Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

431

шої країни, розкрити тенденції розвитку світового співтоварист-

ва, системи владних відносин, прогнозувати перспективи і мож-

ливості досягнення мети. Розвиток сучасного суспільства, гро-

мадсько-політична практика викликають інтерес до традиційних

політичних течій, їх історії, діяльності.

Традиціоналізм

Традиціоналізм — соціально-філософський напрям, в

основі якого лежить уявлення про якусь «первісну традицію», що

виражає загальний, космічний зміст світотворення у ході істо-

ричного розвитку, який проявляється через ті або інші конкретні

етнокультурні та релігійні форми. Будь-яка релігійна система є

не лише уявлення про світотворення, але й висвітлює певний су-

спільно-політичний устрій, тим самим сприяючи в тій або іншій

мірі вияву принципів первісної традиції; тому традиціоналізм

спрямований на осягнення та синтез всіх духовних традицій (ан-

титрадиціоналізм, навпаки, пов’язаний з гіпертрофією відокрем-

лених тенденцій). Уникати будь-якого розриву з традицією, оскі-

льки традиція — охоронниця істини, зберігати старі форми та

цінності, тому що традиції — спонтанне відображення справжніх

потреб суспільства, — така суть традиціоналізму.

Звичайно ж, традиціоналізм допускає, що історичний порядок,

який склався соціально, може зазнати псування, спотворення, пе-

рекручення, але виправлення становища розуміється як повер-

нення до джерел, зняття нашарувань, очищення від спотворення,

перекручення, приведення у відповідність незмінній суті речей і

адекватному духу епохи історичного розвитку. Образно це відби-

то у понятті золотий вік — порядок, що існував первісно, з яким

слід співвідносити будь-який період, порядок, що виникає. Таке

уявлення, властиве культурній традиції різних народів, служить в

очах багатьох традиціоналістів свідченням існування прихованої,

єдиної, загальної традиції, давньої як світ, у якій беруть початок

всі релігії та символи. Вірність традиціям, скептичне ставлення

до обґрунтованості та легітимності інновацій існували в усі епо-

хи, але формування створення традиціоналізму як свідомого

вчення стало можливим лише після того, як виникли глибокі

сумніви у колишніх істинах, внесені філософією Просвітництва, і

стався рішучий розрив з минулим внаслідок Великої французької

революції (1789); і першим каменем, закладеним у його основу,

вважається праця Едмунда Бьорка «Міркування про французьку

революцію» (1790), за якою послідували твори де Местра та де

432

Бональда, а потім, в епоху Реставрації, — Балланша, Шатобріана,

Ламенне та ін.

Заперечуючи принципи раціоналістичної філософії Просвіт-

ництва, буржуазного лібералізму та народовладдя, традиціона-

лізм, особливо активний у Франції, виступив як контрреволюцій-

не вчення, пов’язане з феодально-аристократичною опозицією.

Основними елементами вчення стали поняття органістського су-

спільства та його корпоративного устрою, які дістали подальший

розвиток у вченні соціального католицизму, а також у системі

Огюста Конта. У першій чверті XX ст. ряд ідей традиціоналіз-

му — романтичний антипрогресизм, антиіндустріалізм, органі-

цизм — підхоплені й розвинуті інтелектуалами групи «Аксьон

франсеа» очолюваної ідеологом Шарлем Моррасом і гуртком

«Консервативна революція», очолюваного Меллером ван ден

Бруком (Німеччина), діяльність яких сприяла становленню фа-

шистської ідеології. Скомпрометований політично, традиціоналі-

стичний напрямок тривалий період існував у вигляді маловідомої

школи мислення, але з середини 70-х років XX ст. до його ідеї

привертають посилену увагу ідеологи неоконсерватизму, засобів

масової інформації. Традиціоналізм спирається на досягнення

науки про природу та людину, на нові прочитання філософів Ні-

цше, Хайдеггера, Дюмезиля, Лоренца та ін. Згідно з сучасною

традиціоналістичною інтерпретацією держави та суспільства, су-

спільно-політичний устрій має інтегрувати суперечності,

об’єднувати різноманітне, створюючи новий синтез. Сучасний

традиціоналізм заперечує ліберально-індивідуалістичні принци-

пи, що роз’єднують через їх множинність індивідів, перетворюю-

чи їх у непов’язані один з одним атоми, стурбований єдиним по-

шуком матеріального успіху, так само, як і форми тоталітаризму,

що подавляють різноманітність, виступає проти суспільства спо-

живання, масового суспільства тощо. Традиціоналізм зберігаєть-

ся як напрям ідеології, що захищає устої колишнього порядку та

його духовних цінностей тощо.

Консерватизм

Однією з впливових політичних течій ось уже понад

два століття виступає консерватизм, — визначальний характер та

напрям суспільного розвитку в країнах Заходу та Сходу. Консер-

вативність (англ. conservation — збереження) завжди допускає

турботу про збереження даності як чільної цінності суспільного

буття. Її основна ідея, з точки зору її прихильників, полягає в то-

433

му, що, примножена досвідом і мудрістю багатьох поколінь лю-

дей, «даність» більш правильна, аніж новації та перетворення, що

виступають модним захопленням сучасності. Консерватори від-

дають перевагу порядку політичної системи, що склався.

Що ж таке традиційний і новий консерватизм? Консерва-

тизм — суспільно-політична течія, що характеризується прихи-

льністю до стійких суспільних порядків, соціальної та політич-

ної спільності, певним ставленням до традицій і звичаїв, сис-

теми духовних і політичних цінностей, раціональністю, стрима-

ністю здійснення соціальних змін, протистоянням, постійною

реалізацією і радикальністю перетворень, утвердженням по-

ступального розвитку. Поштовхом до формування консерватив-

них переконань у XVI сторіччі став виклик, кинутий ідеями Ре-

формації та її релігійно-конфесійними конфліктами і війнами.

Мислителі Роберт Хукер, Томас Гоббс та ін. відстоювали ідею

суверенності та абсолютності існуючої держави у суперечці з пе-

ршими політичними дисидентами — релігійними радикалами,

що вважали можливими політичні потрясіння з метою поширен-

ня та встановлення нової релігії. Фундаментальні основи консер-

ватизму як політичної ідеології сформульовані англійським мис-

лителем Едмундом Бьорком. Саме поняття консерватизм введене

після заснування французьким письменником Френсісом Шатоб-

ріаном журналу «Консерватор» (1815 р.). Фундатори консервати-

зму протиставили висунутим Просвітництвом та Французькою

революцією ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму погляд

на суспільство як на органічну і цілісну систему. Реалізація таких

ідей призведе до знецінення успадкованих від нащадків традицій

і нерозумного руйнування моральних та матеріальних цінностей

суспільства.

Безпосереднє оформлення консервативної ідеології викликане

ексцесами Французької революції. Едмунд Бьорк вважав, що ра-

дикали переоцінюють раціональний початок у людині, спираю-

чись на її розважливість. Щоб стримувати темний та стихійний

початок у людині, століттями створювалися інститути державної

влади, виховувались традиції та основи моралі. Якщо їх раз і наза-

вжди зруйнувати, то перш ніж виникне нове, «правильне», що ор-

ганізує початок, енергія руйнування призведе до хаосу, що сприя-

тиме створенню тиранії, гіршої за ту, проти якої радикали почали

боротися. Встановлення нового порядку за допомогою гільйотини

вилилось у логіку взаємознищення, а якобінська диктатура зако-

номірно привела до реставрації монархії. Трепетний мотив суспі-

льних інтересів — воля, рівність, братерство, їх цінність і значен-

434

ня — консерватизм трактує з позицій іншого пріоритету — ідеї

традиціоналізму, наступності, ієрархічності й аристократизму. По-

літичним наслідком таких переваг стала повага до свободи як сві-

домої слухняності та лояльності громадян держави, а також при-

родної вдачі соціальної нерівності, властивої суспільству.

Власне, консервативними, на думку політолога Зенона Лейто-

на Генрі, виступають лише дві ідеології: консервативно-

реформістська та класична консервативна. Якщо консерватив-

но-реформістська ідеологія допускає поступову зміну суспільства

шляхом реформ зі збереженням природи існуючих інститутів

влади і привілеїв, то класична консервативна ідеологія допускає

збереження статус-кво всіх суспільних і державних порядків,

традиційних правил, норм, ієрархії влади, опозиційність будь-

яким змінам. Iдеологи консервативної ідеї прагнуть провести

якомога більш глибоку борозну між консерватизмом, з одного

боку, реакцією й екстремізмом, — з іншого. Разом з тим консер-

ватори схильні применшувати відмінності між більш правим кла-

сичним і більш помірним реформістським консерватизмом,

зближуючи їх до таких меж, де саме реформістський консерва-

тизм представляє взагалі консерватизм. Iснує ідеологія екстремі-

стського консерватизму з притаманними їй праворадикальними

рисами. Радикальний консерватизм займає місце на стику пер-

винних різновидів консерватизму та правим радикалізмом, край-

ньою формою якого виступає фашизм. У політичній науці в

Україні тлумачення консерватизму не завжди збігалося з розу-

мінням ідей консерватизму в політичній теорії Заходу. В Україні

історично консерватизм виник як усвідомлення необхідності об-

ґрунтування політико-правових основ монархічно-гетьманського

ладу, як спроба надати владі гетьманів монархічної спадковості

(Богдан Хмельницький, Павло Самойлович, Iван Мазепа та ін.).

Наприкінці ХVIII — на початку ХIХ ст. консерватизм став ідео-

логічною платформою дворянства Малоросії у боротьбі за збе-

реження національних і станових привілеїв. У другій половині

ХIХ ст. серед представників консервативної думки в Україні —

політичні діячі Григорій Галаган і Василь Тарновський, Григорій

Милорадович, а пізніше — Федір Уманець, Володимир Горленко,

Андрій і Микола Стороженки та ін. В 20-х роках ХХ ст. ряд уче-

них України прагнули обґрунтувати необхідність і правомірність

політико-правових основ монархічного гетьманського ладу в

Україні (В’ячеслав Липинський, Степан Томашівський, Володи-

мир Кучабський). Їх концепції державності України оформились

у науково-завершені теорії вже в період еміграції.

435

Сучасний неоконсерватизм став результатом характерних для

еволюції уявлень в межах головної системи цінностей консерва-

тизму. Первісно поняття неоконсерватизм адресоване «перебіж-

чикам», групі американських ліберальних ідеологів, які перейш-

ли на консервативні позиції. Неоконсерватизм означає реальний

процес поновлення політики, здійснюваної в межах колишніх

пріоритетів та названої «новою консервативною хвилею». Не ви-

падково неоконсерватизм згадується паралельно з іменами конк-

ретних політичних лідерів — Маргарет Тетчер і Рональда Рейга-

на, а звідси — тетчерізм і рейганізм. Всім різновидам сучасного

консерватизму притаманне засудження того соціально-еконо-

мічного та політичного курсу, синонімом якого виступає поняття

держава загального добробуту. Консерватори називають таку

державу розподіляючим центром, що завдає суспільству шкоду

тому, що спонукає одних індивідів паразитувати за рахунок дося-

гнень інших. Та характерна особливість такої держави — яскра-

вий ідейно-політичний активізм. На передній план висувається

відродження моральних цінностей, поданих державою загального

добробуту. Рішуча ідеологізація та опора на морально-ціннісні

фактори сприяли підсиленню націоналістичних тенденцій в усіх

різновидах сучасного неоконсерватизму.

Сучасний консерватизм не має стрункої ідеології, не прого-

лошує себе відкритим ворогом будь-яких змін, тим більше —

простого повернення до минулого. Вся система цінностей кон-

серватизму базується на певності, що минуле ефективніше, ра-

ціональніше, ніж сучасне. Звідси прагнення до змін, але ретро-

градними (реакційними) методами протистоянням прогресу. Все

це визначає основні риси світосприйняття сучасного консервати-

зму (Генріх Карл Кальтенбруннер). Спадщина та вірність тради-

ціям і цінностям, а, отже, турбота про створення умов, за яких

традиції та спадщина сприймалися б та реалізовувалися суспільс-

твом. Стабільність — головна умова утвердження істотної цін-

нісної орієнтації на людину. Звідси — необхідність протистояти

згубному процесу визволення людини від інституціонального об-

ґрунтованого порядку, істотна риса якого — державний автори-

тет, встановлення такого порядку, коли, базуючись на лояльності

громадян, вимагається захист державного суверенітету. Держава

повинна бути сильною, здатною чітко відображати політичну во-

лю людей. Важливою рисою є також принцип волі, спроможність

здійснювати індивідуальну й суспільну ініціативу в межах право-

вих норм. Влада не може бути підпорядкована якійсь функціона-

льній меті соціальної справедливості, рівності, волі тощо.

436

Зміст влади, на думку соціолога Роберта Скрутоні, зводиться

до того, щоб командувати і впокорювати тих, хто в іншому ви-

падку займався б реформами та руйнуванням. Залежно від того,

в якій мірі державній владі вдається пов’язати в політиці автори-

тет і традиції, складається її міцність та ефективність. Звідси й

зневажливе ставлення до ліберально-реформістської держави за-

гального добробуту. Суспільне напруження, незадоволення мас

знімається в суспільстві не рівністю, а наданням законної сили

нерівності. Власність — основа розкриття людиною її соціальної

суті. На переконанні у безнадії, неспроможності людської приро-

ди, у обмеженні сфери людського розуму і складається органічна

нерозумність і гріховність людини, а, отже, необхідне і важливе

значення має універсальний моральний порядок, на цьому базу-

ється підхід неоконсерватизму до організації суспільного життя. I

все це санкціонується і підтримується релігією. Традиції, симво-

ліка і навіть забобони набувають особливого значення.

Прогрес суспільний, соціальний, науково-технічний заперечу-

ється консерватизмом. I це не випадково. Саме в кінці XX ст. як

ніколи гостро постало питання про цінність і важливість прогре-

су, його взаємодію з соціальним і, насамперед, науково-

технічним. Ускладнювалася взаємодія науково-технічного, сус-

пільного прогресу з соціальним прогресом. Постала проблема

виживання й збереження роду людського. Глибинні зрушення в

усіх сферах примусили замислюватися над тим, чи виправданий

прогрес, що веде до відчуження, руйнування традиційних зв’я-

зків. Звідси — прагнення людей до вічних моральних і релігійних

цінностей, традицій. Виникає сприятливий психологічний клімат

для розповсюдження консервативних ідей. Серед постулатів нео-

консерватизму виділяється природна та вічна (фізична й розумо-

ва) нерівність людей, необхідність суспільних класів і соціальних

верств, а, отже, абсурдність спроб соціального рівняння всіх за

допомогою законів, недосконалість правління більшості, що схи-

льна до потенційної тиранії, необхідність активної участі аристо-

кратії у державному управлінні, важлива роль приватної власнос-

ті — гаранта особистої свободи та соціального порядку. Все це

свідчить, що неоконсерватизм — дуже складне й суперечливе

явище і що спрощений його аналіз може ввести в оману.

«Ретроградні» ідеї та засоби безпосередньо спрямовані на змі-

ну основи основ функціонування будь-якого суспільного органі-

зму — відносин власності. Проголошене неоконсерваторами гас-

ло «демократія власників» стало реалізовуватися шляхом

всілякого заохочення дрібного бізнесу, поширення різного роду

437

систем участі у прибутках, розпиленні акцій, особливо в галузях і

компаніях, які зазнали денаціоналізації, а також шляхом сприян-

ня переходу ряду підприємств та фірм у власність зайнятого у

них персоналу. На початку 90-х років в Англії, внаслідок прове-

дених заходів приватизації та розпилення власності, частка осіб,

що володіють акціями серед дорослого населення, збільшилася

до 32 %, у порівнянні з початком 80-х років (7 %). До середини

90-х років на 70 % зросла кількість самостійних власників, тобто

осіб, що мають власну справу, але які не користуються найманою

працею та ін. Аналогічні зміни сталися у ряді країн Західної Єв-

ропи, США та Латинської Америки.

Важливою стороною процесу обмеження втручання держави у

дебюрократизацію стали в 90-х роках зміни у функціонуванні

самої державної влади і державних владних структур та держав-

ного апарату. В США, Англії, частково у Франції, Німеччині де-

які з державних і муніципальних служб передані на контрактних

основах бізнесменам. Ще одним істотним напрямком діяльності

неоконсерваторів стало їх активне сприяння поширенню різно-

манітних систем участі персоналу у підвищенні якості продукції,

у вдосконаленні технології виробництва і навіть у прийнятті ке-

рівних рішень тощо. Здійснення нововведень означало досить

масштабні й глибокі зміни у сфері виробничих відносин і відно-

син власності. Їх головний зміст полягає в помітному послаблен-

ні відчуження власника і робітника від засобів виробництва, про-

цесу та результатів праці. У сфері соціальної політики корекція

виявилася менш істотною. Неоконсерватизм відкинув питання

про соціальні втрати модернізації. Повністю ігноруються про-

блеми відчуження мас від політичних інститутів. Відкидається

принцип рівності тощо. Неоконсерватизм перебуває на етапі пев-

ної кризи, що створює умови для існування і розвитку інших

ідейно-політичних концепцій та доктрин.

Сучасний лібералізм

Поняття лібералізм має різні визначення. По-перше, лібе-

ралізм — образ мислення і діяльності, умонастрій, для якого харак-

терні незалежність ставлення до традицій і звичок, прагнення і

спроможність до активного самовизначення у світі. По-друге, лібе-

ралізм — сукупність ідейно-політичних вчень, політичних і еконо-

мічних концепцій, що ставлять метою ліквідацію або пом’якшення

різних форм державного і суспільного примусу, необмежену свобо-

ду підприємництва й торгівлі, парламентський устрій, плюралісти-

438

чну демократію, широкі свободи індивідів в усіх сферах суспільно-

го життя. В обох випадках йдеться про ідеї, що мають своїм почат-

ком період буржуазних революцій XVII—XVIII ст. і які отримали

широке розповсюдження у XIX ст., коли у ряді країн Західної Євро-

пи виникли ліберальні партії, що ставлять метою перетворення сус-

пільства на демократичних основах, рівності й соціальної справед-

ливості, гуманізму. У світогляді лібералізму відповідають:

вивільнення від групових, класових, націоналістичних тощо забо-

бонів, терпимість, гуманізм, індивідуалізм, демократизм, самоцін-

ність особи. У політичній сфері лібералізм ґрунтується на визнанні

прав людини, розподілі влади на законодавчу, виконавчу та судову,

свободі вибору занять, свободі конкуренції та ін.

Політичний лібералізм має корені у політико-соціологічних

вченнях епохи Просвітництва, у політичній філософії Джона Ло-

кка, Шарля Монтеск’є, в етиці правової філософії Iммануїла Кан-

та та ін. Iдеологами лібералізму є Бенжамін Констан (1767—1839

рр.), Iєремія Бентам (1746—1833 рр.), Алексіс Шарль де Токвіль

(1805—1859 рр.). Iсторично виникнення класичного лібералізму

пов’язане з появою нових для феодалізму соціальних спільностей

власників. Та тоді свобода людини ще не вступає в драматичні

відносини з новими капіталістичними відносинами, а розгляда-

ється як рівна, як свобода для всіх, а індивідуалізм — як розвиток

і саомовираження особистості назустріч іншій особистості з

огляду на загальну громадську справу. Філософ Бенжамін Конс-

тан стверджував, що свобода людини — це особиста громадянсь-

ка свобода, яка утверджується не через владу народу, а через не-

залежність індивіда від державної влади. Права громадянина

існують незалежно від державної влади і є для неї природними.

Англійський філософ Iєремія Бентам розробив теорію утилітари-

зму. Провідна ідея вчення — принцип корисності. В основі всіх

дій людини лежить практична вигода, тісно пов’язана з почуттям

задоволення та уникнення страждань. Корисність здатна запобіг-

ти будь-якому злу і досягти блага. Корисність — основа соціаль-

них відносин, формує соціальні якості людини. Кожен дбає про

себе і визнає свою вигоду, а загальне благо є лише сукупність ін-

дивідуальних благ, дає «найбільше щастя найбільшій кількості

людей». I завдання держави — на основі корисності забезпечити

найбільше щастя для найбільшої кількості людей. Такої мети

можна досягти через політику лібералізму, вільний розвиток ка-

піталістичних відносин, демократизацію державних інститутів та

структур. Загальне щастя і соціальна гармонія можливі в межах

капіталізму завдяки вільній конкуренції приватних ініціатив.

439

У ХVIII—ХIХ ст. у період боротьби молодої буржуазії проти

абсолютизму і формується класичний лібералізм в Європі, США

та Росії, представниками якого виступали Джон Локк, Адам

Сміт, Томас Джефферсон та ін. Класичний лібералізм оголошує

всі форми спадкової влади і станових привілеїв такими, що за-

знали поразки, і на передній край політичного життя висуває

свободу та природні здібності окремої людини. Ліберальна полі-

тична філософія виступає за створення таких умов, які дали б

громадянам держави свободу реалізації своїх здібностей. Лібера-

лізм як течія суспільно-політичної думки в Росії набуває широко-

го розвитку в ХIХ — на початку ХХ ст. Iдеї лібералізму знайшли

відображення у конституційних проектах Михайла Сперансько-

го, найвидатнішими теоретиками поміщицько-буржуазного лібе-

ралізму виступали Борис Чичерін, Сергій Муромцев, Михайло

Ковалевський та ін. Лібералізмом обґрунтовувались демократич-

ні права і свободи, недоторканність особи, свобода приватної

власності й промислової конкуренції, політика вільної торгівлі,

невтручання держави в економіку. Громадянська свобода тлума-

чилася як повна незалежність приватного життя індивіда від по-

літичної влади, як свобода совісті, слова, зібрань і друку, місця

проживання та заняття. Мова йшла про чіткий розподіл і виділен-

ня громадянського суспільства і держави як самостійних сфер

суспільного життя. Лібералізм засвоїв кантівську ідею морально

вільної особистості, незалежної від насильства з боку інших лю-

дей і водночас моральної відповідальності, що несе тягар. В еко-

номічній сфері лібералізм вимагає відміни регламентації й обме-

жень з боку державної влади, простору для окремої ініціативи,

створення максимально вільних умов та розгортання приватного

підприємництва. Iдеї економічного лібералізму, висловлені ще

фізіократами, найбільш повно втілилися у класичній англійській

політекономії Адама Сміта.

Сформульовані в XIX ст. в працях Iєремії Бентама, Джона

Мілля, Герберта Спенсера світоглядні політичні та економічні

принципи лібералізму виявили несумісність з ідеями консервати-

зму, який підкреслював важливість надіндивідуальних цінностей

«общинного» існування і первісність традиційних життєвих

форм, що склалися «органічно», а економічні — з ідеями соціалі-

зму, що допускав необхідність централізації господарського жит-

тя і державного управління нею відповідно з проголошеною ме-

тою суспільства. Політична свобода, а, отже, держава як її

головний гарант повинні служити не лише засобом забезпечення

громадянської свободи. Гарантіями проти зловживання владою

440

вважалася, по-перше, сила суспільної думки, зосередженої у пар-

ламенті, по-друге, — розподіл і рівновага різних гілок влади —

законодавчої та виконавчої.

Приділялася значна увага вивченню утилітаризму (користь,

вигода), ставлячи за мету забезпечення вільного розвитку капіта-

лістичних відносин, невтручання держави в економічне життя,

демократизації всіх державно-правових інститутів. Але розвиток

капіталістичних відносин, утвердження панування монополій по-

казали, що ідеї невтручання держави в економіку, створення ві-

льного розвитку не забезпечують гармонійності суспільства. Пе-

реглядаються важливі положення класичного лібералізму.

Приділяється увага реформам з метою обмеження найзнедолені-

шої частини населення. Формулюються нові принципи (Джон

Гобсон, Теодор Грін, Франс Наумані, Джанін Джеліотті та ін.),

що отримали назву соціального лібералізму.

На зміну класичному лібералізму — «соціальному лібераліз-

му» — прийшли вже інші ідеї про посилення ролі державних ор-

ганів у суспільному житті, про створення «держави добробуту».

Така держава мала відвернути соціальні конфлікти, допомогти

найбільш знедоленим верствам суспільства, активно втручаю-

чись у економічне життя країни через податки, бюджет, регулю-

вання тощо. Неолібералізм виходив з необхідності партнерства

між урядами, бізнесом і працею на всіх рівнях господарського

механізму, зміщення центру тягаря із заборонених заходів на

стимулювання. Мова йшла, по суті, про оптимальніший розподіл

праці між верхнім і нижнім поверхами влади. Ставиться питання

про необхідність часткового перетворення державної власності у

«народну». У 50-х роках в США сформувався своєрідний консен-

сус між помірним крилом консерваторів і лібералами у деяких

аспектах соціально-економічної політики, а в Західній Європі —

консенсус між соціал-демократами, лібералами і консерваторами.

В основі угод — збіг поглядів з деяких принципів втручання

держави у соціальне й економічне життя. Тоді ж яскраво вияви-

лася соціально-захисна функція доктрини сучасного лібералізму,

спрямована на збереження капіталізму, реформування його окре-

мих ланок та інститутів.

Сучасному лібералізму притаманна орієнтація на раціоналізм і

цілеспрямовані реформи з метою вдосконалення існуючих полі-

тичних і державних систем. Значне місце займає проблема зістав-

лення свободи, рівності й справедливості. Вважається, що через

природні відмінності здібностей та порядності всі люди відрізня-

ються один від одного. Кожна спільність людей, кожний вид дія-