Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

791

Типи тероризму

Розрізняють два типи терористичної діяльності: дер-

жавна й опозиційна. Відмінність між ними полягає в тому, що

державний терор здійснюється органами державної влади, пані-

вного класу, а опозиційний терор — насилля і усунення — анти-

режимними угрупованнями. Репресії та переслідування є основ-

ним знаряддям державного терору. Терористичні акти —

знаряддя опозиційного тероризму. Чисельність жертв в умовах

державного терору буває значно більше, ніж за умов опозиційно-

го. В період перебування нацистів у влади в Німеччині, в колиш-

ньому СРСР у середині 30—50-х, а потім в 60—70-х роках в умо-

вах сталінізму і пізніше тривали репресії проти інакомислячих

тощо. Репресії мали різноманітний характер, але за змістом — це

звичайний державний тероризм. Державний терор стимулює по-

яву опозиційного. В 90-х роках в Україні в процесі реформування

широкого розмаху набирає і політичний терор проти представни-

ків різних політичних партій і напрямків діяльності. Широкого

розмаху набирають і вбивства на замовлення з метою усунення

конкурентів тощо. Державний і опозиційний терор взаємозв’язані

між собою, провокуючи один одного. Державний терор стиму-

лює опозиційний тероризм, не допускаючи інші методи бороть-

би, оскільки державний терор стримує будь-яку опозицію. Полі-

тичні за мотивами терористичні акти в Донбасі, Одесі, Придні-

пров’ї та інших регіонах України мали здебільшого характер не

державного, а опозиційного тероризму. До державного терору

здебільшого вдаються нестабільні режими з низьким рівнем легі-

тимності влади, що не можуть підтримувати стійкість системи

економічними і політичними методами. Стабільні ж режими

вдаються до терору в тих випадках, коли «закриті» системи ізо-

льовані від усього світу. В суспільстві, де назрілі проблеми вирі-

шуються, власне, політичними методами, вірогідність тероризму

нижча, ніж в тих режимах, де вдаються переважно до насильни-

цьких засобів, особливо, якщо ці засоби пов’язані з усуненням

політичних противників. Коли ж державний тероризм виходить

за межі однієї країни, то набирає характер міжнародного. Якщо

на міжнародну арену виходять недержавні терористичні органі-

зації, то їх дії визначаються як транснаціональний тероризм.

За метою і спрямованістю тероризм поділяється на соціальний

(або внутрішній), що переслідує мету докорінної або часткової

зміни економічного чи політичного ладу власної країни; націона-

лістичний, що практикується сепаратистськими організаціями,

792

рухами і спілками, які поставили метою боротьбу проти диктату-

ри інонаціональних держав і монополій; релігійний, пов’язаний

або ж з боротьбою прихильників однієї релігії (або секти) в ме-

жах спільної держави з прихильниками інших, або ж зі спробою

повалити світську владу, і утвердити владу релігійну. В чистому

вигляді такі різновидності сучасного тероризму не існують. В ба-

гатьох країнах націоналістичний тероризм переплітається з релі-

гійним (в західних районах України йде боротьба між греко-

католиками і православними, підтримувана націоналістами то-

що), досить часто запозичують ідеї, гасла у тероризму соціально-

го (країни Близького Сходу). Соціальний тероризм часто вида-

ється за релігійний або націоналістичний.

В сучасних умовах виділяють ще два напрями тероризму: пра-

вий і лівий.

Правий тероризм — це здебільшого фашистський, що характе-

ризується людиноненависництвом, ультрареволюційністю типу

Адольфа Гітлера в 30—40-х роках в Німеччині, в 70-х — на почат-

ку 80-х — терор Піночета в Чілі та ін. Бойовики ультраправого те-

роризму користуються реакційними силами для збройної боротьби

з прогресивними громадськими організаціями і суспільно-

політичними партіями, і політичними діячами, для створення в

країні хаосу і безвладдя тощо з метою звинуватити в усіх бідах і

негараздах ліві сили, і здійснення провокацій проти всіх прогреси-

вних сил. Більшість правих терористичних організацій діють під

прикриттям держави, а, отже, безкарно. Так, в США діє терорис-

тична спільність «Ліга захисту євреїв», група Кубинських контрас

«Омега 7», «Американський альянс Аргентини», гватемальська

«Мано Бланко» та ін. Правому тероризму властива висока органі-

зованість і координація дій в міжнародному масштабі. На Заході

відомий так званий «Чорний Iнтернаціонал» профашистських уль-

трареволюційних угруповань з програмою встановлення в капіта-

лістичних країнах «закону і порядку» на зразок третього рейху.

Лівий тероризм своєю діяльністю заважає революційно-демо-

кратичному і національно-визвольному руху. Злочини, що їх чи-

нять ліві терористи, змикаються з правим, і служать реакційним

силам. Лівий тероризм тісно пов’язаний з молодіжним рухом. Лі-

вий тероризм здебільшого об’єднує всілякі анархічні угрупован-

ня тощо. В сучасних умовах політичний тероризм охопив майже

всі країни світу — розвинуті і ті, що розвиваються, активно діють

всі його типи і види. Особливо активно діють терористичні орга-

нізації і угруповання в Iталії, Франції, США, Німеччині, Росії,

Україні та ін. Найвища активність терористичних і екстремістсь-

793

ких організацій в Японії. Їх діяльність проявляється в жорстокій,

нелюдській формі. В Японії, Європі, країнах Латинської Амери-

ки, та й в самих Сполучених Штатах Америки ліві екстремісти

сприяють реакційним силам в розправі над прогресивним рухом

та масовими організаціями. Відомі в Європі різноманітні угрупо-

вання, що ведуть терористичну діяльність проти прогресивних

сил («Червоні бригади» — в Iталії, «Червона армія» в Японії і

Німеччині, «Революційна армія» в США та ін.). Тероризм, по су-

ті, діаметрально протилежний масовій боротьбі. Вдавання до те-

рористичної діяльності — це не тільки зневага до сили масового

революційного руху, але й нанесення великої шкоди соціально-

економічній і політичній боротьбі народних мас за соціальне виз-

волення.

2. Ф

ОРМИ І МЕТОДИ ДІЙ СУЧАСНОГО ТЕРОРИЗМУ

Форми тероризму різноманітні за суттю. Терористич-

ний акт — одна з форм політичного тероризму, політичного на-

силля. Якщо в минулому терористичні акти зводилися до вбивст-

ва окремих високопоставлених осіб, то в сучасних умовах

об’єкти терористичних замахів значно розширились, змінились і

самі форми замахів. В арсеналі тероризму є індивідуально спря-

мовані замахи, викрадення літаків, пограбування банків, взяття

заручників, підпали і висадження в повітря офісів, складів, а та-

кож диверсії, шантаж, рекет та ін. Головною з боку терористів

залишається загроза життю і безпеці людей. Без здійснення за-

грози і підкріплення її акціями (взяття заручників, захоплення лі-

таків, закладання вибухівок та ін.) тероризм не мав би сенсу. Те-

рористичний характер мали і акти помсти, які негайно під-

давались широкому розголосу особами, що їх здійснили, або то-

вариші виступали з детальним з’ясуванням мотивів і мети таких

акцій і висуванням конкретних вимог, виконання яких стає сиг-

налом до припинення такої практики. По суті, акти помсти здійс-

нювали і Віра Засулич, яка стріляла в петербурзького градонача-

льника Федора Трепова і тяжко поранила, і Степан Степняк-

Кравчинський, який убив шефа жандармів Микиту Мезенцева та

ін. Проте ці акти помсти не стали метою, а служили засобом за-

лякування уряду і дезорганізації діяльності його структур тощо.

Такі ж за змістом терористичні акти і в перший період Радянської

влади. Та потім це поняття значно розширилось. Але на фоні

розширення змісту поняття терористичний акт в структурі самих

794

діянь, що кваліфікувались як терористичні акти, доля тих, в яких

є, власне, терористична спрямованість в міру зміцнення Радянсь-

кої держави постійно зменшувалась.

В сучасних умовах статистика діянь з терористичною спрямо-

ваністю невелика. Здебільшого терористичні акти кваліфікують-

ся як політичні вбивства. Отже, якщо вбивство терористичної

спрямованості служить засобом створення обстановки напру-

ження, засобом примусу до чогось або відмови від чогось тих або

інших осіб, то політичне вбивство без терористичних ознак є

способом вирішення якихось питань самим фактом здійснення

політичного вбивства. Політичне вбивство не потребує примусу

когось до чогось, все вирішується автоматично. Політичне вбивс-

тво, звичайно, оточене ореолом таємничості і прихованого сенсу.

З історії відомо, що політичні вбивства досить часто використо-

вувались з метою захоплення влади тощо.

Головним у визначенні форм тероризму є те, з якою метою

здійснюються терористичні акти. Політичними терористичні ак-

ти стають через мотиви і спрямованість. Відмінною рисою полі-

тичного тероризму є публічність його дій. Iнші злочини терорис-

тичної спрямованості можуть здійснюватись і без особливої

претензії на розголошення, інформуючи лише тих осіб, в діях

яких є зацікавленість у винних. Тероризм без широкого розголо-

су, без відкритого пред’явлення своїх умов не існує.

Тероризм — публічно здійснювані загальнонебезпечні дії або

загрози, спрямовані проти суспільної безпеки, які створюють в

соціальному середовищі обстановку страху, неспокою, приголо-

мшеності з метою прямого або непрямого впливу на прийняття

якогось рішення, або відмови від нього в інтересах терористів.

Політичним характером терористична діяльність принципово

відрізняється від кримінальної злочинності, хоча між ними і є пе-

вна схожість. По-перше, кримінальні злочинці і терористи свідо-

мо порушують законність; по-друге, ряд засобів, що використо-

вуються ними, співпадають; по-третє, самі терористи нерідко

залучають до своїх операцій кримінальних злочинців. Все це дає

підстави декому з політологів твердити про відсутність розмежу-

вання між тероризмом і кримінальною злочинністю. Та більшість

спеціалістів таку позицію не поділяють.

Говорячи про тероризм взагалі, і політичний тероризм зокре-

ма, слід зазначити, що терор — явище багатолике і полікаузаль-

не. Тероризм — продукт деконструктивної реалізації в бутті ряду

факторів: економічних умов, менталітету, культури, етносу, релі-

гії, демографії, традицій, психології і ще багатьох складових, що

795

можуть мати явний (легко піддається фіксації, аналізу і можли-

вому усуненню) і латентний (виявляється важко) характер. Про-

никнення в суть тероризму як соціального явища може бути про-

дуктивним з погляду з’ясування різноманітних форм прояву

всього спектру причин, що його породжують. Неодноразово від-

значалося, що однією з найважливіших проблем у визначенні те-

роризму те, що ототожнюється з насильством взагалі, і не прово-

диться чітка межа між ним і іншими близькими, але далеко не

ідентичними поняттями. З огляду на визначення тероризму, а та-

кож системи ознак, необхідний порівняльний аналіз понять, що

найчастіше вживаються з поняттям тероризму як синоніми. Це

дає можливість визначити комплекс ознак, властивих саме теро-

ризму, які відрізняють його від інших.

Iнтерес становить проблема взаємодії тероризму з агресією.

Якщо поняття агресія (лат. аggrеssіо — напад) — це будь-яке не-

законне, з погляду Статуту ООН, застосування сили однією дер-

жавою проти суверенітету, територіальної цілісності або полі-

тичної незалежності, або держави і народу (нації), то «особлива

небезпека міжнародного тероризму полягає в тому, що, власне

кажучи, складає акт непрямої агресії, яка маскується під незале-

жні дії окремих осіб або груп». Форми непрямої агресії: заохо-

чення підривної діяльності проти іншої держави, сприяння роз-

паленню громадянської війни, внутрішньому перевороту в іншій

державі — повністю відповідають формам, методам і взаємодіям

сучасного тероризму. Вважається, що завдання державного теро-

ризму й агресії характеризується як взаємодія загального й особ-

ливого. Агресія — це одночасно й акт державного тероризму, але

зміст і поняття державного тероризму не вичерпується тільки ак-

том агресії. Відмінність державного тероризму від інших форм

незаконного застосування сили або погрози силою полягає в то-

му, що мета — лякання, тероризування політичного супротивни-

ка. Агресія — самостійне явище, яке не можна ототожнювати з

тероризмом. Недоцільно розглядати їх і як взаємодію загального

й особливого. Метод агресії прийнято відносити до традиційних

форм ведення війни, а тероризм — до нетрадиційного. Поняття

агресії охоплює різні її форми і види. Увагу привертає така її фо-

рма, як непряма агресія, що має терористичне забарвлення (орга-

нізація і підтримка збройних формувань). Агресія — серйозна і

небезпечна форма незаконного застосування сили. Агресія оці-

нюється як явище, що закладає терористичну суть у збройних

конфліктах. Агресія в сучасній формі насильницьких дій створює

сприятливі умови і середовище для ескалації тероризму.

796

З огляду на динамічний зв’язок між тероризмом і агресією,

тероризм можна визначити, з одного боку, як породження, скла-

дову частину агресії, вірніше, характеру властивих їй дій. З дру-

гого боку, тероризм можна назвати формою розвитку агресії, її

сучасним проявом. З третього, і це вже протилежна іпостась,

важко заперечити те, що агресія знайшла образ погрози існуван-

ню людства саме в силу своєї терористичної сутності, що несе

страждання значній кількості цивільного населення, тобто ні в

чому не винним людям. Актам тероризму, звичайно, передують

менші насильницькі форми протесту і конфлікту. Однак системи

раннього попередження в сучасних умовах не існує. Основна

причина — нечітке обмеження на національному і міжнародному

рівнях понять екстремізм і тероризм.

Екстремізм — одна з форм терору

Поняття екстремізм (від фран. extremisme і латин.

extremis — крайній) означає прихильність у політику й ідеології

крайнім поглядам і діям. Екстремізм визначається як «прихиль-

ність до крайніх заходів і поглядів (звичайно в політику)». Екст-

ремізм у політичному змісті означає прагнення вирішувати про-

блеми, досягати поставленої мети із застосуванням найрадикаль-

ніших методів, включаючи усі види насильства і терору. Полі-

тичний екстремізм допускає пропаганду і використання насильс-

тва, інших радикальних засобів для досягнення будь-якої полі-

тичної мети, не обов’язково націоналістичного характеру.

Політичний екстремізм може мати різну ідеологічну спрямова-

ність (фашистську, сепаратистську та ін.), і виявлятися в сферах

національних відносин, релігійних віровчень, міжпартійної або

внутріпартійної боротьби, зовнішньої і внутрішньої політики. До

екстремізму приводять різні фактори: соціально-економічні кри-

зи, падіння життєвого рівня населення, деформація політичних

інститутів і структур влади, тоталітарний характер політичного

режиму, придушення владою опозиції, переслідування інакомис-

лення, національний гніт, прагнення окремих груп прискорити

рішення своїх проблем, політичні амбіції лідерів та ін. Екстре-

мізм — соціально-політичне явище, одна з форм політичної бо-

ротьби, що характеризується запереченням сформованих держа-

вних, суспільних інститутів та структур, а також прагненням

підірвати їх стабільність або знищити для досягнення власних

владних устремлінь, як правило, силовими методами. Iдеологічно

екстремізм заперечує будь-які інакомислення, прагнучи як можна

797

жорсткіше затвердити свої політичні, ідеологічні або релігійні

погляди.

Розрізняють екстремізм державний і опозиційний. Державний

екстремізм здійснюється владними структурами, основні мето-

ди — демагогія і репресії. Опозиційний екстремізм здійснюється

антирежимними угрупованнями, переважно за допомогою теро-

ристичних актів. З численних форм екстремізму виділяються: ек-

стремізм політичний (спрямований на знищення існуючих дер-

жавних структур і встановлення диктатури тоталітарного порядку

лівої або правої користі), національний (захист своєї нації, її прав

і інтересів, її культури і мови), націоналістичний (прагнення до

відділення, відокремлення) і релігійний (виявляється в нетерпи-

мості до представників різних конфесій або жорстокому проти-

борстві в межах однієї конфесії). Екстремісти використовують рі-

зні методи боротьби: від ненасильницьких (пропаганда, масові

виступи і страйки) до різного ступеня легітимності насильниць-

ких (організовані безладдя, страйки, цивільна непокора, терорис-

тичні акти, методи партизанської війни та ін.). Часто дії екстремі-

стів характеризуються крайньою агресивністю і небажанням йти

на компроміси.

З міжнародних позицій поняття екстремізму (і відмежуван-ня

від тероризму) вживається в Шанхайській конвенції про бороть-

бу з тероризмом, сепаратизмом і екстремізмом. Тут-то екстре-

мізм розцінюється як «діяння, спрямоване на насильницьке захо-

плення влади або насильницьке утримання влади, а також на

насильницьку зміну конституційного ладу держави, насильниць-

ке зазіхання на суспільну безпеку, в тому числі, організація з ме-

тою незаконних збройних формувань або участь у них». Всім рі-

зновидам екстремізму властиві визначені загальні риси: «на-

сильство або погроза насильства, звичайно збройного; одномір-

ність, однобокість у сприйнятті суспільних проблем, у пошуку

шляхів їх рішення; фанатизм, одержимість у прагненні нав’я-

зувати свої принципи, погляди опонентам; бездумне, беззапереч-

не виконання всіх наказів, інструкцій; опора на почуття, інстинк-

ти, забобони, а не на розум; нездатність до толерантності, комп-

ромісів, або ігнорування їх. Екстремізм поєднується з крайнім

радикалізмом, тероризмом, нігілізмом, революційністю, вождіз-

мом».

Відокремлюючи тероризм від екстремізму, пропонується ряд

ознак, що відбивають суть як особливого суспільно-політичного

явища, але не відмінних стосовно екстремізму, оскільки екстре-

мізм як соціально-політичне явище є сукупність різних крайніх

798

форм політичної боротьби, одна з яких — тероризм. Тут мова

може йти про взаємодію родового і видового понять. Основні

ознаки, що дозволяють відмежувати тероризм від інших різнови-

дів екстремізму, і відбивають суть як особливого соціально-

політичного явища: застосування насильства і лякання, а також

спеціальні заходи для реклами руйнівних наслідків терористич-

них актів, спрямованість на досягнення політичної мети, на осла-

блення політичних супротивників, зміцнення власних політичних

позицій; підвищена суспільна небезпека, пов’язана зі створенням

безпосередньої загрози для життя і волі людей, і готовністю те-

рористів використовувати будь-які засоби для досягнення мети;

використання конспірації як необхідної умови існування терори-

стичних структур і результативності їх дій; опосередкований

спосіб досягнення планованого кінцевого результату через здійс-

нення зазіхань на життя і здоров’я людей.

Повстання — одна з форм тероризму

Особливий інтерес становить взаємозв’язок тероризму

з різними формами насильницької ідеологічно мотивованої боро-

тьби. Варто зупинитися на повстанні, що як вид воєнних дій ши-

роко практикувалося національно-визвольними рухами і парти-

занською боротьбою. З відомою часткою умовності повстання

можна назвати перехідною формою збройного насильства на

шляху від війни до тероризму. Виступаючи перед випускниками

військової академії у Вест-Пойнті президент США Джон Кеннеді

говорив, що повстання як «тип війни, новий за своєю інтенсивні-

стю і разом з тим традиційний — війна партизанів, повстанців,

змовників, убивць; війна засад, а не битв; інфільтрації, а не агре-

сії; прагнення до перемоги шляхом вимотування і дезорганізації

супротивника, замість втягування його у відкриту війну».

Дійсно, з одного боку, повстання — елемент воєнної тактики,

а з іншого, — спрямовано на представників органів влади, циві-

льні об’єкти й установи, що властиве тероризму. Причина транс-

формації повстання в терористичну практику — зростання рівня і

можливостей держав, незрівнянні з можливостями повстанських

рухів. Американський соціолог Джон Хенк Леурдик говорить про

два види революційного насильства: національно-визвольний і

партизанський. Відзначає, що міжнародний тероризм як різновид

війни виріс з не досягнення значних результатів національно-

визвольних рухів, міських і сільських партизанських воєн у 60-х

роках. Дії терористів, стверджує Хек Леурдик, перейшли міжна-

799

родні межі тому, що відчували: їх проблеми можуть бути вирі-

шені не у власному політичному оточенні, а скоріше, в столицях

західного світу. На Заході багато хто розглядають діяльність на-

ціонально-визвольних і революційних рухів у різних регіонах зе-

мної кулі як основне джерело актів міжнародного тероризму. Але

розглядати тероризм як одне з логічних продовжень і наслідків

національно-визвольної боротьби некоректно. Хоча багато захід-

них учених вважають, що тероризм і національне визволення —

дві крайності на шкалі легітимного насильства.

Природно, що боротьба за національне визволення оцінюється

як позитивна і справедлива незалежно від супутніх їй насильни-

цьких проявів. На думку соціолога Вільяма Вудта, «симпатії до

національно-визвольних рухів, історичних традицій революцій-

ного розвитку і сучасної моди на бунт завжди висувалися як при-

чини толерантного ставлення до тероризму. Антитерористична

політика, безсумнівно, страждала від того загального клімату то-

лерантності». Національно-визвольній боротьбі протиставляється

тероризм, свідомо відкида морально. Юрист Валерій Устинов

відзначає: «очевидно корінне розходження в підставах, за якими

оцінюються ці дві форми насильства. Однак у такому випадку їх

навіть не можна розглядати як порівнянні поняття, тому що теро-

ризм заперечується як метод, тактика, а національно-визвольна

боротьба або війна — як форма політики або стратегія. Але для

пошуку ефективних відповідей на тероризм, розмежування теро-

ризму з іншими формами насильства важливо не тільки непорів-

нянність, скільки несумісність (антонимічність) двох понять».

Саме терористичні методи ведення боротьби офіційно визнають-

ся рухами або національно-визвольними організаціями. Соціолог

Борис Ганор вважає: «неможливо…для будь-якої організації бути

одночасно терористичною групою і рухом за національне визво-

лення». I якщо терористичні акти стають частиною тактики —

саме не ексцесом окремих виконавців і не разовим ситуативним

рішенням, а, мабуть, постійною системою, стратегічним вибо-

ром, — то за таким критерієм можливо офіційне визнання руху

терористичним.

Партизанська війна і тероризм

У сучасних умовах стає складним і важливим питання

про взаємодію тероризму і партизанської боротьби. Складність

не тільки в тому, що в процесі партизанської боротьби вжива-

ються деякі прийоми, використовувані терористами. Складність

800

зв’язана ще і з тим, що терористи оголошують себе міськими

партизанами, а терористичну тактику — міською герільею, тобто

здійснюваноло в місті партизанською боротьбою. У зв’язку з та-

кою претензією терористи ряду регіонів робили спроби здійснен-

ня операцій типу партизанських бойових дій.

У соціології можна зустріти різні трактування питання про

взаємодію партизанської боротьби і тероризму. Політолог Уолтер

Лакёр наполягає на розбіжность між партизанським рухом і те-

роризмом, заперечує проти самого поняття міська герілья, вва-

жаючи протиприродним, оскільки самою природою герільї їй за-

пропоновано розгортатися в сільській місцевості. Яка ж усе-таки

реальна взаємодія між партизанською боротьбою (герілью) і те-

роризмом? Партизанська боротьба є одна з форм війни між дер-

жавами (проти окупантів) або громадянської війни (проти панів-

ного класу), що ведеться не армійськими підрозділами, але

загонами збройного народу, що користуються широкою підтрим-

кою в масах. Міська герілья є кампанія здійснення політичних за-

махів, проведена відірваними від народу змовницькими групами.

У соціології зазначається, що «іноді тероризм переростає в

партизанську війну (хоча на відміну від партизанів терористи не

можуть або не хочуть захоплювати утримувати території) і навіть

набирає форму війни між державами». На думку Бориса Ганора,

«відмінність між тероризмом і партизанськими діями полягає в

проголошенні мети атаки. Якщо атака навмисно спрямована про-

ти цивільної мети, розцінювалася як терористична. Тоді ж, якщо

мета — військова або служби безпеки, розцінювалася як парти-

занська атака». А соціолог Едвін Шпринцак вважає, що «парти-

занська війна — маленька війна, що підкоряється тим же прави-

лам, що застосовуються у великих війнах, і в цьому її відмінність

від тероризму». Відзначається, що більшість організацій, які ді-

ють на національній і міжнародній арені, втягнені в терористичні

дії й у партизанську боротьбу.

Поняття партизанська війна спочатку використовувалося для

визначення воєнних операцій, що здійснювалися нерегулярними

військами в тилу ворожої армії, місцевими жителями проти окупа-

ційних сил. Не випадково, що у багатьох країнах тепер терористи

воліють називати себе партизанами, тим самим претендуючи на

видимість легітимності власних дій. Але події 90-х років ХХ ст. і

на початку ХХI ст. внесли корективи в традиційну оцінку дій пар-

тизанів. Поняття партизанська війна стало застосовуватися не

вдаючись до визначення усіх видів революційних війн і терорис-

тичних актів. Не всі нетрадиційні війни — партизанські. I сам тер-