Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

421

новних об’єктів уваги вважає вивчення регіонально-національних

субкультур.

Проблеми національної самовизначеності, етики і культури

національних відносин в сучасних умовах перебувають в центрі

уваги політика. Нагальним є з’ясування тих глибинних основ по-

літики та моралі, що визначають самобутність українського на-

роду, завдяки цьому орієнтують політиків в їх діяльності відро-

дження України, створення незалежної суверенної держави.

Особливого значення набуває вивчення політичних і соціально-

етичних поглядів видатних представників української суспільно-

політичної думки: Iвана Франка, Михайла Грушевського, Ми-

хайла Драгоманова, Володимира Винниченка, Дмитра Чижевсь-

кого, В’ячеслава Липинського та ще багатьох, життя їх творчості

в сучасних умовах. У 1918 році, в період бурхливих політичних

подій, «на порозі нової України» Михайло Грушевський заува-

жував, що та стадія українського життя, в яку увійшли, вимагає

високого морального настрою, спартанського почуття обов’язку,

певного аскетизму і навіть героїзму від українських громадян.

Звертає увагу й на те, що, на думку Михайла Грушевського,

українська держава має стати «трудовою», соціально орієнтова-

ною. Українська демократія повинна пройнятися почуттям дер-

жавності — патріотизму і пієтизму для своєї трудової держави,

зробити її центром, все будувати на державному фундаменті, а

від держави, в свою чергу, вимагати задоволення своїх потреб і

виконання своїх бажань соціалізувати державу та водночас оде-

ржавлювати соціальне життя в широкому значенні.

Головною політичною та моральною цінністю суспільства, під-

креслював Михайло Грушевський, виступає свобода, держава по-

винна «стати палдіумом демократичних свобод», покликана ствер-

джувати й захищати цінності: співробітництво, єдність, коле-

ктивізм (громада), людську солідарність. Серед українських полі-

тичних діячів особливою популярністю користувалася ідея поєд-

нання демократичних основ зі свободою громадян, превалювала

орієнтація на досягнення суспільної згоди. Про це, зокрема, пише

Михайло Драгоманов у праці «Старі хартії вільності. Iсторичні на-

риси». В історичних і філософських працях Дмитро Чижевський,

говорячи про особливості устрою суспільно-політичного життя в

Україні, особливо підкреслює, що в його основі повинні знаходити-

ся такі етичні та соціальні цінності: мир, гармонія, згода, право лю-

дини (індивідуума) на «власний індивідуальний етичний шлях».

Винятковий інтерес становлять і судження видатних предста-

вників української політичної думки про зовнішньополітичні за-

422

вдання України, її політику у ставленні до інших націй та наро-

дів. I тут на перше місце висувалася проблема свободи, доброві-

льного співробітництва, взаємоповаги. Типове зауваження Ми-

хайла Грушевського: повнота «національного життя, якого

домагаємось для українського народу», — ані в якій мірі не озна-

чає обмеження прав всіх етносів, які живуть в Україні, на «віль-

ний розвиток своєї культурної та національної стихії».

Окремою особливістю політичної етики є її орієнтація на

вчасне виявлення конфліктних ситуацій, з’ясування політичних і

моральних мотивів дії конфронтуючих сторін, спроможності,

бажання, готовності йти на угоду, керуючись правилом: з будь-

якого конфлікту виходити «з гідністю». Сучасна політична ети-

ка — це наука та мистецтво вирішення конфліктних суперечнос-

тей, досягнення суспільної згоди за рахунок використання при-

йомів і засобів компромісного порядку. В суспільній свідомості

спостерігаються істотні посування в розумінні компромісу. Роз-

повсюдження в нещодавніх минулих оцінках компромісу як да-

нини безпринципності змінюється визнанням значимості комп-

ромісу як ефективної форми досягнення згоди конфронтуючими

сторонами. Вимогою політичної етики виступає обов’язкове вра-

хування того, що будь-яка форма компромісу не може забезпечи-

ти повної згоди сторін, створити оптимістичну ситуацію, що ха-

рактеризується відомою формулою Вільфредо Парето: «Ніхто не

програє, але хтось ще й виграє». Але вона може забезпечити

«згоду незгодних», дати суспільству можливість пошуку нових

шляхів вирішення конфліктних ситуацій.

Теоретичний і практичний інструментальний арсенал полі-

тичної етики поповнився новою системою розв’язання конфлікт-

них ситуацій — етикою ненасильницьких дій. На думку амери-

канського вченого Девіда Шарпа, автора книги «Політика

ненасильницьких дій», науці відомі 198 засобів ненасильницько-

го розв’язування політичних проблем — засоби ненасильницько-

го протесту та переконання, засоби відмови від соціального, еко-

номічного та політичного співробітництва, засоби ненасиль-

ницького втручання. Сучасний політик зобов’язаний володіти

прийомами «політичних технологій».

Політична етика не вирішує проблему зла як таку. Сучасний

політик не може ігнорувати тієї обставини, що відступ на користь

одного, як правило, пов’язаний із втратами для іншого. Парадок-

сальність ситуації діалектики добра і зла політолог Олександр

Де-нисов пояснює тим, що «політик діє морально, якщо добро від

його вчинків перевищує зло. А взагалі не творити зла просто не

423

можна, потрібно жертвувати одними частинами добра заради

інших».

Сучасна політологічна думка, відбиваючи об’єктивний «новий

порядок речей в суспільстві», що змінюється, перетворення кризо-

вих факторів у постійні супутники суспільства, легалізацію конф-

ліктів як необхідного елемента соціальної динаміки, значне зву-

ження сфери дії державного впливу, пропонує нетрадиційне

тлумачення традиційних проблем політичної доцільності та мора-

льного зла, розглядаючи явища, які раніше оцінювалися як «не-

справедливі», аномальні, що відхиляються у вигляді «нових реа-

льностей», вимагають для свого пояснення інших понятійних

схем. Однак і ця обставина не знімає проблеми співвідношення

політики та моралі, займає помітне місце в популярних політичних

концепціях: держава політичного реалізму, легітимна держава,

справедлива держава та ін. Якщо теоретики держави політичного

«реалізму» наполягають на тому, що влада регулює діяльність ви-

нятково «логікою панування», тому не визнає жодних етичних об-

межень, хоча із міркувань політичної стратегії не відмовляє у ви-

знанні тих моральних норм, що міцно укорінились в суспільній

свідомості, концепція ж «легітимної держави», навпаки, ґрунту-

ється на визнанні вирішальної ролі моральних нормативів у полі-

тичній діяльності. На думку італійського політолога Христофора

Карраседо, відокремлювальною парадигмою «легітимної держа-

ви» виступає прагнення до оптимального поєднання державної

влади з індивідуальною та громадянською свободою. В праці «Па-

радигма легітимної держави» Христофор Карраседо підкреслює,

що держава виступає охоронцем суспільного інтересу, гарантом

прав людини. Легітимна держава допускає демократичний поря-

док, вимагає обов’язкової участі громадян у формуванні суспіль-

ної думки та в прийнятті відповідальних політичних рішень.

Ще категоричнішою є позиція концепції «справедливої держа-

ви, яка встановлює абсолютні етичні кордони», які мають «космо-

онтологічну природу», що передує політичному життю. Однією із

загальновизнаних політичних та етичних істин є визнання неми-

нучості і невпевненості зла в житті людей. Найдосконаліша «легі-

тимна держава», найрозвиненіша система «демократії» неспромо-

жна ліквідувати, скасувати причини, що породжують страждання

людей. Відомий американський філософ і футуролог Олвін Тофф-

лер в книзі «Зрушення влади. Знання, багатство та насильство на

порозі XXI сторіччя», зокрема, зауважує, що політики, виробляю-

чи свої рішення та спираючись винятково на «факти», нерідко

глибоко помиляються. Адже самі факти, насамперед, влучають у

424

політиків, минають «лабіринт, що вносить спотворення, як у кри-

вих дзеркалах». Будь-які політичні рішення, навіть ті з них, що

претендують на всезагальність, справді «приватні». Забезпечення

інтересів однієї частини суспільства водночас означає певні втрати

для іншої. Це зауваження, звичайно ж, не стосується мети політи-

ки, що переслідує такі загальнолюдські завдання, як забезпечення

миру, безпека народів, збереження природи. Хоча і тут повного

збігу інтересів абсолютно всіх не спостерігається. Але в такому

випадку йдеться про такі конкретні види політики, як соціальна,

економічна, податкова, фінансова тощо. Чесний політик зо-

бов’язаний завжди та скрізь називати речі своїми іменами, визна-

вати в будь-яких обставинах, що зло є зло і не що інше. Помічено:

чесність — ознака сили політики, лицемірство — ознака її слабко-

сті. Але треба зробити все можливе, щоб мінімізувати зло вже в

сучасному, намагатися компенсувати втрати постраждалих сторін.

Політична етика — відкрита система, що орієнтується на враху-

вання нових ситуацій, розташування та зміни співвідношення взає-

модіючих соціальних сил. Їй притаманна теоретична і операціоніст-

ська гнучкість, спроможність до інновацій, творчих відновлень

власних норм. Але незмінною, інваріантною залишається головна її

мета — свобода, демократія, незалежність, суверенність, благопо-

луччя людей. Будучи ціннісним орієнтиром демократії, свобода ви-

ступає разом з тим і умовою реалізації політикою її морального по-

тенціалу. Тут, як в інших аспектах політики та моралі, чітко

простежується діалектика взаємообумовленості мети та засобів їх

досягнення. Знання багатогранної проблеми відношення політики і

моралі, засвоєння і освоєння знань — неодмінна умова формування

сучасної політичної культури суспільства, без якої суспільство не

спроможне перейти в якісно новий демократичний соціально-

ефективний, гуманістичний режим дальшого існування та розвитку.

В суперечності моралі й політики величезну роль відіграє внутрі-

шнє протиборство моральних уявлень політичних суб’єктів про до-

бро, справедливість, моральний обов’язок. Політика ж, взаємодіючи

з різноманітними сферами суспільного життя, набуває рис і власти-

востей, що гарантують її існування та розвиток в історично зримому

майбутньому.

ІТЕРАТУРА

Вебер М. Политика как призвание и профессия. Избр. про-

изведения. — М., 1990.

Леся Українка. Замітки з приводу статті «Політика і ети-

ка» // Зібрання творів у 20 т., т. 8.

425

Бакштановский В. И., Согомонов Ю. В. Введение в полити-

ческую этику. — Москва—Тюмень, 1990.

Игнатовский В. И. О существе нравственного и политиче-

ского воспитания. — М., 1990.

Рікер П. Етика і політика. Філософська і соціологічна дум-

ка. — 1995. — № 5—6.

Рікер Поль. Герменевтика, этика, политика. — М., 1995.

Сутор Б. Политическая этика // Полис. — 1993. — № 1.

Этика ненасилия. Материалы международных конферен-

ций. — М., 1991.

ПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ

♦ Що таке мораль? У чому суть моральної діяльності?

♦ У чому суть співвідношення і взаємовпливу моралі та полі-

тики?

♦ Рівні політики та моралі. Синтез політики та моралі.

♦ У чому суть проблеми взаємодії політики та моралі?

♦ У чому полягає переорієнтація політики?

♦ У чому полягає взаємообумовленість моральності та полі-

тичної діяльності?

426

ПОЛIТИКА ТА IДЕОЛОГIЯ

1. ПРИРОДА І СУТЬ СУЧАСНИХ ПОЛІТИЧНИХ КОНЦЕПЦІЙ

Суть поняття ідеологія

Все, що здійснюється в політиці зусиллями організацій

та окремих осіб, розумне, усвідомлене і цілеспрямоване із позицій

переконаності та впевненості у правильності та вірності дій,

що пропонуються. Уявлення, що мають становити дійсність,

складають систему переконань, виступаючи своєрідним колекти-

вним віруванням. Iз такої точки зору суспільство та різноманітні

політичні інститути, діючі в суспільстві, інтерпретуються як про-

відники ціннісної орієнтації.

Що ж таке ідеологія? Iдеологія (від грец. ідея та логос — сло-

во, поняття, вчення) — система поглядів та ідей, що відобража-

ють ставлення до тієї або іншої дійсності, поглядів, інтересів, ме-

ти, намірів, умонастроїв людей, класів і політичних партій, рухів,

суб’єктів політики та влади, тих чи інших епох, поколінь, гро-

мадських рухів, мистецтва, літератури та ін., аж до світогляду,

умонастрою і життєвих позицій носіїв того або іншого світогля-

ду. Поняття ідеологія ввів французький учений та філософ Анрі

Лестют де Грасі, який прагнув знайти у світосприйнятті та яви-

щах свідомості основи етики, моралі, політики — їх логічні та

психологічні пояснення. Відразу ж поняття ідеологія та ідеолог,

теоретик, носій ідеології, що поширилися, спіткало подвійне

ставлення — визнання відкриття, що давно напрошувалось, і

скептична недовіра до можливості пояснити світ людини і суспі-

льства, виходячи з ідей, що складаються про цей світ. Для такого

сприймання ідеології є реальні підстави в самому процесі пізнан-

ня дійсності, особливо соціальної та політичної: пояснення явищ

через їх похідний момент, їх першопричину, справжню суть (іс-

тинна ідеологія) та пояснення подій, що вже звершилися, з ме-

тою їх тлумачення та виправдання, що може породжувати ілюзії,

приховування або маскування істинних причин подій (несправж-

ня ідеологія), тобто конструювання фіктивної, удаваної реальнос-

ті, що видається за дійсність. Iстинне і неправдиве безпосередньо

зв’язані в ідеології як раціональне та ірраціональне, істинне і не-

правдиве в політиці та в будь-якій іншій формі суспільної та ін-

дивідуальної свідомості. Iдеологія як явище дістає визнання, і ви-

427

явилося, що людина та суспільство живуть в ідеологічному прос-

торі так само, як і у світі політики, культури, економічних відно-

син та ін.

У сучасних умовах ідеологія не тільки одна з організаційних,

регулюючих систем, що корегують, спрямовують життя суспіль-

ства й людини, але й безпосередньо зв’язана функціонально з по-

літичною системою суспільства, політичним режимом держави,

політичною етикою. Втілення в ідеології реальних соціальних,

політичних та інших процесів, інтересів, сприяло виникненню рі-

зних за змістом та метою видів політичної ідеології: прогресив-

ної, ліберальної, націоналістичної, шовіністичної та ін. Стійкі,

універсальні форми ідеології (прогресивність або реакційність та

ін.), її властивості відображати реальні або ілюзорні, уявні або

удавані ситуації та інтереси в інших, неідеологічних сферах жит-

тя суспільства: в політиці, економіці, культурі та ін., — стали ос-

новою розвитку самої ідеології та її відносин з неідеологічними

системами, насамперед — з політикою. На неспростовність пре-

тендує будь-яка система переконань. Пріоритетність ціннісних

орієнтирів не тільки не приховують, а навпаки, системи відкрито

й аргументовано обґрунтовують їх, переконують. Спільні позиції,

що виражають колективну віру та переконання, можуть бути у

більшій або меншій мірі розроблені теоретично та програмно.

Iстинність та напруженість їх відтворення можуть бути неодна-

ковими. Проте віра та переконання завжди існують, визначаючи

напрямки дій членів політичної системи. Поза основоположними

межами політична дія була б сліпою і хаотичною метушнею без-

лічі «молекул» та «атомів» (соціальних верств, спільностей та ін-

дивідів суспільства), позбавленою сенсу навіть для тих, хто її

здійснює. Вірити в щось означає, що предмет і зміст віри висту-

пають частиною дійсності, і їх слід враховувати у своїй діяльності.

Зрозуміло, що уявлення людей, індивідів формуються у тіс-

ному зв’язку з досвідом оточуючих індивідів та соціальних спі-

льностей. Це особливо важливо враховувати у відношенні «полі-

тичних вірувань». Дуже часто політична віра, ідеї сприймаються

людьми без досить обґрунтованого доказу і вважаються справед-

ливими визначеннями, тобто не вимагають аналізу й корегуван-

ня. У цьому й полягає особливість віри. Кожна людина відчуває

себе суб’єктом впливу і втягування в ту чи іншу систему уявлень

та переконань. Але якщо людина засвоює те, що відображає інте-

реси певних індивідів та соціальних верств (в сім’ї, в школі, через

засоби масової інформації), здебільшого несвідомо, то її переко-

нання мають характер віри, вірувань. Закріплення сили переко-

428

нань, віри — найсильніший фактор. Аналогічні політичні віру-

вання не вимагають обґрунтувань, тому що виходять з мотивів,

які виправдовують їх. Такі мотиви, пов’язані з реальними та кон-

кретними інтересами, як правило, дуже сильні. Сукупні переко-

нання й віра стають доктринами або, власне, ідеологіями в умо-

вах «виправдання» та «організованої реалізації» ідеології.

Віра, вірування відрізняються від наукової теорії тим, що нау-

кова теорія об’єктивно, обґрунтовано визнається тими або інши-

ми людьми. Тому наукова теорія постійно піддається зовнішньо-

му контролю і тестуванню. Віра тим і добра, що не вимагає

розумових доказів і тому її справедливість, певно, не вимагає ко-

нтролю ззовні. Коли ж дії та вчинки скоюються під впливом віри,

тоді починають виникати проблеми, які ведуть до кризи, мізерно-

го ефекту, тобто коли у вірі починають сумніватися. Ті чи інші

соціальні спільності, індивіди безпосередньо впливають на зміст

і характер сучасності, її зміни, формують колективну політичну

віру, переконання тих або інших соціальних спільностей, груп,

що безпосередньо беруть участь у політичному житті суспільства.

В історії деяких націй маси людей, об’єднані у касти, стани,

класи, змогли прийти до однакової інтерпретації однієї й тієї ж

реальності, виявити, що зв’язує початок спільного соціально-

політичного життя і оформити його відповідно з ідеологією, док-

триною або концепцією. Бувало й так, що певна частина нації

нав’язувала усім свої цінності, пріоритети, які мали жорсткі межі

політичної ідеології класового або національного спектру. При-

родно, що ідеології відіграють певну роль у політичних системах,

відображаючи характер і мету політичного режиму, суть політи-

ки і навіть іноді структуру й характер побудови державних влад-

них відносин. Звідси логічно випливає, що ідеологія пронизує

зміст політичного процесу: боротьбу різних ідеологій за панівне

становище у суспільстві.

Очевидно, що зміст ідеологій різних соціальних спільностей,

що входять до складу політичної системи суспільства, суттєво рі-

зниться. Однак завжди зберігається одна умова. Правляча еліта

інтерпретує факт виконання нею функцій державного управління

та регулювання як додатковий аргумент на користь домінування

тієї ідеології, в межах якої здійснюється влада. У найрізноманіт-

ніших політичних системах еліти стимулюють ідеології або кон-

цепції, що виражають їх власні інтереси та інтереси тих людей,

яких вони представляють, перебуваючи на вершині влади. Щоб

обеззброїти ідеологічно в політичній боротьбі за владу політичні

еліти, які перебувають у протистоянні, намагаються дискредиту-

429

вати ідеологію, систему їх цінностей, що використовується дер-

жавою. Характер та форми ідеологічного протистояння істотно

впливають і на стабільність самої політичної системи суспільст-

ва. Якщо більшістю нації заперечуються або піддаються сумніву

ідеологічно законне виправдання політичної сили, що перебуває

біля влади, то для утримання на вершині влада змушена система-

тично використовувати насильство та примушення, що, як пра-

вило, призводить до ще більшого падіння в очах суспільства пре-

стижу та ідеології влади. Отже, політична ідеологія — система-

тизована сукупність переконань, цінностей і ціннісних орієнта-

цій, що відображають інтереси тієї або іншої суспільної спіль-

ності і вимагають відповідності індивідуальних задумів та вчин-

ків якомога більшій чисельності людей, меті та завданням

розвитку суспільства.

Функції політичних ідеологій

Політичні ідеології, крім принципів організованої мо-

білізації та виправдання дій своїх прихильників, претендують на

пізнання подій і явищ у суспільстві з позицій тієї або іншої соціа-

льної спільності, правлячої еліти. Пізнавальна мета ідеології за-

лежить від того, в якій мірі ідеологія, оцінюючи політичну дійс-

ність, об’єктивно її відображає. Але потреби цілісної картини

політичної системи, визначення її суттєвих рис, пояснення змісту

життя та тенденцій розвитку суспільства вимагають всі ідеології.

Тому ідеології беруть функції наукової теорії або спираються на

спеціальні наукові знання. Деякі політичні ідеології навіть нази-

вають науковими, намагаючись надати їм додатковий ресурс мі-

цності. Але якщо основне призначення ідеології — виправдання і

реалізація певного курсу, напрямку політичної дії, то і інтерпре-

тація нею політичної дійсності зазнає спотворень, перекручень,

на користь тих інтересів, які поділяються її прихильниками. По-

літична боротьба інтересів різних соціальних спільностей, що то-

читься тільки або переважно на рівні сутичок взаємовиключаю-

чих ідеологій, заздалегідь непродуктивна.

Суспільно-політичні концепції та доктрини ґрунтуються на

існуючих політичних ідеологіях, що відображають таке бачення

суспільного та державного устрою, яке відповідає інтересам со-

ціальних спільностей, які стоять за тими або іншими політични-

ми партіями та суспільно-політичними рухами. Соціально-

політичні концепції та доктрини не тільки розкривають природу і

механізми влади та їх дій і взаємодії владних структур, інститу-

430

тів, але й розглядають результативність їх діяльності, досягнення

певних інтересів, ствердження й зміцнення відповідного інтере-

сам суспільного та державного устрою. Визначаючи політичний

курс, суспільно-політичні концепції, доктрини намічають і стра-

тегію, тактику тих або інших політичних партій та рухів, необ-

хідних їм для досягнення поставленої мети та реалізації програм,

визначають діяльність політичних партій та суспільно-

політичних рухів як суб’єктів політичного процесу. У програмах

і політичних платформах політичних партій та рухів знаходять

відображання зміст і суть соціально-політичних доктрин, суть

ідеологій стає важливою умовою дієвості їх зусиль у періоди різ-

них політичних кампаній (виборів, мітингів, демонстрацій та ін.).

Саме доктрини, їх дохідливість і ясність визначають активну по-

ведінку громадян.

Iдеології важко зіставляти і тому, що їх зміст не стає предме-

том контролю та корегування. Їх пізнавальна мета підпорядкова-

на прагматичній функції виправдання політичних дій. Тому так

легко виявити різницю між ідеологічною боротьбою та науковою

дискусією, хоча наукові дискусії теж можуть мати «ідеологіч-

ний» підтекст. Політичні конфлікти, як правило, проходять на тлі

гострої ідеологічної боротьби, в якій об’єктивна картина полі-

тичної діяльності та дійсності суспільства малюється різними ба-

рвами і у різних жанрах. В масштабах всієї політичної системи

ідеологія виступає як стихійна форма свідомості, посередницт-

вом якої здійснюється інтерпретація й орієнтація діяльності лю-

дей у політиці.

2. О

СНОВНІ ІДЕОЛОГІЧНІ ТЕЧІЇ СУЧАСНОСТІ

Історико-політичний досвід світової цивілізації та на-

ціональних суспільств показує: в ХIХ і ХХ ст. політичний процес

характеризується формуванням і розвитком суспільно-політич-

них течій. Кожна з них має свої особливості та форми вияву в рі-

зні епохи і періоди історичного розвитку і кожній відповідає сус-

пільно-політична думка, діяльність її носіїв, організаційні струк-

тури, через які реалізується. Основні суспільно-політичні течії

відображають і структуру політичних сил того чи іншого суспі-

льства, що борються за реалізацію поставленої мети. Знання по-

літичних сил та здійснення їх політики, відображення їх мети в

політичній думці і політичній діяльності дають змогу визначити

та осмислити характер суспільства, політичний режим тієї чи ін-