Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

491

джує різноманітність інтересів, відносин, організацій, інститутів.

Вона вимагає вільної можливості взаємозв’язку, об’єднання ін-

дивідів у союзи, партії, рухи на основі гарантованих прав і сво-

бод громадян і свободи вибору. I, нарешті, наявність у індивідів

приватної власності. Досвід цивілізованих країн свідчить про те,

що громадянське суспільство, засноване на суспільному консен-

сусі, дає своїм громадянам мир, спокій і процвітання. Візьмемо

досвід Швеції: 90 % всієї шведської промисловості складає при-

ватний сектор, 75 % сільськогосподарської продукції йдуть через

закупівельні, переробні торгові кооперативи. З кооперативним

рухом пов’язані дві з кожних трьох сімей Швеції. Приватнокапі-

талістична основа господарства добре уживається з суспільною

формою перерозподілу. Так, на зарплату та інші виплати (суспі-

льні фонди споживання) йде 70 % валового продукту, капіталу

залишається біля 30 %. Робоча людина в середньому заробляє в

декілька разів більше, аніж робітники на Україні. Безкоштовна

освіта. Дешева, субсидована державою якісна медична допомога,

однаково доступна для всіх верств населення; п’ятиденна опла-

чувана відпустка; більш 45 кв. м житлової площі та майже дві кі-

мнати на одну людину. На тисячу жителів припадає більш 400

автомобілів, 590 телефонів, 390 телевізорів тощо. У Швеції існує

повна зайнятість — в країні менше ніж 2 % безробітних. Високий

рівень допомоги безробітним тощо.

Відсутність тривалий період умов для існування громадянсь-

кого суспільства в Україні, в Російській Федерації, Білорусі та

інших державах Співдружності призвела до того, що держава за-

полонила собою весь суспільний простір. Одержавлення суспіль-

ства, насамперед, торкнулося економіки: сталося зрощування

влади і власності. Етатизація суспільства, тобто активне втручан-

ня держави до його життя, призвела до згубних наслідків у полі-

тичній сфері. Відбулося одержавлення практично всіх механіз-

мів, що відкривають масам доступ до управління суспільством;

зрощування партійного апарату з державним. В духовній сфері

сформувався певний тип масової свідомості, охарактеризований

як етатистський. Свідомість пронизана страхом перед державою,

а страх породжує пасивність громадян та ін. Тому не випадково

початок політичних та економічних реформ в Україні, як і в ін-

ших незалежних державах Співдружності, пов’язаний з відро-

дженням громадянського суспільства, створенням правової дер-

жави. В основі економічних рішень лежить програма переходу до

ринкових відносин, що ставить своєю метою повернення народу

значної частини власності. Право на власність реалізується шля-

492

хом роздержавлення і приватизації, передачі державного майна

громадянам і трудовим колективам. Економічна незалежність

громадян — основа нормального функціонування громадянсько-

го суспільства.

Суть, основні принципи правової держави

Створення правової держави, відпрацювання і вдоско-

налення її принципів — результат діяльності не одного поколін-

ня, не однієї держави, а досягнення всього людського співтовари-

ства. Узагальнюючи досвід виникнення і розвитку різноманітних

правових держав, можна виділити їх загальні ознаки. По-перше,

для правової держави характерна наявність розвиненого грома-

дянського суспільства. По-друге — обмеження сфери діяльності

держави охороною прав і свобод особистості, суспільного поряд-

ку, створення сприятливих правових умов для господарської дія-

льності, відповідальність кожного за власний добробут. По-

третє — правова рівність всіх громадян, пріоритет прав людини

над правами держави. По-четверте — всезагальність права, його

розповсюдження на всіх громадян, організації і установи, в тому

числі органи державної влади. Суверенітет народу — конститу-

ційно-правова регламентація державного суверенітету. Це озна-

чає, що саме народ є джерелом влади, державний суверенітет

носить представницький характер. По-п’яте, правовій державі

притаманний розподіл законодавчої, виконавчої та судової влад

держави, що не виключає єдності їх дій на основі норм конститу-

ції, а також певного верховенства законодавчої влади, конститу-

ційні рішення якої — обов’язкові для всіх. Пріоритетність в дер-

жавному регулюванні громадянських відносин засобу дозволу

над засобом заборони. Це означає, що в правовій державі діє

принцип: дозволено все те, що не заборонено законом. Засіб до-

зволу застосовується лише у ставленні до самої держави, що зо-

бов’язана діяти в межах дозволеного, повноважень, які зафіксо-

вані формально. Свобода і права інших людей — єдиний

обмежувач свободи індивіда. Правова держава не означає абсо-

лютної свободи особи. Свобода кожного закінчується там, де

порушується свобода інших.

Характеристика правової держави розкривається через взає-

мовідносини з громадянським суспільством, особистістю і пра-

вом. У правовій державі регулюються взаємовідносини правової

держави і громадянського суспільства: одне не підміняє інше, а

суспільні інститути не підміняють державних, владних структур.

493

Що ж стосується взаємовідносин держави і особистості, то в пра-

вовій державі особистість захищена, її права і свободи гаранто-

вані. Становище особи, ступінь її захищеності — головні критерії

правової держави. Створення правової держави допускає невтру-

чання держави в соціальне життя, звільнення її від дріб’язкової

регламентації, втручання державних органів у рішення тих пи-

тань, з якими повністю можуть впоратися різноманітні суспільні

формування. Для забезпечення справжнього народовладдя дер-

жава повністю підпорядкована суспільству, стає виразником його

інтересів і в законодавчій діяльності керується загальнонародною

волею, що виражається демократично. Взаємовідносини держави

і права оцінюються через верховенство закону.

Отже, правова держава — політична організація, що створює

умови для життєдіяльності індивідів, груп, інститутів грома-

дянського суспільства на основі права. Зі становленням правової

держави тісно пов’язане громадянське суспільство. Вони форму-

ються водночас. У правовій державі виключається диктатура яко-

гось класу, політичної партії, політичного руху, бюрократії, відбу-

вається вільне змагання суспільно-політичних організацій в

конституційних межах. У правовій державі вищим авторитетом

володіє закон. Його дотримання — святе, а покарання за його зне-

вагу — неминуче. Вся сила державної влади, вся могутність суспі-

льної думки, всі можливості засобів масової інформації спрямо-

вуються на захист закону, правопорядку. Iнакше — неминучий

правовий нігілізм, нові варіанти свавілля владних або невладних

суспільних структур. В умовах правової держави реалізуються ци-

вільні права людини на рівні міжнародно визнаних норм.

Зміст правової держави розглядається через призму її принципів.

По-перше, принцип розподілу влади. Принцип — це не просто

висновок прикладної політичної науки, а методологічна основа.

Суть її у тому, що де б і як би не функціонувала державна влада,

її демократичності завжди протистоїть політичний монополізм в

усіх його проявах. Тільки принцип розподілу влади створює гара-

нтії проти узурпації, зосередження влади в руках однієї особи

або органу влади. Кожна з трьох влад — законодавча, виконавча і

судова — відносно самостійні та врівноважують одна одну.

По-друге, панування права, його пріоритет над державою.

Держава забезпечує торжество права, вимогам якого вона сама

підкоряється. Громадянський правовий стан ґрунтується на сво-

боді кожного члена суспільства як людини, рівності його з кож-

ним іншим як підданим, самостійності кожного члена суспільст-

ва як громадянина. Громадяни та держава взаємно відповідальні

494

та рівні перед законом. Верховенство закону припускає виражен-

ня соціальних інтересів і волі народу.

По-третє, забезпечення гарантій і прав громадян, високий рі-

вень захищеності особи. Ці права забезпечуються через суспіль-

ний договір з державною владою в формі конституції, яка ста-

вить всі без винятку державні органи в повну залежність від волі

суверенного народу, тому що народ і тільки народ є законним

джерелом влади. Природні та невід’ємні права людини поляга-

ють в тому, що людина має право на життя і гідне існування;

право на батьківщину, на національну (етнічну) самоіндентифі-

кацію, тобто встановлення тотожності. Звідси — природність

права на самовизначення. Крім того, права на свободу політичну,

свободу слова, друку, зборів, демонстрацій, вибір представників

у державні органи та органи політичних партій і суспільних ор-

ганізацій. Людина вільна у виборі світогляду, віровизнання,

культурних пріоритетів, місця проживання та ін. Природні права

людини полягають у рівності перед законом, праві на працю, на

творчість, відпочинок. Особливе місце належить праву приватної

власності. Без економічної свободи немає свободи політичної,

немає громадянського суспільства.

По-четверте, виходячи з теорії природного права та суспіль-

ного договору, компетенція громадянина — первинна, природна,

тобто не вимагає обґрунтування, тоді як можливість відправ-

лення державної влади — вторинна, похідна, і тому неможлива

без спеціальної санкції, яку надає лише суспільний інтерес. Важли-

вий суверенітет народу і високорозвинене громадянське почуття.

Громадянське суспільство, як щось більш високе, ніж просто люд-

ське суспільство, формується в процесі перетворення підданих на

громадян, тобто таких мешканців держави, що є членами співто-

вариства, набувають почуття власної гідності та спроможності ро-

бити політичний вибір. Це відбувається разом із перетворенням

етнічної спільності на суверенний народ, що усвідомлює себе на-

цією, де правосвідомість піднімається до розуміння необхідності

визнати і реалізувати природні та невід’ємні права людини та гро-

мадянина. Ці права забезпечуються через суспільний договір із

державною владою у формі конституції, яка ставить всі без винят-

ку державні органи в повну залежність від волі суверенного наро-

ду, тому що тільки народ є законним джерелом влади.

По-п’яте, принцип самостійності, незалежності суду, підлег-

лого тільки закону. Головну роль у вирішенні колізій, що виника-

ють у різноманітних сферах суспільного життя, відіграє суд. Це й

зрозуміло. Адже суд будує свою діяльність згідно з такими демок-

495

ратичними принципами: незалежність, колегіальність, гласність,

презумпція невинності, змагання і рівність сторін, право оскар-

ження рішень тощо. В ході багатовікової історії судочинства ви-

роблено ряд фундаментальних положень, що мають і в сучасних

умовах важливе практичне значення: не можна бути суддею у вла-

сній справі; один свідок — не свідок; відмова в правосудді непри-

пустима; кожний громадянин має право на розгляд його справи

компетентним, незалежним і неупередженим судом, створеним на

підставі закону. Процедури судової діяльності тісно залежать від

політичного режиму, рівня демократії в суспільстві.

Створення правової держави допускає деетатизацію соціаль-

ного життя, звільнення його від дріб’язкової регламентації, втру-

чання державних органів у рішення тих питань, з якими можуть

впоратися різноманітні суспільні формування. У правовій науці

за тривалий період утвердилася думка про безумовний примат

держави над правом, що розглядалося лише як простий інстру-

мент державної влади. Апарат став творцем законів. Звідси і роз-

хожі формулювання типу «держава надає громадянам широке

коло прав», переконання в тому, що ці права — свого роду дар

держави народу. Діє тенденція до активізації громадянського су-

спільства, його контролю над державою, розширення впливу по-

літичних партій і рухів, груп інтересів, посилення діяльності де-

яких державних органів самоврядування. I діє тенденція до

підвищення ролі держави — регулятивного та інтегративного ор-

гану всього суспільства; прагнення держави активно втручатися в

економічні, соціальні та інформаційні процеси в Україні; за до-

помогою податків, інвестицій, кредитів та іншої політики стиму-

лювання виробництва, усунення диспропорції в народному гос-

подарстві. Дедалі важливіше місце в діяльності держави займає

розробка стратегії планування суспільного розвитку. Формування

правової держави вимагає послідовного здійснення верховенства

закону в усіх сферах суспільного життя. Верховенство закону

включає характеристику таких його властивостей: визнання, що

саме закон покликаний регулювати статус, права, свободу та

обов’язки громадян. I громадяни повинні знати і поважати закон

як основу свого буття в суспільстві.

Для створення в Україні правової держави необхідні: по-

перше, демократичність і відкритість законодавчого процесу; по-

внота нормотворчих функцій Рад всіх рівнів, формування їх на-

дійної фінансової та матеріальної бази; по-друге, щорічні звіти

про діяльність виконавчо-розпорядчих органів перед Радами; су-

спільний контроль в рамках закону за діяльністю виконавчої вла-

496

ди; по-третє, незалежність суду і прокуратури, підвищення їх

статусу в суспільстві, вдосконалення процесуального законодав-

ства, точне дотримання презумпції невинності, норм правосуддя і

права на захист; дієвість виправно-трудової системи; відміна ак-

тів необґрунтованого позбавлення громадянства; по-четверте,

створення динамічного, сучасного державного апарату, що фор-

мується на конкурсній основі, підконтрольного в межах закону

представницьким органам і громадськості. В процесі формування

в Україні правової держави треба повніше забезпечувати систем-

ні залежності між Конституцією і законами різних видів, не при-

пускаючи їх неузгодженісті, доцільно розробляти прогнози роз-

витку законодавства на основі оцінок перспектив розвитку

економічної, політичної і соціальної сфер, стану навколишнього

середовища, міжнародних відносин тощо.

Соціальна держава

У розширенні свободи індивіда в суспільстві важливим

етапом стає правова держава. Забезпечення кожному свободи від

обмежень і заохочення конкуренції, як вважають творці правової

держави, підуть на користь всім, зроблять приватну власність до-

ступною для кожного, максималізують індивідуальну відповіда-

льність та ініціативу і приведуть в підсумку до загального добро-

буту. Але цього не трапилося. Iндивідуальна свобода, рівноправ-

ність і невтручання держави в справи громадянського товариства,

проголошені в правових державах, не перешкоджали монополі-

зації економіки та її періодичним кризам, жорсткій експлуатації,

загостренню соціальної нерівності і класової боротьби. Рівнопра-

вність громадян забезпечувала глибоку фактичну нерівність, а

використання конституційних прав перетворювалося на привілей

заможних класів і верств.

З метою вдосконалення правової держави класичного лібера-

льного варіанту, а також усунення наслідків невдалої політики

командно-адміністративної системи, забезпечення кожному ма-

теріальної свободи і встановлення в суспільстві соціальної спра-

ведливості і рівності, розробляється теорія соціальної держави

(держави загального благоденства). Соціальна держава — це

держава, яка прагне до забезпечення кожному громадянину гід-

них умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управ-

лінні виробництвом, а в ідеалі — приблизно однакових життєвих

шансів, можливостей для самореалізації особистості. Встанов-

лення в суспільстві загального добра, утвердження соціальної

497

справедливості стає плідною діяльністю соціальної держави.

Майнова та інша соціальна нерівність згладжуються соціальною

державою: виявляється турбота про слабких і знедолених, нада-

ється кожному праця або інше джерело існування, зберігаються

мир і суспільний порядок, формується сприятливе для людини

середовище проживання тощо. Джерела соціальної держави ся-

гають у соціальну політику. Адже ще у давнину багато правите-

лів, наприклад, римські цезарі піклувались про найбільш бідних

громадян наданням плебсу хліба та видовищ. Та основний тягар

соціального забезпечення слабких і знедолених тоді лежав на ве-

ликих сім’ях і громадах.

Традиційні форми соціального забезпечення руйнуються інду-

стріалізацією, урбанізацією та індивідуалізацією суспільства,

безконтрольним розвитком капіталізму. В сучасних суспільствах

загострилися соціальні проблеми і класові суперечності. Одним

із провідних напрямків діяльності держави стає вирішення соціа-

льних проблем, соціального забезпечення населення, що вимагає

розширення об’єктів соціальної політики. У 60-х роках XX ст. у

світі виникають соціальні держави. Високий рівень розвитку

економіки ряду країн Заходу, який створює умови для забезпе-

чення кожному прожиткового мінімуму, визначив статус соціа-

льної держави. Діяльність сучасної соціальної держави багато-

гранна та різноманітна: перерозподіл національного доходу

відбувається на користь менш забезпечених верств, політика за-

йнятості та охорони прав робітника на підприємстві, соціальне

страхування, підтримка родини і материнства, турбота про без-

робітних, престарілих, молодь тощо, розвиток доступності для

усіх освіти, охорони здоров’я, культури тощо.

Таким чином, розвиток конституційної держави не завершу-

ється правовим і соціальним етапами. В формі правової держав-

ності відбувається реалізація мети і принципів соціальної держа-

ви. Але в своїй діяльності соціальна держава йде значно далі

шляхом гуманізації суспільства — прагне поширити права особи

та наповнити правові норми більш справедливим змістом.

Однак правова і соціальна держави розрізняються, хоча є ба-

гато принципів, єдиних для них. Обидві вони забезпечують доб-

робут індивіда: якщо правова держава забезпечує індивідуальну

свободу і основоположні права особистості за допомогою вста-

новлення чітких меж державного втручання і гарантії проти ти-

ранії, то соціальна держава створює матеріальні умови свободи,

гідні для існування кожного. Їх же, правову державу і соціальну,

поділяє те, що правова держава за задумом не повинна втручати-

498

ся в питання розподілу суспільного багатства, забезпечення ма-

теріальних і культурних благ громадян, соціальна ж держава без-

посередньо займається розподілом суспільного багатства і забез-

печенням матеріальних і духовних благ, хоча і прагне не підривати

основи ринкового господарства (приватну власність, конкуренцію,

підприємництво, індивідуальну відповідальність тощо).

Сучасні демократичні держави, вважають деякі політологи,

вступають у нову, екологічну стадію. Адже в сучасних умовах

виживання людства забезпечення екологічних прав особистості

стає найважливішим. Держава, спільно з громадськістю, покли-

кана відвернути ядерну та екологічну катастрофи, налагодити

адаптивну, економічну рівновагу, умови, що підтримують життя.

ІТЕРАТУРА

Витюк В. Становление идеи гражданского общества и её

историческая эволюция. — М., Институт социологии РАН,

1995.

Ленин В. Государство и революция // ПСС: т. 33.

Платон. Государство // Соч. в 3-х томах: т. 3, ч. 1. — М.,

1971.

Політологічний енциклопедичний словник. — К.: Генеза,

1997. — С. 79—80; 97—98; 281.

Резник Ю. Гражданское общество как феномен цивилиза-

ции. — М., 1993.

Рябов С. Політологічна теорія держави. — К., 1996.

Цицерон. О государстве. — М., 1990.

ПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ

♦ Що таке держава, її головні ознаки?

♦ Які теорії виникнення держави Вам відомі?

♦ Назвіть та порівняйте основні форми політичного правління

(державного устрою).

♦ Які ознаки правової держави?

♦ У чому суть та ознаки громадянського суспільства? Які пер-

спективи формування громадянського суспільства в Україні?

499

ПОЛІТИЧНІ РЕЖИМИ: СУТЬ ТА ТИПИ

1. ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ: СУТЬ ТА МЕТА

Політичний режим — теоретична категорія, яка існу-

вала лише в науці про державу і право, в тісному взаємозв’язку з

категоріями форма правління, форма державного устрою. В

державно-правовій науці політичний режим розглядається як су-

купність засобів та методів здійснення державної влади. В полі-

тичній науці поняття політичного режиму дуже тісно пов’язане з

поняттям політична система і розглядається тільки у зв’язку з

особливостями розвитку та функціонування політичних систем,

хоча співвідношення цих понять викликає в політичній науці іс-

тотні розбіжності. Iнколи політичний режим і політичну систему

розглядають як синоніми. Iноді поняття політичного режиму вза-

галі не виділяється, а в деяких випадках політичну систему і по-

літичний режим роз’єднують як досить далекі одне від одного.

Дати універсальне визначення політичного режиму достатньо

складно.

Політичний режим — це спосіб функціонування та взаємо-

зв’язку основних елементів політичної системи суспільства. По-

няття політичний режим включає такі основні критерії: характер

та міру здійснення влади; механізм формування влади; взаємо-

відносини суспільства та влади; роль та значення недержавних і

неполітичних організацій та структур; характер існуючих у сус-

пільстві заборон; роль ідеології у житті суспільства; характер по-

літичного лідерства; співвідношення прав та свобод громадян;

стан засобів масової інформації; роль політичних партій; типи

політичної поведінки; співвідношення між законодавчою та ви-

конавчою владами; роль і значення органів примусу.

Поняття політичний режим

Політичний режим (від франц. regime) — державний

суспільний устрій, спосіб правління. Це функціонування полі-

тичного життя, що складається внаслідок політичних дій соціа-

льних суб’єктів у системі певних політичних владних інститутів,

структур, політичних відносин і взаємодії людини і суспільства.

Політичний режим — сукупність засобів і методів, що визнача-

500

ють спосіб здійснення влади, склалися стосовно державної влади

та суспільства як найбільш показові, і які відображають стано-

вище прав та свобод громадян, відношення владних структур до

правових основ діяльності, державних форм та ідеологій, соціа-

льних і класових взаємовідносин, становища політичної культу-

ри. Французький політолог Моріс Дюверже дає змістовну фор-

мулу політичного режиму як «певного поєднання системи

політичних партій, способу голосування, одного або декількох

типів прийняття рішень, однієї або декількох структур груп тис-

ку». Нині ж визнане визначення політичного режиму проф. Жан-

Луї Кермонна, який розумів під політичним режимом сукупність

елементів ідеологічного інституційного і соціологічного порядку,

що сприяють формуванню політичної влади певної країни на пе-

вний період. Політичний режим — це порядок взаємовідносин

громадянського суспільства і політичної влади. Політичний ре-

жим — система конституційних (законних) порядків і конкретне

втілення політичної системи та політичної організації суспільства.

Політичний режим — система засобів та методів здійснення

політичної влади, форма взаємодії державно-владних структур

та населення. Будь-який політичний режим визначається, по-

перше, процедурами та способами організації владних інститутів

та безпосереднім здійсненням влади; по-друге, стилем прийняття

суспільно-політичних рішень; по-третє, взаємовідносинами між

політичною владою та громадянами (населенням) країни. Суве-

ренність і соціальний зміст політичної системи, політичної орга-

нізації суспільства, структура влади, способи, методи та засоби її

здійснення і характеризують політичний режим суспільства. Як-

що в політичному курсі відображена мета суспільства, держа-

ви, то в політичному режимі — організаційні засоби та методи

їх досягнення. Курс, як відображення політичної мети, має пріо-

ритет перед політичним режимом. Який політичний курс, які по-

літична система і організація суспільства, такий і зміст, характер

політичного режиму. Однак в такій субординації режим зберігає

одну привілею: якщо політичний режим невірно визначений за

змістом і характером відносин, що склалися в суспільстві, або

невміло реалізується, то будь-який, навіть найрозумніший, нау-

ково вивірений політичний курс може схибити. Будь-який полі-

тичний режим є те або інше поєднання двох полярно протилеж-

них принципів людських взаємодій: авторитарності, тобто

безвідмовного, безумовного підкорення законам і розпоряджен-

ням влади, жорсткій, міцній дисципліні та відповідальності, і де-

мократизму, під яким розуміється рівноправність сторін, їх зго-