Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

771

2. ТИПИ ПОЛІТИЧНИХ КОНФЛІКТІВ.

ОДЕЛІ КРИЗОВОГО РОЗВИТКУ КОНФЛІКТІВ

Типи політичних

В політичній та соціальній структурі суспільства

конфлікти характеризуються рівнем, масштабами, гостротою,

сферою виникнення тощо. Якби суспільства не містили внутрі-

конфліктні фактори, а суспільні відносини були б первісно гар-

монійними, то не виникала б потреба в створенні політичних ін-

ститутів суспільства, що виконують функції примушення і

врегулювання конфліктів.

З функціонуванням політичних систем тісно зв’язані й соціа-

льні та політичні конфлікти. Iснують агоністичні (примиренні) і

антагоністичні (непримиренні) конфлікти. Упустити можливості

вирішити примиримі конфлікти сприяє їх переходу в хронічні і,

навіть, переростанню в непримиренні, антагоністичні. Арбітром

між конфліктуючими класами, соціальними верствами і групами

в політичних системах виступає еліта, яка управляє, що викорис-

товує державні владні структури і державне насильство в межах

законності та консенсусних угод тощо. Якщо соціальні конфлікти

можуть бути різних типів, то з політичних найбільш важливі ті

конфлікти, що безпосередньо стосуються розподілу в суспільстві

дефіцитних цінностей: влада, матеріальні блага і соціальний

престиж. Різноманітними є конфлікти і з приводу розподілу су-

спільних матеріальних благ. Звідси, в різноманітних співтоварис-

твах людей і неоднакові конфлікти за рівнем і змістом. Навіть у

розвинених індустріально країнах Заходу з тривалістю «соціаль-

ного добробуту», від 10 до 20 відсотків людей займає маргіналь-

не (прикордонне) соціальне положення, потребуючи постійної

матеріальної підтримки. Джерелом у соціальному конфлікті ви-

ступає убогість основних соціальних цінностей.

Знищення конфліктів між суспільними класами, підкреслював

Карл Маркс, вимагає розподілу благ за принципом «кожному —

за його потребами». Тут соціальна стратегія мала сенс тільки в

такому ступені, в якому забезпечувала прискорений розвиток

продуктивних сил і забезпечення багатства. I не можна зводити

до простої проблеми заміни одного політичного режиму іншим:

перехід від капіталізму до соціалізму і, навіть, відміни інституту

приватної власності. Марксизм твердить, що створена економіка

на основі суспільної власності на засоби виробництва буде про-

дуктивнішою і ефективнішою у порівнянні з економікою, що ба-

772

зується на принципах приватної власності на засоби і знаряддя

виробництва. Економіка, що базується на суспільній власності на

засоби виробництва веде до вищого рівня продуктивності праці,

аніж при капіталізмі. Проте теорія не підтверджена практикою.

Об’єктивний історичний процес конфліктів як соціального

явища може бути позитивним і продуктивним, і навпаки. У полі-

тичному аспекті найбільш значущі ті конфлікти, що водночас

охоплюють всі рівні соціальної, економічної і політичної струк-

тури, порушують і втягують максимально можливе в конкретних

умовах число учасників (загальні конфлікти). Такі конфлікти від-

буваються в сфері суспільних відносин, зв’язаних з проблемами

збереження або повалення влади, її зміцнення або підриву тощо.

Можна виділити два типи конфліктів. Тип, що не порушує ба-

зового консенсусу суспільства, тобто такі конфлікти, в яких учас-

ники не вважають, що для їх розв’язання повинна відбутися зміна

соціальної та політичної системи суспільства. Другий тип конф-

ліктів допускає цілісне перетворення суспільства.

Конфлікти першого типу — конфлікти, що не порушують ба-

зового консенсусу в суспільстві, вирішуються шляхом компромі-

су, угоди або консенсусу між сторонами. В суспільстві, де визрі-

вають непримиренні базові конфлікти між окремими його

учасниками, можливе виживання суспільства лише за умови, що

ворогуючі політичні еліти будуть спроможні знайти механізми їх

врегулювання або альтернативні безумовному знищенню супро-

тивника засоби розв’язання конфлікту. Так, на початку 20-х років

соціалісти і комуністи вважали, що через притаманні капіталіс-

тичній системі нерозв’язні внутрішні класові конфлікти немину-

чий її крах. Але політичні еліти в усіх індустріально розвинених

країнах Заходу і США, Японії зуміли тоді подолати гострі полі-

тичні та економічні суперечності та кризи, ввести соціальні та

політичні конфлікти в нормальне русло розвитку суспільства.

Конфлікти другого типу — конфлікти, що ведуть до корінної

зміни суспільно-політичної та економічної систем та ін. В умо-

вах визрівання конфлікту, що допускає цілісне перетворення сус-

пільства, відбувається розпад на непримиренні соціальні верстви,

групи, що борються за знищення супротивника. Щоправда, в та-

ких умовах можуть виникати тимчасові передишки, але не кон-

сенсус за основних розбіжностей, не просте зіткнення, не ті чи

інші мотиви, вчинки тощо. Сучасна соціологія і політологічна

конфліктологія вагомо доповнюють концепцію демократичного

суспільства теорією і політичною технологією відвернення конф-

ліктів, а також їх використання в інтересах розвитку та вдоскона-

773

лення політичних і суспільних відносин. Конфлікт визнається не

тільки руйнівною силою, але й творчою, оновлюючою. Така те-

орія є модифікацією теорії класового і соціального конфлікту і

служить розробці політичних механізмів соціально-політичної,

економічної, ідеологічної та іншої стабілізації суспільства

(Ральф Дарендорф, Льюїс Козер та ін.).

В науці про політику виділяються: конфлікт цінностей, конф-

лікт інтересів і конфлікт ідентифікації. Конфлікт цінностей —

зіткнення різних ціннісних орієнтацій (ліві — праві, ліберали —

консерватори та ін.). Розбіжність цінностей є одна з передумов

конфлікту. Коли ж розбіжності цінностей виходять за певні межі,

виникає конфліктний потенціал, формується передконфліктна

ситуація. В Україні конфлікт цінностей пройшов три стадії: дева-

львація колективістських цінностей тоталітарного суспільства;

відносна перемога індивідуалістських цінностей вільного демок-

ратичного суспільства; реанімація колективістських цінностей та ін.

Конфлікт інтересів — зіткнення різних, насамперед політич-

них і соціально-економічних, інтересів.

Конфлікт ідентифікації — суперечності стосовно вільного

визначення вільним громадянином своєї етнічної та громадянсь-

кої приналежності.

Функції політичних конфліктів

Соціальні конфлікти здійснюють природну функцію

підтримання динаміки суспільного політичного процесу. Саме

імпульс до оновлення і творчої модернізації політичної системи і

надають соціальні конфлікти. Окремі політичні спільності, верс-

тви і групи тільки в умовах конфліктної ситуації можуть здійс-

нювати в суспільному житті зміни, що відповідають їх інтересам.

Якщо ж влада за якоїсь причини намагається ігнорувати або при-

ховувати наявні суперечності, то звичайно влада обвинувачує

внутрішні та зовнішні сили супротивників в штучному створенні

конфлікту. Наявність реальних факторів і обставин, властивих

суспільству, в будь-якому випадку є основою виникнення внут-

рішнього соціального конфлікту. Найчастіше до використання

насильства для придушення і вирішення конфлікту ведуть спроби

зняти конфлікт, заперечуючи існування ситуації, реальних фактів

і обставин для конфлікту. Разом з тим навіть в умовах взаємного

визнання конфліктної ситуації спроби знайти вихід з неї силовим

шляхом виявляються неефективними. В тій мірі, в якій намага-

ються приборкати соціальні конфлікти, збільшується їх відтво-

774

рюючий потенціал, що викликає ще більші репресії, доки, нареш-

ті, на землі не залишиться такої сили, що могла б утримати в ме-

жах енергію конфлікту.

Для врегулювання конфліктів в найрізноманітніших типах полі-

тичної системи еліти, що управляють, використовують чотири спо-

соби: по-перше, заперечення конфліктів на основі посилання на при-

родну гармонію і єдність суспільства; по-друге, загальні репресії; по-

третє, спроба докорінного вирішення конфліктів; по-четверте,

спроба врегулювання конфліктів до стадії зникнення загрози руйну-

вання політичної системи. Така функція соціальних конфліктів у

співвідношенні з основними засобами соціальних змін в суспільстві.

Разом з тим конфлікти виконують і ряд інших функцій.

«Конфлікти зміцнюють почуття ідентичності та співпричетно-

сті членів груп інтересів. В межах конфліктних відносин завжди є

відмінність між «нашими» і «не нашими» і необхідність прове-

дення чіткого кордону між сторонами. В умовах політичної кризи

опоненти політичного процесу часто підводять один одного під

обвинувачення в криміналі та злочинності, створюючи з політич-

ного супротивника «образ ворога». Досить розповсюджений хід,

що використовується сторонами у фазі напруження конфлікту, —

привнесення фактора «зовнішньої небезпеки», спроба переклю-

чити увагу і активність суспільства на наявність іншого, зовніш-

нього конфлікту.

Моделі кризового розвитку

політичних конфліктів

Кризовий розвиток політичних конфліктів має ряд мо-

делей: війна, громадянська війна, партизанський рух, тероризм,

революція та ін. Війна — збройне зіткнення в ході вирішення різ-

номанітних видів конфліктів, що свідчить про їх кризову фазу.

Розрізняють війни зовнішні (між державами) і внутрішні, або

громадянські. В XX сторіччі крайня форма вирішення конфліктів

використовувалася неодноразово: дві світові війни, антиколоніа-

льні та громадянські війни, різноманітні локальні збройні конф-

лікти тощо. Війна, за визначенням Кара Клаузевіца, справді стала

продовженням політики іншими засобами. Будучи важливим по-

казником життєздатності соціальних верств і організацій, які від-

стоюють свої інтереси в політичних системах, війна здійснює ін-

струментальну, прикладну функцію. Військова могутність, або

фактор сили, і є основним аргументом для радикальних і екстре-

містських сил на користь їх існування. У війні люди протистоять

775

один одному не як індивіди, а як члени політичних спільностей

(держав, повстанських груп), піддаючи небезпеці своє життя у

боротьбі за політичні інтереси, що поділяють або не поділяють

особисто. Адже політичні системи формуються так, що еліти, які

управляють, володіють більшими можливостями для примушен-

ня людей до участі в конфліктах, піддаючи себе особистій небез-

пеці, позбавленню матеріальних благ тощо заради інтересів ін-

ших. В мирних умовах загроза військового зіткнення чинить

вплив на політичні та суспільні процеси, викликаючи в суспільс-

тві витрачання частини національних багатств на військові по-

треби. Але незалежно від того, якою метою виправдовують войо-

вничі сили (партії війни) необхідність силового вирішення

конфліктів, підготовка до збройного зіткнення завжди приводять

до обмеження можливостей задовольнити багато колективних

потреб суспільства і соціальні інтереси. Незадоволеність може

бути різноманітною: все залежить від спроможності політичної

системи зняти гостроту напруги, викликану видатками на війсь-

кові цілі. При розвитку кризової ситуації все обертається обма-

ном сподівань і надій людей всередині суспільства.

Громадянські війни. Громадянська війна — найбільш гостра,

збройна форма боротьби за державну владу між класами і соці-

альними станами всередині країни. Громадянські війни можуть

відбуватися між угрупованнями, панівними в суспільстві. Типи і

форми громадянської війни — повстання рабів, селянські війни,

партизанські війни, збройна боротьба народів проти гнобителів і

поневолювачів тощо. Якщо в країнах Африки, Азії, Латинської

Америки внутрішньополітичні конфлікти і раніше мали характер

міжетнічних і релігійних незгод, відображаючи традиційні та па-

тріотичні типи соціальних і культурних відносин, то конфлікти в

формі агресивного націоналізму для країн пострадянського блоку

стали відновленим явищем, національні конфлікти зростають на

ґрунті незадоволення національних інтересів народів, з різних

причин позбавлених раніше власної державності. Розпад у другій

половині XX століття федерацій СРСР, Югославії, Чехословач-

чини та ін. відбувався на ґрунті нагромадження національних су-

перечностей, які згодом привели до напруженості, до антагонізму

і, нарешті, відкритої несумісності тощо. Дезінтеграція в Югосла-

вії, республіках Середньої Азії, Закавказзя, Прибалтики та інших

регіонах має різноманітний ступінь інтенсивності конфліктів і

масштаби застосування насильства. На тлі соціальних проблем

йде процес нагромадження національних суперечностей в прихо-

ваній формі, минаючи стадію напруженості до антагонізму тощо.

776

Партизанська війна — специфічна форма вирішення політич-

ного конфлікту з втягненням в боротьбу за встановлення полі-

тичної влади тієї або іншої соціальної групи, політичних партій,

широких мас країни, коли ведеться легальна і нелегальна бороть-

ба за перетворення суспільства, зміну політичного режиму то-

що. За формою застосування насильства партизансько-повстан-

ські методи реалізації групових інтересів переплітаються з інши-

ми формами силового підходу до розв’язання конфліктів —

збройним тероризмом, в політиці тощо. Політичний тероризм

використає тактику насильства або загрозу його застосування у

ставленні окремих людей, що стали його жертвами в більшості

випадків за збігом обставин або довільним вибором, тобто не

прямі політичні супротивники. Мета скоєння терористичних ак-

тів — привернення уваги до конфлікту інтересів, в якому беруть

участь групи, що вдаються до таких методів боротьби, намагаю-

чись досягти політичної мети. З другої половини XX століття

особливо поширений міжнародний тероризм в регіонах Ближньо-

го і Середнього Сходу. Його характерна риса: проведення спла-

нованих державами або суспільними структурами терористичних

актів, в основному за межами даної держави, у відношенні інозе-

мних державних структур і окремих особистостей тощо.

Революція. Революція — одна з моделей кризового розвитку

політичних конфліктів. Функція революційного засобу вирі-

шення політичного конфлікту допускає усунення віджилих

своє суспільних структур. Їх пряме знищення в дійсності не-

можливе. Iсторія показує, що повернення в політичну систему,

яка зазнала тотальної перебудови, до звичного статус-кво мо-

жливе і відродження післятоталітарного хаосу перших рево-

люційних років більш життєздатних форм старого теж можли-

ве. Встановлення в ході Французької революції і Жовтневої

революції політичних систем і політичних режимів, що зазна-

ли зміни і відроджених форм управління тощо, стало можли-

вим. У Франції — відновлена незабаром після Французької ре-

волюції монархія, а в Росії — формується демократична

держава. Iсторична практика підтверджує, однак, і тезу Карла

Маркса про те, що жодна суспільна форма не гине раніше, ніж

не вичерпає до кінця своїх, притаманних їй потенцій. Дійсним

механізмом усунення застарілих суспільних структур може бу-

ти їх дорозвиток внаслідок ефективної взаємодії протилежних

інтересів, що спонукають зародження і формування суспіль-

них, соціальних інститутів, владних структур, діяльність яких

спрямована на еволюційну зміну.

777

Хоч які різноманітні конкретні форми, засоби революцій, все

ж вони мають загальні, схожі типи революційних криз. Політич-

на криза визначається, по-перше, кризою «верхів», по-друге, де-

сакралізацією влади (тобто злиттям образу непогрішимості та ле-

гітимності), по-третє, виникненням почуття життєвої небезпеки;

по-четверте, формуванням альтернативного суб’єкта; викорис-

танням механізму радикалізації політики; по-п’яте, центристсь-

ким переворотом. Такий ідеальний тип розвитку революційної

політичної кризи умова розвитку революції.

Методи вирішення політичних конфліктів

Методами, способами розв’язання політичних конфлі-

ктів виступають: локалізація конфлікту, компроміси, консенсуси,

солідарність, інтеграція, виховання і освіта, соціальний примус,

встановлення стабільності, міцності політичних режимів та ін.

За природою політичні антагонізми прагнуть перетворитися в

насильство, тому що відображають життєво важливі інтереси со-

ціальних спільностей і організацій, а люди завжди готові засто-

сувати всі доступні методи, щоб добитися своїх інтересів, задо-

волення потреб. В таких умовах політика постійно намагається

усунути відтворення насильства в суспільному житті, перекладає

вирішення спірних суджень, інтересів, суперечностей в площину

переконань, обмірковувань, аргументів тощо. Тільки на шляху

угод, домовленостей тощо можливе вирішення суперечок і відве-

рнення загострення конфліктів. Адже насильство робить конф-

лікт нерозв’язуваним, породжуючи ненависть і бажання помсти,

посилюючи його початкові причини. Обмеженість конфлікту, до-

сягнення угоди про правила ненасильницького суперництва —

шлях до вирішення політичного конфлікту мирно.

Основна функція політики, здійснювана в сучасних умовах де-

мократичними інститутами держави і суспільства, — досягти

в вирішенні політичних конфліктів компромісу. Обмін думками,

дискусії забезпечують умови для з’ясування проблем, характеру і

змісту інтересів, причин їх зіткнення, позицій, що зближують по-

гляди і позиції. Компромісу можна досягнути за умови відмови

від частини вимог, претензій і позицій для досягнення згоди.

Компроміс у вирішенні політичних конфліктів можливий і за

умови звернення до третьої сторони (третейський суд) з тим, щоб

з’ясувати загальні позиції і знайти шляхи прийняття рішення

з конфліктної проблеми. Визначення справедливості залежить від

ідеології і системи цінностей, політичної свідомості та політичної

культури в суспільстві.

778

Консенсус — наявність між двома або більше індивідуумами

схожих пізнавальних і практичних орієнтацій, що дозволять їм

встановити взаєморозуміння або взаємодію в якихось справах.

Консенсус — це згода більшості будь-якого співтовариства стосо-

вно найбільш важливих аспектів соціального порядку, що знахо-

дить відображення у погоджених діях людей, які обумовлюють іс-

нування і функціонування співтовариства. Угода сама по собі має

широку сферу дії. Майже всі вважають, що Земля — кругла, хоча

самі не перевіряли. Однак згідно із системою побічних тверджень і

висновків це так. Але існує ж якась кількість людей, що впевнені,

що це не так. Констатація ж — просто визнання конкретного яви-

ща. Тим часом існує право визнати, що в сучасному суспільстві є

консенсус з питань природи і походження Землі. Якщо взяти тео-

рію демократії, то загальним для всіх суджень є, по-перше, свобо-

да, рівність і братерство людей при забезпеченні умов для реаліза-

ції творчих здібностей кожного — кінцева мета розвитку

суспільства; по-друге, обов’язкова дія процедур, норм і правил,

встановлених для здійснення взаємодії між державами, суспільст-

вом і особою; по-третє, угода про функції і зміст політики, що

проводиться. Відповідно виділяється і три базових рівні консенсу-

су: основний консенсус на рівні співтовариства, консенсус на рівні

політичного режиму і консенсус на рівні практичної політики.

Без почуття солідарності неможлива соціальна інтеграція. Со-

лідарність виникає як результат спільного життя, в якому кожна

людина має потребу в інших людях, і обмін, і взаємодія між ін-

дивідуумами створюють систему, в межах якої функціонує. Со-

лідарність — один з методів мирного вирішення політичних і со-

ціальних конфліктів. Розв’язання конфліктів сприяє і реалізації

інтеграції суспільства: встановлення правил і процедур, організа-

ція колективних служб і управління суспільством, піклування

про виховання і утворення громадян — все це сприяє усуненню

суперечностей і неузгодженості інтересів соціальних верств та

індивідуумів тощо. Монополізація засобів примушення в руках

держави передує застосуванню насильства окремих членів суспі-

льства і їх груп, соціальних верств один проти одного і сприяє

усуненню протистояння інтересів. Можна уявити ідеальний ком-

проміс як терези в стані рівноваги. Це загальнодоступний символ

справедливості та рівності. У практиці суспільних відносин ви-

значення справедливості залежить від ідеології і системи ціннос-

тей суспільства. Майже завжди справедливість концентрується

навколо проблеми розподілу багатства і соціальних ресурсів. При

переході від авторитаризму до демократії базовий принцип «ко-

779

жному від народження» зазнає змін: «кожному за здібностями».

При диспропорції сил досягнутий компроміс нерівний.

Очевидно, що між компромісом і конфліктом немає абсолютних

суперечностей. Компроміс означає не закінчення боротьби, а при-

мирення. Дискусійним у визначенні природи солідарного почуття

виступає дилема між суспільним обов’язком і особистим інтересом.

Особистий інтерес і суспільний обов’язок хоча й рівноправні, все ж

не замінюються один одним, але спільно забезпечують ефектив-

ність і раціональність солідаризації. Тенденція солідаризації може

бути розвинута і гіпертрофована в умовах ізоляції або самоізоляції

суспільства або окремих соціальних спільностей, груп тощо. В та-

ких умовах солідаризація стає впливовим джерелом формування

конкретних впливових політичних уявлень і переконань, норм і

правил поведінки. Разом з тим солідарність здебільшого показник

колективного престижу, аніж реальної близькості. I в солідаризації

відіграє значну роль система знаків і символів, що відображають

національні стереотипи, в яких члени суспільства можуть пізнати

себе тощо. Держава сприяє інтеграції суспільства: встановлює пра-

вила і процедури, організує колективні служби і управління суспі-

льством як цілісним організмом, піклується про виховання і освіту

громадян, застосовує примушення до порушників тощо. Компромі-

си, договори і закони довговічні, якщо не носять характеру дикта-

ту з боку держави і суспільства.

Важливу роль відіграє в суспільстві стабільність політичних

режимів, стабільність і міцність відносин у сфері суспільного

життя: політичного, економічного, соціального і духовного. Па-

діння інтересу до політики в країнах Заходу, що склалося на почат-

ку XX століття з причин змін та модернізації соціальної структури

суспільства, якісного зростання матеріального добробуту, відобра-

жає падіння інтересу до архаїчних форм політики. Адже в США і

країнах Західної Європи робітники, перш ніж влитися в ряди рево-

люційних партій, не тільки зможуть втратити «свої ланцюги», а

умудряться втратити і автомобіль, і будинок, і безліч інших корис-

них для життя речей і предметів. Ось чому з середини XX століття

зростає інтерес серед промислових робітників індустріально розви-

нених країн Європи, США і Японії, а слідом і країн Латинської

Америки, Канади до нових форм політичної участі. Конкретизація

соціальних вимог стає більш важливою складовою частиною полі-

тичного процесу, аніж загальна критика системи. Битва за свободу

та рівність йде і в сучасних умовах, але не на барикадах, а за столом

переговорів, досягнення угод, компромісів, солідаризації. Зменшен-

ня конфліктності між соціальними верствами і групами в процесі

780

стабільного економічного розвитку не знімає автоматично конфлік-

ту між громадянином і владою.

Особливість сучасного політичного процесу в Україні — збе-

реження конфліктів обох типів. Головну небезпеку для стійкого,

стабільного розвитку становить наявність системного конфлікту,

тобто суперечностей політичних інтересів різноманітних груп у

питанні про зміст і мету державного, соціального і економічного

розвитку суспільства. Основні суперечності йдуть по лінії, що

традиційно називають соціалізмом і капіталізмом. Суть супереч-

ностей полягає в несприйнятті базових цінностей і пріоритетів

індивідуального і суспільного розвитку, в основі якого лежить

визнання інституту приватної власності, вільного підприємницт-

ва і регульованої ринком (тобто попитом і пропозицією) еконо-

міки. Сумістити базові розбіжності неможливо, тим більше, що

ліві радикальні політичні партії і не прагнуть до такого врегулю-

вання конфлікту, виступають за участь в легальному політично-

му процесі та визнають компроміс, тобто можливість існування

різноманітних форм власності.

ІТЕРАТУРА

Дюверже М. Идея политики. — Лондон, 1978.

Замковой В. И., Ильчиков М. З. Терроризм — глобальная

проблема современности. — М., 1996.

История терроризма в России. — Ростов-на-Дону, 1996.

Лоренц К. Агрессия (так называемое Зло) // Вопросы фило-

софии. — 1992. — № 3.

Монтескье Ш. Избранные произведения. — М., 1955.

Мохончук С. М. Поняття та види тероризму. — К., 1997.

Ортега-и-Гассет Х. Восстание масс. — М., 1991.

Преториус Р. Теория конфликта // Полис. — 1991, № 5.

Токвиль А. Старый порядок и революция. — М., 1995.

Фишер Р., Юри У. Путь к согласию. — М., 1992.

ПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ

♦ Що таке конфлікт? В чому суть політичного конфлікту?

♦ Природа політичного конфлікту; основні ознаки; особли-

вості.

♦ Розвиток теорії конфліктів. Концепції розвитку політич-

них конфліктів.

♦ Типи політичних конфліктів (конфлікти, що не порушу-

ють базового консенсусу суспільства, і конфлікти, що допу-

скають перетворення суспільства).