Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

531

нібито масам властиві антидемократичні тенденції. Маси слабо

уявляють цінності та принципи демократії і, піддаючись впливу

демагогів, можуть їх порушувати. Елітаристи вважають, що де-

мократія діє ефективніше, якщо створена еліта забезпечує бу-

фер між ірраціональною громадськістю і державою. Поєднання

елітаризму з демократією вважається природним уже тому, що

еліта, яка управляє, керує, визнається необхідною для будь-якого

суспільства, в тому числі і демократичного. Елітарна демократія

передбачає плюралізм еліт, що забезпечує дисперсію, тобто роз-

клад влади на основі протиборства і балансу політичних сил,

представлених різноманітними елітами. Йде конкуренція еліт у

боротьбі за владу. Маси, вибираючи між елітами, що конкуру-

ють, мають можливість повністю впливати на політику, виявляти

свою волю і почуття. I взагалі, елітарна демократія не відкидає

ідеї народного суверенітету — управління еліти в ім’я добра на-

роду, суспільства.

Проблеми становлення демократичного

суспільства

Iдеал демократії, що формується, не будучи ототожне-

ним з реаліями, які виникають у процесі його реалізації, нерідко

прямо протистоїть їм. Усвідомлюючи ту обставину, що структури

ідеалу демократії досить складні та на них діє сильний вплив полі-

тичних і соціальних пріоритетів, спробуємо вичленити найбільш

важливі його компоненти. Демократія — не самомета, не універса-

льний засіб вирішення усіх соціальних проблем, її можливості об-

межені і умовами соціально-економічного розвитку, і державно-

правовими інститутами, і ступенем розвитку прав і свобод грома-

дян. Процес переходу від етатистської до ринкової системи харак-

терний для Співдружності держав і для України. Цей процес не має

історичного прецеденту. Соціалістична спадщина настільки своєрі-

дна, наскільки не вписується у системи сучасної цивілізації.

По-перше, перехід до демократії від абсолютистсько-олігар-

хічних систем в Західній Європі здійснювався протягом століть.

Створювалися системи цінностей, суспільні та державні інститу-

ти. Рух до демократії у Великобританії почався з прийняття Білля

про права (1689 р.), в США — з Декларації про незалежність

(1766 р.), у Франції — з Декларації прав людини і громадянина

(1789 р.). I тільки до середини XX століття в Західній Європі за-

кінчилося утворення демократичних інститутів і структур. Тоді ж

відбувалося поліпшення матеріального і духовного рівнів життя

532

населення, підвищувалася політична та правова культура насе-

лення, поширювались права і свободи особи тощо. Перехід до

демократії від системи гранично жорсткого тоталітарного режи-

му в країнах Співдружності здійснюється в умовах розвалу еко-

номіки, руйнування господарських структур, інфляції і суперінф-

ляції, падіння рівня життя населення, правової безмежності,

корупції, конституційної анархії. Повністю зрозумілим є прого-

лошення двоєдиної мети на перехідний період: створити ринкову

економіку і демократизувати політичне і соціальне життя.

По-друге, відсутність безпосереднього зв’язку між ринковою

економікою і демократичним політичним устроєм ускладнює реа-

лізацію двоєдиної мети. Потрібно констатувати, що складові час-

тини демократичного ідеалу по-різному взаємодіють з логікою ри-

нкового господарства. Окремі елементи ринкової економіки

сприяють появі та зміцненню демократичних інститутів і струк-

тур, чимало елементів ринкової економіки виявляють відкритий

опір демократизації суспільства. Звідси виникає усвідомлення не-

обхідності конституційних механізмів, що стримують і обмежують

роль ринку в демократичному суспільстві. Держава вже в період

демократизації владних інститутів і структур повинна брати на се-

бе турботу про ті соціальні верстви, які виявляються на найнижчих

сходинках соціальної системи. Але це можливо лише тоді, коли

ринкова система буде ефективно функціонувати і створювати

умови для економічної стабільності демократичного ладу.

По-третє, процес демократизації при просуванні від тоталі-

тарного режиму допускає вибір одного з двох шляхів: поступової

лібералізації політичного режиму при практично незмінних кон-

ституційних правах і свободах особи або перманентного розши-

рення прав громадян при практично незмінних державно-

політичних інститутах. Відбувається диференціація засобів наро-

дження демократії. Перманентне розширення політичних прав і

свобод громадян — найбільш розповсюджений засіб демократи-

зації. Економічна база залишається від попереднього режиму і

створює можливість без особливих економічних потрясінь вирі-

шувати нагальні завдання, в тому числі і завдання, проблеми со-

ціального забезпечення. Реформування політичної системи під-

кріплюється економічною базою політичного режиму, що зникає,

а тому здійснюється без істотних соціальних потрясінь. Країни

Співдружності, і Україна в їх числі, обрали шлях політичної де-

мократизації тоталітарного режиму. Політичні права і, зокрема,

демократичне виборче право почали здійснюватися до завоюван-

ня основних свобод, ще в умовах тоталітаризму. Але розвал еко-

533

номіки не сприяє активізації демократичних процесів. Еволюція

суспільства на шляху демократизації допускає безперервний рух

до дедалі більш складних форм соціальних зв’язків: посилюється

диференціація та підвищується складність соціальної системи,

утворюється широке поле вибору, проявляється багатогранність

людської активності. Демократії потрібно «нарощувати» нові

елементи суспільної системи в економіці, політиці і культурі.

Складність і суперечливість процесу демократизації безсумнівні.

Сучасне політичне життя демонструє приклади химерного сим-

біозу тоталітаризму і демократії. Демократія нібито дарується

владою, ще не стала органічною потребою суспільства. Характе-

рна ознака демократії — її постійна незавершеність. Чим більше

розвинені демократичні інститути, тим гостріше проявляється

невдоволеність мас їх віддаленістю від ідеалу.

По-четверте, щоб демократія ефективно функціонувала, не-

обхідно дотримуватись деяких умов: повинен бути критерій, за

яким можна оцінювати протилежні ідеї; повинно бути загальне

бажання людей дотримуватись узвичаєного критерію. Все це за-

безпечується інститутом голосування, гарантується конституцією

і вірою в демократію як засіб життя цивілізованого людства. Для

існування демократії повинна існувати її результативність в реа-

лізації економічних, політичних і духовно-моральних проблем.

Але ефективність демократії залежить не від вказівок, що надхо-

дять згори, а від творчої ініціативи індивідів. Тому наслідки де-

мократичних перетворень часто-густо непередбачувані. Багато

залежить і від суб’єктивного фактора.

Здійснювана в Україні стрибкоподібна демократизація ініцію-

ється згори, і активні соціальні перетворення нерідко змінюються

періодами застою, відкочуванням від уже досягнутого. Результа-

тивність демократизації суспільного життя України нерідко є палі-

ативною і в будь-який момент може бути перекреслена вольовими

рішеннями владних структур. Iдеальний же тип демократизації,

характерний для США і країн Західної Європи, відрізняється зба-

лансованістю, органічним протіканням процесу, відсутністю знач-

них соціальних потрясінь, нічим не обґрунтованих руйнувань со-

ціальних інститутів, і мирним вирішенням конфліктів, що вини-

кають. Україна, переживаючи глибоку економічну кризу і здійс-

нюючи демократизацію, все-таки розпочала будівництво грома-

дянського суспільства, що має тиск на формування і розвиток но-

вих владних структур. Утвердження демократичного ідеалу в

свідомості громадян України, певно, стане послабленням соціаль-

ної напруги і стабілізації процесу демократизації.

534

ЛІТЕРАТУРА

Андерсон Р. Д. Тоталитаризм: концепция или идеология? //

Полис. — 1993. — № 3.

Вятр Ежи. Типология политических режимов // Лекции по

политологии. — т. 1. — Таллинн, 1991.

Основы политической науки: Учебное пособие / Под ред.

проф. В. П. Пугачева. — ч. 1, 2. — М., 1993.

Очерки политологии: Учебное пособие. — Х., 1993.

Політологія / За заг. ред. I. С. Дзюбка, К. М. Левківсько-

го. — К., 1998.

Україна посткомунiстична: суперечностi та перспективи

соцiально-полiтичного розвитку // Полiтична думка. —

1993. — № 1.

Фадеев Д. А. От авторитаризма к демократии: закономерно-

сти переходного периода // Полис. — 1992. — № 1—2.

Цыганков А. П. Демократизация общества как макросоциа-

льный процесс // США: экономика, политика, идеология. —

1991. — № 12.

ПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ

♦ Що визначає тип політичного режиму? Як визначити полі-

тичний режим в сучасній посттоталітарній Україні?

♦ У чому полягає суть ідеалу демократії з позиції посттоталі-

тарного суспільства?

♦ Чим визначаються кордони реалізації демократичного ідеа-

лу? У чому суть тоталітаризму і авторитаризму?

♦ Сучасні концепції демократії: суть, зміст.

♦ Політична еліта і демократія.

535

НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА

І ФОРМУВАННЯ СУВЕРЕННОЇ ДЕРЖАВИ

Всучасних умовах народ України став на шлях ство-

рення суверенної та правової держави. Iдея України як вітчизни

для всіх громадян, що поєднали свою долю з українською землею

та причетних до політичного, економічного і духовного життя, до

створення демократичного, гуманного, соціально-справедливого

суспільства стала консолідуючою. Та шлях до суспільства, засно-

ваного на гуманізмі, рівності, справедливості, шлях до суспільст-

ва, де панує світ, добро, злагода, де насправді, а не декларативно,

дотримуються права людини, її прагнення до самовираження,

національної самобутності, досить не простий.

1. Державна суверенність

і національне самовизначення

Україна, як і більшість держав сучасного світу, — ба-

гатонаціональна. Iсторичний досвід свідчить, що така обставина

як багатонаціональність виступає однією з вирішальних умов до-

сягнення мети — утвердження національної державності, міцно

заснованої на демократичності, рівності всіх націй і народностей,

соціальній справедливості. Шлях до суверенної, демократичної і

національної держави лежить і через ретельно продуману, справ-

ді демократичну, національну політику, що відповідає суверен-

ним інтересам і почуттям українського народу. Демократизація

всіх сфер життєдіяльності суспільства багато в чому залежить від

досягнутої міжнаціональної злагоди, від того, як держава розпо-

рядиться великим історичним досвідом розвитку національних

відносин, чи зуміє використати науковий аналіз світової і вітчиз-

няної історії етносоціальних відносин. Науково обґрунтовані під-

ходи до проблем міжетнічних і національних відносин як найва-

жливішої сфери життя сучасного українського суспільства —

необхідна умова та дієвий фактор гармонізації міжнаціональних

відносин, досягнення його цілісності, міцності і стабільності.

Основи національної державності України

Визначення політики національних відносин безпосе-

редньо зв’язане з розкриттям суті нації як спільності людей. У ви-

значенні нації є різноманітні точки зору. Марксизм вважає, що

536

нація — спільність людей, об’єднаних спільністю території, спі-

льністю мови, спільністю економічного укладу і спільністю пси-

хічного складу людей, що виявляється в культурі і звичаях. Але

ряд політологів і соціологів, підходячи до визначення нації з по-

зицій духовно-психологічних, вважають націю поза системою

суспільних зв’язків та їх сукупністю. Деякі ідеалістичні концепції

визначають національний дух (національна свідомість, національ-

ний характер) провідною, а інколи і єдиною ознакою нації. Iнші

політологи розглядають націю як психологічне поняття, несві-

дому психологічну спільність. Iснує і така точка зору, за якою на-

ція — спільність доль, союз однодумців, людей, які об’єднані

спільністю національного характеру. Психологічною теорією

стала теорія нації, запропонована ще в кінці XX ст. соціал-

демократом Отто Бауером, за якою нація зводиться до спільності

культури, національного характеру тощо. Ряд соціологів Заходу

доводить, що «національне» властиве людині від народження і

що вічні національні відмінності і антагонізми. Політологи Ган

Кан, Сеймур Ліпсет, Карл Болдуїнг, Коль Ласлетт та ін. одно-

стайно висловлюють думку, що вирішальними факторами у ви-

значенні розвитку нації є вільна національна ідея, що нація — це

психічне явище, яке виникає в процесі консолідації людей як ві-

дображення історичного досвіду людей; що нація — втілення на-

ціональної свідомості, яка виступає найактивнішою рушійною

силою. Звичайно ж, у процесі духовно-психологічного підходу до

визначення поняття нація втрачається критерій спільності як со-

ціальної категорії. Домінує суб’єктивістська концепція нації, що,

по суті, заперечує сукупність реалій суспільного життя нації.

Характерною рисою політичного підходу в визначенні нації

виступає прагнення розглядати її здебільшого в державно-

правовому аспекті, тобто без урахування складної палітри суспі-

льних відносин. Етатистська теорія нації (від франц. etat — дер-

жава) не розкриває суті нації, а прагне визначати цю спільність

тільки в аспекті розвитку держави та її функцій. Соціолог Поль

Манчіні твердить, що національна свідомість виховує таке по-

чуття у членів нації, що забезпечує правову внутрішню спіль-

ність, робить їх єдність вічною і непорушною. Проте етатистські

концепції нації відмовляють народам, які не утвердили через різ-

номанітність причин своєї національної державності, в праві на-

віть називатися націями тощо. Але історичний досвід заперечує

імовірність абсолютизації «нації — держави». Адже багато наро-

дів, не маючи своєї державності через ряд причин, все ж не пере-

ставали бути націями.

537

Основоположним політико-правовим принципом, необхідним

для демократичного врегулювання національних відносин, є

принцип національного самовизначення (право народу на вільний

вибір державного ладу, аж до державного відокремлення та

утворення самостійної держави, і самостійний вибір державної

символіки, право кожного народу самостійно вирішувати пи-

тання економічного, політичного, соціокультурного розвитку

тощо). Адже головним фактором, сприятливим консолідації на-

цій, стало народження стабільних економічних, торгових зв’язків

в умовах капіталістичного господарства, а розвиток товарного

виробництва викликав до життя глибокі зміни в економічному,

соціально-політичному і духовному житті. Прогресивна демокра-

тична думка Росії та України дотримувалась історичного погляду

на походження нації, стверджувала, що національне почуття —

відображення об’єктивних умов національного життя. Відомий

російський революційний демократ Микола Чернишевський

стверджував, що не існує чистих національних культурно-

психологічних типів людей. Турбота про таку національну чис-

тоту означає відсутність самостійності. Саме з позицій єдності

території, економічного, культурного життя українського народу

революційні демократи оцінювали проблему вічної роздрібнено-

сті українських земель. Розчленування українських земель, віді-

рваність українців Галичини від величезної маси братів за кордо-

ном стало найбільшою раною, що послаблювала західноукраїн-

ських трудящих, а возз’єднання українських земель розглядаєть-

ся важливою умовою національного розвитку українського народу.

Iсторично свідомість і повсякденна дійсність, що змінюються

на тривалому відрізку часу, можуть з метою уникнення непоро-

зуміння викликати потребу зміни орієнтації того чи іншого по-

няття. В межах функціонуючої знакової системи мови має стати-

ся урахування нового варіанту ознак, зв’язків і відносин,

властивих об’єктивним явищам і тенденціям, а саме поняття —

здобуде новий зміст. В разі ж станеться згубний для науки відрив

пізнавальних засобів від суті злободенності, водночас, не може

не впливати негативно і на практиці національних і міжнаціона-

льних відносин. Щось подібне нині відбувається з деякими ще

недавно загальноприйнятими вживаними поняттями: нація, наці-

оналізм, інтернаціоналізм та ін. Національні та міжнаціональні

проблеми невіддільні від суспільних відносин і вирішуються, ре-

алізуються не без впливу політичного фактора. Загальним, спіль-

ним є поняття етнос, що бере початок ще з Стародавньої Греції

(буквально — плем’я) і означає історичний вид стійкої соціальної

538

спільності людей, представлений плем’ям, народністю, нацією.

Сформований на певній території етнос виступає стабільною су-

купністю людей, які мають спільні риси і особливості психічного

складу, спільну культуру (включаючи і мову), а також свідомістю

своєї єдності і спільності, походження, відрізняється і спільністю

господарської діяльності своїх членів. Ці критерії етнічної єднос-

ті з розвитком племені в народність, а далі в націю змінюються,

удосконалюються і збагачуються, ускладнюється їх зміст.

Поняттям етнос об’єднуються народи, які відрізняються чисе-

льністю, найзначніші: китайці, бенгальці, американці, бразильці,

росіяни, українці та ін. співіснують з самобутніми спільностями,

чисельність яких незначна. Традиційно вважається, що плем’я з

властивими йому шлюбно-родинними зв’язками виникає на ранніх

стадіях розвитку людства шляхом злиття родинних об’єднань. На

завершальному етапі розвитку плем’я формує зародкову систему

управління і перетворюється на етносоціальний організм. В епоху

розкладу первіснообщинного ладу народжуються союзи племен,

трансформуються далі в народності, в межах яких, по-перше, роз-

виток продуктивних сил супроводжується появою кланів і потрео-

ою обміну зайвими результатами господарської діяльності; по-

друге, міжплемінні, земляцькі господарські зв’язки охоплюють

весь регіон, що займає народність і виникає потреба виходу еко-

номічних відносин за межі території народності; по-третє, на ос-

нові злиття племінних мов і діалектів формується і збагачується

мова народності, появляється писемність, а з нею і історія етносів

в локальних формах, скорочуються побутові відмінності. Форму-

ється спільна культура; по-четверте, стабілізується етнічна і полі-

тична державність; по-п’яте, відкривається можливість становлен-

ня та розвитку регіональних цивілізацій.

Не всі народності формувалися історично стійкими. Деякі з

них пішли в небуття, загинули під натиском сильних противників

або злились з іншими етнічними спільностями. Частина народно-

стей (монголи та ін.) на багато століть ніби затихають у своєму

становищі, на колись досягнутому рівні. Та багато з етнічних спі-

льностей існують тисячоліття і проходять декілька стадіально-

етапних перетворень (рабовласницьке суспільство, феодалізм,

капіталізм та ін.), а деякі досягаючи найвищого рівня, трансфор-

муються в нації. Завершується єдиний історичний ряд відомих у

сучасності типів етносів. Формуються і ознаки, риси нації, що

виникає в зародку на донаціональних етапах етнічного розвитку.

Саме ж нації спочатку виникають спільно з перемогою капіталіс-

тичних суспільних відносин і в залежності від суспільного уст-

539

рою і відрізняються одна від одної специфікою, соціальною стру-

ктурою, етнічною специфікою, стійкими традиціями, цінностями

та ін.

Прогресивна демократична думка України визнавала необхід-

ність існування національної ідеї в процесі створення держави.

Але для українців власна державність протягом століття зали-

шалася нездійсненною мрією і втілити ідею в реальність було

неможливо, бо заважали окупації, закабалення більш сильними і

войовничими сусідами. Українці належать до тих народів світу,

що ніколи не гнобили, не завойовували чужих земель, а, навпаки,

боролись самі та допомагали іншим народам у визвольній боро-

тьбі. Уявлення про рух українців до національної самостійності

різні. Відомий прогресивний мислитель Михайло Драгоманов,

наприклад, не бачив необхідності у боротьбі українців за власну

державну самостійність, тому що суспільство у вищій формі роз-

витку неодмінно прагне до федеративного співжиття в межах Єв-

ропи або всього світу. Федерація, за Драгомановим, базувалася

або будувалася не за національним принципом, а за принципом

так званих областей. 25 жовтня 1884 р. Михайло Драгоманов в

листі до Iвана Франка особливо зазначав: «Націоналісти поми-

ляються, коли думають, що публіка може жити кожний день на-

ціоналізмом, завжди думати про «свій будинок». Звичайна люди-

на, насамперед, думає, який будинок, а потім уже свій або

найманий. В суспільному житті частіше добродій або мужик, лі-

берал або абсолютист, раціоналіст або клерикал та ін., і дуже рід-

ко українець або поляк, москаль та ін. От і від літератури людина

хоче, насамперед, навчитися господарюванню або політиці, або

релігії та ін., а потім уже задоволення свого національного по-

чуття, навіть коли воно в ньому розбуджене». Однак націоналісти

та їх прихильники наполягали, і тепер продовжують наполягати,

на іншому підході до проблеми утвердження національної дер-

жавності. Не принижуючи ролі і значення творчої спадщини Ми-

хайла Драгоманова, сучасне українство вважає його теорії інколи

досить небезпечними. Але Михайло Драгоманов невтомно поєд-

нував українське визволення з соціалізмом і Росією, додаючи по-

вний багаж ідей у формі лібералізму, космополітизму і москвофі-

льства, а це в умовах пригнобленої нації неприпустиме.

В сучасних умовах концепція націоналізму — одна з приваб-

ливих, особливо у молодих, ще не цілком самостверджених і са-

мовизначених націй. Націоналізм в соціально-політичному аспе-

кті — це ідеологія, політика і психологія проповіді національної

відособленості та винятковості, недовір’я до інших націй і між-

540

національної ворожнечі, несумісне з ідеями суспільного прогресу,

ідеями гуманізму, свободи та братерства всіх народів. Націона-

лізм особливо небезпечний в багатонаціональних суспільствах, де

вирішуються проблеми національного, державного суверенітету

і державного будівництва. Націоналізм — ідеологія, політика і

психологія в розумінні національного питання. Але іноді під

конкретні види, форми прояву націоналізму підводять далеко не

однорідні явища: місництво і звеличення архаїчних побутових,

родових звичаїв і обрядів, національне марнославство і відмова

від принципу загальнолюдських цінностей у освіті, культурі, іде-

алізація історичного минулого та ототожнення національного з

релігійним.

Національна обмеженість — це ще не націоналізм. Настільки ж

далеким є від націоналізму і етнічне упередження. Етнічне упере-

дження — не більш як мимовільна соціально-психологічна наста-

нова. На жаль, і досі дехто продовжує стращати жупелом націона-

лізму кожного разу, коли зустрічається з такого роду явищами. Не

рідкі випадки змішування з націоналізмом спроб заборони націо-

нальної гідності особистості або навіть самоствердження націона-

льної мови, не говорячи вже про відстоювання національних інте-

ресів і про вимогу національної справедливості. Національна

рівність в її справжньому розумінні, окрім соціально-економіч-

ного, має й інші, не менш важливі аспекти — політичний, право-

вий, культурний і етнічний, що тісно взаємозв’язані. Між форма-

льно проголошеною рівністю та рівністю фактичною лежить вели-

чезна дистанція. Звідси важливе законодавче закріплення політич-

них прав, особливо прав національних меншостей.

В різноманітних доктринах під націоналізмом розуміється

тлумачення нації як вищої позаісторичної та надкласової форми

суспільної єдності, як гармонійна цілісність з тотожними основ-

ними інтересами всіх соціальних верств, що складають її. В краї-

нах, де історично зародились капіталістичні відносини (так зва-

них країнах першого ешелону розвитку капіталізму), передовий

клас — буржуазія — успішно використав ідею національної кон-

солідації для ліквідації феодальної роздрібненості, вигнання іно-

земних загарбників, створення національних держав. Все це ста-

ло могутнім фактором розвитку економіки, в тому числі й з

використанням зовнішньої експансії, політичного, економічного і

духовного закабалення інших народів, — об’єктивною основою

для виникнення націоналізму пригноблених народів. Володимир

Iлліч Ленін звертав особливу увагу на необхідність розрізняння

націоналізму націй і націоналізму націй, що гноблять пригнобле-