Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

541

них. Націоналізм націй пригноблених, що відіграв велику роль в

антиколоніальному русі як ідеологія широких мас, далеко не ви-

черпав прогресивного антиімперіалістичного змісту. Національна

ідея відіграє досить важливу роль в об’єднанні країни, ліквідації

роздрібненості і роз’єднаності.

Звичайно ж, націоналізм пригноблених націй має історичне

виправдання і виконує не тільки руйнівну роль (розвал колоніа-

льних імперій), але й творчу місію — утворення молодих націо-

нальних держав. Творча місія націоналізму в багатонаціональній

державі успішна тоді, коли націоналізм, по-перше, не ідеалізує

національну винятковість, а сприймає історичні реальності та ра-

хується з інтересами та національними цінностями народів, що

складають суспільство; по-друге, національні інтереси «титуль-

ної» нації зрозумілі, близькі всім народам суспільства; по-третє,

коли не тільки інтереси всього суспільства близькі та співпада-

ють, але й практична діяльність держави спрямована на реаліза-

цію загальнонаціональних інтересів, суть яких — загальне про-

цвітання суспільства, культур його народів, зміцнення могутності

і авторитету держави.

Під ідеєю націоналізму, національного відродження і само-

визначення згуртовуються не тільки представники докорінної

нації, але й усі етносоціальні спільності, групи суспільства. Ця

ідея особливо актуальна в Україні, коли національні концепції

чекають свого правильного вирішення на основі демократії, рі-

вності, поваги прав і гідності всіх національних меншостей. На-

ціоналізм, як стверджують Володимир Ленін, Отто Бауер та ін-

ші теоретики національного питання, прогресивний до певного

рубежу в політичному житті суспільства і утвердження націона-

льної державності. Як тільки мета національного самовизначен-

ня і державного суверенітету в основному досягнуті, націона-

лізм перетворюється на свою протилежність, в небезпечне для

всього суспільства і корінної нації явище. В певних умовах на-

ціоналізм може перерости в шовінізм. Шовінізм — реакційна

ідеологія та практика, спрямовані на розпалювання національ-

ної ворожнечі та ненависті між народами, підпорядкування та

гноблення інших народів. Для шовінізму характерні войовнича

проповідь національної винятковості, розповсюдження націона-

льного чванства, національного егоїзму, протиставлення інтере-

сів однієї нації інтересам всіх інших націй. Шовінізм яскраво

проявляється в явищах національного екстремізму. Iдеї націо-

налізму і шовінізму можуть бути використані з певних соціаль-

них позицій різноманітними масовими та політичними силами,

542

що аж в ніякій мірі не може сприяти досягненню міжнаціональ-

ної згоди в суспільстві. Така небезпека погрожує сучасному

українському суспільству з боку націоналістичних партій та їх

екстремістських угруповувань.

Соціально-етнічна структура сучасного

суспільства України

Розробка принципів і визначення основних напрямків

сучасної національної політики, осмислення діалектики розвитку

етносу — одне з пріоритетних завдань української держави. Ак-

туальність завдання зумовлена тим, що етнічне населення

України дуже різноманітне, і досягнення національної згоди ви-

ступає однією з гарантій суверенності, незалежності держави.

Розглядаючи питання про соціально-етнічну структуру насе-

лення, необхідно відзначити, що Україна — друга за чисельністю

населення (після Росії) в Східній Європі. Її населення складає

близько 42 млн Окрім українців, яких майже 73 % населення, на

території України живе значна частина східнослов’янських наро-

дів (росіяни, білоруси), євреї, західні та південні слов’яни (поля-

ки, чехи, словаки, болгари). З інших етнічних груп найбільш чис-

ленні романомовні народи (молдавани, румуни), греки, пред-

ставники угро-фінської (угорці, естонці) та алтайської (татари,

гагаузи) мовних сімей. За даними Всесоюзного перепису насе-

лення 1989 року, в Україні налічувалося 72,6 % українців, 21,6 %

росіян, 0,9 % євреїв, 0,8 % білорусів, 0,6 % молдаван, по 0,4 %

поляків і болгар, 2,8 % — представники інших національностей.

Українці порівняно рівномірно розселені по всій території, за ви-

нятком Криму та деяких промислових районів Півдня і Сходу.

В більшості областей і міст українці складають близько 70 % і

90 % сільського населення. Тільки в Криму серед сільських жи-

телів українці не перевищують 25 %. В Україні проживають

представники більш 80 національностей. З початку XVII ст. чи-

сельність українського населення збільшилася з 5740 тис. до

50 млн, тобто майже у 8 разів. Тільки в 60-х роках Україна за чи-

сельністю населення зрівнялася з довоєнними роками — 42,1 млн

мешканців, а на початок 90-х років на жаль учені-герентологи

США ставлять за мету спільно з ученими України довести насе-

лення до 25 млн у 2025 році. Загальновідомо, що серед населення

України виділяються різноманітні етнорегіональні та етнографі-

чні групи: подоляни, волиняни, галичани, покутяни, буковинці,

слободяни, северяни, як і гуцули, жвани, лемки, поліщуки, руси-

543

ни та ін. На такому фоні надзвичайно небезпечні спроби психо-

логічно тиснути на суспільство деякими лідерами націоналістич-

ного руху в Україні. Висуються гасла типу: «Україна для україн-

ців» або «Москалі (жиди), геть з України» та ін., що ідеологічно

оформляють міжнаціональні та міжетнічні конфронтації. Наскі-

льки такий крок серйозний, свідчить надзвичайно неприємне для

України явище — внутрішньоетнічне протистояння, зокрема,

протиставлення західних українців східним. Iдеологами націона-

лізму протистояння західних і східних українців подається в оді-

озній формулі: західні українці — етнічний еталон українства, а

тому західні українці повинні підтягувати до свого рівня україн-

ців інших регіонів України. Виходить, що галичани та буковинці

більше українці, ніж подоляни, запорожці або слободяни. Твер-

дити так означає не знати етнічної історії.

Аналізуючи соціально-етнічну структуру суспільства на етапі

утвердження державності України, слід враховувати мовну ситу-

ацію і розробку тих основних принципів, що сприяли б гармоні-

зації суспільства України. Невикористані можливості в реалізації

мовної політики, деформації в ході її здійснення, порушення

норм демократії, ослаблення уваги до розвитку національних

культур і мов призвели до звуження сфер застосування націона-

льних мов. Суспільні процеси розвитку, відродження національ-

ної гідності викликали необхідність державного захисту націона-

льних мов. 28 жовтня 1989 р. прийнято Закон про мови України,

що надає статус державної мови українській і забезпечує вільний

розвиток мов усіх інших національностей, які живуть на терито-

рії України. Українською мовою вільно володіє 40 млн мешканців,

або 78 % населення. Чисельність українців, які вважають її рід-

ною мову своєї національності, складає 32,8 млн. Крім того, бли-

зько 4 млн. вважають українську мову другою мовою після рідної

та вільно нею володіють.

Важливо підкреслити, що система заходів, здійснюваних в

межах Закону про мови України, покликана сприяти оздоровлен-

ню взаємозв’язків між людьми і поновленню української націона-

льної культури. Адже мова є не тільки системою знаків, а також і

формою життя, в якій люди, що говорять на такій мові, здобули

свій спосіб існування, свій спосіб життя. Але адміністративними

заходами гармонізувати мовні процеси неможливо. Вирішення

проблеми лежить значно глибше і, певно, залежить від згуртова-

ності людей різних національностей, від їх участі в процесі ство-

рення державності України. Прогрес культури будь-якої нації ба-

гато в чому зумовлений розвитком її мови. Широкі маси

544

населення України залучаються до культури свого та інших на-

родів і беруть участь в її розвитку, насамперед, через рідну мову.

Національне гноблення найбільш ясно, гостріше і болісніше від-

чувається в гонінні на рідну мову.

Право населення одержувати освіту на рідній мові забезпечу-

ється створенням за рахунок держави та органів самоврядуван-

ня необхідних шкіл. Кожний громадянин має право розмовляти

рідною мовою. Народ України, звичайно, потребував знання

міжнаціональної мови і в минулому виявляв прагнення оволодіти

російською мовою. Але у широких мас це прагнення згасало че-

рез утиски їх рідної мови і примусового насадження у вигляді

державної російської мови. Невірним є розуміння інтернаціоналі-

зму, коли, наприклад, мовну політику зводять лише до підтримки

мови міжнаціонального спілкування, а про національну мову за-

мовчують. Але не можна впадати і в іншу крайність — насильни-

цьке насадження української мови на території України, де насе-

лення багатонаціональне. Діалектика така, що справжню

двомовність можна утвердити на базі вільного вживання мов,

лише на базі відсутності привілеїв для будь-якої мови. Це не за-

безпечено практично, і суспільство України зустрілося з серйоз-

ними явищами, що затьмарюють національну ситуацію в ряді ре-

гіонів. У міжнаціональних відносинах необхідний і важливий

такт, обережність, неприпустимість образи національного почут-

тя. Насильне насадження української мови — поліцейщина, але в

проповідуванні національним меншостям української мови немає

і тіні поліцейщини. Адже не можна заганяти людей в рай дубцем,

і, скільки красивих фраз про культуру не скажеш, обов’язкова

державна мова в Україні зв’язана з примусом, вбиванням.

Розглядаючи етнічні процеси в Україні, необхідно відзначити,

що з початку 90-х років відбуваються помітні зрушення в забез-

печенні розвитку культури інших народів, які живуть в Україні.

Відкрито сотні факультативів вивчення болгарської, грецької, єв-

рейської (ідиш і іврит), польської, кримсько-татарської та інших

мов. Друкуються словники і розмовники: чесько-український,

болгарсько-український, грецько-український, польсько-україн-

ський та ін. В Києві відкрито Республіканське польське культур-

но-просвітницьке товариство з п’ятьма секціями і п’ятьма облас-

ними відділеннями. Діє Республіканське суспільство єврейської

культури з філіями в Одесі і Чернівцях. Товариство грецької

культури існує в Маріуполі, грецький клуб — в Одесі. Створено

Закарпатське товариство угорської культури, Республіканський

центр тюркомовних народів, Товариство молдавсько-румунської

545

культури (Чернівці), Українське республіканське товариство по-

літичної та культурної освіти «Відродження» (для німців), Това-

риство культури для вірмен, караїмського і кримчаківського на-

селення (Сімферополь). Всупереч непродуманим заявам україн-

ських націоналістів, які прагнуть «вигнати» російську мову із

вживання, російська мова продовжує залишатися мовою міжна-

ціонального спілкування в Україні. Президент України поряд з

програмою соціально-економічного розвитку приділив велику

увагу мовній проблемі, заявивши, що доцільно внести зміни в ді-

юче законодавство з метою надання російській мові статусу

офіційної при збереженні за українською мовою її державності.

Треба вертати борги українській культурі і водночас створювати

найсприятливіші умови для вільного розвитку національних

культур всіх народів, які живуть на території України, консоліду-

вати, а не роз’єднувати суспільство. Адже в Україні не менше 20

мільйонів (якщо не більше) населення говорить російською мовою.

Російська мова дозволяє українцям вільно спілкуватися з народами

світу, тому що російська мова офіційно визнана мовою ООН.

Концепція національного самовизначення та

державного суверенітету

В умовах спільного співробітництва, близько сотні на-

ціональностей в межах державно організованого суспільства,

величезного значення набуває гармонізація міжнаціональних від-

носин, що досягається не шляхом вказівок, рекомендацій та ве-

лінь, а створенням сприятливих (насамперед політичних) умов.

Хоча це і складна, але цілком реальна мета. Причому зусилля, що

витрачаються на її досягнення, окуповуються сторицею. Підтве-

рдження тому — Бельгія, Швейцарія і Скандинавські країни, що

займають в сучасних умовах перші місця за життєвим рівнем

своїх громадян і відрізняються стабільністю економічної ситуа-

ції. Основу будь-якої послідовно демократичної етнонаціональ-

ної політики становлять принципи рівноправності і самовизна-

чення народів, суверенітету, територіальної цілісності, права

народів на мир, безпеку і розвиток, на доступ до досягнень світо-

вої цивілізації і їх використання та ін.

Принцип рівноправності і самовизначення народів — це норма

міжнародного права. Та багато народів змушені продовжувати

боротьбу за рівноправність і самовизначення тому, що принцип

самовизначення, по суті, відображає зміст об’єктивного, прогре-

сивного і незворотного політичного процесу, що реалізується на

546

практично, гарантії нормалізації, стабілізації і гармонізації між-

національних і міжетнічних відносин. Принцип рівноправності і

самовизначення народів — першооснова забезпечення прав лю-

дини і народів на вільне визначення політичного статусу і ство-

рення сприятливих умов для економічного, соціального і культу-

рного розвитку. Рівноправність як складовий елемент принципу

самовизначення означає володіння всіма без винятку народами

рівними правами (політичними, економічними, соціальними та

ін.), що гарантують їм однакове становище в країні, регіоні,

світі. Одним з таких найважливіших прав, що повинні мати всі

народи незалежно від своєї чисельності, рівня розвитку, місця

розселення та інших характеристик, є право на самовизначення.

Самовизначення, як складовий елемент принципу рівноправнос-

ті, означає право будь-якого народу самостійно вирішувати свою

долю, задовольняти всі свої національні потреби, визначати фор-

му своєї державності, частково або повністю її міняти, входити

до складу будь-якої держави (унітарної або федеративної), відді-

лятися і створювати власну державу, об’єднуватися з іншими

державами в конфедерацію, співдружність, співтовариство та ін.

Право на самовизначення широко використане народами, біль-

шість з яких об’єдналися в Співдружність Незалежних держав.

Використано право народів на відділення і утворення власної не-

залежної держави. Але право на самовизначення — це основа

будь-якої інтеграції, природно, не обтяженої гегемонізмом і ко-

лоніалізмом або великодержавним централізмом і унітаризмом.

Природно, право на самовизначення не зводиться винятково

до відділення і утворення самостійної держави, особливо в су-

часних умовах, в період потужних інтеграційних процесів. Тому

не слід абсолютизувати та ідеалізувати право на відділення і

утворення самостійної держави, підміняти ним право на самови-

значення, тому що його реалізація для народів, які живуть розсі-

яно, в тому числі і на території України, просто неможлива і не-

доцільна. В етнонаціональній політиці необхідно враховувати,

що принцип рівноправності і самовизначення належить не тільки

народу, але й людині (як особистості та індивідууму). Звичайно,

права людини і народу на рівність і самовизначення в період їх

становлення не розривалися і не протиставлялися. Гасло Великої

Французької революції «Свобода, Рівність, Братерство!» однако-

во звернуто до народів і до людини. Цікава позиція Карла Ренне-

ра (Шпрінгера), який вважає, що право особистості на самови-

значення є істотне доповнення до всякого права нації на

самовизначення. Рівноправність націй і окремих індивідуумів, ді-

547

алектична єдність цих прав проголошуються в ряді міжнарод-

них декларацій, пактів, обґрунтовуються в працях прогресивних

учених.

Ще одним наріжним каменем дійсно демократичної етнонаці-

ональної політики виступає принцип суверенітету. В 1991 р. по-

чався процес суверенізації народу України. Здійснюючи Декла-

рацію про державний суверенітет України, 24 серпня 1991 р.

Верховна Рада урочисто проголосила незалежність України та

створення самостійної унітарної держави — України. Її територія

неподільна і недоторканна. На її території мають силу винятково

Конституція і закони України, здійснюються захист та охорона

національної державності українського народу. Україна є само-

стійною у вирішенні питань свого державного життя, здійснює

верховенство на всій своїй території, самостійно визначає еконо-

мічний статус і закріплює його в законах. Відносини України з

іншими державами будуються на основі договорів, укладених на

принципах рівноправності, взаємоповаги та невтручання у внут-

рішні справи. В сучасних умовах носіями суверенітету виступа-

ють нація, народ і держава.

Розрізняють суверенітет національний, народний, державний.

Національний суверенітет — це сукупність суверенних прав

нації на вільний вибір соціально-економічного та політичного

ладу, на цілісну національну територію, економічну незалеж-

ність, на розвиток її мови та культури, на повагу національної го-

рдості та гідності. Національний суверенітет — це повновладдя

нації, володіння реальною можливістю розпоряджатися своєю

долею. Об’єктивною передумовою суверенітету нації, її повно-

владдя виступають національні інтереси, мета та завдання, що

стоять перед нею в конкретній обстановці. Досягнення суверені-

тету можливе лише внаслідок боротьби нації за своє політичне,

соціально-економічне визволення. В суверенітеті нація має пра-

вовий захист, свободу національного розвитку та національну не-

залежність. Логічним суверенітету націй виступає їх рівноправ-

ність. Протиправна і неприпустима будь-яка національна дискримі-

нація прагнення однієї нації підпорядкувати іншу.

Народний суверенітет — це принцип народовладдя, що озна-

чає верховенство, незалежність і повновладдя народу в державі

як єдиного законного і правомірного носія верховної влади.

Державний суверенітет — це верховенство, єдність і само-

стійність державної влади, її незалежність від іншої влади всере-

дині держави, а також поза нею. Державним суверенітетом воло-

діють всі, без винятку, країни. Суверенітет як політико-правовий

548

принцип притаманний будь-якій державі, незалежно від її полі-

тичної та соціально-економічної природи, не має класової суті та

ідеологічного забарвлення. Суверенітет як принцип народовлад-

дя становить суть держави.

Види суверенітету, по-перше, — об’єктивна реальність, а,

по-друге, не тотожні, кожний з них має власний самостійний

суб’єкт: національний — націю, народний — народ, держав-

ний — державу, але всі види органічно зв’язані та тісно переплі-

таються. В поліетнічній державі діалектика їх взаємовідносин до-

сить складна. Національний та державний суверенітети, по

суті, — різноманітні форми прояву народного суверенітету: наці-

ональний виражає його етнічну організацію, а державний —

державну. Такий підхід знайшов широке розповсюдження і юри-

дичне закріплення в міжнародному праві, а терміни національ-

ний, народний, державний використовуються практично як сино-

німи, хоча перевага віддається поняттю державний. Такий же

підхід дедалі більше проявляється в Україні. Так, українська, ро-

сійська, єврейська, білоруська та інші етносоціальні групи Украї-

ни реалізують національний суверенітет через суверенітет народу

України. Цілком очевидно, що досягнути національного сувере-

нітету можна при повній рівності прав і обов’язків всіх етносоці-

альних спільностей, що проживають на території України. Суве-

ренітет народу України реалізується через державний суверені-

тет, а Україна вважається державою її народу.

Принцип суверенітету історично неминучий і глибоко про-

гресивний, тому що прогресивною є боротьба проти всілякого

національного гніту, за суверенність народу, нації. Суверені-

тет — це форма демократичного життя, необхідна умова нор-

малізації і гармонізації міжнаціональних відносин. Скептичне

ставлення до процесу суверенізації, ігнорування і тим більше

спроби загальмувати, спростувати його загрожують непередба-

чуваними наслідками.

В сучасних умовах національно-культурне відродження Украї-

ни розвивається складно та суперечливо. Iснує ряд міркувань

українських учених — істориків, етнологів — з приводу змісту

сучасної національної політики української держави. Можна ви-

ділити такі моменти. По-перше, українську державу треба буду-

вати як державу української нації. Тут зміст нації розглядається

як співдружність людей різних національностей в одній державі.

Корінна («титульна», бо дає ім’я державі) нація опікується кіль-

кісно невеликими етнічними групами, беручи їх під свій захист.

По-друге, від української нації багато в чому залежить і етноку-

549

льтурний, і правовий розвиток національних груп. Яким в Украї-

ні буде ставлення до національних груп, таким же може бути ста-

влення до українців, розсіяних по всьому світу, до України як

демократичної держави. По-третє, для консолідації суспільства

з метою об’єднання етнічних груп, які живуть в Україні, необхід-

на єдність національної самосвідомості, національних символів і

національних ідей. По-четверте, дотримання в сфері національ-

них відносин принципів пріоритетності прав і свобод людини та

громадянина, нерозривності прав людини та національностей,

орієнтація на національні та на загальнолюдські цінності. По-

п’яте, головний механізм вирішення міжнаціональних конфлік-

тів — держава, яка через систему законів забезпечує стабіль-

ність, гармонійний розвиток суспільства. Все залежить лише від

спрямування правової системи: адже держава може виступати не

тільки гарантом стабільності, але й однією з найважливіших при-

чин виникнення конфліктів, в тому числі й міжнаціональних.

Отже, досягнення національної згоди в суспільстві, реалізація

ідеї національно-культурного відродження народів України і на-

ціональної державності можливі тільки на основі принципів рів-

ноправності та самовизначення народів, суверенітету, демократії

й гуманізму. Реалізація таких принципів — суть практичної дія-

льності української держави.

2. П

ОЛІТИКА НАЦІОНАЛЬНОЇ ЗГОДИ —

ГАРАНТІЯ ДЕРЖАВНОЇ САМОСТІЙНОСТІ

Міжнаціональна згода:

суть, проблеми і шляхи досягнення

Національна згода — це наявність між різноманітни-

ми етносоціальними групами дружніх відносин, одностайності з

основних питань спільної життєдіяльності, однодумності, спі-

льності міркувань на шляху їх вирішення. Національна згода —

це відображення повної гами національних почуттів, породжених

історичними, економічними, політичними, етнопсихологічними,

культурними, побутовими та іншими факторами. Природно, на-

ціональна згода — надзвичайно тонка матерія, яку буває легко

зруйнувати навіть не дією, а одним лише необережним словом,

внаслідок чого визріває, якщо не спалахує миттєво, національний

конфлікт. В сучасних умовах в Україні можна зустріти не тільки

заяви, але й дії, які змушують гадати, що деякими силами випро-

550

бовується крихке мирне становище України. Однією з особливо-

стей перехідного періоду в Україні є відсутність консолідації на-

ції. А як наслідок відсутня і загальнонаціональна еліта, що неми-

нуче відбивається на політичній та економічній ситуації.

Суспільство розколене. Розколене з фундаментальних питань:

незалежність, демократія, ринок, приватна власність, форми дер-

жавного управління, устрою і територіальної організації, націо-

нальної безпеки, мови. Iснує і зростає політичне протистояння. В

Україні йде холодна громадянська війна. Колір влади закріплю-

ється за територіями, і це особливо небезпечно. Створення дер-

жави може бути успішним тільки на основі консолідації нації

(нації не тільки у вузькому, етнічному, але й у державному зміс-

ті). Утворення держави і утворення нації — взаємозв’язані про-

цеси. Без створення нації та її консолідації на території України

може бути держава, навіть незалежна, але чужа. Викликає триво-

гу та обставина, що український електорат непатріотично ста-

виться до незалежності. З іншого боку, ультранаціоналісти об’є-

ктивно шкодять, тому що, не враховуючи реалії, породжують і

посилюють антиукраїнські настрої. Взагалі українізація, як осно-

ва утворення держави, — під загрозою.

Успішне будівництво держави можливе тільки на основі кон-

версії національної свідомості. Головне — зміна не зовнішніх об-

ставин, а внутрішніх якостей українців. Iнакше не будуть ефек-

тивними державні та недержавні владні та управлінські струк-

тури. Ті з політиків, що не розуміють кардинального значення

змін у свідомості, психіці та світогляді українців, не можуть пре-

тендувати на роль керівників.

Конверсія національної свідомості пов’язана із утвердженням на-

ціональної та людської гідності, твердості, стійкості та сили волі, по-

чуття самобутності й неповторності українства, загальноукраїнської

спільності. Це дасть можливість інтегрувати всіх етнічних українців

і тих українців, що ідеологічно і духовно тяжіють до України, в єди-

ний народ, перетворивши його на могутню творчу, самодіяльну си-

лу. Це дасть можливість об’єднати народ навколо свободи і величі

нації. На основі конверсії свідомості багатонаціональний склад насе-

лення України перетвориться з фактора слабкості на фактор сили.

Адже відомо, суспільство виховує в людях прагнення до широкого

співробітництва з іншими народами, почуття спільності їх інтересів

гармонійно поєднується з почуттям національної гідності, гордості

за свій народ, прив’язаності до мови, культури.

Спільність національного характеру, що відображає своєрід-

ність національної психології, — одна з важливих ознак нації.