоніння), історико-соціальне, політичне поняття. Культ специ-

фічного єдиновладдя тоталітарного типу отримав широке

розповсюдження в ряді країн світу: Iталії, Німеччині, Китаї, СРСР,

Румунії, Кореї та ін. В СРСР культ особи пов’язаний з викриттям

культу Йосифа Сталіна. Специфічне єдиновладдя тоталітарного

типу характерне і для правління в Iталії Беніто Муссоліні, в Німе-

ччині — Адольфа Гітлера, в Китаї — Мао Цзедуна, в Румунії —

Ніколає Чаушеску, в Кореї — Кім Iр Сена та ін. Корені походжен-

ня культу слід шукати в культовій, релігійній сфері. Одна з найда-

вніших і досить розповсюджених форм релігії — обожнювання

мертвих. В стародавніх Китаї, Iндії, Греції та Римі небіжчикам по-

клонялись як богам, створюючи особливі обряди і виробляючи те,

що отримало найменування культу предків. Схиляння сучасників

перед особистим впливом і учнями Будди, Христа і Магомета пе-

реросло після їх смерті в їх обожнювання, а культ їх особистостей

сприяв виникненню і розвитку релігійних культів, відповідних

трьом найбільшим світовим релігіям. Однак в історії немало при-

кладів надмірного звеличення окремих особистостей і поза релі-

гійною сферою. Це стосується, насамперед, сфери влади, але й не

тільки її. Відоме схиляння і перед царями, і перед полководцями, і

перед знаменитими суспільними діячами. Слово государ в Старо-

давньому Римі передбачало ставлення, подібне до ставлення рабів

до господаря. При Августині щорічно приносилася присяга на вір-

ність всьому, що було і буде зроблене правителем. Всі римські це-

зарі (після Нерона це родове ім’я стало титулом) мали, по суті, не-

обмежену владу. В тій або іншій мірі ідеї цезаризму укоренилися у

вищих ешелонах влади і в Середньовіччі, в період становлення бу-

ржуазного суспільства, розвитку капіталістичних відносин в XX

369

сторіччі, вражаючи інколи демократичні суспільства, проникаючи

і в революційний рух.

Вкрай максимально завищена оцінка функції і ролі політично-

го лідера в історії — суть культу особи. Це закономірний резуль-

тат і одна з передумов тоталітарного ладу, хоча зустрічається і в

авторитарних, зокрема, в демократичних державах. В сучасних

умовах яскравими проявами тоталітарного культу особи стали

культи Кім Iр Сена, Кім Чен Iра в Кореї, Фіделя Кастро на Кубі,

Хусейна в Iраку, Кадаффі в Лівії тощо. Радянським народам до-

велося пережити культ особи Йосифа Сталіна, який став найва-

жливішим атрибутом очолюваної ним тоталітарної диктатури, а

надалі став зразком для ряду сталінських і неосталінських куль-

тів особи. Будучи одним з керівників Комуністичної партії, а з

1924 року по 1953 рік і фактичним главою Радянської держави,

Йосиф Сталін (1879—1953 рр.) виявив специфічний особистий

вплив на розвиток ідеології і практики державного соціалізму.

Будівництво соціалізму при Сталіні стало розглядатися як адмі-

ністративне, а не соціальне завдання. Партійно-державний апарат

перетворений на засіб забезпечення неподільного єдиновладдя,

утвердження своєрідного неоцезаризму. Соціалістична фразеоло-

гія служила лише прикриттям середньовічного тоталітарного ре-

жиму в дусі Чінгісхана, Тамерлана, Гітлера, інших тиранів і дик-

таторів. При цьому заохочувалися довічне його звеличування як

батька народів, перебільшення його персонального вкладу в ре-

волюційні процеси в Росії, фальсифікація історії. Водночас жорс-

тко, аж до фізичного винищення, пригнічувалися прояви інакоми-

слення, будь-яких відхилень від генеральної лінії Комуністичної

партії, що ототожнюється з суб’єктивними переконаннями Ста-

ліна. Всупереч свідченням партійних ідеологів наступного пері-

оду про несумісність культу особи з природою соціалізму, явища

культу особи все ж простежуються в діяльності Микити Хрущо-

ва, Леоніда Брежнєва, ряду керівників республік колишнього Ра-

дянського Союзу та інших країн реального соціалізму тощо. Па-

радоксальність ситуації полягала в тому, що всі свої успіхи і

досягнення радянський народ несвідомо пов’язував з ім’ям Ста-

ліна. Iсторична практика вперше зустрілася з такою містифі-

кацією, коли в умовах панування соціалістичної ідеології серед

широких мас укоренилось ірраціональне, релігійне, за своєю сут-

тю, плазування перед особистістю. Після смерті Сталіна почався

процес ліквідації антигуманних наслідків культу особи та відро-

дження демократії, який, на жаль, згодом уповільнився, а по-тім і

зовсім загальмувався. Справжня турбота про людей, про їх соціа-

370

льне самопочуття нерідко підмінялася політичним заграванням,

масовою роздачею нагород, звань тощо. Складалася обстановка

всепрощення та вседозволеності, знижувались вимогливість, ди-

сципліна, відповідальність, виникали зневажливе ставлення до

законів, окозамилювання, угодництво та славослів’я. Дійсна де-

мократія все частіше та більше і в сучасних умовах зводилася до

формалізму, людський фактор відсувався на другий план, хоча

гасло «конкретна турбота про конкретну людину» повторюється

й повторюється майже в усіх офіційних документах, виступах

політичних лідерів і керівників тощо.

Природно, політичні партії та політичні рухи грають важливу

роль в політичному житті суспільства, виступають зв’язуючою

ланкою між державною владою та народом, сприяють втягненню

людей в політичне життя. Домінування активістської політичної

культури, існування тривких демократичних традицій, наявність

неконтрольованого державою громадянського суспільства і полі-

тичної опозиції звужують можливості для некомпетентного полі-

тичного лідерства, різноманітного роду волюнтаризму, зловжи-

вань владою, створюють сприятливий ґрунт для прояву в політиці

індивідуального хисту та обдарувань. Удосконалення системи від-

бору лідерів і підвищення демократичної політичної ангажованос-

ті мас — найважливіші умови ефективності політичного управлін-

ня суспільством. Політична діяльність людей нероздільна з їх

поведінкою. В діяльності людини реалізуються якісь прагнення і

сподівання, проявляються звички і навики, відтворюються зразки

поведінки, пов’язані з її ставленням до політичних інститутів та їх

функціонування. Лідерство — невід’ємний компонент політичної

діяльності. Політичне лідерство — істотна сторона політичного

керівництва. Політичне лідерство — це таке політичне ставлення

суб’єкта-лідера (групи або індивіда) до співтовариства, при якому

суб’єкт-лідер наділений певним обсягом прав і відповідальністю

формувати та відображати інтереси й відстоювати мету співтова-

риства, виступати ініціатором в їх здійсненні та організовувати

участь всього співтовариства. Якості політичного лідера, особливо

його керівної діяльності, залежать від усіх складових: умов діяль-

ності та самої діяльності.

ІТЕРАТУРА

Бекнадар-Юзбашев Т. Ст. Партии в буржуазных политико-

правовых учениях. — М., 1988.

Бунин И. М. Партия активистов или партия нотаблей? // Ра-

бочий класс и современный мир. — 1990. — № 4.