Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

501

да, вільний вибір, самоуправління та ін. Практично неможливо

позбавити політичний режим форм реалізації одного принципу і

побудувати його на формах реалізації тільки другого принципу.

Такі політичні режими можливі як аномальні, руйнівні для суспі-

льства, і тому ефемерні, тобто швидкоплинні, недовговічні. Фак-

тично в кожному політичному режимі переважає та чи інша сто-

рона, риса в управлінській діяльності, але урівноважуюча її

сторона, що визначає її риси, має певне значення. Тут, у здійс-

ненні управління державою, очевидно, дуже важлива конститу-

ційна система. Проте положення конституції не завжди відпові-

дають реальності.

Природно, політичний режим — політичне явище, що створю-

ється органічним поєднанням трьох політичних інститутів — полі-

тичної організації суспільства, системи прав і свобод людини, сис-

теми методів і механізму здійснення влади. Основними

компонентами політичного режиму є: принцип легітимності (закон-

ності), структура інститутів, система політичних партій і рухів, і,

нарешті, форма і роль держави у здійсненні влади. Принцип легіти-

мності передбачає відповідність політичної влади цінностям, на

яких базується той або інший режим, і які відповідають інтересам,

потребам і сподіванням населення. Практично законність політич-

ного ладу відображається через відповідність походження та дій

влади вимогам демократії. Протягом декількох століть створюва-

лась формула західної плюралістичної демократії. Політолог Жан-

Луї Кермонна відмічав, що «політична влада народу, яка відправля-

ється вільно, відображається більшістю, що поважає права меншос-

ті». Тут чітко визначено: демократія завжди є політичною владою

більшості над всім народом, і завжди незмінні повага думки меншо-

сті і її право вільно конституювати опозицію.

Якщо форми державності визначаються трьома категоріями:

формою правління або відносинами між центральними органами

держави; політичним режимом як сукупністю способів і мето-

дів існування державної політичної влади; державним устроєм

або структурою органів державного управління (відносини між

центральною владою і владою на місцях, а також системоутво-

рюючий принцип державної побудови), то політичний режим

визначається трьома основами: економічною, політичною та іде-

ологічною. Економічною основою виступає власність на основні

засоби виробництва в різноманітних формах (в чиїх руках влас-

ність, в інтересах того класу, соціальної спільності і створюються

сприятливі умови політичного і економічного життя). Політич-

ною основою є держава, що має законодавчі та виконавчі функції

502

влади, встановлює і підтримує в суспільстві порядок, вигідний

можновладцям. Iдеологічною основою є ідеологія панівного кла-

су, політичної еліти, що утверджує у свідомості людей думку про

доцільність саме існуючого суспільного устрою. Але на практиці

визначеність виявляється, по-перше, в тому, що держава — голо-

вний інститут диктатури панівного класу — по-різному підпо-

рядковує йому волю всіх елементів соціальної структури. По-

друге, клас — носій диктатури — самоорганізується, перетво-

рюючи свою волю на волю державну. Такий самовплив є не що

інше як демократичний метод здійснення влади. Та, залежно від

розчленування панівного класу і характеру внутрішньокласових

відносин, демократичний метод може проявлятись в межах від

повної самоорганізації до примусу окремих соціальних спільно-

стей, панівних верств. Все вирішує ступінь єдності загальнокла-

сового інтересу. В ставленні ж до трудящих і соціальних верств

держава — влада заможних — виступає органом насилля, засто-

совуючи до них диктаторський метод здійснення влади. Ступінь і

рівень диктаторства, насильства залежить не тільки від сили їх

опору, а й від зростання людського фактора у виробничому про-

цесі: чим більше від нього залежить підвищення продуктивності

праці, тим меншим є ступінь прямого насилля. В сучасних умо-

вах це змушує правлячі кола вдаватися до консенсусу, до допус-

ку елементів самоорганізації частіше, аніж до насильницького

підкорення. Утвердження системи прав та свобод — не самомета,

а засіб досягнення економічних та політичних інтересів.

Звичайно ж, на практиці політичний режим виступає одночасно

демократичним (для імущих) і тоталітарним (для неімущих), що

ставить трудящих під повний (тотальний) контроль держави. По-

двійність політичного режиму проявляється на всіх етапах розвит-

ку людського суспільства (в рабовласницькій державі, в давніх

Вавилоні, Римі, Афінах та ін., у феодальних суспільствах, у капі-

талістичному тощо). Відповідно до нових форм правління зміню-

валися і методи здійснення влади. Однак основну роль у наданні

політичному режиму демократичного фасаду відіграє система по-

літичних прав і свобод. Безліч визначень політичного режиму, що

найчастіше не виключають, а доповнюють одне одне, говорить

про те, що природа політичного режиму досить складна, але має

ряд тісно пов’язаних один з іншим вимірів. Головним виміром змі-

сту політичного режиму виступає міра здійснення влади і реаліза-

ція суб’єктами, що володарюють, принципів легітимності в полі-

тичній діяльності. Iнші виміри змісту політичного режиму

наступні: засіб і порядок формування представницьких установ;

503

взаємовідносини законодавчої, виконавчої і судової влад; стано-

вище і умови діяльності політичних партій і масових рухів; право-

вий статус особистості, гарантії здійснення людських прав; спів-

відношення допустимого і забороненого; порядок функціонування

правоохоронних і каральних органів; політична стабільність суспі-

льства; характер політичної свідомості. Політичний режим — це

концентрована характеристика системи, що функціонує, з пози-

цій конкретно-історичних принципів її легітимності.

Типи політичних режимів

Наука про політику не зупиняється на констатації на-

явних політичних реалій, а прагне науково розробляти їх розви-

ток, використовуючи різноманітні методи, засоби, системи тощо

для аналізу всієї політичної сфери. Найчастіше використовують-

ся засоби класифікації, виділення та узагальнення типів. Класи-

фікація ґрунтується на виділенні якої-небудь загальної ознаки в

сукупності різноманітних явищ дійсності. Наявність безлічі влас-

тивостей дає можливість виділити ряд підстав для класифіка-

ції — універсальні взаємозв’язки в природі і суспільстві дозво-

ляють виявляти загальне в різноманітних предметах і явищах.

На відміну від класифікації, мета типології — відобразити

узагальнений спосіб сукупності. Створюється особлива абстрак-

ція — тип, що дозволяє відобразити сукупність не в обмежено-

загальному вигляді і не з якого-небудь одного боку, а в «чистому»

вигляді, без другорядних деталей. Класифікацію чистих або ідеа-

льних типів визначають терміном тип, типологія. Термін «ідеа-

льний тип» ввів Макс Вебер. «Iдеальний» не означає «доскона-

лий», це — «чистий», «простий». У такому сенсі світ політики

багатший, ніж політичні переконання, що, певно, спрощені, є ре-

зультатом типологізації. В дійсності держави та режими часто-

густо — комбіновані типи, що включають елементи більш ніж

одного ідеального типу. Сучасні політичні режими поділяються

на два великих типи: демократичні та антидемократичні. При

аналізі політичних режимів ряд політологів (Борис Курашвілі,

Андронік Мігранян) використовують якісну шкалу, що включає

шість об’єктивно можливих режимів: тоталітарний (надмірно,

сфальсифіковано авторитарний, звичайно терористичний, тира-

нічний) режим; жорстко авторитарний; авторитарно-демокра-

тичний; демократично-авторитарний; розгорнуто-демократич-

ний; анархо-демократичний (надмірно, сфальсифіковано демок-

ратичний, що веде до дезорганізації суспільного життя), перерос-

504

тає в тоталітарний або просто жорстко авторитарний режим. Не-

демократичні режими сучасного світу, за пропозицією іспансько-

го політолога Хуана Ліндса, поділяються на два типи: тоталітарні

та авторитарні. Концепція тоталітаризму привнесена як аналітич-

на концепція 50-х років XX ст., коли ще жива пам’ять про нацист-

ську Німеччину та фашистську Iталію. Саме тоді американські по-

літологи, в основному емігранти з Європи, почали формувати

концепцію тоталітарних політичних структур і державних систем.

В сучасних умовах у типології політичних режимів йде уніфі-

кація. Виділяється чотири типи політичних режимів: тоталіта-

ризм, авторитаризм, ліберально-демократичний та демократи-

чний. Кожний політичний режим має свої властивості та ознаки,

які складають суть основи їх відмінності один від одного.

2. Т

ОТАЛІТАРИЗМ

Поняття та ідейні джерела тоталітаризму

Тоталітаризм (totalitas, лат. — повнота, цільність,

тобто всезагальність влади) — політичний режим, державний

лад, що здійснює абсолютний контроль над усіма сферами суспі-

льного життя. Прояви тоталітаризму стали явищем суспільного

життя давно, і тільки в XX ст. він склався в певну політичну сис-

тему. Тоталітаризм не зводиться до авторитаризму або самодер-

жавного режиму. I хоча государ Росії Петро Великий і король

Франції Людовік XIV — могутні правителі-деспоти, але примі-

тивність засобів комунікації, нерозвиненість соціальної інфра-

структури визначали їх владу не настільки ефективною та все-

проникаючою, щоб назвати її тотальною. Об’єктивно самодержці

не володіли можливостями контролювати всіх і вся в житті під-

даних. Звичайно, вони вимагали і досягали зовнішньої покори,

але завжди в сфері державного регулювання був присутній той

або інший «пробіл». Адже частина суспільства володіла або полі-

тичним імунітетом (станові привілеї), або самостійністю в сфері

економічної і господарської діяльності (відсутність планово-

наказової системи керівництва економікою), або певною свобо-

дою життя (адже селян все-таки не змушували голити бороди і

одягати німецькі камзоли, а старообрядців не розстрілювали за їх

релігійні переконання тощо). На противагу автократичним режи-

мам середньовіччя, тоталітаризм допускає всезагальність держа-

вного контролю і намагається регулювати кожний аспект життє-

505

діяльності суспільства. В 20-х роках ХХ ст. для характеристики

встановленого в Iталії політичного і державного режиму лідер

фашистського руху Беніто Муссоліні вперше вжив поняття тота-

літаризму. Згодом це поняття утверджується і в науці про політи-

ку. Концепція тоталітаризму — політичного режиму, державного

ладу — знаходить відображення в працях Франца Хайєка, Ханни

Арендт, Карла Фрідріхсона, Збігнєва Бжезинського та ін. Iдейні

ж джерела, що виправдували тоталітарну модель управління

державою, беруть початок у глибокій давнині.

Ще Геракліт Ефеський вважав, що, володіючи мудрістю і до-

сконалим знанням, можна управляти рішуче всіма речами. В

Стародавньому Китаї виправданню тоталітарних форм панування

держави над суспільством і особистістю особливого значення на-

давали теоретики законності Цзи Чань, Шень Бу-хай, Шан Ян та

ін. Держава повинна володіти монополією в ряді галузей вироб-

ництва і торгівлі і постійно контролювати поведінку й умонаст-

рій підданих. Критикуючи демократичний устрій держави, Пла-

тон допускав при досконалій, ідеальній державі не тільки

безумовне підпорядкування індивіда державі, але і його власність

на землю, будівлі тощо. Тотальність державного регулювання

розповсюджувалася і на регламентацію розпорядку дня і ночі,

обов’язкове сповідування єдиної релігії. Платон підкреслював

необхідність для держави очищувати себе від неугодних осіб

смертною карою або вигнанням. Iдеї необхідності повного підпо-

рядкування населення країни, індивіда і станів державі, а також

повної керованості суспільством розробляються в працях Томаса

Мора і Томмазо Кампанелли, Гракха Бабефа та ін. Однією з яск-

равих характерних рис тотального управління є вимога загальної

рівності. Так, Гракх Бабеф закликав «назавжди зняти у кожного

надію стати більш багатим, більш впливовим, переважаючим у

знаннях кого-небудь із своїх співгромадян». Встановлення рево-

люційним шляхом насильства диктатури народу — єдино мож-

ливий шлях для досягнення фактичної соціальної рівності всіх. У

XIX ст. для багатьох французьких соціалістів, німецьких філосо-

фів основним стало прагнення до насильницького перетворення

суспільства, насильницького встановлення загального добра і

щастя. Тоталітарні ідеї розвиваються в працях Руссо, Фіхте, Ге-

геля, Маркса, Ніцше та ін. З початком XX ст. тоталітарні ідеї вті-

лювалися в конкретні масові соціальні рухи — комуністичний

(соціалістичний), фашистський (націонал-соціалістський) та ін.

Загальна риса тоталітарних моделей устрою людського суспільс-

тва — всезагальність впливу держави. Допускається соціально-

506

економічне планування і регулювання всіх соціальних і госпо-

дарських аспектів діяльності, держава не залишає за індивідом

свободи в прийнятті рішень, підпорядковуючи його колективній

волі тощо. Тоталітарне управління претендує на монопольне пра-

во володіння істиною і зазнає неприязні до інакомислення і не-

згоди. Соціально-економічний прогрес змінив вигляд світу, по-

глибив суспільні зв’язки і комунікації, зробивши можливим

проникнення держави до сфери індивідуального. Тотальному

управлінню притаманний колективно-механістичний світогляд,

що розглядає державу як відлагоджений працюючий механізм:

«всі люди — гвинтики однієї машини».

Основні риси тоталітаризму

Основні ознаки, риси тоталітарної політичної системи:

загальна ідеологія, монополія однієї політичної партії, контроль

над економікою, організований терор і переслідування інакомис-

лячих та ін.

Загальна ідеологія. Iдеологія в тоталітарній державі становить

офіційну теорію, що дає відповідь на всі питання життя людини,

включає тлумачення історії, економіки, майбутнього політичного

та соціального розвитку суспільства, здійснює філософське тлу-

мачення проблем політики, економіки, соціальної сфери тощо.

Iдеологічні постулати, виступаючи своєрідною «біблією» тоталі-

тарного режиму, можуть, однак, бути підкорені кон’юнктурним

тлумаченням. Правом вільного кон’юнктурного тлумачення по-

літики, проблем економіки, соціальної сфери життя суспільства

володіє політичний лідер. Маніпуляція ідеологічними нормами,

що завжди залишаються «чорно-білими», надто показова в полі-

тичному тлумаченні та практиці тоталітарних режимів і систем.

Наприкінці 30-х років радянським людям повідомлялось, що

нацистська Німеччина більше не ворог соціалізму, ворогом Рад є

«неправдива демократія буржуазного Заходу». Пояснювались та-

кі варіації тим, що реалії суспільного ладу тоталітарної політич-

ної системи відрізняються від ідеальних теоретичних побудов.

Ще Володимир Ленін практичні дії політичної сили, якою він ке-

рував, виправдував «революційною доцільністю». Тимчасова

угода Гітлера зі Сталіним також пояснювалась «доцільністю без-

пеки соціалізму» тощо. Монополія влади на інформацію, повний

контроль за засобами масової інформації пояснюються ідеологі-

зацією всього суспільного життя. Витіснення з політичної арени і

з культурно-духовної сфери ідейних опонентів і просто підозрі-

507

лих, «ненадійних» опонентів супроводжується масовим наступом

на загальнолюдську мораль і цінності, яким або зовсім відмовля-

ють у праві на існування, або підпорядковують інтересам доціль-

ності та практичної користі. Політичні лідери і активісти, що ви-

ступають прихильниками панівної ідеології, стають основною

керівною силою в процесі впровадження ідеологічних норм у по-

всякденне життя. Стрижнем або ядром такої політичної системи,

політичного режиму стає політична партія.

Монополія однієї політичної партії. В умовах тоталітаризму іс-

нує легально одна політична партія, що виступає стрижнем всієї по-

літичної системи, політичного режиму. На чолі такої партії стоїть лі-

дер, який підводить загальну доктрину і долю держави до та-кого

ступеня, що, доки він стоїть при владі, навколо нього створюється

культ особистості. Муссоліні — в Iталії, Гітлер — в Німеччині, Мао

Цзедун — в Китаї, Сталін — в СРСР, Кім Iр Сен — в Кореї, Чаушес-

ку — в Румунії та ін. здаються беззаперечними авторитетами. Але ця

вимога обов’язкова навіть в тому разі, якщо особистість не у всьому

відповідає якостям лідера. Досвід обов’язкового створення атмосфе-

ри винятковості навколо лідера політичної партії привів до появи ці-

кавої ситуації «культу без особистості» (Леонід Брежнєв, Михайло

Горбачов та ін.). Пояснюється така ситуація кризою тоталітарної си-

стеми і переходом її до посттоталітаризму. Бюрократична організа-

ція партійної структури, окрім принципу «фюрерства», «вождізму»,

тобто незмінюваності політичного лідера, — друга особливість то-

талітаризму. Винесені на фасад державного правління виконавчі ор-

гани дублюються партійним апаратом. Партійні кадри відповідають

в обов’язковому порядку за дотримання хоча б зовні ідеологічних

канонів і вимог, ведуть політичне виховання, відповідають за мора-

льний вигляд громадян в усіх первинних колективах. На володіння

всенародною підтримкою і відображення справжньої, єдино можли-

вої форми демократії, претендує будь-який тоталітарний режим. Фо-

рмальні процедури, характерні для демократичної форми правління,

уміло використовуються владою. Часто-густо вибори фальсифіку-

ються владою або ж проходять формально. Використовуються і си-

лові засоби для впровадження в суспільне життя колективістського

початку. Суспільні засоби виробництва перетворюються на держав-

ну власність, вводиться рівність в розподілі тощо.

Контроль за економікою. В умовах тоталітарного режиму

економіка і виробництво перебувають під жорстким централізо-

ваним контролем держави. Це забезпечує могутність держави,

можливість мобілізувати всі ресурси та зосередити пріоритети в

економічній сфері на створенні та розвитку військово-

508

промислового комплексу, вимушено або свідомо жертвуючи ін-

тересами інших галузей економіки. Сферу економічної діяльності

держава використовує і як засіб політичного управління. Здійс-

нювані націоналізація (одержавлення) засобів виробництва і ре-

гулювання всім господарським життям дозволяють тоталітарно-

му режиму маневрувати трудовими ресурсами країни для

реалізації актуальних політичних, соціально-економічних і духов-

них проблем. Така ситуація робить можливою і реалізацію вели-

ких економічних проектів (наприклад, індустріалізація в СРСР).

Може дати відчутні та ефективні результати і зосередження зу-

силь на важливих, основних для держави напрямках господарсь-

кої та соціально-духовної діяльності. Однак, складається парадо-

ксальна ситуація, коли успіхи в освоєнні космосу супроводжу-

ються дефіцитом і нестачею найнеобхідніших товарів народного

споживання і продовольства, які режим змушений імпортувати з-

за кордону. Показово, що найефективнішим сектором сільського-

сподарського виробництва в Україні, Китаї, Угорщині, Польщі,

Білорусі залишається особисте присадибне господарство, а не

великі сільськогосподарські колективи або радгоспи. Тоталітарні

системи формують у громадян особливе розуміння цінностей,

пріоритету суспільного розвитку саме як загальнодержавного

розвитку. Iдеологічний апарат формує почуття гордості за гігант-

ські звершення в суспільстві і державі, жорстко протиставляючи

їх антицінностям індивідуалізму.

Методи та засоби примусового контролю і регулювання в

економіці використовували і країни західної демократії. Але це

завжди викликалося кризовими і гострими ситуаціями, що скла-

далися в цих державах. Так, у ситуації економічної кризи на по-

чатку 30-х років федеральний уряд США розробив серію дирек-

тивних програм розвитку окремих галузей економіки і

безпосередньо контролював зайнятість робочої сили. Заходи об-

межувально-розподільчого характеру вводилися в період другої

світової війни в США і Англії для забезпечення населення про-

дуктами харчування та товарами повсякденного попиту — анало-

гічно «трудовій повинності» і примусовій експропріації майна і

житла для потреб воюючої армії. Але такі заходи і втручання

держави в економіку і соціальну сферу — тимчасові. Тоталітарні

режими перетворюють «надзвичайщину» на повсякденну норма-

льність суспільного і державного життя.

Організований терор. При тоталітарному режимі в життя сус-

пільства терор проникає не стільки внаслідок настанови на «зни-

щення класових ворогів», що прямо декларувалося, а як вимуше-

509

ний засіб примусових заходів для встановлення «ідеальних» по-

рядків, суспільного ладу, проголошених політичною силою, яка

прийшла до влади. Органи охорони суспільного порядку і держа-

вної національної безпеки трансформуються в таємні політичні

розшуки і органи збереження ідеологічних устоїв. Виникають та-

кі політичні явища як політичні злочинці — інакомислячі та ін.

Синдром терору супроводжується в тоталітарних режимах уста-

новою ідеологічно спрямованого законодавства, а в’язниці, коло-

нії, табори — пенітенціарна система — офіційно розглядаються

як місця примусового перевиховання тощо. Практика всіх тоталі-

тарних режимів показує, що логіка боротьби з ідеологічними су-

противниками засобами правоохоронних органів веде до втрати

почуття законності в суспільстві, до свавілля і непідконтрольнос-

ті силових правоохоронних структур і органів.

Тоталітаризм правого толку. Після першої світової війни Ні-

меччина стала виплачувати величезні репарації. Почуття пере-

моженої і приниженої нації породжувало настрої реваншу та

компенсації. В країні постійно зростало безробіття, гіперінфляція

перетворила на прах заощадження, нагромадження бюргерів

(власників крамниць і лавок), чиновників державного апарату і

кваліфікованих робітників. На шляху до влади Гітлер обіцяв від-

новити в країні порядок, забезпечити зайнятість населення, покі-

нчити з інфляцією, здійснити великі державні соціально-еконо-

мічні програми і, разом з тим, відгороджувати власність від наці-

оналізації і одержавлення тощо. Звернення і обіцянка Гітлера

стосувались промисловців, військових кіл, великого числа дріб-

них приватних власників, які й стали його масовою опорою. Iдея

відновлення національного престижу Німеччини стала фактором,

який згуртував, об’єднав все німецьке суспільство. В таких умо-

вах тоталітаризм правого толку не ставив метою докорінний злам

суспільства, а був спрямований на зміцнення існуючих порядків

в суспільстві, зосереджувався на звеличуванні держави. Саме то-

ді в гітлерівській Німеччині на озброєння була взята теорія пере-

ваги арійської раси і обґрунтування фізичного знищення «непов-

ноцінних» і небезпечних для істинних арійців народів, а також

народів, за природою ворожих і небезпечних. Тоді-то в Німеччи-

ні і пізніше — в захоплених, окупованих країнах знищувалися

цигани, євреї та інші національні меншості. На досягнення націо-

нальної величі спрямовувалась і економічна політика. Зберігаю-

чи існуючі в економіці структури, тоталітарний режим прагнув

підпорядкувати їх контролю з боку держави, впроваджуючи ре-

гулювання і навіть допускаючи експропріацію картелів, націона-

510

льно-промислових і фінансових корпорацій тощо. В середині 30-

х років у Німеччині здійснюється націоналізація капіталу, транс-

порту, що належали іноземним (американським) фірмам та ком-

паніям та ін. Аналогічні події і політичні, соціально-економічні

процеси тоді відбувалися і в фашистській Iталії.

Тоталітаризм лівого толку більш радикальний і ставить на меті

докорінне перетворення соціально-економічної структури суспільс-

тва. Відомо, що після приходу до влади в Росії більшовиків здійс-

нюється націоналізація підприємств великих власників і капіталіс-

тів. Одержавлення і великого, і середнього, і дрібного промислового

і сільськогосподарського виробництва стає ідеальною ситуацією в

умовах тоталітаризму. Специфіка і конкретні історичні обставини

різних країн змушують в умовах тоталітарного режиму вдаватися

до тимчасових відступів тощо (допущення приватного сектора в

усуспільненій економіці і вкладання іноземного капіталу в різнома-

нітні галузі господарства). В 20-х роках в СРСР введено нову еко-

номічну політику, що допускає приватну власність та іноземний ка-

пітал, в сучасних умовах — економічні реформи Ден Сяо Піна в

Китаї. В країнах із тоталітарним режимом лівого толку через пере-

розподіл благ між заможними і біднотою досягається забезпечення

соціальної рівності громадян суспільства. Встановлення комуністи-

чних режимів, що поступово переросли в тоталітарні, сталося якраз

не в передових, індустріально-розвинених країнах, як вважав Карл

Маркс, а в країнах з перехідною економікою і середнім або невисо-

ким рівнем розвитку індустрії. Схильними до тоталітарного режи-

му виявляються країни, де є незадоволення недемократичною вла-

дою тощо. Кінець XX ст. охарактеризувався крахом тоталітарних

політичних систем і переходом суспільств до демократичного уст-

рою або, принаймні, авторитаризму.

Тоталітарно організоване суспільство

Особливості

економічного життя

Немин

чість економічної

катастрофи, породженої тен-

денцією до згасання економі-

чного життя.

Державно організоване еко-

номічне життя в с

спільстві

на ґ

ру

нті панівної де

жавної

власності на засоби виробни-

Особливості

політичного життя

Недовговічність тоталіта-

ного

ежим

політичного

функціонування. Монополіза-

ція де

жавою політичного

життя, його злиття з партій-

ним життям на ґрунті пану-

вання єдиної форми держав-

ної власності. Монополія на