Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

391

через систему утворення і виховання, засоби масової інформації,

літературу і мистецтво та ін. Глибокі динамічні зміни в усіх сфе-

рах життя, ускладнення управління суспільними процесами

об’єктивно викликали зростання інформації, життєву потребу в

ній. Тому гласність — це необхідна умова найбільш повного ін-

формування суспільства про його становище, забезпечення оп-

тимального руху і обміну інформацією між усіма соціальними

структурами і суб’єктами політичного життя. Гласність виступає

також умовою прояву суспільної думки у всій його різноманітно-

сті і суперечливості, служить інструментом контролю держави з

боку суспільства, громадянського виховання особи, стаючи, от-

же, невід’ємним компонентом демократичного процесу.

Політична культура виконує також прогностичну функцію.

Знання стану політичної культури класів, соціальних верств і

груп населення, притаманних їм ціннісних орієнтацій і оцінок

політичного життя, діяльності органів влади, окремих політич-

ний партій і суспільних організацій дозволяє передбачати мож-

ливі варіанти їх реакції і практичних дій в конкретних соціально-

політичних умовах і ситуаціях. Ця функція вимагає постійного

вивчення і врахування в діяльності всіх структур стану політич-

ної свідомості і специфічних інтересів різноманітних верств і

груп населення, розробки інструментарія прогнозування.

Типи політичної культури

Західні політологи відзначали, що людина здатна орієн-

туватися не тільки на соціальні або національні цінності та тради-

ції, але й на біологічні фактори, що ставлять досить жорсткі обме-

ження її політичним пристрастям як суб’єкту влади (що конце-

нтровано виражене, наприклад, в расистських і фашистських тео-

ріях і цінностях). Тому-то важливо розрізняти закриті, замкнені,

зорієнтовані тільки на власні, локальні зразки та норми, типи полі-

тичної культури, не здатні до скільки-небудь продуктивного обмі-

ну цінностями з іншими системами норм та орієнтацій, а також

відкриті інокультурному досвіду та спілкуванню типи політичної

культури. Закриті, відкриті та інші види й типи політичної культу-

ри формуються на основі багатоканального засвоєння людиною

найрізноманітнішої інформації. Американські політологи Габріель

Алмонд і Сідней Верба на основі аналізу різноманітних видів по-

літичних орієнтацій вивели три «чистих типи» політичної культу-

ри: патріархальний, підданський і активістський.

392

Патріархальна політична культура характеризується повною

відсутністю у простих людей інтересу до політичного життя.

Найближчими еквівалентами патріархальної політичної культури

можна вважати політичні культури африканських племен.

Підданська політична культура відрізняється сильною орієн-

тацією на політичну систему та результати її діяльності, але сла-

бкою орієнтацією на активну участь у функціонуванні політичної

системи.

Активістська політична культура характеризується актив-

ною зацікавленістю громадян не тільки тим, що їм дасть полі-

тична система, політичне життя, але також і тим, що вони можуть

відіграти активну роль у політичному житті.

Вихідним моментом у визначенні політичної культури вважа-

ється конкретно-історичний підхід до розгляду політичної куль-

тури в її зв’язку з політичними системами і суспільно-еконо-

мічними формаціями, що лежать в їх основі. Але це не означає,

що в кожній формації існує тільки один тип політичної культури.

Так само, як і форми держави бувають різноманітні, так і полі-

тичні культури бувають різними. Однак, окремі політичні куль-

тури, існуючі в одній і тій же політичній системі, можуть мати

загальні риси, що дозволять визначити різновиди політичної

культури стосовно до одного, більш широкого типу. В політичній

культурі виділяються й інші типи, наприклад, тип традиційної

політичної культури, відповідний рабовласницькому та феодаль-

ному ладу, і характеризується визнанням священного характеру

влади; визнанням, що права підданого і права влади у ставленні

до підданого регулюються традиційними нормами, які виплива-

ють із утвердження, що так «було завжди»; визнанням незмінно-

сті політичної системи та її основних норм.

Традиційна політична культура має три різновиди. Традиційна

племінна культура, для якої характерні значна влада віча (народ-

ного зібрання) та істотні обмеження статусу вождя, що є вищес-

тоячою особою, але не добродієм по відношенню до членів пле-

мені, що знаходяться під його владою. Традиційна теократична

культура, в якій володар вважається богом або намісником бога,

а його влада обмежується лише тим, як розуміється воля бога;

теократична культура характерна для народів, у яких традиційна

політична система створювалася пророками нових релігій. Тра-

диційна деспотична культура — та, в якій ставлення підданих до

володаря засноване на визнанні його абсолютної, нічим не обме-

женої влади над ними; володар — пан, власник всіх підданих. Всі

три різновиди культури часто взаємопереплетені. Елементи пле-

393

мінної культури поєднуються з елементами теократичної культу-

ри. Можливо, що процес виникнення деспотичної політичної

культури не завершується, і тоді складається своєрідна змішана

політична культура з елементами племінної та деспотичної куль-

тур. Поряд із традиційною політичною культурою добуржуазної

епохи, існував другий тип політичної культури — політична

культура станової демократії, в умовах якої значна частина, на-

віть більшість населення, повністю усунена від участі в політич-

ній діяльності, найчастіше позбавлена будь-яких особистих прав.

Політичні права і гарантії їх існували для меншості привілейова-

них станів. В історії існували дві різновидності політичної куль-

тури станової демократії: патриціанська культура деяких грець-

ких міст, республіканського Риму та деяких італійських міст

Середньовіччя, а також дворянська політична культура, напри-

клад, в Польщі, Англії, Росії епохи пізнього Середньовіччя і ран-

нього періоду нової історії.

Буржуазному суспільству притаманні два основних типи полі-

тичної культури: демократичний та автократичний.

Демократична політична культура характеризується активні-

стю громадян, їх включеністю до політичного життя, визнанням

громадянських прав і свобод, принципом контролю громадянами

діяльності уряду, визнанням політичних сил в рамках і на основі

капіталістичного влаштування суспільства.

Автократична політична культура характеризується запере-

ченням демократичної політичної культури і здійсненням сильної

неконтрольованої влади, що виключає демократичні права та

свободи громадян. Такий тип політичної культури, який втілився

у різноманітних мілітаристських і фашистських режимах, має дві

різновидності: авторитарну і тоталітарну. Авторитарна політична

культура передбачає активну участь мас, їх політичну мобіліза-

цію та використовує ідеологію винятково у вигляді інструменту

для забезпечення пасивної слухняності мас. Тоталітарна політич-

на культура, відповідна фашистським і напівфашистським систе-

мам, об’єднує культ лідера, сильної влади з активним притягнен-

ням громадян до участі в політичному житті відповідно до

принципів, встановлених лідером.

Поняття субкультури

Окрім загальнозначущих універсальних типів політич-

ної культури — а наявність патріархальних, підданських і активі-

стських її форм властива практично всім політичним системам, —

394

в політичному житті складаються й існують також і такі її утво-

рення, що характерні лише для окремих групових — соціальних,

етнічних, конфесіональних, регіональних та інших суб’єктів полі-

тики, які відрізняються специфічними перевагами і поглядами лю-

дей на явища влади, ставленням до еліти, яка управляє, зразками

участі в управлінні, контролі і організації політичного життя. Такі

утворення, що характеризують процес ускладнення і індивідуалі-

зації політичного життя, називаються субкультурами.

Базисні орієнтації більш-менш значної варіації, що якісно роз-

різняють громадянські цінності, лежать в основі субкультур. Ко-

жна субкультура, окрім раціональних переконань, має і рефлек-

сивні неоформлені (підсвідомі), але, між тим, визнані людьми

погляди, оцінки, асоціації і почуття. Субкультури відрізняються

одна від одної за принциповими, в тому числі й ідеологічними, і

менш значущими, периферійними рисами і відтінками. Прикла-

дами субкультур, що формуються на незначних відмінностях в

політичній орієнтації і діях громадян, служать стилі політичного

мислення і поведінки жителів Львова, Тирасполя і Києва, Харко-

ва, Донбасу або Одеси, Полтави і Сум тощо. Iстотно розходяться

субкультури в політичному мисленні, нормах, цінностях, полі-

тичній активності більшості населення Слобожанщини, Донбасу,

Лівобережної України і західних регіонів, Правобережної Украї-

ни або стиль політичної поведінки в Україні, Росії, Білорусі то-

що. Так, для ряду регіонів України у вигляді базових і разом з

тим відмінних в політичних культурах цінностей, виступає інди-

відуалізм, слабка ідеологізованість громадянських позицій, схи-

льність до жалю і терпимість до людей, що дотримуються інших

поглядів, відданість законним формам політичної поведінки, яск-

раво виражений символізм, критичність і вимогливість у став-

ленні до владних структур, які управляють державою. В ряді ре-

гіонів України переважає швидше ритуальність, аніж реальне

політичне життя, ще страждає значна частина населення України

деформаціями загальнокультурних і загальногромадянських цін-

ностей тощо. Специфічна і субкультура молоді.

Стабільності суспільства, вірогідності прогнозів політичних

процесів сприяє єдність політичної культури. Різноманітні полі-

тичні субкультури існують внаслідок соціальної різнорідності су-

спільства. Але субкультури можуть стати і джерелом дестабіліза-

ції суспільно-політичного життя. Не виключено, що ступінь

сумісності між різноманітними субкультурами є фактором, який

впливає на політичну стабільність суспільства. Однак не виклю-

чений і незбіг політичних субкультур, що веде до загублення за-

395

гальнонаціональних ідеалів і втрати мети і сприяє розвитку міс-

ництва тощо. Для формування різних політичних субкультур се-

рйозними підставами є соціально-етнічні відмінності. Навряд чи

сумнівно, що політичні субкультури населення Криму, Слобожа-

нщини, Придніпров’я і Галичини, насамперед, не співпадають

якісно. Але вони просто різноманітні і зумовлені особливостями

соціально-культурного та економічного розвитку регіонів. Від-

мінності в субкультурах відбиваються на сприйманні сучасних

проблем суспільства тощо.

Взаємодія і взаємозбагачення субкультур, їх ціннісний обмін

здійснюється на основі і за допомогою мови культур. Сукупність

специфічних систематизованих термінів, символів, стереотипів

та інших фіксуючих елементів, що володіють смисловим значен-

ням у спеціалізованій і щоденній свідомості людей і що служать

для реалізації суб’єктами політичного процесу, і є мова культу-

ри. В суспільстві духовна взаємодія суб’єктів політики, політична

комунікація відбувається на базі взаємодії різноманітних мов

культури. Мова культури існує не тільки в словесній формі, але й

в політичних текстах (програмах, гаслах тощо), а також різнома-

нітних матеріалізованих утвореннях: структурі політичних уста-

нов, символіці, стилі поведінки кожного суб’єкта політики, про-

веденні різноманітних політичних акцій, кампаній тощо. Однак,

матеріалізовані політичні цінності і уявлення можуть суперечити

неінституціоналізованим цінностям тощо. В сучасних умовах су-

перечності найяскравіше виявляються в перехідних політичних

процесах. Так, на початку 90-х років в Україні демократичне під-

несення населення увійшло в різку невідповідність із казенністю

офіційної політичної мови, помпезністю будинків політичних і

державних структур, чиновницьким стилем управління тощо.

I принципові модифікації цінностей та ідеалів, норм політичної

поведінки відбуваються також в Україні не на підвищенні групо-

вих, загальнолюдських інтересів, посиленні міжособової довіри,

зростанні індивідуальної компетентності особи — учасниці полі-

тичного процесу. Все це основи підвищення справжньої демок-

ратичної політичної культури.

Особливості сучасної політичної культури

в Україні

На відміну від держав, які на десятиріччя і століття ра-

ніше випробували «цивілізуючий вплив капіталу», жителі Украї-

ни сторіччями орієнтувались здебільшого на норми общинного

396

колективізму, що втілюють, насамперед, інтереси сім’ї, общини,

стану, держави. З ранніх років людина відчувала не просто зале-

жність, але й безумовну підпорядкованість груповим общинним

інтересам. Засуджувалася і піддавалась остракізму орієнтація на

власні інтереси, пошук життєвої мети в межах своєї общини,

громади. Причому в XX ст. такі традиції посилювались ще і дуже

жорстоким тотальним контролем держави, що виключав будь-яку

активність жителя України. Ось чому в більшості регіонів люди

з великими труднощами сприймали ідеї ліберальної демократії,

засновані на неприродних для них цінностях: поняттях ринку,

політичної і економічної свободи, конкуренції, моральної авто-

номії тощо.

Мабуть, однією з найсерйозніших культурних втрат, що поніс

кожний українець, зокрема, і суспільство, є слабо розвинена ін-

дивідуальність, низький статус особистих домагань на владу і

політичну участь. Позбавлені індивідуально виношених світо-

глядних опор, громадянські і політичні уявлення більшості лю-

дей в Україні відбивають виняткову схильність до конформації,

ту легковірність і рухливість, що спонукає їх до постійної пере-

оцінки політичних принципів, образів України та інших понять.

Ще не зникло серед більшості жителів України підданське спіл-

кування і безперервна лояльність навіть не стільки до держави,

скільки до моралі реальної влади (сильному лідеру, таємній аген-

турі служби безпеки, засобам масової інформації та ін.). I тільки

в окремих колах міського населення, серед підприємців і інтелі-

генції відбулася деяка демократична ціннісна переорієнтація.

Мабуть, саме ця вузька частина населення, по суті, і є тією соціа-

льною спільністю, що виявляє соціокультурну підтримку демок-

ратичним перетворенням. Люди ж із панівними загальноколекти-

вістськими ознаками поведінки зорієнтовані скоріше на механіч-

не, а не на усвідомлене приєднання до мети реформ, тяжіючи до

участі в політичному житті, позбавлення індивідуальної відпові-

дальності за свої вчинки. А це неминуче зміцнює показні риси

батьківської турботи в діяльності держави, стає перепоною роз-

ширенню прав і свобод особистості тощо.

Зрозуміло, заідеологізованість мислення більшості населення

України, що зумовлює нетерпимість до людей інакомислячих, з

нетрадиційним світоглядом, загальнокультурна нерозвиненість

громадянських позицій, низька поінформованість і компетент-

ність в управлінні справами суспільства, держави; правовий нігі-

лізм, тобто огульне заперечення всього, а також інші риси і влас-

тивості духовної і практичної активності людей свідчать, що в

397

Україні домінує політична культура традиціоналістського, патрі-

архального типу. Все це не сприяє прискоренню і розширенню

процесів демократизації, засвоєнню досвіду демократичного роз-

витку інших країн, знижує чутливість людей до морально-

етичних стимулів політичної поведінки, тяжіння до перегонів і

раптовості, навіть нерідко до застосування насильства в перетво-

реннях суспільства. Але це не означає, що традиціоналістський

тип політичної культури українського суспільства вічний і непе-

реборний. Адже, хоча певні структури стійкі та відокремлені, все

ж в будь-якому суспільстві діють потужні фактори, створюються

потреби в інокультурному спілкуванні людей, всеосяжній міжку-

льтурній духовній взаємодії безлічі соціальних суб’єктів.

ІТЕРАТУРА

Бизов П. Г., Львов М. В. Перебудова: політична свідомість

і соціальні відносини // Сторіччя XX і мир. — 1989. — № 3.

Вятр Є. Соціологія політичних відносин. — М., 1979.

Кейзеров М. I. Політична і правова культура. — М., 1989.

Основи політології. Курс лекцій / Під ред. В. Д. Бабкіна,

М. I. Козюбри. — 1991.

Чередниченко А. П. Культура активного политического дей-

ствия. — М., 1989.

Хрусталев Ю. М. Диалектика развития общественного соз-

нания личности. — М., 1989.

ПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ

♦ Що таке політична свідомість? У чому суть політичної сві-

домості?

♦ Яка структура політичної свідомості? Функції політичної

свідомості і їх зміст.

♦ Що таке політична культура? Яка структура політичної

культури?

♦ Які типи політичної культури?

♦ Які функції політичної культури в суспільстві?

398

ПОЛІТИКА І МОРАЛЬ

Політизація всіх сфер суспільного життя — одна з

прикметних рис сучасного суспільства. В далеко не однозначно-

му процесі політизації полягають позитивні і негативні можливо-

сті. Певно, позитивною є, поряд з іншими, спроможність полі-

тики своїми засобами розв’язувати проблеми суспільного жит-

тя, що назріли, «впорядковувати» стихію соціальних процесів,

забезпечувати стабільність і порядок, вкрай необхідні для твор-

чої діяльності, докорінної реконструкції застарілих основ насті-

льки складного соціального організму як суспільство. Регулююча,

упорядковуюча, організуюча функція політики особливо значу-

ща, коли йдеться про тяжку справу державного самовизначення,

національного відродження, про процеси, що визначають суть

життя суспільства на «зламі епох».

1. В

ЗАЄМОДІЯ ПОЛІТИКИ І МОРАЛІ

Політика — форма суспільної свідомості і діяльності,

яка має багато вимірів. Не тільки теорія політики, що понятійним

засобом відобразила багатомірність предмету науки, але й реаль-

но використовуваний політичний інструментарій, за допомогою

якого політична свідомість втілюється в дійсність, матеріалізу-

ється в конкретному виді діяльності — економічна політика, тех-

нологічна, національна, екологічна, соціальна, культурна, демо-

графічна та ін. Одним із найважливіших «вимірів» політики,

критерієм її ефективності є мораль. Мораль — це форма суспіль-

ної свідомості і сфера індивідуальної свідомості особи, що ста-

новить сукупність висловлених в нормах, принципах, категоріях

та ідеалах моральних вимог, на основі яких суспільство і особи-

стість виробляють оцінки людської поведінки, явищ соціального

і духовного життя. Будучи формою суспільної й індивідуальної

свідомості і видом суспільних відносин, мораль своїми принци-

пами і нормами, ідеалами регулює поведінку людини в її сімей-

но-побутовій, трудовій, громадянській, політичній життєдіяльно-

сті. Етичні поняття — добро, справедливість, обов’язок, честь,

совість, шляхетність — не тільки виражають оцінку політичної

діяльності держави, влади, тієї або іншої політичної партії або

Глава написана В. С. Пазенок, доктором філософських наук.

399

політичного руху, але й виступають «стимулятором» або ж «ре-

гулятором» політики і політиків, що служать об’єктами такої

оцінки. Моральна свідомість суспільства тісно взаємодіє і пере-

плітається з політичною свідомістю, санкціонує або ж засуджує

мотиви, практичну діяльність і результати політичного курсу, що

реалізується, здійснює етичну експертизу політичних програм,

висвітлює особисті якості політичних діячів, визначає міру їх мо-

ральної і соціальної надійності.

Політика, яка не підтримується соціальною й індивідуальною

мораллю, приречена на поразку, а безчесний політик, безсовісний

політикан, що переслідує не загальнозначиму, а своєкорисну ме-

ту, — фігура, яка швидко залишає політичну арену. Втім, це досить

часто буває лише для того, щоб звільнити місце іншому політику,

який також не відрізняється чистотою і шляхетністю своїх намірів.

Політика і мораль, їх співвідношення і взаємовплив, — звичайно ж,

важлива проблема політичної філософії, політології і політичного

життя суспільства. Розуміння суті проблеми, можливостей, що та-

яться в ній, і суперечностей, — одна з обов’язкових умов форму-

вання сучасної політичної і моральної культури суспільства, яка

прагне здійснити перехід до демократичного, цивілізованого, гума-

ністичного, соціально-ефективного режиму свого життя.

Взаємодія моралі і політики

Політика і мораль — широка і багатогранна тема, що

допускає з’ясування ряду взаємопов’язаних і взаємообумовлених

питань: розуміння специфіки понять політика і мораль, їх місця в

політологічному знанні, уточнення своєрідності політики і мора-

лі як складових відносно єдиної суспільної системи регулювання;

виявлення суті діалектико-функціонального зв’язку інститутів

політики і моралі; виявлення особливостей взаємодії політики і

моралі в контексті процесів сучасного суспільства, що змінюєть-

ся, насамперед, вітчизняного, українського.

Політика і мораль — одне з опорних понять соціальної, в тому

числі, політичної теорії. Їх суть полягає в тому, що це поняття ві-

дображає наявність взаємозв’язку двох найважливіших форм су-

спільної свідомості, двох певних систем організації соціуму, двох

видів регулювання відносин різноманітних соціальних спільно-

стей — етносів, класів, соціальних груп, політичних партій, сус-

пільних об’єднань та ін. Специфіка понять політика і мораль по-

лягає в тому, що, спираючись на знання про політику і мораль,

повністю концентрує увагу на «механізмі» їх зв’язку, з’ясовує

400

суть двох регуляторів суспільного життя відносно цілісної соціа-

льної системи, в якій одна її частина не існує без іншої, допускає

і доповнює її можливості і функції. Таке розуміння поняття, що

аналізується, позбавляє від необхідності спеціального введення

базових категорій політологічної формули — політика, мораль,

дозволяє зосередитися на системних характеристиках соціальних

явищ: політика, мораль.

Моральне виховання як складова частина морально-політичного

фактора в тій або іншій мірі впливає на будь-яку сферу соціальної ді-

яльності і спілкування людей: не тільки пронизує всю систему люд-

ських відносин, але й у значній мірі зумовлює виникнення необхідної

моральної атмосфери в суспільстві, особливого мікроклімату в коле-

ктиві, що при відомих обставинах може значно змінювати характер

вчинків. Так, у процесі праці людина, створюючи матеріальні ціннос-

ті, не тільки безпосередньо впливає на навколишніх її людей, але й

впливає на них опосередковано морально — приносить радощі всім

членам колективу. Моральне виховання — сукупність цілеспрямова-

них, планомірних, активних, спеціально організованих впливів на сві-

домість і поведінку людини, що поряд із самовихованням формують

індивідуальну і колективну систему твердих етичних понять, мора-

льних переконань, схильностей, почуттів, рис характеру і моральних

звичок поведінки.

З’ясування діалектики політики і моралі допускає знання самої їх

природи як явищ суспільного життя, законів і принципів функціону-

вання політичних інститутів, своєрідності теоретичної рефлексії реа-

льностей життя людей, таких, як інтереси, мотиви, експектації, оріє-

нтації, і настанов у політичній і моральній формах свідомості. На

проблему політики і моралі безпосередньо «працюють» і ті політо-

логічні знання, які прояснюють практичну сторону політики, харак-

теризують її як діяльність певних суб’єктів політичного процесу.

Політика не є щось безформне, безсуб’єктивне. Політика здійсню-

ється людьми, реалізується на практиці політичними діячами, ліде-

рами, визначається певними умовами, обставинами, причинами,

живе в конкретному просторово-тимчасовому соціальному конти-

нуумі, підкоряючись не тільки власним законам, але й тенденціям і

закономірностям статичного порядку, що виникають завдяки дії

стихійних сил, породжуються ситуативним збігом обставин. Осо-

бистий фактор політики — один із центральних пунктів проблеми

політики і моралі.

Осмислення історичного розвитку моралі і політики показує,

що обидві ці форми суспільної свідомості не можуть існувати в

суспільстві ізольовано одна від одної. Проблема співвідношення