Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

521

влада в державі завжди належить меншості — еліті, тобто вузь-

кому колу осіб, обраних управляти, керувати, володарювати. По-

літичний процес — це боротьба різноманітних груп інтересів за

владу. Реалії життя такі, що народ від політики усунений. Але

партісипаторна теорія демократії ґрунтується на необхідності

забезпечення людям максимальної участі в політичному житті.

Якщо ж неможливо безпосередньо реалізувати пряму демокра-

тію, то вже, у всякому випадку, необхідно створити політичну

систему, яка поєднує принципи прямої і представницької демок-

ратії. В сучасних умовах є й інші форми демократичного прав-

ління державою.

Основні риси демократичного режиму

При всій різноманітності політичних проблем, що ви-

суваються сучасним життям, загальним є демократичне їх вирі-

шення. В демократії визначається той тип влади і той механізм її

здійснення, що дозволяє кожній особі найбільш безболісно дося-

гти цивілізованого, нормального життя. Однак у світі в сучасних

умовах немає держав, де б демократія реалізовувалася повністю і

могла б вважатися відносно ідеальною, зразковою формою дер-

жавного ладу, механізмом здійснення влади. З 226 країн світу в

79 країнах уже встановився демократичний політичний режим.

Основу демократичного режиму складає економічно незалежна

особистість, яка володіє вільним вибором сфер діяльності і

пов’язує своє буття з результатами власної діяльності. Така неза-

лежність досягається тільки в умовах соціально закріпленого

пріоритету особи перед суспільством і приватної власності — пе-

ред власністю державною. Економічно незалежні громадяни

шляхом таємних, рівних і прямих виборів обирають на певні те-

рміни представників до органів місцевого і державного управлін-

ня. Конкуренція між громадянами за проведення представників

до органів влади відображається в змаганні політичних партій.

Політична партія, представники якої складають більшість в обра-

них органах, стає правлячою, одержуючи більшість місць у різ-

номанітних представницьких органах і займаючи ключові пости

в структурах виконавчої влади. Iнші політичні партії можуть або

вступати до блоку партії, що править, або створювати політичну

опозицію. Так забезпечується міцна легітимація (законність) вла-

ди, переборюється політичне відчуження громадян, що сприяє

стабільності всієї політичної системи.

522

Демократичний режим, однак, не зводиться до захисту прав

більшості, а забезпечує права меншості і в виборчій системі, і в

представницьких органах влади. Загальнодержавні рішення при-

ймаються не тільки більшістю, але й шляхом досягнення консен-

сусу з меншістю і опозицією. Критика влади і будь-яких її пред-

ставників — атрибут демократичного режиму. Але консенсус,

взаємодія і згода, спрямовані на відвернення гострих конфліктів,

складають основу вироблення мирних форм розв’язання соціаль-

них колізій шляхом постійного діалогу протиборствуючих сто-

рін. Поза ринковою економікою демократичний режим неможли-

вий, оскільки саме ринок визначає зацікавленість громадян у

діяльності, вільної від політичної влади, і утворює різноманітні

структури громадянського суспільства. Громадянське суспільст-

во — передумова демократичної політичної системи. В грома-

дянському суспільстві представлені і конкретні інтереси людей, і

баланс їх реалізації. Спираючись на принцип розподілу влади і

взаємних противаг законодавчої, виконавчої і судової влади, де-

мократичний режим сам є їх продуктом, який зводить до рангу

нескороминучого завдання захист законними засобами інтересів

особи. В захисті інтересів особи, як стрижневій основі демокра-

тії, фокусується різноманітність демократичних форм, засобів

людської діяльності.

Демократичний режим реалізується через дві основні форми

демократії: представницьку і безпосередню. Представницька

форма — основна форма здійснення державної влади в демок-

ратичному суспільстві, коли через конкретних осіб і виборні ор-

гани громадяни здійснюють своє конституційне право брати

участь у політичному житті суспільства. Система таких органів

є народним представництвом. Безпосередня форма демократії

допускає пряме волевиявлення народу при виробленні і прийн-

ятті державних рішень. Це — різного роду референдуми, опиту-

вання, народні збори, мітинги, демонстрації тощо. Громадяни

демократичної держави, безпосередньо висловлюючись або де-

легуючи до влади своїх представників, беруть на себе обов’язок

поважати і підтримувати її, підкорятися її рішенням. Влада ж

відповідальна перед народом і підконтрольна йому. Природно,

політичний режим існує як система взаємних політичних

обов’язків влади та народу.

Представницька демократія — «правління народу, обране на-

родом і для народу». Такий політичний режим демократії пови-

нен відповідати трьом вимогам: чесні, змагальні вибори, що регу-

лярно проводяться; уряд формується внаслідок виборів;

523

демократія захищає права особи і меншості. Але демократичні

політичні системи діляться на дві: президентську і парламентсь-

ку. Тут виникає деяке непорозуміння, тому що і президентська

модель допускає наявність законодавчого органу — парламенту,

однак у ній виконавча влада не підпорядкована безпосередньо

парламенту. Класичний приклад президентського режиму —

США. Президент виступає як глава держави і як безпосередній

керівник виконавчих структур. Але президент не стає диктато-

ром, тому що його повноваження суворо визначені, і не володіє

законодавчою владою, обмежений в діях рішеннями Конгресу.

Парламентський варіант демократичної політичної системи базу-

ється на тому, що виконавча влада в тому або іншому ступені іс-

тотно витікає з парламенту. Різні країни реалізують три основних

типи парламентського режиму: правління однопартійної більшо-

сті, коаліційне правління і консенсусне правління. Ефективність і

гнучкість управління, заснованого на суміщенні ідеї самовряду-

вання і політичної участі, багато в чому нейтралізує негативні

тенденції відчуженості людей від політичного процесу. Основний

механізм, за допомогою якого досягається представництво ін-

тересів різноманітних груп (партійних, корпоративних і етніч-

них), — парламентаризм як система правління, заснована на

принципі розподілу влади і верховенстві виборних органів. Зви-

чайно ж, сучасна парламентська демократія далека від ідеального

народовладдя.

З різноманітними підходами до визначення суті і змісту де-

мократичного режиму і самої демократії пов’язана і неодно-

значність їх тлумачень. Здавна існують два підходи: нормати-

вний і описово-емпіричний (дослідний). Формування ідеальної

моделі демократичного режиму, обґрунтування його переваг у

порівнянні з іншими формами управління суспільством і допу-

скає нормативний підхід. Виходячи з належних вимог політич-

ної свідомості, політичної культури і будується реальне полі-

тичне життя. Аналіз демократії, демократичного режиму в

реаліях життя, досвіду існування і діяльності за допомогою

описово-емпіричного підходу дозволяє визначити їх властиво-

сті, уточнювати, а іноді і переглядати їх суть і зміст. Звичайно

ж, демократія — влада народу або «правління народу, обране

народом і для народу» — виступає нормативним ідеалом, а не

характеристикою реальних демократичних держав. Отут-то і

полягають внутрішні суперечності. Суть суперечностей поля-

гає в тому, що влада народу означає самоврядування народу, а

звідси випливає і заперечення політичного панування владних

524

структур, засобів і форм примушення та інших атрибутів дер-

жави. Звичайно ж, справжнє народовладдя несумісне з існу-

ванням держави. Але в реальному житті демократія ніде і ні-

коли не існувала без держави. I відмирання держави в

сучасних умовах (як і в найближчій перспективі) — ілюзія,

утопія. Демократія як народовладдя виступає орієнтиром, ме-

тою політичного розвитку суспільства.

В повсякденному житті, враховуючи різноманітність суспі-

льних явищ, свободу людини і неминучу розбіжність інтересів

і прагнень, устремління різних людей, соціальних спільностей,

а також необхідність соціальної системи управління, реальна

демократія — влада більшості над меншістю. Проблема спів-

відношення влади більшості і захисту інтересів меншості —

важлива умова розуміння демократії. Визначаючи зміст демо-

кратії, відомий англійський філософ Карл Поппер, відкидаючи

питання про правління народу, зосереджує увагу на проблемі

зведення до мінімуму шкоди, якої можуть завдати суспільству

негідні правителі, і які необхідно створювати політичні, соціа-

льні інститути й механізми, здатні звести до мінімуму можливі

втрати. Виходячи з моральних настанов, Карл Поппер вважає,

що взагалі ніхто не може бути сувереном, тобто володіти пра-

вом використовувати владу за власним бажанням і розсудом,

відкидає концепції демократії, що визначають особливу муд-

рість або безпомилковість «гласа народного». Iдеал народо-

владдя передбачає, що громадяни повинні мати можливість

впливати на політику тоді, коли того побажають, що бюрокра-

ти, а також обрані особи повинні вважатися слугами народу і

вести себе відповідно, що закони і політика уряду повинні ві-

дображати цінності, бажання та пріоритети більшості, поважа-

ти меншість. Демократія — система, в якій правителі можуть

бути замінені мирно, а тиранія — система, де зміна правителя

без кровопролиття не обходиться. Авторитет влади, держави

базується на принципі забезпечення державою рівного захисту

прав і свобод всіх громадян і на підпорядкуванні їх законам. I

хоча різноманітні сучасні демократичні держави відрізняються

одна від одної різними рисами, властивостями, особливостями,

але всім демократичним державам притаманні загальні визна-

чальні риси: по-перше, визнання народу джерелом влади, су-

вереном держави; по-друге, рівноправність громадян; по-третє,

підпорядкування меншості більшості при прийнятті рішень та

їх реалізації; по-четверте, обрання основних органів управлін-

ня держави.

525

Демократично організоване суспільство

Риси соціального життя

Складність соціальної стру-

ктури і зумовлена нею різно-

манітність соціального життя.

Плюралізм соціальних орга-

нізацій та форм її життєдія-

льності.

Розвиток соціальної акти-

вності мас. Демократизація й

організація соціального жит-

тя. Самовиявлення інтересів

соціальних спільнот. Свідома,

вільна, відкрита соціальна

боротьба, результатами якої є

реформи.

Розвиток демократичних

форм життя соціальних спіль-

нот як умова соціальної ево-

люції.

Риси політичного життя

Різноманітність форм полі-

тичного життя різних соціаль-

них спільнот. Плюралізм полі-

тичних організацій, розмаїття

форм їх політичної діяльності.

Розвиток політичної активності

мас. Демократизація й організа-

ція політичного життя.

Волевиявлення політичних

інтересів соціальних спільнот.

Відкрита політична боротьба,

що здійснюється шляхом демо-

кратичних реформ. Пошук мир-

них шляхів послаблення гостро-

ти конфліктів.

Розвиток політичної демок-

ратії як усунення можливості

політичної революції.

В сучасних умовах демократизація суспільства має глобальні

масштаби і включає до свого змісту не тільки зміни в політичній

сфері, але й зміни в суспільстві, що тягне за собою глибокі зру-

шення в структурі влади. Влада ж шляхом різноманітних еконо-

мічних, політичних і культурних перетворень робить соціальну

еволюцію людства не тільки більш стабільною, але й більш ди-

намічною. Однією з важливих умов невідворотності демократи-

зації виступає закладена в природі людини постійна тяга до осо-

бистого, творчого самоутвердження; тяга, що згодом робить

неминучим встановлення такого соціального і політичного по-

рядку, який рахувався б із нею. Людська природа не піддається

перекуванню і переплавці, це базове становище вже не можна іг-

норувати: політичні режими, що намагалися це зробити, ганебно

зійшли з політичної арени. Природно, демократизація — незво-

ротний процес. Невідворотність зовсім не виключає тимчасових

гальмувань і відкочування в різноманітних сферах суспільства,

що йде по шляху демократизації. Не секрет, що, починаючи з кі-

нця 80-х років XX ст., у політиці відбувається крутий поворот

праворуч. Це спроба формування повномасштабного конкурент-

526

носпроможного виробництва на приватновласницькій капіталіс-

тичній основі, що веде до значної нерівності за прибутками різ-

них соціальних верств. Природно, це означає глибокі зрушення і

в політичному курсі (орієнтація суспільного розвитку, його рух

розраховані на задоволення інтересів могутніх соціальних верств

та інших суспільних груп), тобто відбувається капіталізація сус-

пільства і в політичному режимі, організація соціальних взаємо-

дій всередині суспільства, між ним і державою, і всередині дер-

жави. Принципове значення має прийняття оптимального

політичного курсу, тому що політичний курс — головна переду-

мова максимально демократичного режиму. Розгорнутий демок-

ратичний режим реалізується лише при такому політичному кур-

сі, який створює широкий соціальний консенсус.

Для політичного життя ХХ ст., на відміну від попередніх сто-

літь, характерне те, що в сучасних умовах стало можливим полі-

тично регулювати динаміку екологічного життя, переорієнтову-

вати напрямки екологічної діяльності, досягати максимуму

ефективності економічного розвитку. Майже до середини ХХ ст.

майнове становище мас, а, отже, й економічне життя відігравало

значну роль і виступало в основному визначенням політичної ді-

яльності. В сучасних умовах втрачає актуальність питання бідно-

сті для майже двох третин населення світу. Розуміння класового

підходу, класового інтересу як вихідного в оцінці політичних по-

дій неприйнятне для сучасних оцінок багатьох проблем, самобу-

тності культур та ін. Ці проблеми сягають корінням не класових

відносин, не існування експлуатації, капіталізму, а природи су-

часної цивілізації, індустріальної та постіндустріальної. Широко-

го розвитку в країнах Заходу та й у ряді регіонів Сходу набула

демократія. Це сприяло тому, що політичні партії, що виражали

інтереси більшості, одержали можливість завоювати владу. Бі-

льшість політичних партій відходить від своєї вихідної соціаль-

ної бази. Суспільство соціально стає багатошаровим, різноманіт-

ним. Чисельно зростають міжкласові, маргінальні групи, вини-

кають групи робітників-власників, які володіють нерухомістю,

акціями та ін. Широкого розвитку набирають масові суспільні

рухи як фактор зближення людей різного соціального походжен-

ня, що саме по собі теж якоюсь мірою консолідує діяльність по-

літичних партій.

Державна діяльність як вид політичної діяльності стає полі-

тичним та правовим інструментом, засобом здійснення реформ

в інтересах більшості суспільства. Iнтереси широких мас, — еко-

логічні, національні, групові, — відчутно впливають на політику,

527

її реалізацію, утвердження миру на планеті. Фактором зближення

людей різного соціального походження виступають і масові рухи,

набирають в сучасних умовах широкого розвитку зближення різ-

номанітних соціальних спільностей людей, що також консолідує

діяльність політичних партій. Різноманітне і різнобарвне полі-

тичне життя світового співтовариства, яке в сучасних умовах не

зводиться до необхідності соціальної революції. Новою своєрід-

ною реальністю, умовою виживання стає для людства глобаліза-

ція політичного життя. Виникають можливості домовленостей,

пошуку шляхів мирного вирішення проблем політичних, соціа-

льних, економічних, духовних, встановлення консенсусу взаємо-

дії. Все це умови існування людства, рушійна сила політичного

процесу. Політичне життя, завдяки зростанню поінформованості,

стає надбанням широких народних мас, які активно включаються

до політики, до суспільного життя. Особливості розвитку політи-

ки і політичного життя сприяли стабілізації суспільного життя,

цілісності, єдності, соціальній впорядкованості, плюралізму,

своєрідності політичного простору, активності та ін. Політична

стабільність суспільства — такий стан рівноваги політичного

життя, для якого є характерними в основному сталість і збере-

ження функціонування політичних інститутів, порівняно стабіль-

ний перебіг політичних процесів, відсутність впливу конфлікт-

них ситуацій на якісні зміни в політичній сфері.

6. П

ОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ І ДЕМОКРАТІЯ

Влада в кожній країні, незалежно від характеру полі-

тичного ладу, здійснюється певною групою людей — елітою.

Слово еліта — французьке, означає добірне, обране. Політична

еліта звичайно визначається як достатньо самостійна, вища, від-

носно привілейована група або сукупність груп, що складають

меншість суспільства, які володіють більш або менш видатними

психологічними, соціальними і політичними якостями і безпосе-

редньо беруть участь у прийнятті і здійсненні рішень, пов’язаних

із використанням державної влади або впливом на неї. Це не

тільки ті люди, які формально наділені владою, але й ті, хто віді-

грає істотну роль у підготовці і реалізації політичних рішень. Ще

в період розпаду родового ладу формуються погляди, що поді-

ляють суспільство на вищих і нижчих, шляхетних і чернь, арис-

тократію і простий люд. Обґрунтування ідеї розподілу суспільст-

ва на тих, які управляють, і тих, якими управляють, знайшли

528

відображення в працях Конфуція, Платона, Арістотеля, Карлей-

ля, Ніцше та ряду інших мислителів. Сучасні класичні концепції

еліт сформульовані та розроблені в кінці XIX — на початку XX

ст. у працях соціологів Гаетано Моски і Вільфредо Парето, а та-

кож Роберта Міхельса, Макса Вебера, В’ячеслава Ліпинського,

Гарольда Лассуелла та ін.

Визначаючи місце політичної еліти в структурі влади, соціо-

лог Гаетано Моска відзначав, що найважливішим критерієм фор-

мування політичного класу є спроможність, здатність до управ-

ління іншими людьми, тобто організаційна спроможність, а

також матеріальна, моральна й інтелектуальна перевага. Незале-

жно від Гаетано Моски, соціолог Вільфредо Парето, досліджую-

чи процес управління державою, суспільством, приходить до ви-

сновку, що людське суспільство неоднорідне, а індивіди різно-

манітні фізично, морально, інтелектуально. Сукупність індиві-

дів, які відрізняються результативністю в діяльності та діють з

високими показниками в тій або іншій сфері, і складають еліту.

Еліта поділяється на тих, що управляють, керують, прямо або

опосередковано беруть участь в правлінні, і тих, які не управля-

ють, не керують, — людей, що мають характерні для еліти пси-

хологічні якості, але не мають доступу до керівних функцій. Со-

ціолог Макс Вебер владу бюрократичної еліти обґрунтовував її

компетентністю. Керівництво, управління суспільним життям

вимагає досить високої професійної підготовки. Народ взагалі в

більшості не підготований до управління суспільством. Iснування

політичної еліти повністю виправдане. Еліта займає важливе міс-

це в управлінні за природними, розумовими, фізичними, психо-

логічними якостями. В сучасному постіндустріальному суспільс-

тві існує нова еліта (менеджери, верхівка чиновництва, інтелі-

генція). Вважається, що влада дедалі більше асоціюється

з допуском до знань, інформації (Джон Гелбрейт). Це природно,

тому що центр влади переміщається від еліти до фахівців.

Iнтелектуальна еліта поліпшує структуру політичних правлячих

еліт. Політолог В’ячеслав Ліпинський відзначав важливу роль

еліт у політичному житті, в становленні національної державнос-

ті, національної аристократії. Саме поряд зі спільністю мови,

території, економічного укладу, національного складу характеру,

в формуванні нації, національної суверенної держави значну роль

відіграє носій національної ідеї, національної культури — націо-

нальна аристократія. Ряд американських соціологів (Сеймур Лі-

псет, Уільям Уайт, Джон Сандерс та ін.) аналізує еліту з точки

зору стиля управління, статичності і динамічності еліти тощо.

529

Сучасні теорії еліт

Сучасні теорії еліт різноманітні. Можна виділити ряд

напрямків. Iсторично першою групою теорії еліт, що не загубила

сучасної значимості, стали концепції макіавеллістської школи

(Моска, Парето, Міхельс, Гелбрейт, Дюверже, Ліпинський та ін.).

Їх об’єднують спільні риси. По-перше, визнання існування еліти

в будь-якому суспільстві, її поділ на привілейовану владну, твор-

чу меншість і пасивну, нетворчу більшість. Цей поділ закономір-

но випливає з природи людини і суспільства, особливих психоло-

гічних якостей еліт (природні обдарування, виховання та ін.). По-

друге, групова згуртованість. Еліта — згуртована група, об’є-

днана не тільки спільністю професійного статусу і соціального

становища, але й самосвідомістю, сприйняттям себе особливою

верствою, покликаною керувати суспільством. Структурна по-

стійність еліти, її владних відносин (зміна вождів племен, монар-

хів, бояр і дворян, парламентаріїв і міністрів тощо, але відносини

панування і підкорення між ними і простим людом зберігаються).

По-третє, легітимність еліти; більш-менш широке визнання ма-

сами її права на політичне керівництво, формування і зміну еліт у

ході змагання за владу. Природно, макіавеллістські теорії еліт не

позбавлені недоліків: у них перебільшуються психологічні фак-

тори, ігноруються свободи і права особи, переоцінюється часто-

густо і роль керівників, які управляють, і недооцінюється актив-

ність мас, не враховується і еволюція суспільства і т. п.

Утворені вже у XX ст. ціннісні теорії еліт намагаються подо-

лати слабкості теорій еліт макіавеллістської школи. I хоча в цін-

нісних теоріях еліт головною конструктивною силою суспільства

вважається еліта, все ж пом’якшуються позиції у ставленні до

демократії, робиться спроба пристосувати теорію еліт до реалій

сучасних демократичних держав. Однак, за ступенем аристокра-

тизму, у ставленні до мас, демократії та ін. різноманітні ціннісні

теорії еліт розрізняються. Але їх об’єднують загальні риси. По-

перше, в цих теоріях утверджується, що еліта — найцінніший

елемент суспільного життя, який володіє високим хистом, умін-

ням, відданістю справі, спроможністю вчасно оцінити обстано-

вку в суспільстві, враховувати суспільну думку та ін. По-друге,

панівне становище еліти відповідає, немовби, інтересам суспіль-

ства. По-третє, формування еліти — не стільки результат жо-

рстокої боротьби за владу, скільки результат природного відбо-

ру суспільством найбільш цінних представників. Елітарність

випливає з рівності можливостей і не суперечить сучасній пред-

530

ставницькій демократії. Ціннісні теорії еліти претендують на

найбільшу відповідність реальностям сучасного демократичного

суспільства. Справжня еліта не володарює, а керує масами з їх

добровільної згоди, що висловлюється на вільних виборах. В ос-

нові ж концепцій демократичного елітарізму знаходяться поло-

ження і настанови про ціннісні якості еліт. У працях соціологів

Роберта Даля, Сеймура Мартіна Ліпсета, Людвіга Хармона Зігле-

ра та ін. обґрунтовуються теорії елітарної демократії. Використо-

вуючи запропоноване Йозефом Шумпетером визначення демок-

ратії як конкуренції між потенційними претендентами на довіру і

голоси виборців, соціологи відзначають важливу роль еліт в

управлінні, вважаючи, що тільки керівна верства здатна стри-

мати частину притаманних масам ірраціоналізму, емоційної не-

врівноваженості і радикалізму.

Концепції множинності, плюралізму еліт істотно збагачують і

розвивають деякі демократичні настанови ціннісних теорій еліт.

Соціологи Отто Штаммаєр, Давід Рісмен, Сеймур Келлер, Роберт

Даль та інші розцінюють концепції множинності еліт як запере-

чення елітарної теорії. Вплив кожної з еліт обмежений специфі-

чною для неї сферою діяльності. Жодна з еліт не здатна доміну-

вати в усіх сферах суспільного життя. Плюралізм еліт визна-

чається складним суспільним розподілом праці, різноманітністю

соціальних структур. За допомогою різноманітних демократич-

них механізмів: виборів, референдумів, опитувань, преси та ін.

обмежується або взагалі відвертається дія залізного закону оліга-

рхізації, однак еліта залишається під контролем народу. Iснує

конкуренція еліт, яка відображає економічну та соціальну конкуре-

нцію в суспільстві. В сучасному демократичному суспільстві влада

розпорошена між різноманітними суспільними верствами і владни-

ми структурами. Концепція множинності еліт — важлива складова

ідейно-теоретичного арсеналу плюралістичної демократії.

Співвідношення еліти і демократії розглядається не тільки в

спектрі протиставлення їх одна одній. Відсутність у західному

суспільстві раціональної еліти розглядається як одна з головних

причин кризи демократії. Необхідність елітарного правління зу-

мовлюється самою демократією. Для збереження і зміцнення де-

мократії вважається необхідним відродження консенсусу, для чо-

го слід відновити авторитет еліти. Тому постійно уточнюється

зміст понять еліта і демократія. Дедалі частіше робиться висно-

вок, що демократія в сучасному розумінні — це не правління на-

роду, а уряд, схвалений народом (Йозеф Шумпетер). По суті, об-

меження участі мас у політичному процесі пояснюється тим, що