Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

481

блок, який править, і блок опозиційний (Швеція, ФРН). Якщо

для управління державою характерна багатопартійна система,

то і парламент багатопартійний (Польща, Україна, Iталія, Бель-

гія, Голландія та ін.). Структура парламенту також різноманіт-

на: двопалатний парламент (США, Великобританія, Франція,

Японія, Канада, Росія та ін.) і однопалатний — Данія, Швеція,

Україна, Білорусь та ін.

Парламентська

республіка

Парламентська республіка характеризується форму-

ванням уряду на парламентській основі, з пропорційним партій-

ним представництвом за підсумками виборів. Уряд формально

відповідальний перед парламентом, що наділений правом конт-

ролю за діяльністю уряду та його розпуску. Уряд наділяється ви-

конавчою владою, а нерідко і законодавчою ініціативою, а також

правом клопотання перед президентом про розпуск парламенту.

В більшості країн членство в уряді сумісне зі збереженням депу-

татського мандату. Це дозволяє залучати до уряду не тільки ліде-

рів політичних партій, але й інших впливових депутатів парламе-

нту і, отже, контролювати парламент. Хоча керівник уряду

(прем’єр-міністр, канцлер) офіційно не є главою держави, однак

реально в політичній ієрархії — головна особа. Президент, як

глава держави, фактично займає у ній скромніше місце: може

обиратися або парламентом, або зборами виборців, або безпосе-

редньо народом. Вотум недовіри уряду викликає його відставку.

Президент у парламентській республіці має в основному пред-

ставницькі повноваження, а головне — функцію глави держави

виконує за вказівкою уряду. Парламентська республіка зберіга-

ється в Iталії, Німеччині, Австрії та ін. Відчутніші відмінності

парламентаризму проявляються в системі державного регулю-

вання, де вони відображаються в конкретних формах політичної

взаємодії різноманітних політичних сил.

В діяльності будь-якого парламенту виділяються три основні

функції: законодавча творчість, контроль над фінансами держа-

ви, контроль над урядом. Парламент, як виразник інтересів наро-

ду, який проживає на певній території і об’єднаний певною держа-

вністю, правосильний висловлювати волю суспільства, що бажає

узаконення порядку та справедливості. Здійснює парламент і кон-

троль над фінансами держави, контролює діяльність виконавчої

влади в межах і компетенції, що встановлені конституцією.

482

Звичайно ж, система президентства і парламентаризму, приро-

дно, є наслідком бурхливого розвитку демократичних форм дер-

жавного устрою і правління. У правовій державі немає ніякої не-

обмеженої влади, не регламентованого принципами та нормами

конституції права. Через розподіл влади на законодавчу, виконав-

чу та судову досягається взаємний контроль, система стримування

і противаг, що виступають гарантією від зловживання владою і за-

побігання перетворення її на авторитарну, абсолютну владу.

Змішані форми

побудови держави

В політичній практиці зустрічаються і змішані форми

парламентської та президентської республік. Зокрема, у Франції

конституцією значно посилена президентська влада. Змішаний

тип управління державою існує також в Україні, Iрландії, Болга-

рії, Фінляндії, Португалії та ін. Змішана форма устрою держави

прагне поєднувати сильну президентську владу з ефективністю

діяльності та контролю парламентом уряду. Змішана форма пра-

вління державою не має стійких типових рис, як парламентська і

президентська республіки, а в різних країнах істотно відрізняєть-

ся в той або інший бік. Її головна, характерна риса — подвійна

відповідальність уряду перед президентом і перед парламентом.

Зразок змішаної форми правління державою — Франція, де пре-

зидент і парламент обираються незалежно один від одного. Пар-

ламент не може зміщувати президента, який має право розпусти-

ти парламент з обов’язковою умовою оголошення дати поза-

чергових виборів парламенту. Президент — глава держави, вер-

ховний головнокомандуючий збройних сил, представляє країну в

міжнародних відносинах, має право вето на рішення парламенту,

а також право введення надзвичайного становища тощо, але пре-

зидент не має права законодавчої ініціативи, зате таким правом

користується прем’єр-міністр — глава уряду, який несе всю від-

повідальність за діяльність уряду.

Референдум

Всіх механізмів правління народу не вичерпують різ-

номанітні республіканські та монархічні форми держави. Одним

із механізмів правління народу є референдум. Референдум (лат.

referendum — те, що повинно бути повідомлене) — всенародне

483

голосування (опитування) з якогось важливого питання життя

держави і суспільства.

Природно, референдум припускає рішення найбільш важли-

вих для суспільства питань шляхом всенародного голосування,

результати якого мають вищий правовий статус і обов’язкові для

виконання всіма державними органами. В більшості демократич-

них держав референдум використовується у вигляді законодавчо-

го механізму, особливо на місцевому рівні, хоча референдум має

підлегле по відношенню до законотворчої діяльності парламенту

значення. В сучасних умовах в різних країнах є істотні розбіжно-

сті в сфері права ініціативи проведення референдуму. Так, в Анг-

лії, Швеції, Норвегії та інших державах право ініціативи прове-

дення референдуму належить лише парламенту і уряду, а у

Франції та інших країнах — президенту, тоді як у Швейцарії, Ав-

стрії, Iталії та інших державах право ініціативи проведення рефе-

рендуму належить безпосередньо народу. В Швейцарії громадя-

ни, зібравши 50 тисяч підписів, можуть мати право проведення

референдуму, а щоб плебісцит відбувся, зовсім не обов’язкова

участь у ньому більшості населення. Для того, щоб прийняти той

або інший важливий для держави закон, використовується всена-

родне голосування, але й щоб скасувати закон, теж необхідне

всенародне голосування. В ряді країн — Франція, Австралія та

ін., — референдуми обов’язкові для внесення поправок до кон-

ституції. I хоча проведення референдумів, плебісцитів, особливо

в масштабах всієї країни, — справа досить складна і дорога, все

ж їх цінність полягає в тому, що народ за допомогою референду-

му здатний безпосередньо висловити свою волю, стати творцем

законів, виявити ініціативу в реалізації тих або інших проблем.

Думка народу стає для державних владних структур і органів не

тільки орієнтиром, але й обов’язковою для виконання. В багатьох

країнах проведення референдумів у регіонах з окремих проблем

влади і політики приносить певну користь.

Форми національно-

державного устрою

Під формами державного устрою розуміється терито-

ріально-політична організація держави, що включає політико-

правовий статус її складових частин і принципи взаємовідносин

центральних і регіональних державних органів. Основні форми

державного устрою — унітарна і федеративна.

484

Більшість країн світу — унітарні держави.

Унітарна держава — це єдина, цілісна держава, яка поділя-

ється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають

будь-якої політичної самостійності. Основні ознаки унітарної

держави: єдина держава, єдина конституція, єдина правова сис-

тема, єдина система вищих органів влади і управління, єдина су-

дова система та ін. Залежно від політичного режиму, можуть іс-

нувати різні види унітарних держав. При демократичних режи-

мах в деяких державах місцеві органи влади обираються насе-

ленням, а контроль з боку центральних органів влади зберігаєть-

ся тільки побічний (Великобританія та ін.). Може існувати навіть

автономія для окремих територій (Iталія та Iспанія). При тоталі-

тарних режимах виборні місцеві органи звичайно відсутні, а фун-

кції управління на місцях здійснюються призначеними представ-

никами центру.

Федеративна держава — це союзна держава, що склада-

ється з декількох державних утворень, кожне з яких воло-

діє власною компетенцією та має свою систему законодавчих,

виконавчих і судових органів. Iз майже 220 існуючих у світі

держав у третині діє федеративний принцип (Австралія, Авс-

трія, Канада, Iндія, США, Німеччина, Югославія та ін.). Фе-

дерацію складають державні утворення, що є її суб’єктами і

мають, відповідно, власне коло повноважень: штати в США,

провінції в Канаді, землі в Німеччині та ін. Поряд із загаль-

нофедеральною конституцією і законами діють конституція і

закони суб’єктів федерації, але забезпечується верховенство

федеральної конституції і законів. Між законодавчою, вико-

навчою і судовою владами федерації та суб’єктами федерації

чітко розмежовуються повноваження. В деяких федераціях

існує подвійне громадянство, за суб’єктами федерації не ви-

знається право виходу з неї. Більшість федерацій ство-

рюється не за національно-територіальною, а за адміністра-

тивно-територіальною ознакою. Виняток складали колишній

Радянський Союз, Чехословаччина, Югославія та деякі інші

країни.

Певне розповсюдження має і така форма устрою як конфеде-

рація. В конфедерації кожний її член зберігає державну самостій-

ність, об’єднується з іншими державами в союз, до компетенції

якого передаються деякі важливі питання. В історії існували

конфедерації в США (1776—1787 рр.), Німеччині (1815—

1867 рр.) та ін. В сучасних умовах чистих конфедерацій немає,

хоча цей термін вживається відносно деяких країн, зокрема,

485

Швейцарії, яка в дійсності представляє федеративну форму. Еле-

менти конфедеративного влаштування є і в Співдружності Неза-

лежних Держав.

3. Г

РОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПРАВОВА ДЕРЖАВА

Поняття громадянське суспільство, правова

держава

Поняття громадянське суспільство сягає ідеї античного

полісу. Філософи Давньої Греції розглядали громадянське суспі-

льство і політичне суспільство, або державу, як синоніми. Такий

підхід зберігався практично до XVIII ст. Однак, перехід від сере-

дньовіччя до Нового часу, початок формування громадянського

суспільства вимагали і усвідомлення різниці між громадянським

суспільством та державою. Починаючи з XVIII ст., поняття гро-

мадянське суспільство означало суспільні, а у вузькому розумін-

ні — майнові відносини; сукупність суспільних зв’язків, які ро-

зумілися як щось зовнішнє по відношенню до індивідів, як

середовище, де розгортається їх діяльність.

В античну епоху філософи Сократ, Платон та ін. висунули ідею

природного права, тобто ідеальне незалежне від держави право,

що випливає нібито з розуму і природи людини. В XVII—XVIII ст.

прихильники вчення про природне право — Гроцій, Спіноза,

Локк, Руссо, Монтеск’є, Гольбах, Кант, Радищев та ін. — викорис-

тали його для критики феодалізму при обґрунтуванні природності

і розумності буржуазного суспільства. Вони ставили питання про

свободу особи як громадянина суспільства, незалежного від дер-

жави, від суспільства, що існувало вже в природному стані й пере-

дувало державі, вважали, що громадянське суспільство — сукуп-

ність відносин громадян із державою. Природно, вважалося, що в

громадянському суспільстві людині, індивіду законом гарантуєть-

ся вільний вибір форм його економічного та суспільного буття, за-

тверджуються загальні права. Тут немає монополії одного лише

світогляду, панує свобода совісті тощо.

Особлива заслуга в розробці теорії громадянського суспільст-

ва належить Георгу Вільгельму Гегелю, який вважав громадянсь-

ке суспільство системою потреб, що ґрунтується на приватній

власності, майнових і станових відносинах та ін. Гегель розгля-

дав громадянське суспільство як сферу матеріального, економіч-

ного життя і діяльності людей, вважав громадянське суспільство

486

взаємопов’язаною системою соціальних груп, спільностей, ін-

ститутів, приватних осіб, взаємодія яких регулюється цивіль-

ним правом і безпосередньо не залежить від політики держави.

Громадянське суспільство внутрішньо суперечливе. Численні йо-

го складові часто-густо непорівнянні, нестійкі, схильні до конф-

ліктів. Йде постійне протистояння, зіткнення приватних інтере-

сів. Розв’язати суперечності можливо лише через державу.

Держава, по Гегелю, є виразником абсолютної ідеї, світового ду-

ху. Якщо ж держава є виразником всезагального духу, то вона є і

вищою, найбільш спільною формою людського співжиття, а то-

му всі інші форми суспільної організації підкоряються їй.

Iдеалізм Гегеля проявляється тут у визнанні залежності грома-

дянського суспільства від держави, яку він вважає істинною фо-

рмою об’єктивного духу, тоді як громадянське суспільство є ли-

ше кінцевою формою духу.

Поняття громадянське суспільство використовує і Карл

Маркс. Під громадянським суспільством розуміється організація

родини, станів і класів, відносини власності і розподілу праці,

взагалі форми і засоби існування і функціонування суспільства,

дійсного життя і діяльності людини. Маркс підкреслював його

об’єктивний характер і економічну основу. На відміну від Гегеля,

який основою розвитку вважав світовий дух, абсолютну ідею, а

до громадянського суспільства ставився як до кінцевої форми ду-

ху, Маркс доводить, що саме громадянське суспільство складає

першооснову будівлі людського співжиття і життєдіяльність

громадянського суспільства є головною рушійною силою істори-

чного прогресу. В листі до Аннєнкова (28 грудня 1846 року) Карл

Маркс писав: «Візьміть певну ступінь розвитку виробництва, об-

міну і споживання і отримаєте певний суспільний лад, певну ор-

ганізацію родини, станів або класів — словом, певне громадянсь-

ке суспільство. Візьміть певне громадянське суспільство і

отримаєте певний політичний лад, що є лише офіційним вира-

женням громадянського суспільства». Надалі недостатньо чіткий

термін громадянське суспільство Карл Маркс замінює точними

поняттями: економічна структура суспільства, економічний ба-

зис, спосіб виробництва тощо. Структура громадянського суспі-

льства, історично зумовлена загальною об’єктивною закономір-

ністю, включає особливі форми та відносини виробництва,

класовий розподіл, що захищаються, відповідно, політико-

правовими механізмами. Громадянське суспільство, за Марксом,

належить до сфери матеріальної, тоді як держава є елементом

надбудови.

487

За всієї різноманітності підходів, у сучасному визначенні гро-

мадянське суспільство — це сукупність суспільних відносин та

інститутів поза межами політичної структури держави. Зви-

чайно ж, громадянське суспільство — це таке суспільство, де

головною діючою особою, суб’єктом розвитку є людина з усією

системою її потреб та інтересів, відповідною структурою цін-

ностей. Громадянське суспільство, торкаючись сукупністі суспі-

льних відносин, відображає взаємозв’язок всіх сфер суспільного

життя людини. Маючи різноманітні потреби та інтереси (матері-

альні та нематеріальні), людина, як індивід, особистість, задово-

льняє їх у процесі власного розвитку і через відповідні суспільні

відносини та інститути, що складають структурні елементи гро-

мадянського суспільства.

Разом із концепцією громадянського суспільства, теорією при-

родного права, суспільного договору формується і поняття право-

ва держава. Процес утворення держави полягав у виділенні особ-

ливої публічної влади з її військом, поліцією, тюрмами та різного

роду примусовими закладами і органами управління. Про владу

закону, однакового для всіх громадян, говорив ще у VI ст. до н. е.

в Давній Греції один із шести правителів полісу архонт Солон, про

співвідношення природних прав людини і законів держави загово-

рили пізніше Арістотель і Ціцерон. Початок правової державнос-

ті — розподіл влади — покладений в Давньому Римі. В період Се-

редньовіччя всі сфери життя проймаються політикою держави, а

саме суспільство також стає політичним, всі найважливіші інсти-

тути суспільства: власність, родина, організація праці та інші ви-

ступають як складові елементи державного життя. Політичні рево-

люції XVI—XVIII ст. знищили стани, привілеї і все, що

порушувало принцип рівності підданих держави, і поставили на

перший план свободу і природний хист окремого, приватного ін-

дивіда як самостійного та вільного громадянина. Встановлювався

єдиний та обов’язковий для всіх правовий порядок.

Iдея правової держави не могла в повній мірі існувати раніше,

в період античності або в період абсолютизму, тому, що її реалі-

зація вимагала, по-перше, формальної рівності, по-друге, відсут-

ності станового поділу, по-третє, наявності представницьких

органів влади і, нарешті, розвиненої теорії природного права та

розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Правова

держава — реальне втілення конституційної державності. В її

основі лежить прагнення вберегти людину від державного теро-

ру, насильства над совістю, дріб’язкової опіки з боку органів

влади, гарантувати індивідуальну свободу і основні права особи.

488

Поняття правова держава утвердилося на рубежі XVIII—

XIX століть. Але сам термін правова держава остаточно

закріпився у суспільній думці та юриспруденції XIX ст., у працях

німецьких юристів Карла Вельнера, Роберта фон Моля та ін.

Філософське обґрунтування ідеї правової держави є в

дослідженнях Iммануїла Канта («Метафизика нравов» та ін.).

Iммануїл Кант розробляє вчення про правову державу на базі

вчення про категорічний імператив, тобто формальне внутрішнє

веління. Зміст його такий: роби так, щоб правила (максима) твоєї

поведінки служили зразком для законодавців. Правова держава,

за Кантом, це не та держава, де громадяни сліпо дотримуються

закону, а та, де закон відповідає їх моральним принципам.

Правовою є та держава, де всі підпорядковані не просто закону,

а праву. Iммануїл Кант розділяє категорії мораль та право, право і

закон. Право є міра свободи, а закон — юридичне відображення

права. Право є міра свободи, зведена в закон. В правовій державі

закони відповідають праву, тій мірі свободи, що існує в суспіль-

стві. Джерелом законів у правовій державі, за Кантом, виступає

єдина воля всіх осіб, що утворюють народ; громадяни мають

право коритись тільки тим законам, зі справедливістю яких вони

згодні, і беруть зобов’язання самохіть їх дотримуватись.

Юридичною є рівність всіх перед законом: як і громадяни, влада

повинна неухильно дотримуватися тих же законів.

Звичайно ж, Iммануїл Кант розглядав правову державу як

об’єднання безлічі людей, підлеглих правовим законам, і вважав,

що законодавець повинен керуватися такою вимогою: чого народ

не може дозволити стосовно самого себе, того і законодавець не

може дозволити стосовно народу. Ціннісний зміст ідеї правової

держави полягає в затвердженні суверенності народу як джерела

влади, гарантованості його свободи і верховенства закону. В по-

літичному житті громадянське суспільство забезпечує всім гро-

мадянам доступ до участі в державних і суспільних справах. Тут

держава і громадяни пов’язані взаємною відповідальністю за без-

умовного верховенства демократично прийнятого закону про рі-

вність всіх перед законом.

Правова держава — це держава, обмежена в своїх діях пра-

вом, що захищає свободу та інші права особи і що підпорядковує

владу волі суверенного народу. Конституція, що виступає своєрі-

дним суспільним договором між народом і владою, визначає вза-

ємовідносини між особистістю і владою. Пріоритет у відносинах

між державою і громадянином належить правам людини, які не

можуть бути порушені законами держави і його діями. Для того,

489

щоб народ міг контролювати державу і держава не перетворилася

на монстра, який панує над суспільством, існує розподіл влади на

законодавчу, виконавчу і судову. Пріоритет права, що володіє

всезагальністю, розповсюджується рівнозначно на всіх громадян,

державні і суспільні інститути, захищає і відстоює незалежний

суд. Теорія розподілу влади створена декількома дослідниками

політики: Джоном Локком, Шарлем Монтеск’є, а в її сучасній

формі — Артуром Гамільтоном, Джоном Медісоном і Джоном

Джеєм. Основні положення теорії розподілу влади такі: по-

перше, законодавча, виконавча і судова влада надаються різно-

манітним людям і органам згідно з конституцією; по-друге, всі

влади рівні і автономні, жодна з них не може бути усунена будь-

якою іншою; по-третє, жодна влада не може користуватися права-

ми, наданими конституцією іншій владі; по-четверте, судова влада

діє незалежно від політичного впливу, судді користуються правом

тривалого перебування на посаді. Судова влада може проголосити

закон недійсним, якщо закон суперечить конституції.

Суть громадянського суспільства

Поява правової державності обумовлюється розвитком

самого суспільства і стала можливою внаслідок формування гро-

мадянського суспільства. Громадянське суспільство, у власному

значенні, є оборотна сторона правової держави: і громадянське

суспільство, і правова держава не існують одне без одного. Гро-

мадянське суспільство — різноманітність не опосередкованих

державою взаємовідносин вільних і рівноправних індивідів в умо-

вах ринку і демократичної правової державності. Це сфера віль-

ної гри приватних інтересів та індивідуалізму. Громадянське сус-

пільство — продукт буржуазної епохи і формується здебільшого

знизу, спонтанно, як результат розкріпачення індивідів, їх пере-

творення з підданих держави на вільних громадян-власників, які

володіють почуттям особистої гідності та готові взяти на себе го-

сподарську та політичну відповідальність. Громадянське суспіль-

ство має складну структуру, включає економічні, господарські,

родинно-споріднені, етнічні, релігійні, правові відносини, а та-

кож опосередковані державою політичні відносини між індиві-

дами як первинними суб’єктами політичного життя тощо.

Громадянське суспільство становить першооснову людської

цивілізації, а його головні суб’єкти — особа, громадяни. Їм відпо-

відають різноманітні інтереси й потреби, що протистоять або спів-

падають, задоволення яких — невід’ємна передумова їх власного

490

розвитку і розвитку суспільства. Iнтереси особи, спільностей лю-

дей, їх потреби реалізуються через суспільні відносини та інститу-

ти, що становлять структурні елементи громадянського суспільст-

ва. Для задоволення власних первинних потреб люди організують

матеріальне виробництво. В процесі виробництва між людьми

складаються економічні виробничі відносини. Виробничі відноси-

ни зумовлюють сферу соціальних відносин, певну організацію

станів, етносів, сім’ї та ін. В громадянському суспільстві форму-

ються самодіяльні асоціації, об’єднання, зокрема, релігійні, вироб-

ничо-корпоративні, наукові, політичні та інші, покликані вислов-

лювати і відстоювати інтереси і права громадян, створювати

умови для самореалізації окремих індивідів і колективів.

Суттєва єдність громадянського суспільства полягає в одночас-

ному існуванні в його межах різнорідних соціальних сил, інститутів,

організацій, зацікавлених груп та ін., об’єднаних загальним прагнен-

ням до спільного життя. Та громадянське суспільство — це не ари-

фметична сума всіх складових, а інтегральна сукупність, нерозрив-

ний зв’язок окремого індивіда з суспільством, з його різноманітними

інститутами. До структури громадянського суспільства не входить

держава. Але інтереси забезпечення розумного поєднання прав і

свобод громадян, життєдіяльності та стабільності суспільства, як си-

стеми, вимагають збереження оптимальної рівноваги між державою

і громадянським суспільством. Громадянське суспільство — це су-

купність суспільних відносин (економічних, соціальних, політичних

та ін.), формальних і неформальних структур, в межах яких має міс-

це задоволення різноманітних потреб і реалізація інтересів індивідів

та їх груп, тотожних досягнутому рівню суспільного розвитку.

Високорозвинене громадянське суспільство — одна з голо-

вних умов стабільності демократичного режиму. Через різнома-

нітні добровільні об’єднання громадянське суспільство і народ

мають можливість вільно висловлювати свої інтереси і формува-

ти свою політичну волю. Громадянське суспільство контролює

дії політичної влади, інакше — неминучий гіпертрофований

вплив держави на суспільне життя. Слабкість громадянського су-

спільства підштовхує державу до узурпації його прав, внаслідок

чого відбувається інверсія функцій держави і громадянського су-

спільства. В такому випадку держава, окрім власних функцій,

привласнює ще й функції громадянського суспільства, форму-

люючи за нього його завдання, змушуючи суспільство беззапере-

чно виконувати державні рішення.

Iснування громадянського суспільства визначається рядом

умов: це розвинена соціальна структура суспільства, що поро-