Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

511

цтва. Де

жава — монополіст

сп

ям

ванні й визначенні

меж економічного життя.

Економічна експл

атація з

боку держави шляхом постій-

ної недоплати за

плати, що

зменшує активність економіч-

ного життя.

Обмеження активності

економічного життя людини

шляхом відчуження від влас-

ності. Економічне з

божіння,

збідніння мас п

изводить до

зв

ження

м економічного

життя, його примітивності.

Iгнорування законів еконо-

мічного життя. П

агнення до

вирішення проблем економіч-

ного життя командними мето-

дами примусу. Iгнорування сві-

тових досягнень економічного

знання, на

ково-технічного

прогресу. Відсутність розвине-

них економічних зв’язків по го-

ризонталі.

Відс

тність достові

ної

інформації у сфері вітчизня-

ного і світового економічного

життя, невписуваність у сві-

товий економічний порядок.

Відс

тність соціальних

ру

п власників, зацікавлених

у розвитку економічного і по-

літичного життя.

Мілітаризація економічно-

го життя.

Поступове згортання еко-

номічного життя в умовах па-

діння е

ективності економіки.

Відсутність відкритих ефекти-

вних форм самоорганізації, са-

мо

авління економічним

владу номенклатурної бюрок-

атії. Злиття па

тійного і

державного життя.

Політичне гноблення я

ивласнення волі де

жавно

залежної людини, яке не дає

простору для активного полі-

тичного життя. Пасивність по-

літичного життя на основі від-

чуження людини від політичної

влади, власності, і від самої се-

бе. У результаті державної за-

лежності людини в економіці

формуються політична пасив-

ність, зневіра в активному зміс-

ті політики. Незнання і невра-

вання законів політичного

життя. П

им

с і насильство —

основні методи політичного

життя. Правовий нігілізм.

Несприйняття світових до-

сягнень політичної і п

авової

науки. Приховування полі-

тичної інформації, неможли-

вість ознайомлення з нею.

Обман, неп

авда — засоби

політичного життя. Міфоло-

гія у сфері політичної ідеоло-

гії. Відсутність зрілих полі-

тичних сил, здатних ши

око

активіз

вати політичне життя

на основі усвідомленого гро-

мадянського ми

ру

, злагоди.

Розповсюдження охлократи-

чних ідей, ана

хізм

підході

до політичного життя. Ство-

рення особливих форм бюро-

кратичного життя, піраміда-

льної, ве

тикальної ст

ру

кт

ур

політичного управління, не-

контрольованих знизу. Напо-

внення політичного життя мі-

512

життям в т

ру

дових колективах

на ґрунті розвиненої виробни-

чої демократії. Активність «ті-

ньового» економічного життя.

Не

озвиненість економічної

культури.

літаристськими устремління-

ми.

Розвиток тенденцій розпаду по-

літичного життя, звуження його

вплив

на економічн

та інші

и життя с

спільства, к

ах

політичної системи с

спільства

як нездатної до активної життє-

діяльності. Включення широких

мас до пошуку нових форм по-

літичного життя. Пош

к нових

м політичного життя на

противагу реально існуючим —

тоталітарним. Низька політична

льт

ур

а політичного життя

изводить до стихійних

рм

поведінки, п

имітивних

рм

політичного життя.

Риси соціального життя

Соціально-уніфіковане жит-

тя суспільства на основі ніве-

лювання різноманітних соціа-

льних інте

есів, зведення їх до

інтересів однієї або кількох со-

ціальних г

ру

п. Національна

уніфікація життя народів різних

національностей.

Подолання відмінностей

між людьми інд

ст

іальної й

сільськогосподарської, розу-

мової і

ізичної п

аці як

м соціального життя, що

склались історично.

Обезлюднення великих те-

риторій шляхом згортання різ-

них

м соціального життя,

переселення, знесення посе-

лень тощо. Розвал сталих, що

історично склалися, соціаль-

них відносин у результаті ре-

волюційних потрясінь, фізич-

Риси політичного життя

Політична уніфікація життя на

основі єдиного політичного інте-

ресу. Політичне спрямування всіх

видів життєдіяльності суспільства

на сприяння злиттю націй.

Міське і сільське, робітни-

че й селянське політичне

життя стягувалися в один ву-

зол встановленням де

жавної

монополії на владу, власність,

ідеологію і культуру.

Зго

тання політичного

життя на великих те

ито

іях

країни, навіть повне припи-

нення його в ок

емих місцях

зв’язк

з демог

ічними

змінами. Виникнення неста-

більних, випадкових, тимча-

сових, слабких політичних

структур, не здатних забезпе-

чити но

мальне політичне

фу

нкціон

вання с

спільства.

513

ного винищення великої кіль-

кості населення, насильницьких

засобів пе

еселення, зг

бної

демографічної політики.

По

ру

шення соціальної

«екології» істо

ично сталого

одного життя соціальних

груп на основі їхнього руйну-

вання або навіть

ізичного

знищення. Привнесення шту-

чно

тво

ених

м життя.

Знеособлювання соціального

життя.

Замкненість політичного жит-

тя, майже повна відс

тність

зв’язків соціальних спільнот з

іншими країнами.

Повний

озвал політичного

життя, що історично склало-

ся, і привнесення насильни-

цьких, історично не перевіре-

них, політичних форм.

Погляд на людину як на полі-

тичний «гвинтик», вмонтова-

ний до політичного механіз-

. Відч

ження особи від

влади і від себе. Знеособлення

політичної діяльності мас.

Встановлення «залізної заві-

си», що політично забороняла

дь-які соціально-політичні

зв’язки, вільні міжнародні не-

державні форми життєдіяль-

ності соціальних спільнот,

окремих осіб.

3. А

ВТОРИТАРИЗМ

Поняття авторитаризму

Поняття авторитаризм, або авторитарна влада, част-

ково застосовується при характеристиці тотальної політичної

системи. Однак поняття тоталітаризм і авторитаризм не то-

тожні. Авторитарні політичні системи займають проміжне місце

між демократією і тоталітаризмом. Справді, за диктаторською

природою влади, не обмеженою законами і демократизмом, авто-

ритарний режим близький до тоталітарного. Збереженням авто-

номності окремих суспільних сфер, і, особливо, приватного жит-

тя, в яке держава не втручається своїм контролем і регулю-

ванням, авторитаризм близький до демократії.

Авторитаризм — політичний режим, встановлений або

нав’язаний такою формою влади, що концентрується в руках

однієї людини або в окремому органі влади, і знижує роль інших,

передусім, представницьких інститутів (асоціацій, об’єднань,

союзів тощо); формалізація і вихолощування справді організацій-

ного і регулятивного змісту політичних процедур та інститу-

тів, що пов’язують державу і суспільство. Авторитаризм взагалі

притаманний владі і політиці, але основи і ступінь його зростан-

514

ня різноманітні: природні якості політичного лідера (авторитар-

ної, владної особистості), розумні, раціональні, справедливі дії

якого викликані необхідністю особливого роду ситуації: стан

війни, суспільна криза тощо, соціальні (виникнення соціальних

або національних конфліктів) та ін. аж до ірраціональних, коли

авторитаризм переходить у крайню форму, — тоталітаризм, дес-

потизм. Авторитарно всякий наказ волі влади суспільству —

нав’язана йому, а не прийнята добровільно і усвідомлена поведі-

нка. Об’єктивність авторитаризму може бути пов’язана з актив-

ною перетворюючою діяльністю влади. Три ознаки або властиво-

сті авторитаризму відрізняють його від інших типів прояву влади

і звичайно поєднуються: по-перше, централізація влади; по-

друге, безапеляційний командний засіб керівництва; по-третє,

безумовне підкорення. Всі властивості авторитаризму зводяться

до акценту на примушенні до возвеличування волі особи, яка

управляє, придушенні волі та свободи підлеглих і суспільства в

поєднанні з обвинуваченням демократичних режимів у неспро-

можності згуртування народу, встановлення порядку і вирішення

суспільних проблем. З таких позицій у 30-х роках в Німеччині

створювалася ідеологічна та політична доктрина авторитарної

держави. Встановлення авторитарної диктатури відбувається, як

правило, на тлі економічної кризи, розгулу злочинності і корум-

пованості всіх верств влади. Виникнення авторитарних режимів є

наслідок, результат нестабільності перехідних періодів суспіль-

ного розвитку.

Особливості авторитаризму

Авторитарній політичній системі притаманні специфі-

чні риси. По-перше, носієм політичної влади виступає одна лю-

дина (монарх, тиран тощо) або група осіб (військова хунта та ін.).

Здійснюється монополізація влади і політичної діяльності вузь-

кою групою осіб, не допускається утворення політичної опозиції

існуючому режиму. По-друге, виникнення неконтрольованих вла-

дою сфер суспільного життя: незалежних профспілок, професій-

них об’єднань творчої інтелігенції, молодіжних організацій, еко-

номічних структур. Невтручання держави в економіку, заохочен-

ня ринкових механізмів саморегулювання суспільного життя.

Необмеженість влади, її непідконтрольність громадянам. По-

третє, всіляке заохочення владою прагнення людей до трудової

активності, до придбання власності, акцій, до участі в різномані-

тних економічних програмах. Наявність жорсткої податкової по-

515

літики в умовах авторитарного режиму поєднується з цільовими

державними кредитами на розвиток галузей матеріального виро-

бництва. Держава бере на себе фінансування програм у сфері на-

уки, культури, освіти, охорони здоров’я. Опора, в разі необхідно-

сті, — на силові структури, що покликані оберігати безпеку

режиму, суспільний порядок, охорону кордонів держави.

Політична поведінка влади при авторитарному режимі характери-

зується високим рівнем економічної, політичної та правової компете-

нтності, що дозволяє швидко й ефектно здійснювати реорганізацію

суспільних структур і концентрувати зусилля на вирішенні найбільш

важливих проблем. Дати визначення авторитарним системам дуже

важко. На відміну від тоталітаризму, автократія — влада, основана

на якому-небудь авторитеті, не встановлена шляхом демократичної

процедури (авторитарна влада), а тоталітаризм — влада, що не

знає жодного іншого «авторитету», окрім зовнішнього примушення,

прямого насильства (тоталітарна влада).

Чим же відрізняються авторитарні системи від тоталітаризму?

Найважливіша відмінність полягає в тому, що авторитарна

влада не має тоталітарних амбіцій. Авторитарні режими не ма-

ють єдиної ідеології, вони швидше засновані на розмитій конце-

пції національного інтересу. Авторитарний режим — це режим,

що має основу беззаперечного підпорядкування владі всіх сфер

суспільства та пов’язаний із деспотичною владою однієї особи

(монарх, диктатор) або групи осіб (військові та релігійні клани).

В сучасному світі авторитарні режими мають ряд різновиднос-

тей: теократичний (Iран після 1979 р.); неототалітарний режим

в умовах існування масових політичних партій (Мексика); війсь-

кове правління, за якого політична діяльність або взагалі заборо-

нена, або обмежена; персоніфікований режим, коли влада нале-

жить лідеру без сильних інститутів влади, за винятком поліції

(Саддам Хусейн в Iраку). I, нарешті, є ще одна категорія авторита-

рних режимів, що вже зникає, — монархія. Не всі монархії автори-

тарні. В Європі — Англія, Норвегія, Швеція, Данія, Бельгія, Люк-

сембург, Iспанія — монархії, що існують в системах парламен-

тської демократії. Йдеться про монархії в найменш розвинених

країнах, де монарху належить вся повнота влади (Марокко, Йор-

данія, Саудівська Аравія та ін.). Залежно від конкретно-історичних

обставин, авторитарний режим може орієнтуватися не тільки на

демократію, але й на тоталітаризм. Iсторичний факт: відбулося пе-

реростання авторитарного режиму на Кубі в тоталітарний полі-

тичний режим. Водночас авторитаризм в Iспанії, Південній Кореї,

Аргентині, Чилі поступово еволюціонував у демократію.

516

В посттоталітарній Україні присутні елементи авторитаризму.

По-перше, постійно проявляється тенденція до посилення вико-

навчої влади за рахунок ослаблення влади законодавчої та її кон-

центрації в руках одного лідера. Причому, всі гілки виконавчої

влади, від президента до силових міністерств, вимагають для се-

бе ледь не виняткових повноважень. По-друге, поява різноманіт-

них форм власності сприяє створюванню елементів громадянсь-

кого суспільства. По-третє, практична відсутність принципу

гласності в діяльності органів державної влади і реальної відпо-

відальності керівників за результати своєї діяльності. По-

четверте, широкі законодавчі повноваження виконавчих органів

держави (президента та уряду). Але, мабуть, головне в авторита-

ризмі посттоталітарного суспільства — спроможність поєднувати

економічний розвиток на базі пріоритету приватної власності і

ринкової економіки з надбанням почуття особистої відповідаль-

ності громадянами. А це, певно, сприяє руйнуванню тоталітарних

структур і створенню дієздатних демократичних інститутів.

Iсторично авторитаризм існував у різних формах в найрізно-

манітніші епохи і в різноманітних країнах: античні грецькі і схі-

дні деспотії і тиранії — Персія, Спарта і багато інших феодаль-

них абсолютистських режимів та ін. Теорія абсолютизму

вперше розроблена на початку XIX ст. ультраконсервативними і

реакційними теоретиками Жоржем де Ментром і Леоном де Бо-

нальдом як відповідь на Французьку революцію і соціалістичні

рухи. З розвитком індустріального суспільства ідея авторитари-

зму стала набирати відтінків конструктивної політичної ідеоло-

гії, у Жоржа де Ментра контрреволюційна ідея порядку втрати-

ла монархічну орієнтацію, відпала концепція абсолютистського

авторитаризму: абсолютна і незалежна від людей влада коро-

ля — це причина політики; його міністри (апарат влади) — це

засоби; суспільство підданих, що підкоряється, — це результат.

У XIX ст. авторитаризм стає постійною і важливою течією ні-

мецької політичної думки і поповнюється ідеями національної і

державної єдності, які авторитаризм мав реалізувати. До кінця

століття авторитаризм став розглядатися як засіб потужної на-

ціональної і соціальної мобілізації, управління згори процесом

державного будівництва. В першій половині XX ст. показова

авторитарна доктрина вкрай правого французького ідеолога і

політика Шарля Морраса, для якого індустріалізація, проник-

нення держави в суспільство, висока мобілізація народу — засіб

здійснення політики. Авторитаризм дедалі частіше стає націо-

налістичним, антидемократичним.

517

4. ЛІБЕРАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНИЙ РЕЖИМ

Авторитарний політичний режим, допускаючий і куль-

тивуючий окремі демократичні інститути — необхідний етап су-

спільної еволюції від тоталітаризму до демократії. Але такий ре-

жим відгороджує маси від сфери політичної діяльності,

спрямовуючи їх активність винятково в русло економічних інте-

ресів. У тих же випадках, коли суспільство охоплюють політичні

пристрасті, що не дозволяють утвердитися режиму авторитариз-

му, коли еволюційні процеси порушують лише верховні політич-

ні аспекти суспільного ладу, тоді формується інший політичний

режим — ліберальний.

Ліберальний політичний режим

В умовах ліберального політичного режиму за усієї різ-

номанітності форм власності зберігається пріоритет суспільної вла-

сності на засоби виробництва. Але, на відміну від тоталітарного су-

спільства, що також засновується на пріоритеті суспільної влас-

ності, тепер допускається діяльність політичних партій, які предста-

вляють весь спектр групових інтересів. Влада постійно веде діалог з

представниками політичних партій у владних структурах.

Ліберальний режим мав місце в країнах Західної Європи, де

до влади приходили соціалісти (Швеція, Фінляндія, Франція).

Але виникав ліберальний режим в умовах економіки, яка ефекти-

вно розвивається, і в суспільстві, що вже йде по демократичному

шляху. Соціалістичний експеримент в таких умовах переслідував

зовсім певну мету: знайти оптимальну рівновагу між свободою

особистості і суспільними інтересами. Застосовуючи засоби на-

силля, соціалісти, не заперечуючи в далекому майбутньому необ-

хідності заміни приватної власності суспільною, спробували під-

порядкувати державному контролю і регулюванню основні сфери

виробництва та споживання. Але, ініціювавши бурхливий розви-

ток політичних свобод, гласності, врахування суспільної думки,

альтернативних політичних і державних структур, ліберальний

режим зазнає краху у сфері економіки — її ефективність різко

впала вже на перших кроках націоналізації.

В сучасних умовах соціалісти Франції та Iспанії, що перебу-

вають біля влади, відмовилися від ідеї націоналізації економіки,

вбачаючи її руйнівний вплив. Більш того, процеси роздержав-

лення ведуться саме за їх наполяганням. Але соціалісти не відмо-

вилися від утопічної ідеї про можливість одночасного досягнення

518

повної рівності людей і соціальної справедливості. Привабли-

вість соціалістичних ідей, як і ліберального політичного режиму,

тепер невелика в країнах так званого «далекого зарубіжжя», але

продовжує залишатися предметом дискусій в політичних колах

Співдружності Незалежних Держав і демократичних країнах Схі-

дної Європи.

Ринково організоване суспільство

Особливості

економічного життя

Децентралізація економіч-

ного життя у масштабі всього

світу, країни, регіону.

Збільшення кількості

суб’єктів власності і, відповід-

но, активне включення їх до

економічного життя. Склад-

ність економічного життя як

об’єктивне відображення різ-

номанітності форм власності.

Динамізм економічного життя.

Активізація ринкового жит-

тя, його впливу на виробничу

діяльність. Свобода й ефектив-

ність економічної діяльності.

Свобода — якість економічно-

го життя в умовах ринку.

Ринок підвищує цінність

знань. Розвиток ринку інформації.

Розвиток конкуренції як

стимулятора економічного жит-

тя. «Змішана економіка», де діє

невидимий ринковий механізм

спільної економічної діяльності

суб’єктів економічного життя.

Розвиток демократичних

форм економічного життя.

Особливості

політичного життя

Децентралізація політично-

го життя з вільним виходом

його у світові структури, роз-

ширення вітчизняних, окремих

регіональних форм.

Розширення суб’єктів полі-

тики, що беруть участь у здій-

сненні влади, їх вплив на зміст

владної діяльності усіх рівнів.

Звуження державного регу-

лювання. Спрямованість еко-

номічної діяльності держави на

створення умов для розвитку

економічного життя всіх форм.

Політика, спрямована на

активність інформаційного,

наукового й освітнього життя

суспільства. Політична свобо-

да економічно незалежної лю-

дини. Антимонопольна полі-

тика державної діяльності.

Держава — найважливіший

регулятор ринкової стихії в

межах, визначених правом, за-

вдяки чому економічне життя

набуває свідомого, політично

організованого характеру.

Розвиток політичної демокра-

тії як передумова розвитку еконо-

міки. Складність, плюралізм і різ-

нобарвність політичного життя.

519

5. ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ ДЕМОКРАТІЇ

Поняття, суть демократії

Демократія (від грецьк. demos — народ і cratos —

влада) — народовладдя — одна з основних форм правління, по-

літичної і соціальної організації суспільства, держави і влади,

політичний режим, що розвивається і прогресує в історії, зви-

чайно пов’язаний з республіканською формою держави. Демок-

ратія, демократизм, демократизація та демократичність — не

одне й те ж: демократизм — це характеристика режиму, засобів

правління, методів, що застосовуються, способів політичних

відносин і поведінки влади. Тому демократичними, в принципі,

може бути не тільки республіканська, але й монархічна держава,

особливо сучасна, коли монархія відіграє номінальну роль. Реа-

льна демократія — форма, різновид держави, що характеризу-

ється визнанням народу вищим джерелом влади, обраністю ос-

новних органів держави, рівноправністю громадян і, насам-

перед, рівністю їх виборчих прав, підпорядкуванням меншості

більшості при прийнятті рішень. Звідси і загальне найменуван-

ня демократії для держав різних політичних форм правління,

але з подібними режимами.

Демократія відома в історії ледве чи не раніше, ніж інші мо-

нархічні форми організації суспільства: пряма, первісна, общин-

на демократія, військова, племінна демократія переддержавних

етапів політичного розвитку людства. Державні форми демок-

ратії добре відомі античному світу. В Давній Греції демократія

визначалася як особлива форма, різновид організації держави-

полісу, при якому владою володіє не одна особа (як за монархії,

тиранії та ін.) і не група осіб (за аристократії, олігархії та ін.),

а всі громадяни, що користуються рівними правами на управ-

ління державою. Демократія — форма устрою будь-якої органі-

зації, заснована на принципах рівноправності її членів, періоди-

чної вибірності органів правління і прийнятті рішень у них за

рішенням більшості. Демократія визначається як заснований на

певній системі цінностей ідеал суспільного устрою і відповід-

ний йому світогляд. Демократичний ідеал цінностей включає:

свободу, рівність, повагу прав людини і меншості, народний су-

веренітет, співучасть громадян в управлінні та ін. В Греції де-

мократичні форми устрою держави тривалий період чергува-

лись із різноманітними формами монократії (тираніями,

деспотіями), в Давньому Римі республіканська демократія про-

520

тягом декількох століть передувала правлінню монархічного,

імперського типу. В середньовіччі неодноразово виникали де-

мократичні міста-держави, де в формі народних зборів феода-

льного і феодально-теократичного типу (Голландія, Венеція,

Женева, Новгород та ін.) реалізувалися демократичні принципи

управління. В Новгороді вічові збори обирали релігійного воло-

даря, республіка носила теократичний характер. Тут же обира-

лася світська влада і князь. У Галицькому князівстві всі питання

економічного і соціального характеру вирішувалися на народ-

ному віче. Соціальна і політична свобода, представництво вла-

ди і суверенність народу — основні риси демократичного прав-

ління державою.

Суть афінської демократії як різновиду організації, що існу-

вала в Давній Греції, полягає в тому, що владою в ній володіла

не одна особа — монарх, тиран, і не група осіб — аристокра-

тія, еліта, олігархія, а всі громадяни, які вільні і рівні, брали

участь в управлінні державними справами, думка ж більшості

мала вирішальне значення. На думку Платона, практично єди-

ною можливою формою демократії стає влада натовпу, який

приймає стихійні рішення і діє, виходячи з кон’юнктурних ін-

тересів. Демократія здійснюється тоді, коли бідняки, одержав-

ши перемогу над деякими своїми супротивниками, знищують

їх, інших — виганяють, решту — урівнюють в громадянських

правах і праві заміщення державних посад. На різних етапах

суспільного розвитку демократії в різних країнах не мали між

собою нічого спільного, окрім назви. Запозичуючи з античнос-

ті два пріоритети: «всі рівні» і «всі мають брати участь в про-

цесі прийняття політичних рішень», філософи Джон Локк,

Шарль Монтеск’є, Жан-Жак Руссо сформулювали класичну

теорію демократії, доповнивши її ідеєю «загального добра

для всіх», що створюється на основі загальної волі. Пізніше

економіст Йосиф Шумпетер висуває у вигляді суб’єкта полі-

тичної дії індивіда, а не більшість або народ. Iндивіди борють-

ся за владу, народ — голосує, обираючи гідних. Відповідно,

актуалізувалася проблема політичного лідерства. В цій теорії

знаходять виправдання політичні партії.

За плюралістичною теорією демократії, політичний процес

розглядається не як взаємодія окремих індивідів, а як взаємодія

груп і групових інтересів. Відбувається зміщення акценту в уяв-

леннях про демократичну систему — від ідеї правління більшості

народу до ідеї захисту меншості. Згодом виникла елітарна тео-

рія демократії, що виходить з більш прагматичної настанови: