Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

551

В понятті «національний характер» знаходить відображення

своєрідність історичного шляху нації, її господарської діяльності,

особливості соціального та культурного розвитку і географічного

середовища. Все це залишає згусток вражень у психіці її предста-

вників, що виражаються в особливостях культури поведінки,

смаках, звичках, звичаях, особливостях складу розуму і сприй-

няття навколишнього світу. Риси національного характеру украї-

нця, його національної психології змінюються разом зі змінами

умов існування нації. I все ж вони досить тривкі, щоб надати

своєрідності культурі, духовній діяльності людей. Національний

характер — це деяка незмінна суть, властива всім людям певної

нації, що відрізняє їх від всіх інших етнічних (національних) груп і

незримо визначає їх соціальну поведінку, відображає певну істо-

ричну реальність: спільність вироблених і засвоєних в ході спіль-

ного історичного розвитку психологічних рис і засобів дії, закріп-

лених груповою самосвідомістю. Національний характер виража-

ється в спільності національної культури, а національна своєрід-

ність культури пояснюється характером нації.

Політичним і соціально-економічним механізмом конверсії

національної свідомості виступає національна ідея як ідея націо-

нальної свободи, воля нації до свободи, духовна першооснова

і джерело особистого розвитку людини і державотворчої енергії

етносу. Прагнення до свободи нація реалізує через створення су-

веренної держави. Саме тому національна ідея наділена сучас-

ною державотворчою суттю. Утворення держави — прояв волі

нації до життя. Незалежна держава — надійний гарант життя

нації. Національна ідея — основа консолідації соціальних груп,

політичних партій, етносів, релігійних конфесій — інтегрує і га-

рмонізує життєдіяльність населення певного ландшафтно-

кліматичного простору і дає загальну орієнтацію на майбутнє.

Національна ідея відображає об’єктивну необхідність консоліда-

ції народу України. Якщо народ України консолідується, то збе-

режуться державність, соборність і демократія. Демократія стає

можливою там і тоді, коли прагнення до свободи стає всенарод-

ним. В процесі консолідації представники російської й інших на-

ціональностей, які проживають серед українців, проникаються

українським менталітетом і підкоряються українським націона-

льним інтересам. Всі, хто живе в Україні, — українці, також як

всі, хто живуть в США, — американці. Слід тільки уточнити, що

в Україні живуть етнічні і неетнічні українці. Ті, хто не ідентифі-

кує (ототожнює) себе подібним чином, — чужі (і тут немає нічо-

го образливого). Відносини чужих до української державності

552

можуть бути доброзичливими, індиферентними і ворожими. Таке

бачення державності України досить типове для багатьох сучас-

них теорій з проблем відродження українства, розповсюджених в

Україні під прапором національного відродження та єдності, але

практично йде протягування великодержавності і національного

підпорядкування, формування психології «молодшого брата».

В суверенній Україні діяльність, спрямована на відродження

національної свідомості українців, повинна морально і матеріа-

льно заохочуватися державою, але на таких же засадах, як і дія-

льність російських, грецьких або болгарських націоналістів. Було

б небезпечним взяти український націоналізм за основу держав-

ного будівництва. Водночас державні інститути повинні чуйно

реагувати на всі випадки злоякісного переродження націоналізму

в шовінізм. Щоб забезпечити просування процесу створення

держави, потрібна національна згода, згуртованість громадян

всіх національностей. Той факт, що більшість російськомовного

населення в Україні під час референдуму 1991 року висловилася

за відділення від СРСР, — не тільки свідчення прагнення народу

України до самостійної державності, але й реальний історичний

шанс досягнення національної згоди в українському суспільстві,

тому що позиція російських та інших неукраїнських народів на

референдумі ясно свідчила, що вони не відчувають для себе не-

безпеки в існуванні незалежної української держави. Тепер дуже

важливо не підірвати довіри населення безвідповідальними адмі-

ністративними рішеннями в сфері національної політики.

Етнодержавне будівництво і національна

Iсторія свідчить: в міру переходу до великої промисло-

вої індустрії етноси дедалі більше націоналізуються, створюють

свої держави. Багатонаціональні імперії розпадаються на націо-

нальні держави. Тому не тільки для Європи, де раніше всього на-

роди, поділені на етнографічні групи з різноманітними діалекта-

ми, культурами, прийшли до формування нації, але для всього

світу типовою та нормальною стала національна держава. У різ-

номанітних учених неоднозначні позиції в питанні формування

націй. Iдея національної держави мала багато прихильників серед

західних учених (Поль Манчині, Макс Вебер), вітчизняних (Ми-

кола Бердяєв, Олександр Градовський та ін.). Однак з моменту

виникнення ідея національної держави підлягає критиці (Iм-

мануїл Кант, Отто Бауер, Карл Реннер, Роза Люксембург, Ми-

хайло Драгоманов, Михайло Грушевський та ін.).

553

В сучасних умовах критика розгортається з чотирьох напрям-

ків: перший — національна держава — це утопія, не відповідна

дійсності; другий — принцип національності в разі його реаліза-

ції невідворотно ставить питання про розмежування людей за

національною належністю, тобто веде до явного або приховано-

го націоналізму і расизму; третій — принцип національності не-

минуче загострить і таку вибухонебезпечну проблему, як питан-

ня про кордони; четвертий — принцип національності допускає

створення етнічно однорідної («чистої») держави, що можливе

лише через такі антигуманні засоби, як насильна асиміляція, ма-

сове вигнання або тотальна ліквідація представників всіх етно-

національних меншостей. Визначаючи ставлення до такої (націо-

нальної) держави, необхідно зрозуміти, що близько 90 %

населення Землі живе і буде жити в багатонаціональних держа-

вах. Закривати очі на такий факт не мають права ані теоретики

національного питання і державного будівництва, ані практики

керівництва етносоціальними процесами і державним будівницт-

вом. Повністю невдячна місія шукати «винуватців» поліетнічнос-

ті суспільства України в далекій і близькій історії.

Iсторія непідсудна, може тільки надати в розпорядження сум-

лінних теоретиків і практиків найбагатший досвід позитивного і

негативного підходів до реалізації проблеми. В Україні широко

дискутується проблема адміністративно-державного устрою. Свої

аргументи дають прихильники унітарної та федеративної україн-

ської держави, поділеної на автономії або на історичні землі тощо.

Державу Україна треба будувати як державу української нації.

Однак термін нація має два значення. Життєво важливо віддати

перевагу тому з них, що став узвичаєним в цивілізованому світі:

співдружність людей різних національностей в одній державі.

Державі Україна треба відмовитися і від такої зловісної спадщини,

як надання окремим національностям політичної право-

суб’єктності, тобто вбудовування етносу в політико-

адміністративний устрій (національні сільради, округи, автономні

області тощо). Специфічні потреби населення різних національно-

стей задовольняються через культурно-національну автономію, а

історичні особливості окремих територій враховуються земельним

устроєм. Земельний устрій вимагає делегування істотної частки

повноважень центрального уряду на місцях. Розподіл влади між

центром і периферією — відмінна риса демократично побудованої

держави, на відміну від безмежного централізму держави тоталі-

тарної. Більшість політиків побоюються, що розподіл на історичні

землі підірве ще незміцнену державність і Україна розвалиться на

554

окремі, мало пов’язані між собою частини. Однак ця небезпека іс-

нуватиме недовго. Ринкові реформи покінчать із ще існуючим

економічним фундаментом — віджилим тоталітарним режимом.

Демократичне суспільство практично не здатне, на відміну від то-

талітарного, використати насильство, щоб припинити центробіжні

процеси. Землі повинні згуртовуватися загальними економічними

інтересами. Якщо Донбас як окрема земля помножуватиме зв’язки

з сусідніми районами Росії, то це буде на користь всій Україні. В

рівному ступені держава повинна виграти від прикордонних

зв’язків Закарпаття з Угорщиною або Словаччиною. Необхідно,

однак, визначити той ступінь взаємозв’язаних інтересів українців і

росіян в Україні, що максимально сприяє національній згоді, але

не підриває потенціал державного будівництва.

Є певні ознаки, без яких держава не може існувати: терито-

рія, власний управлінський апарат, економіка, що управляється

зсередини, зовнішня атрибутика (прапор і герб), єдина державна

мова та єдине громадянство. Людям з імперським складом мис-

лення (а таких немало і серед українців!) треба усвідомлювати,

що імперії вже немає. Така позиція в питанні національної дер-

жавності, по-перше, відображає прагнення не націй, а певних,

знов-таки, кіл до українізації на основі нав’язування всім наро-

дам України, окрім етнічних українців, відмови від своїх націо-

нальних цінностей і від своєї етнічної батьківщини; по-друге, за-

старілими вже націоналістичними вигадками підтримується ідея

північного ворога і русофобії; по-третє, робить спробу сформува-

ти почуття недовіри, якщо не ворожнечі, до народу Росії навіть у

росіян — другій за величиною нації в Україні; по-четверте, це

концепція формування «єдиної нації» під формальним прапором

цивілізованого розуміння нації, що фактично не визнає жодних

інших націй в Україні, окрім «титульної» української. Iдея єдино-

го українського народу без визнання етнічних відмінностей на-

вряд чи несе потенційні можливості і умови для досягнення

справжньої згоди і національної єдності в Україні як демократи-

чній державі. Поза всяким сумнівом, державний устрій поліетні-

чного суспільства має забезпечувати найбільш сприятливі мож-

ливості для задоволення національних запитів всіх складових

його народів. Адже державний устрій в такому випадку виступає,

з одного боку, своєрідним механізмом реалізації національної

політики держави на всіх рівнях і надійним гарантом захисту на-

ціональних інтересів кожного народу, — з іншого. Тому гостро

стоїть проблема формування конституційних основ державного

устрою України.

555

Народи хочуть такого добровільного об’єднання, що не допу-

скало б жодного насильства однієї нації над іншою, що було б за-

сноване на повній довірі, на ясній свідомості братерської єднос-

ті, на цілком добровільній згоді. Національна політика має спря-

мовуватись на забезпечення рівноправності націй, їх розвиток і

зближення, їх тісну взаємодію у вирішенні завдань економічного,

політичного, культурного розвитку всього українського суспільс-

тва, розвиток і зміцнення державності. Національна політика в

Україні здійснюється шляхом дальшого зміцнення дружби наро-

дів, зміцнення міжнаціональної згоди; послідовного здійснення

заходів щодо зміцнення економічного потенціалу країни, її полі-

тичного авторитету; всілякого розвитку демократичних основ

в усіх сферах життя суспільства і, насамперед, в забезпеченні по-

літичних прав і свобод кожного громадянина, без будь-якого на-

ціонального винятку; забезпечення широких можливостей для

розвитку національної самобутності людей всіх національностей,

їх культури; конкретного і цілеспрямованого патріотичного та ін-

тернаціонального виховання громадян, всілякого протистояння і

рішучого опору будь-яким націоналістичним і наклепницьким

кампаніям, що підривають національний мир і згоду в Україні;

творчого дослідження історичного досвіду поліетнічних держав

світу та України із здійснення національної політики з метою йо-

го успішного використання в конкретно-історичних умовах дер-

жавного будівництва.

Роль держави у вирішенні

етносоціальних проблем України

Iсторичний досвід свідчить, що в ряді країн з багато-

національним складом населення при дотриманні принципів бу-

ржуазного парламентаризму, демократизму досягається повна

погодженість національних інтересів різних груп населення сто-

совно їх економічного, політичного і культурного становища, хо-

ча і залишається багато нерозв’язаних проблем (Швейцарія, Да-

нія). Разом з тим такий підхід не реалізується в багатьох

розвинених країнах Заходу, про що свідчать конфлікти у взаємо-

відносинах англійсько-франко-канадського населення в Канаді,

проблема Ольстера у Великобританії, палестинська проблема в

Iзраїлі та ін. Ефективна така національна політика, що відповідає

демократичним принципам вирішення національних проблем.

Складність реалізації принципу рівноправності полягає в не-

обхідності проголошення юридично-правової рівності націй, їх

556

фактичної рівності в основних сферах суспільного життя, насам-

перед в економічній і духовно-культурній. Створення реальних

умов соціально-економічного і культурного розвитку націй і на-

родностей, які живуть тепер в Україні, залежить від продуманої

законотворчої діяльності держави. Критична ситуація в міжнаці-

ональних відносинах в ряді регіонів Співдружності Незалежних

Держав, дійшовши до збройного протистояння, фактично до гро-

мадянської війни між окремими народами (Нагірний Карабах,

Вірменія і Азербайджан, Придністров’я, Таджикистан), значною

мірою зумовлена не тільки тим, що ще не подолана до кінця тра-

гічна спадщина минулого у взаємовідносинах народів, породжена

жорсткими рішеннями місцевої влади, але й прорахунками, по-

милками в здійсненні національної політики, допущеними у 80-

х — на початку 90-х років верхніми ешелонами влади. Тільки

підхід з позицій зваженості, чіткого врахування реалій життя, з

позицій послідовного демократизму і соціальної справедливості

може забезпечити реалізацію невідкладних інтересів усіх, кожної

нації та народності, стабілізувати міжнаціональні відносини на

основі дружніх, рівноправних взаємовідносин між народами в

ім’я їх загального добра і прогресу. Прийняті Верховною Радою

України Закон про громадянство, Декларація прав національнос-

тей України, договори між Україною і Російською Федерацією та

іншими незалежними державами Співдружності закладають міц-

ний фундамент правових, дружніх відносин між народами.

В Декларації прав національностей України особливо підкресле-

но, що держава Україна гарантує всім народам, національним

групам, громадянам, які проживають на її території, рівні полі-

тичні, економічні, соціальні та культурні права. Представники

народів і національних груп обираються на рівних правах в орга-

ни державної влади всіх рівнів, займають будь-які посади в орга-

нах управління, на підприємствах, в установах і організаціях.

Дискримінація за національною ознакою забороняється і кара-

ється за законом.

Складність, багатогранність і уразливість міжнаціональних від-

носин вимагають широкого політичного компромісу, такого полі-

тичного підходу, коли переборюються нерозуміння власних стра-

тегічних вигод нації. В процесі державного будівництва

усуваються соціальні та політичні забобони й упередження різних

соціальних і національних груп, їх амбіції і груповий егоїзм, навіть

прагнення паразитувати, спекулювати на трагічних сторінках істо-

ричних взаємовідносин народів, на труднощах у міжнаціональних

відносинах сучасності. Політичний компроміс у міжнаціональних

557

відносинах означає відмову від екстремізму, нігілізму в вирішенні

національних проблем, вимагає зваженого і спокійного, вдумливого

пошуку всіма учасниками міжнаціональних відносин такого рі-

шення, коли виграють всі, коли врахований обопільний інтерес.

Повністю справедливим є твердження, що тільки велика увага до

існуючих проблем національного життя, вчасне їх розв’язання на

всіх рівнях національної політики і державного управління ство-

рюють фундамент для прогресу кожної нації, суспільства.

У нормалізації національних відносин важко переоцінити

пріоритетну роль політичних засобів. Так, значне місце займає

мовна політика держави, основана на рівноправності мов, їх ві-

льному розвитку і функціонуванні в усіх сферах життя. Без такої

політики марно чекати національно-культурного відродження

і гармонізації національних відносин. Політичний інтерес народу

України, питання національно-культурного відродження вимага-

ють досягнення повної рівноправності мов на її території де-

факто, зміцнення позицій української мови як державної. Рішен-

ня національних проблем в Україні ще не знаходиться в точній

відповідності з прийнятими законами, деклараціями та іншими

внутрішньо- і зовнішньополітичними договорами і угодами. При-

чина тому — гострий дефіцит етнополітичної культури громадян.

Адже будь-яке законодавче рішення буде фікцією, якщо воно не

реалізується державою, всіма структурами і самими громадяна-

ми. Під етнополітичною культурою розуміється сплав політич-

ної культури і культури міжнаціонального спілкування. Культура

міжнаціонального спілкування — це соціально-культурне явище,

наслідок і регулятор міжнаціонального спілкування, важлива

умова формування групової й індивідуальної національної та ін-

тернаціональної свідомості, вагомий фактор розвитку етносо-

ціальних спільностей і людства. Етнополітична культура зумов-

лена ступенем демократичності суспільства, рівнем вирішення

політичних і соціально-економічних проблем, в тому числі наці-

онального питання, загальним розвитком політичної і духовно-

культурної сфери. Етнополітична культура — найвидатніше до-

сягнення, загальнолюдська цінність.

Основними рисами високої етнополітичної культури визнані:

розуміння необхідності досягнення балансу і гармонії міжнаціо-

нальних, державних і національних, загальнолюдських та націо-

нальних інтересів; неподільне почуття громадянської і націона-

льної гордості; почуття дружби між народами країни прожи-

вання, єдності родини людської; піклування про долю малої Ба-

тьківщини, великої Батьківщини, всієї планети Земля; розуміння

558

необхідності працювати на добро своєї країни, народу, в ім’я

збереження людства; прагнення і сприяння вирішенню політич-

них і економічних зв’язків свого народу та країни з народами та

країнами всього світу; невідривний інтерес до політичної і духо-

вної культури свого народу, країни і всього світу; знання рідної

мови, мов народів своєї країни та інших країн; громадянська і на-

ціональна скромність, турбота про гідність свого та інших наро-

дів, країни і всього людства; дотримування законів країни і по-

ложень міжнародних пактів про права людини і народів; глибока

повага до громадянської та національної гідності людей своєї наці-

ональності та будь-якої іншої, відмова від звички ділити людей за їх

політичними поглядами і національним походженням; нетерпимість

до проявів етнополітичного екстремізму. Сприяти підвищенню ет-

нополітичної культури — важливе завдання держави, політичних

партій, інших суспільно-політичних організацій і рухів.

Активна роль політичної свідомості виявляється в національ-

ному ідеалі. Iдеї не тільки підсумовують досвід попереднього

розвитку знання в тій або в інший галузі, а й є основою для син-

тезу знань в систему, відіграють роль активних евристичних

принципів пояснення явищ, пошуку нових шляхів вирішення

проблем. Політолог Макс Гувер підкреслює, що національна ідея

виступає яскраво тоді, коли народ відчуває єдність, свій внутрі-

шній зв’язок, свій історичний характер, свої традиції, свою долю

і призначення, перетворює їх на предмет свідомості, мотиви своєї

волі. Отже, йдеться про національну спільність як єдине безпере-

рвне утворення, в єдності минулого, сучасного і майбутнього.

Духовність не виникає з кожною природною або соціальною змі-

ною, постійно оновлюється. Національну ідею не можна зрозу-

мити без урахування особливих умов життя народу протягом усі-

єї історії. Вік української національної ідеї — це вік самої

України. Національна ідея охоплює прагнення до ідеального са-

моустрою нації — господарській, духовній, соціальній сферах,

розуміння політичної мети нації.

ІТЕРАТУРА

Бабкин В. Д., Козюбрин Н. И., Копейчиков В. В. и др. Основы

политологии: Курс лекций. — Киев, 1991.

Бромлей Ю. В. Этносоциальные процессы в СССР. —

М., 1986.

Зейну М. Самоопределение народов в контексте обострения

межнациональных отношений //Социально-политический

журнал. — 1992. — № 9.

559

Національні відносини на Україні: Запитання і відповіді. —

Київ, 1991.

Політологія / За загальною редакцією I. С. Дзюбко, К. М. Лев-

ківського. — Київ, 1998.

Римаренко Ю. И. О причинах национализма в СССР. — М.,

1989.

ПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ

♦ У чому суть ідейно-теоретичних основ національної держа-

вності в Україні? Зміст і суть концепції національної держав-

ності.

♦ Які особливості етносоціальної структури України?

♦ Що означає національне самовизначення народів? Який

зміст принципу суверенітету і які види суверенітету?

♦ Яка суть міжнаціональної згоди і шляхи її досягнення?

560

ЕКОНОМIЧНА ПОЛIТИКА

1. ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ЕКОНОМІКИ І ПОЛІТИКИ

Життєдіяльність людей характеризується широтою і

розмаїтістю дій, вчинків, проявів. Особливе місце посідає діяль-

ність, спрямована на перетворення природи з метою задоволення

матеріальних потреб людей. Такий вид занять називається госпо-

дарською діяльністю. Називають таку діяльність економічною.

Поняття економіка — складне, багаторівневе і багатогранне. В

англійській сучасній економічній теорії поняття економіка по-

вторюється десятки разів, а в різних економічних категоріях —

незліченну кількість. Але якщо систематизувати ці поняття, то

можна умовно звести їх до обмеженої кількості визначень. По-

няття економіка утворюється з двох понять — грецького oikos

(ойкос) — будинок, господарство і nomos (номос) — закон, пра-

вило, — тобто закони, правила ведення домашнього господарства.

У сучасних умовах економіка — це наука про способи веден-

ня господарства, внаслідок чого людина змінює, пристосовує ре-

човини, засоби, багатства природи для своїх потреб. Економіка —

сукупність галузей народного господарства, засобів та процесів,

що використовуються людьми для забезпечення життєдіяльно-

сті. Система економічних відносин, що складаються між людьми

в процесі суспільного відтворення (виробництва, розподілу, об-

міну, споживання) матеріальних благ і послуг.

Різні економічні школи по-різному інтерпретують характер

економічних відносин, що складаються в суспільстві між людь-

ми. Одні визначальну роль відводять відносинам присвоєння ма-

теріальних умов виробництва, тобто відносинам власності. Iнші

головним фактором, що робить вирішальний вплив на всі сфери

життєдіяльності людей, називають проблему вибору в умовах

обмеженості ресурсів. Але діяльність при обмежених ресурсах —

це ще не економічний аспект. Англійський економіст Лайонел

Роббінс вважає, що манна небесна хоча й обмежена, але її не мо-

жна ані обміняти, ані відкласти на користь іншого продукту. Лю-

дей вигнали з раю. Люди позбавлені вічного життя і необмеже-

них благ. I якщо люди щось вибирають, то змушені відмовлятися

від інших благ, від яких в інших умовах не відмовилися б. Еко-

номіка — це відносини, що складаються між людьми в процесі