Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

411

диктується трансцендентними нормами (вільною волею, безсме-

ртною душею, Богом).

Здійснюючи орієнтаційну функцію, політика віддає перевагу

кращому, найбільш корисному з можливого («Політика — мис-

тецтво можливого»). Мораль в її справжньому споконвічному се-

нсі орієнтує на найкраще саме по собі (моральний максималізм,

категоричні імперативи Iммануїла Канта, заповіді Iсуса Христа).

Спостерігаються істотні відмінності політики та моралі за засо-

бами реалізації функцій, в тому числі і комунікативної. Політика

«розмовляє» з суспільством здебільшого мовою владних розпо-

ряджень, законів, що приймаються, референтних вказівок, полі-

тична ідеологія впроваджується в життя за допомогою спеціаль-

них інститутів і організацій. Моральна лексика — це мова

апеляції до совісті, переконання, умовляння, проповіді. Моралі

характерний позаінституційний засіб функціонування. Мораль

здійснює регулюючий вплив через атмосферу етосу, створювано-

го високоморальними людьми (етос вчителя, етос наставника,

етос батьків, етос шляхетної, порядної людини тощо).

Що ж спільного у політиці та моралі як формах суспільної

свідомості? Для всіх форм суспільної свідомості спільним є те,

що в моралі та політиці відображається конкретне суспільне бут-

тя, мораль і політика активно зворотно впливають на суспільне

буття, взаємно проникають одне в одне, взаємодіють між собою,

включаються в єдину надбудову того або іншого суспільства.

Спільне між формами суспільної свідомості — мораллю та полі-

тикою — виявляється, насамперед, в їх яскраво відображеній со-

ціальності змісту моралі та політики, що знаходить пряме вира-

ження в рішеннях і документах суспільних, державних організа-

цій і органів. Єдність політичної та моральної мети визначає іс-

нування спільного між політичними та моральними нормами, що

мають багато ідентичного, схожого в своїй ідейній основі, класо-

вій та загальнолюдській суттєвості та функціональній залежності.

Відображуючи особливості розвитку різноманітних реальних

відносин в суспільстві, мораль охоплює дедалі більшу сферу дії;

політика ж дедалі більш активно базується на моральній основі,

що дає позитивний матеріал для вироблення конкретних полі-

тичних рішень. Норми моралі, відображаючи потреби та ідеали

всіх членів суспільства, включають вимоги, вироблені протягом

тисячолітньої боротьби з соціально-політичним злом. Переходя-

чи в політичні принципи, норми моралі визначають їх найбільш

справедливий зміст. Авторитет норм політики перебуває в прямій

залежності від ступеня їх відповідності вимогам моралі, що не-

412

впинно поглиблюються. Чим глибше моральний зміст політич-

них відносин, тим ширше в політичних відносинах реалізуються

принципи морального кодексу, тим повніший, багатший, тим

більш представницький зміст політичних принципів, більш стій-

ке сприймання їх людьми.

Iстотно розрізняються політика і мораль в оцінці результатів

діяльності, її ефективності. Що ж таке діяльність? Діяльність

можна визначити як спрямовану активність живих систем, ви-

никлу на основі їх ставлення до навколишнього середовища з ме-

тою самопідтримки. Людська ж діяльність як різновид діяльнос-

ті взагалі — спрямована активність людей, засобом здійснення

якої виступає культура. Основними елементами людської діяль-

ності та її структури є: суб’єкт, наділений активністю; об’єкт, на

що спрямована активність суб’єкта; сама активність, що відо-

бражається в тому або іншому засобі оволодіння об’єкта

суб’єктом або у встановленні суб’єктом комунікативної взаємодії

з іншими. Ясно, що суб’єкти та об’єкти людської діяльності мо-

жуть бути надзвичайно різноманітними. Суб’єктом може висту-

пати і окрема особа, і соціальна спільність, і клас, і суспільство, а

об’єктом діяльності можуть бути предмети природи і будь-які

соціальні явища. Для визначення етапів і видів діяльності харак-

терно те, що її об’єктом стають ідеальні соціальні, суспільні

явища — мораль і політика, продукти людської свідомості: знан-

ня, переживання, оцінки і мотиви, бажання і наміри тощо. Мора-

льна діяльність існує, по-перше, як діяльність, свідомо підлегла

будь-якій моральній меті (це, насамперед, морально-виховна дія-

льність); по-друге, як сторона або момент інших видів діяльності

(виробничої, політичної, наукової, художньої тощо). Нерідко при

розгляді моральної діяльності моральна свідомість береться як те,

що вже склалося, готове, що володіє певними нормами та ідеала-

ми. Мораль, як й інші форми суспільної свідомості, відображає

дійсність, суспільне буття.

Розрізняють норми політичні та правові, моральні та естетич-

ні, говорять про норми поведінки, про канони в мистецтві, про

норми пізнавальної і перетворювальної діяльності, про звичаї і

традиції як про норми тощо. Моральні норми — вид соціальних

норм, які відносяться до категорії норм поведінки. Зміст мораль-

них норм визначається основними соціальними завданнями мо-

ралі. Моральні правила говорять людині: виконуй свій обов’язок,

будь чесний, люби людей, допомагай їм та ін., не вказуючи, як

поводитися в тій або іншій конкретній ситуації. Це не випадково

і, по-перше, зв’язано з тим, що мораль регулює поведінку особи-

413

стості не тільки в стандартних, але й в досить складних ситуаці-

ях, для яких не існує точних алгоритмів поведінки, по-друге, в

тому і полягає суть моралі, що людина повинна приймати рішен-

ня сама, самостійно формувати мотиви вчинку і сама відпові-

дати за його наслідки. Тут не годиться якесь точне правило, що

можна лише заучити і у всьому його дотримувтись. Невдача для

політика — явна антицінність. Навіть одна поразка в політичній

сутичці нерідко коштує політику його кар’єри. Iнакше сприйма-

ється неуспіх моральною свідомістю. Страждання, позбавлення,

навіть смерть проповідника не тільки не дискредитує значимість

і цінність його моральних повчань, але, навпаки, придає їм дода-

ткову силу. Моральне вдосконалення через страждання, мораль-

не очищення, піднесення через катарсис — одна з популярних

ідей етичної філософії, релігійної моралі. Зважуючи на супереч-

ливість ставлення до моралі, політики, проф. Віктор Фетисов

справедливо відмічає, що навіть тимчасово відступаючи та чи-

мось жертвуючи, політика, врешті-решт, націлена на успіх, виго-

ду, тоді як мораль, навіть стаючи великими радощами та щастям,

в глибині своїй безкорислива. Питання про збереження влади —

головне навіть для політика, що мислить демократично. Мораль,

навіть викликаючи загальне поклоніння, випаровується, як тільки

починають командувати, управляти. Спільне в політиці та моралі

суспільства існує не тільки в сфері почуттів, але й у сфері ідеоло-

гії. Це знаходить вираження в тому, що політичні та моральні по-

гляди, ідеї, категорії за своїм класовим характером єдині, допов-

нюють одне одного, а наступність моральної свідомості багато в

чому відповідає наступності політичної ідеології. Наведені порі-

вняння, — а їх число без особливих зусиль можна примножи-

ти, — розкривають істотну різнорідність форм, що аналізуються,

і типів регулювання процесів суспільного життя та поведінки

людей, одна з яких має явно виражену природу, відображає світ

соціуму, суперечливу взаємодію соціальних спільностей, а інша

має духовний характер, відображає світ Людини як соціальної,

моральної істоти. Разом з тим відмінності ані в якому випадку не

можна абсолютизувати. Представляючи своїми характеристика-

ми два різних модуси існування людей, політика і мораль мають

багато спільного, їх суперечності безупинно розв’язуються прак-

тично, знімаються в конкретних актах політичної діяльності, з

тим, щоб знову виникнути вже в іншій формі, іншій ситуації.

Зафіксована теоретичною свідомістю специфіка політики та

моралі, узагальнення багатовікового досвіду політичного та мора-

льного життя людей дає підставу для існування найрізноманітні-

414

ших тлумачень діалектики політики і моралі. Вивчення історії по-

літичної науки та етики дозволяє вичленити чотири основних типи

тлумачення взаємодії політики та моралі: перший — оптимістич-

ний, що стверджує: політика та мораль в принципі збігаються, їх

розбіжність — результат конкретних обставин, які слід зміни-

ти; другий — песимістичний — заявляє про принципову несуміс-

ність політики та моралі, їх антиномічну суперечливість; тре-

тій — «об’єктивістський» — декларує, що політика, як і мораль,

настільки специфічна, що сама спроба встановити який-небудь

взаємозв’язок між ними неспроможна. Згідно такому підходу, по-

літика оголошується позаморальною або «імморальною», її оці-

нювати слід винятково поняттями політології. Відповідно й мо-

раль обмежена своїми власними категоріями та проблемами, їй не

слід втручатися у не властиві їй теоретичні і практичні справи по-

літики. Четвертий тип відношення політики та моралі — «реля-

тивістський» — полягає в тому, що їх взаємозв’язок і можливість

поєднання ставляться в безпосередню залежність від ситуації, в

якій проявляються. Iншими словами, політика та мораль можуть, а

можуть і суперечити, їх «союз» може бути короткочасним або ж

тривалим, стійким або надто рухомим.

Кожний з чотирьох типів інтерпретації співвідношення полі-

тики та моралі має своїх прихильників і супротивників. Але най-

більш розповсюдженою в історії політології та етичної думки є

теза про незбіг моралі й політики, їх несумісність. У різні епохи

розбіжність політики і моралі захищали такі несхожі між собою

мислителі, як Карнеад і Секст-Емпірик, Лайола і Гоббс, Макіа-

веллі і Шопенгауер, Парето і Сорокін. Найбільш показовою серед

політологів, що відстоюють тлумачення співвідношення моралі

та політики, вважається концепція італійського мислителя

і державного діяча Нікколо Макіавеллі. В творі «Государ»

(«Князь») Нікколо Макіавеллі висловив ряд міркувань з приводу

політики та моралі, що згодом в акумульованому вигляді увійш-

ли в політичну науку як поняття макіавеллізм, зафіксувалися в

формулі: «мета виправдує засоби». Спираючись на спостере-

ження розуму та свідчення досвіду бурхливого політичного жит-

тя італійських міст, Нікколо Макіавеллі стверджував, що в полі-

тиці заради перемоги допустимо переступити закони моралі, —

«добре, що жорстокості, які застосовуються» не тільки неми-

нучі, але й виправдані міркуваннями доцільності. Проникливий

мислитель, який добре знав «куліси й задні дворища» політики,

прийшов до висновку, що політик не може дозволити собі бути

безпутною особистістю, керуючись міркуваннями моралі, не-

415

минуче зазнає поразки. «Хто хотів би творити одне тільки доб-

ро, неминуче загине серед стількох чужих добру». Але навряд чи

хто з політиків насмілиться прилюдно і відкрито назвати себе

людиною, яка не дотримується законів моралі. Ось чому слід

«бути великим вигадником та лицеміром», не соромитися у ви-

борі засобів — «змушувати народ вірити силою». Правителю,

«государю» Макіавеллі радить: «брудні справи доручай візирю,

як можна частіше змінюй близьких, провокуй зіткнення та супе-

речки між ними, щоб краще дізнатися про їх справжні наміри».

Влучність зауважень італійського політолога можна проілюстру-

вати безліччю прикладів із сучасного політичного життя. Основні

аргументи на користь песимістичного тлумачення відносин полі-

тики та моралі підхоплені та поглиблені прихильниками концеп-

ції Нікколо Макіавеллі.

Макіавеллізм став номінальним виразом, синонімом безприн-

ципності, ознакою та доказом аморалізму політики. Умовиводи

італійського політолога стали використовувати для характерис-

тики його власних переконань, що цілком несправедливо. Макіа-

веллі, і в цьому його історична заслуга, показав, який має вигляд

зв’язок моралі та політики в тих обставинах суспільно-політич-

ного життя, безпосереднім свідком і учасником якого виступає.

Фіксуючи як учений роз’єднаність моралі і політики, Макіавеллі

вперше в політичній науці визначив «гострі кути» проблеми,

сформулював її основні суперечності. Але було б помилково на

цій підставі зараховувати його в ряди ідеологів аморалізму в по-

літиці. Виходячи в аналізі співвідношення політики та моралі з

дійсного стану політичного життя, а не з поняття належного, Ма-

кіавеллі зовсім не зводив у принцип жорстокість політики, не за-

перечував, що в ідеалі допустимий збіг політичної мети та мора-

льних засобів, говорив про необхідність навчати молодь добру.

XX сторіччя, жахи панування тоталітарних державних систем,

політичних диктатур, в якому б варіанті не виступали, лицемірс-

тво, зведене в ранг офіційної політики фашизму і сталінщини, то-

тальне знецінювання людської особистості надали нові свідчення

гострих колізій політики та моралі. Відомий французький теоре-

тик Жан-Франсуа Ревель в книзі «Даремне знання» (Париж,

1988) пише, що рушійною силою сучасного світу виступає не-

правда. До сфери застосування «неправди», яка протистоїть «ра-

ціональності», науці, належать, насамперед, політика та ідеоло-

гія. В ім’я групових інтересів «раціональність» найчастіше

поступається місцем неправді, свідомому викривленню фактів.

Наскільки б вражаючими не здавались такого роду констатації,

416

вони не можуть служити доказом «повної та остаточної» несумі-

сності політики та моралі. Iсторія суспільного життя багата не

тільки на приклади політичного лицемірства та відвертого циніз-

му політиканів, вона дає і немало зразків чесної політики, єдності

шляхетних мотивів і цілепокладальної діяльності. Шукання пра-

вди передових представників народництва, ідейна, морально-

значуща упевненість українських діячів культури, борців за неза-

лежність і свободу народу, шляхетне суспільно-політичне життя,

персоніфіковане Махатмою Ганді, Мартіном Лютером Кінгом,

Андрієм Сахаровим, їх численними прихильниками та послідов-

никами, — все це не тільки чудові зразки сплаву гуманізму, ети-

чних цінностей, шляхетних громадянських вчинків, але й доказ

того, що потреба суспільства, людства в морально орієнтованій

політиці стане життєвою необхідністю.

Сукупна дія різноманітних несприятливих факторів економіч-

ного, військового, екологічного, національного, ідеологічного

порядку вкрай загострює проблему базових умов життя людей —

забезпеченість існування, турбота про дітей і престарілих, надія

на «завтрашній день», можливість нормального задоволення ві-

тальних запитів, потреба в цивілізованому спілкуванні один з од-

ним. Ця ситуація має локально-регіональну адресу і світовий ма-

сштаб. Якими б критеріями не керувались політики — науковим

політичним знанням, моральними заповідями Iсуса Христа, пра-

гматичним міркуванням типу «моральним бути вигідно», доказа-

ми швейцерівської етики «шанобливості до життя» або ж аргу-

ментами новітньої соціоетики, що доводять наявність в самій

природі людини генів співробітництва, солідарності, взаємодо-

помоги та співчуття, — головне в іншому. Чесний політик не має

права не враховувати моральний фактор, ігнорувати етичні кри-

терії політичної діяльності.

Професійний політик

Поняття професійний політик, порядний політик, чесна

політика і аналогічні їм відбивають суспільні вимоги до людей,

що професійно займаються політичною діяльністю. Будучи одні-

єю з модифікацій етичної науки, її прикладним варіантом, полі-

тична етика покликана синтезувати вимоги політичної доцільно-

сті та соціальної моральної, ціннісної значимості, відбити її в

нормативних категоріях. Політична етика, її кодекси та принци-

пи, уникають крайнощів політизованого утилітаризму — «мета

виправдує будь-які засоби», «переможців не судять», «народ не

417

розуміє свого добра» і слабкості абстрактного, відірваного від

життя, а тому й неспроможного моралізаторства.

Позиція компетентного політичного діяча, що володіє профе-

сійними якостями і знаннями, ґрунтується на знанні реальних

процесів політичного життя, врахуванні суперечливості інтересів

різноманітних соціальних сил. Суперечливість морального і по-

літичного підходів зазнають на собі не всі зони політичного про-

цесу. Мінімальний рівень моральної рефлексії містять, як прави-

ло, суто професійні аспекти управлінської діяльності еліти або

технологічні моменти здійснення громадянських обов’язків, що

не вимагають від людини морального вибору. Особливо гостро

такі суперечності виявляються тоді, коли виробляється політична

позиція суб’єкта, співвідносяться мета та засоби її досягнення

при прийнятті рішень. Показово, що, борючись за владу, демок-

рати обіцяли населенню України зберегти їх інститути, захищати

їх права і гідність, піклуватися про забезпеченість соціально. Але

самі тоді ж піклувались більше про задоволення своїх власних ін-

тересів і потреб, забувши про обіцянки народу. Чесний полі-

тик — це, насамперед, компетентний у своїй справі фахівець. В

іншому випадку залученість чесного політика в політичний про-

цес — аморальна первісно.

Будучи самостійною системою понять, категорій, норм, прин-

ципів, політична етика у вигляді підстави має повний комплекс

наук про «політичну людину», політику, загальну і спеціальну

психологію, теорію соціального управління. Аморальна політика

є прямим заохоченням і вираженням диктатури, насильства над

людською особистістю. Щоправда, настільки ж небезпечний і гі-

перморалізм, що витісняє критерій політичної оцінки ситуації аб-

страктними побажаннями, наївними припущеннями, відірваними

від життя вимогами тощо.

Філософська концепція особи та її соціалізації, політична со-

ціологія, політична психологія, соціоніка, загальна та нормативна

етика, аксіологія, конфліктологія і консенсологія — такі наукові

галузі знань формують методологічний арсенал політичної етики,

змістовно визначають політичну культуру людини. Тому прихи-

льність людей до моральних ідеалів у такій ситуації може повер-

нутися дурною жертовністю, невиправданими вчинками, формою

заохочення демагогів. Витримати необхідний баланс між полі-

тичними та моральними критеріями надто непросто. I найчастіше

це вдається людям, що мають безпосередній досвід різнобічної

політичної участі з міцними моральними устоями. Не володіючі

моральними принципами легко переступають через всі внутрішні

418

обмеження у використанні засобів для збереження або підвищен-

ня свого владного статусу. Ті ж, хто не знайомий з важкістю по-

літичної відповідальності за прийняті рішення, нерідко пуска-

ються у відволікаючу критику влади, в несвідоме нагнітання

пристрастей і емоцій.

Які ж нормативні положення визначають специфіку політич-

ної етики, зумовлюють лінію поведінки політика? Визначаючи їх,

відмітимо, що зміст таких положень, їх ієрархічний порядок, ак-

туальність того або іншого з них, що застосовується як керівниц-

тво до дії, визначається конкретним контекстом політичних по-

дій, своєрідністю ситуації, з якою має справу політик. Практичне

використання просторового арсеналу політичної етики залежить

також від того статусу, який має той або інший політик, вико-

нання ним в даний момент суспільно-політичної ролі. Політик у

владі і політик в опозиції, політик, що переміг, і політик, що за-

знав поразки, людина, яка пов’язала своє життя з політикою «се-

рйозно і надовго», яка професійно самостверджується в політич-

ній сфері діяльності, і політик «на годину», випадково винесений

на бистрину політичного життя, — все це «різні політики», що

використовують «інструментально» ті можливості політичної

етики, що їм здаються більш прийнятними для реалізації своїх

планів і устремлінь. «Велика» політична етика містить повний

набір конкретних етико-політичних знань і рекомендацій, що

стосуються поведінки політичного діяча в найрізноманітніших

ситуаціях: етика успіху, етика поразки, етика боротьби, етика

чекання, етика компромісу. Особливості поведінки «людини-

політика», манера викладення ним своїх поглядів, перевага аргу-

ментів морального або іншого (матеріального, релігійного, соціа-

льного, екологічного та ін.) порядку залежать також від характе-

ру аудиторії, з якою політик має справу, від того, чи спілкується

політик з іншими професіоналами-політиками або ж виступає на

масовому мітингу, чи має справу зі своїми прихильниками й од-

нопартійцями або ж бере участь у сутичці з супротивниками, в

суперечках з опонентами.

Роль моральних мотивів у політиці

Формулюючи деякі загальні положення політичної

етики, її інваріантні вимоги, слід їх максимально враховувати.

Які ж це вимоги? Що складає їх зміст? Політична наука в Україні

ще не розробила належну систему вимог, не оформила їх норма-

тивно. Політична історія дала безліч прикладів того, як зведення

419

групових цінностей в ранг суспільної моралі призводило не прос-

то до наростання політичної напруженості, але й до повної мора-

льної деградації політики. Так, українські націонал-патріоти,

вважаючи моральним «лише те, що служить великій самостійній,

незалежній Україні», присвоївши собі статус верховних охорон-

ців звичаїв, відкрито нехтують загальнолюдськими уявленнями

про честь, людську гідність, добро. Відомо, що в період сталініз-

му доноси, зрадництво друзів і близьких вважались не тільки мо-

рально припустимими, але й розцінювалися як зразкова політич-

на поведінка особистості.

В надрах політичної науки в Україні тільки почався процес

первісного нагромадження цінностей політичної етики, її норм і

етикетів, механізмів контролю за їх виконанням. I тим не менше,

деякі відправні положення політичної етики досить очевидні. Се-

ред них: відмова від монологічних відносин політики з суспільс-

твом на користь діалогічної форми відносин. Така вимога відо-

бражає загальну тенденцію еволюції суспільства від моновлади і

моновласності, однопартійності та ідеологічної «однолінійності»

до розподілу влади та визнання різних форм власності, до прин-

ципу політичного плюралізму і «узаконення» ідеологічної, куль-

турної різноманітності. Політична етика допускає розгляд нових

суб’єктів суспільно-політичного життя як рівноправних, визнає

правомочність тих систем моральних цінностей, що утворюють

ядро професійних кодексів нових соціально-політичних сил.

Сучасна політична етика зобов’язана враховувати наявність

у суспільстві складної диференційованої соціальної системи, на-

повненої різноманітними спільностями, групами, об’єднаннями,

розглядати їх як рівних партнерів політичного процесу, визнава-

ти значимість їх інтересів та їх ціннісно-моральних систем. Такі

обставини роблять вкрай актуальним для політичних лідерів ово-

лодіння культурою діалогового спілкування. Така культура, її

внутрішній етос, притаманні їй «правила гри», такі, як визнання

цінності не тільки «свого», але й «чужого», відмова від претензії

на монопольне володіння істиною, розуміння того, що з «першо-

го разу», як правило, не домовитися, найбільш ефектно забезпе-

чує аксіологію (тобто осьову технологію) досягнення консенсусу

конфронтуючими сторонами. Атакуйте проблему, а не партне-

рів, — радять американські політологи Роджер Фішер і Скотт

Браун, ставтеся до переговорів не як до змагання, а як до процесу

пошуку спільного рішення, намагайтеся переконати іншу сторо-

ну в справедливості і обґрунтованості припущень замість того,

щоб просто зламати волю іншої сторони. Такі поради, безумовно,

420

заслуговують уваги. Оволодіння «технологією», методологією й

етикою діалогового спілкування — не тільки шлях, що веде до

політичних консенсусів, до соціального миру і згоди, але й ефек-

тивний спосіб розвитку особистості політичного діяча, що прете-

ндує на роль демократичного лідера. Адже участь у діалозі допу-

скає не тільки толерантне сприймання аргументів і доказів

співрозмовниками своїх опонентів, але й спроможність оцінити

їх за гідністю, протиставити власні, не менш переконливі. У вза-

ємолайці, сварці, стихійному зіткненні верховодять переважно

нестримні емоції, горло, лікті та кулаки, в діалозі, дискусії — ін-

телект, ерудиція, розумове мислення і здоровий глузд, сила логі-

ки і переконливість життєвого досвіду. Діалогова культура по-

шуку істини і досягнення згоди потребує і породжує лідерів, що

орієнтуються на демократичні цінності. Тоді ж стихійна повінь

«мітингування», як правило, задовольняється вожаками, прово-

дирами-популістами.

Політичний лідер — особистість «відкритого типу». Діяч та-

кого роду, що керується принципами демократії, орієнтується на

забезпечення суспільної згоди, консенсусу, громадянського миру,

вільно адаптується до інших соціальних ролей — легко може

стати лідером державних, економічних, ділових, господарських

процесів і взаємовідносин. Для самоутвердження і самореалізації

політичний лідер зовсім не потребує режиму постійної неконст-

руктивної конфронтації, тим більше в ситуаціях явно авантюрис-

тичних, улюбленому «соціальному просторі» безвідповідальних

політиканів. Досвід спільного життя людей протягом століття на-

вчає, що найгостріші конфлікти можливо розв’язати за допомо-

гою демократичних «правил гри», зокрема тих, що передбачають

безумовну відмову від політичного насильства та диктаторських

засобів, визнання суверенітету народу як вищого початку політи-

ки, вирішення найбільш гострих питань більшістю зацікавлених

людей і водночас терпимість у ставленні до меншості, обов’я-

зкове врахування її думки, орієнтація на досягнення згоди будь-

що, хоча, звичайно, не якою завгодно ціною, визнання рівнопра-

вності співпрацюючих сторін, готовність до компромісів та умін-

ня їх забезпечити.

Роль моральних мотивів у політиці

Враховуючи зростаюче значення в сучасному політич-

ному житті національного фактора, процесів самоідентифікації

народів, що бурхливо розвиваються, політична етика одним з ос-