Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

801

мін не повинен використовуватися «як синонім революційної по-

літики, громадянської війни (як у Лівані й Анголі) або тероризму».

Iнші дослідники воліють провести більш чітку межу між пар-

тизанською боротьбою і тероризмом. Соціолог Арнольд Шмідт

говорить: «партизанська війна і тероризм — два різних питання,

кожний з яких — наслідок використання насильства». Більш ка-

тегоричний Уолтер Лакер, заявляє: «Міський тероризм — не нова

стадія в партизанській війні, але відмінна від її в істотних рисах, і

продовжувач іншої традиції». На його думку, «суть партизансь-

кої війни у становленні звільненої території в сільській місцевос-

ті і створенні малих військових підрозділів, що поступово рос-

туть у своїй силі, чисельності й оснащенні... для ведення боро-

тьби з урядовими військами. На звільнених територіях партизани

засновують свої інститути, ведуть пропаганду й залучають в іншу

відкриту політичну діяльність. Ніщо не застосовується до теро-

ристів, чиї бази діяльності у великих містах, і які діють таємно

малими підрозділами».

Iснує й інший підхід до взаємодії між тероризмом і партизансь-

кою війною, де за підставу береться заподіяна шкода цивільному

населенню. Терористи, на відміну від партизанів, не розмежову-

ють використання засобів і часто вдаються до широкомасштабних

убивств, поширюючи «загальний терор» на цивільне населення.

На підставі такого підходу можна зробити висновок, що поки під-

тримуються закони війни і правила збройних конфліктів, дії кон-

фронтуючої уряду сторони повинні розцінюватися як партизансь-

ка війна. Як тільки ці правила порушуються (безневинні жертви,

культивування страху), — це тероризм.

Взаємодія тероризму і партизанської боротьби поширюється

дещо і на взаємодію тероризму і громадянської війни. Громадян-

ські війни характеризуються відкритим зіткненням класів, зброй-

ними діями мас. Громадянські війни — процес безпосередньої

боротьби за політичну владу, тоді як терористичні кампанії ма-

ють на меті лише створення умов для такої боротьби.

Важливим моментом питання взаємодії тероризму з револю-

ційним насильством. Це центральне питання в ідеологічній боро-

тьбі навколо проблеми тероризму, а особливо «лівого» терориз-

му. «Ліві» терористи претендують на звання справжніх і єдино

послідовних революціонерів. Єдність з ними виявляють багато

політологів, що прагнуть видати терористичні угруповання за

«революційні рухи», а самих терористів — за справжніх револю-

ціонерів. Революція визначається як корінний переворот у житті

суспільства, що приводить до ліквідації віджилого соціального

802

ладу і утвердження нового, прогресивного. Революція може су-

проводжуватися терором, а може обійтися і без нього. Револю-

ційне насильство, в залежності від конкретних соціальних умов,

взаємодії сил і особливостей революційної ситуації, може здійс-

нюватися збройним або мирним шляхом. Характерні ознаки, що

відрізняють революцію від тероризму: революція — справедли-

вий вплив на уряд з метою створення нового, прогресивного сус-

пільного ладу, тоді як тероризм — це використання насильства,

або загроза використання терору для досягнення власної мети,

тобто який-небудь вплив при тероризмі незаконний. Революція

має стійкі корені в суспільному середовищі, тоді як тероризм не

має. Революція — діюче втілення поглядів основної маси насе-

лення, тоді як тероризм виражає лише власні інтереси терористів.

Революційним насильством є насильство, здійснюване народни-

ми масами в момент соціального перевороту і безпосередніх під-

ступів до нього. Тому революційне насильство повинно здійсню-

ватися у формах, «які розраховані на особисту участь мас і

забезпеченні участі». Рушійні сили, фундамент революції — ви-

значені соціальні верстви населення, тоді як терористи не мають

такого фундаменту.

Геноцид

Геноцид — різновид терористичної політики, спрямо-

ваної на знищення великих спільностей населення з расових, на-

ціональних, релігійних та деяких інших мотивів. Поняття геноцид

походить від грецького слова genos, що означає «рід, плем’я» і

латинського слова caedo, що значить «убиваю». Геноцид — один

з найжахливіших злочинів проти людства, різновид масового те-

рору. В XX столітті терор з масовими вбивствами, де жертви ви-

биралися за етнічною і релігійною ознаками, здійснювався в різ-

них частинах планети. Це дії фашизму в період другої світової

війни проти слов’янського і єврейського населення, дії Пол Пота

проти кампучийского народу. Вбивали вірменів, слов’ян, курдів,

євреїв, католиків та ін. Геноцидом визнані деякі акти апартеїду.

Геноцид поєднується з терором, стаючи найагресивнішою фор-

мою. Однак мета, переслідувана натхненниками терору і на-

тхненниками геноциду, не зовсім однакові. «При геноциді вини-

щування населення — мета дій, тобто є тим самим кінцевим

результатом, заради досягнення якого і спрямовується насильст-

во. При терорі, вираженому в фізичному насильстві над людьми,

винищування якоїсь частини політичних супротивників не мета,

803

а засіб досягнення іншої, важливішої мети — покори т.н. іншу

частину політичних супротивників і всіх інших громадян». З ін-

шого боку, геноцид може набирати форми, явно не схожі на від-

крите насильство і створення обстановки страху.

Соціологи Лев Гозман і Євген Шестопал справедливо відзна-

чають: «Від інших видів терору і репресій геноцид відрізняється

не тільки масштабами (масові репресії проти політичних супро-

тивників), але й ступенем залучення до здійснення актів насильс-

тва не тільки владної еліти і співробітників каральних органів,

але й, практично, всього населення певної території. На відміну

від всіх інших видів насильства, геноцид здійснюється, здається,

самим народом. Геноцид виглядає повстанням народу, обуреного

утисками з боку інонаціональної або інорелігійної меншості. Ге-

ноцид — це злочин, що характеризується не тільки величезним

числом жертв, але й великим числом злочинців. Тому, хоча акти

геноциду настільки жахливі та безглузді, настільки дуже супере-

чать нормам людської моралі, що існує спокуса оголосити масові

убивства справою хворих людей, звести усе до масового боже-

вілля, помутніння свідомості, було б у корені невірно».

У сучасних умовах під «лівим» прапором виступає багато се-

паратистських терористичних угруповань. Поняття сепаратизм

(лат. separatus — окремий) — прагнення до відділення, відокрем-

лення. Сепаратистський тероризм найважчий для оцінки. У гас-

лах і діяльності сепаратистських організацій втілюються, іноді

повністю, законні сподівання національних або релігійних мен-

шостей, які зазнають дискримінації. Але екстремістські методи

надзвичайно небезпечні. Велика кількість безглуздих, часто ви-

падкових жертв, активізація репресивного апарату, анархія і со-

ціальний хаос — неминучі атрибути і наслідки їх діяльності. Се-

паратистський тероризм не завжди просто відрізнити від деяких

специфічних форм національно-визвольної й антифашистської

боротьби, коли через особливість важких умов застосовуються

збройні акції.

Одна з форм політичного насильства — репресії. Поняття ре-

пресія визначається як «покарання, каральний засіб, що застосо-

вується державними органами». Вважається, що «репресіями

можна називати будь-які насильницькі дії незалежно від їх за-

конності і моральної виправданості органів державної влади,

спрямовані на досягнення політичної стабільності, але не

пов’язані з громадянською війною». Репресії можуть мати обо-

ронний характер, бути відповіддю на насильницькі, екстреміст-

ські дії опозиційних угруповань (бунти, повстання, суперечки,

804

заколоти та ін). Такі заходи застосовуються в будь-яких держа-

вах, включаючи демократичні (наприклад, припинення діяльності

терористичних організацій). Придушення опозиції може бути та-

кож превентивним, наступальним. Особливо це типово для тота-

літарних режимів. Репресії мають здебільшого інструментальний,

ніж демонстративний характер, що і відрізняє їх від державного

тероризму. Коли ж репресії мають масовість і число жертв стає

значним, мова може йти про політику терору. Репресії завжди

консервативні, тобто спрямовані на захист і збереження існуючо-

го політичного ладу. У крайніх випадках репресивні функції ви-

конує армія.

Поняття ж репресія визначається як каральний захід, покаран-

ня, що застосовується державними органами. В історії прогреси-

вні діячі вдавались до різних методів боротьби з існуючим дер-

жавним ладом. На знак протесту і непокори вдавались до

політичних вбивств, самосуду, терористичних актів, тероризму

тощо. Терористичній боротьбі відводилась не головна, а допомі-

жна роль в революційному русі як засобу піднесення революцій-

них настроїв в масах. Так, Степан Степняк-Кравчинський, який

здійснив 4 серпня 1878 року вбивство шефа жандармів Микити

Мезенцева на Михайлівському майдані в Петербурзі і зник з міс-

ця злочину, пізніше писав, що застосування кинджала стало через

відсутність інших методів змусити поважати священні людські

права. Не такими методами потрібно добиватися визволення на-

роду. Проти класу може піднятись тільки клас, зруйнувати сис-

тему може тільки сам народ. До терору вдавались окремі прогре-

сивні діячі Росії й України, вбачаючи в терорі можливість

визволення з-під гніту поневолені маси.

На всіх етапах історії людства боротьба між гнобителями і гноб-

леними, між угрупованнями панівного класу за владу часто мала

характер збройного насилля, спрямованого на придушення, фізичне

знищення або залякування політичного противника. Iсторія знає ба-

гато страт суперників суперником, голова страченого виставлялась

для страху. Особливо жахливі періоди Середньовіччя, які були ха-

рактерні безкінечними спаленнями на вогнищі «відьм» інквізитора-

ми, а також повішання на шибениці повсталих та ін.

Тероризм і карні злочини

Від терористичної діяльності відрізняється і карна зло-

чинність. Хоча існує достатня подібність, між тероризмом і кар-

ною злочинністю є чимало точок дотику, що в деяких випадках

805

полегшує переродження терористичної групи в напівкарну орга-

нізацію. Карні злочинці і терористи свідомо порушують існуючу

законність. Подібність тероризму і карної злочинності зв’язано

також з тим, що ряд використовуваних ними засобів практично

збігається. Між політичним тероризмом та кримінальним злочи-

ном все ж таки більше відмінностей, ніж подібності. Ці відмінно-

сті полягають, насамперед, в меті і мотивах їх операцій. Терорис-

ти прагнуть залякати суспільство, змінити державний лад,

внутрішню політику та ін.; кримінальні злочинці не прагнуть до

кардинальних змін в суспільстві, а намагаються, навпаки, не при-

вертати уваги і не порушувати основ суспільства, в межах якого

здійснюються злочини. Терористи прагнуть завдати удар системі,

а кримінальні злочинці — пограбувати. Тим-то пограбування ба-

нку для терористів є допоміжною акцією, а для злочинців — ос-

новною. I, навпаки, якщо терористи вирішальне значення нада-

ють вбивству або загрозі вбивства, то для «професіоналів» вбив-

ства виправдані лише у зв’язку з можливістю наживи. Криміна-

льні злочинці не захоплюють посольств, а терористи не тримають

публічних або ігрових будинків. Терористичний акт має за мету

сколихнути суспільство жорстокістю, зухвалістю для того, щоб

стати своєрідним засобом комунікації між терористами і владою,

засобом впливу на владу. Тим-то терористи не тільки не прихо-

вують свою причетність до злочину, як це роблять кримінальні

злочинці, але всіляко його афішують.

Терористи нерідко самі залучають до операцій кримінальни-

ків, а в деяких випадках досить широко спираються на злочинні

елементи з «ідейних розумінь», вважаючи його «революційним

бродінням». Деякі західні політологи відмовляються розмежову-

вати тероризм і карну злочинність. Однак більшість фахівців цю

позицію не поділяють. Соціолог Жан Левассер підкреслює: «хоча

одне легко переходить в інше, банда злочинців не тотожна банді

терористів». Відмінність між ними у меті і мотивах їх операцій.

Терористи прагнуть залякати суспільство, дестабілізувати і змі-

нити державний лад, кримінальники ж намагаються не приверта-

ти зайвої уваги і не торкатися основ суспільства, в межах якого

тільки і можуть здійснювати злочинну діяльність. Такі акції, як

пограбування банку, для терористів допоміжні, а для криміналь-

ників — основні. I якщо терористи вбивству і погрозі вбивства

надають вирішального значення, то для професійних злочинців

вбивства виправдані тільки в зв’язку з можливістю наживи. Не-

обхідно бачити і враховувати специфіку кожного із соціальних

явищ. Тільки тоді наукові критерії виправдані. У міркуваннях

806

про те, що між тероризмом і карною злочинністю не можна про-

вести розмежувальної лінії, криється не тільки юридичний фор-

малізм. Звичайно, можуть бути спрощені форми вираження від-

мінностей між тероризмом і кримінальним злочинством. Але

занадто часто терористи і карні злочинці зв’язані з повністю ви-

значеною політичною тенденцією. Старий спосіб реакції — ото-

тожнючи тероризм зі злочинністю і використовуючи розширене

трактування тероризму, поєднати кримінальні з будь-якими те-

рористичними і нетерористичними формами збройного і навіть

неозброєного протесту.

Отже, подібність і розпоєднати тероризму з іншими близьки-

ми, але не ідентичними поняттями, можна сформулювати сукуп-

ність ознак тероризму, що визначають його суть. По-перше, ос-

нову тероризму складає насильство, що викликає жах, страх і

тривогу. Це виявляється між окремими людьми й у відносинах

між народами і державами. Сам факт можливості, а тим більше

погроза застосувати насильство, робить сильний емоційний

вплив. Тероризм — форма організованого насильства. По-друге,

відсутність прямого зв’язку між жертвами і метою, на яку спря-

мовують свої дії терористи. При здійсненні терористичних актів,

практично завжди, терористична організація бере на себе відпо-

відальність за вчинені акти насильства, тому насильство — спо-

сіб досягнення поставленої мети. Ціль тероризму — боротьба за

владу і перебудову суспільства. По-третє, публічність, демон-

стративність дій — одна з основних ознак тероризму. Ефект не-

сподіванки. Терористичні формування не можуть існувати без

підтримки ззовні. Механізми терористичної діяльності вдаються

до пошуків фінансових засобів, озброєння і засобів технологічно-

го тероризму, у тому числі ядерного, хімічного, бактеріологічно-

го і кібертероризму. По-четверте, соціальні симпатії й антипатії,

породжувані терористичними конфліктами, сприяють поляриза-

ції суспільства на глобальному рівні і на такій основі — втягу-

ванню широкого кола людей у механізм терору. Активізація те-

роризму в демократичних суспільствах. Відсутність (або удавана

відсутність) причин внутрішнього походження не виключає в ба-

гатьох країнах небезпеки прояву різних форм тероризму. Терори-

стичні конфлікти стають міжцивілізаційними.

Сучасний тероризм — це могутні структури з відповідним

оснащенням і фінансово-економічними можливостями. Тероризм

перетворився в дуже прибутковий бізнес глобального масштабу з

розвинутим «ринком праці» і додатка капіталів, зі своїми прави-

лами і мораллю, не сумісними ні з якими загальнолюдськими і

807

демократичними принципами і цінностями. Важлива особливість

сучасного тероризму — виразне зростання його військових фор-

мувань. Тероризм здатний вести диверсійно-терористичні війни,

брати участь у масштабних збройних конфліктах. Все вирозніше

проглядається тенденція до взаємної дифузії сучасних військових

конфліктів і тероризму, вказуючи на тероризм як на війни четве-

ртого покоління, війни в XXI ст., коли країни можуть бути втяг-

нені в збройне протистояння з терористичними і подібними воє-

нізованими формуваннями, що не мають прямої державної

належності. Ще чверть століття назад Беллі Дженкінс припускав

як «можливу тенденцію», що національні уряди визнають досяг-

нення терористичних формувань і почнуть використовувати їх

тактику як засіб сурогатної війни проти інших країн: «Сучасні

традиційні війни стали сильно непрактичними. Вони занадто

руйнівні. Вони занадто дорогі...». Iнструменти війни, якими ко-

лись володіли тільки армії, тепер доступні бандитам. Тероризм

XXI століття — психологічно, технологічно й інформаційно —

форма сучасного насильства. Технологічний тероризм вийшов на

ступінь реальної небезпеки на лідируючі позиції. Можна виділи-

ти дві основні характеристики: зв’язок з потенційним застосу-

ванням терористами засобів масового ураження і знищення (хі-

мічної, ядерної, бактеріологічної зброї), а також зв’язок з актами

тероризму, спрямованими проти найважливіших об’єктів і еле-

ментів промислової інфраструктури, що за своєю руйнівністю

здатні спричинити катастрофи. В найближчі роки можемо стати

свідками прояву нового виду тероризму, коли диверсії будуть

здійснюватися не за допомогою вибухових пристроїв, а шляхом

виведення з ладу найбільших інформаційних систем через всесві-

тню комп’ютерну мережу Iнтернет. Комп’ютерні диверсії мають

переваги: знижуються шанси потерпілого на відновлення збитків,

теракт одержує більш широкий суспільний резонанс, піймати

конкретного виконавця дуже важко. Особливу небезпеку для су-

спільства становить існуюча можливість заволодіння терориста-

ми ядерними технологіями, що виведуть терористів на якісно

вищий і вкрай небезпечний потенційний рівень. Світове співто-

вариство поки, що так і не знайшло кардинального засобу від те-

роризму. Небезпека ж тероризму зростає. Безпорадність окремих

держав і всього світового співтовариства перед сучасними теро-

ристами вселяє терористам впевненість у власній невразливості,

заохочує розвивати досягнутий успіх.

I в сучасних умовах можна говорити про колосальний руйнів-

ний потенціал тероризму, що представляє одну з головних погроз

808

існування людства. Терористичні акти, здійснювані практично у

всьому світовому просторі, повністю розвіюють ілюзії стримую-

чих тероризм факторів. Сумні приклади терористичних дій під-

тверджують песимістичні пророкування про те, що «держави, не-

залежно від того, демократичні чи авторитарні, не будуть мати

імунітету в майбутньому від нападу терористів», особливу важ-

ливість здобуває сформування продуманої й ефективної пого-

дженої відповіді тероризму. Загальновідомо, що насильство по-

роджує насильство. Тероризм викликає тероризм — тому він

неминучий. Боротьба з тероризмом важка, високозатратна і ма-

лоефективна. Має не активний, а реактивний характер.

В сучасних умовах боротьба проти тероризму ускладнюється

подвійною і непослідовною поведінкою правлячих класів і влади,

які наживають політичний капітал на терористичних акціях, відті-

сняють з політичної арени і дискредитують справді демократичні і

ліві сили. Тому заходи, що вживаються проти тероризму, полови-

нчаті: репресій зазнають лише справді ліві, прогресивні сили, а

злочинні праві екстремісти так і залишаються непокараними. Уря-

дова преса і служба привчають обивателя до повсякденності теро-

ризму. Звертаючи увагу на тероризм, засоби масової інформації

сприяють його поширенню. Рішуча радикальна боротьба проти

тероризму невіддільна від боротьби проти причин, що його поро-

джують: соціальної несправедливості, насилля, авантюризму, аг-

ресії тощо. Логіка політичної боротьби на певному етапі допускає

компроміс навіть між системними супротивниками. Досвід історії

показує, що згодом такі тимчасові союзники, які вирішили загаль-

не завдання, продовжують боротися вже між собою, поступово,

але неухильно згортаючи масштаби легального політичного супе-

рництва до меж однієї політичної партії, переходячи потім на вну-

трішній фракційний рівень. Тільки демократичні інститути і зако-

ни, що забезпечують політичний плюралізм і легальні форми

боротьби, дозволяють, скажімо, представнику лівих сил стояти на

одній трибуні з правими тощо. В ситуації ж, коли політична влада

стане належати одній тільки політичній партії, неминуче відбу-

деться «внутрішня розбірка» з апеляцією постраждалого до пору-

шених демократичних правил, що досі разом успішно й наполег-

ливо руйнувалися. Вибір шляхів розв’язання конфліктів повністю

залежить від конфліктуючих сторін.

Попередження тероризму повинне здійснюватися в кількох

напрямках. По-перше, шляхом впливу на основні явища і проце-

си в суспільстві, що володіють теророгенним ефектом. По-друге,

виявлення і запобігання терористичних актів, що могли б бути

809

зроблені в недалекому майбутньому і навіть найближчим часом.

Це припускає виявлення суб’єктів і об’єктів тероризму, його

причин, способів й інших обставин. По-третє, припинення теро-

ристичних актів, що відбуваються по відношенню державних і

суспільних діячів. По-четверте, попередження, запобігання і при-

пинення таких, подібних з тероризмом, злочинів, як геноцид, ди-

версія і т. д. Особливе місце в діяльності державних і громадсь-

ких організацій у боротьбі з тероризмом належить міжнародним

організаціям, а також координації зусиль різних країн у попере-

дженні і припиненні цього зла.

ІТЕРАТУРА

Антипенко В. Ф. Боротьба з міжнародним тероризмом: між-

народно-правові підходи. — К., 2002.

Витюк В. В., Ефірів С. А. «Лівий» тероризм на Заході: істо-

рія і сучасність. — М.: Наука, 1987.

Ліпкан В. А., Никифорчук Д. Й., Руденко М. М. Боротьба з

тероризмом. — Київ: Знання України, 2002.

Ляхів Е. Г., Попов А. В. Тероризм: національний, регіональ-

ний і міжнародний контроль: Монографія. Ростову-на-Дону,

1999.

Ольшанский Д. В. Психологія тероризму. — СПб., 2002.

Салимов К. Н. Сучасні проблеми тероризму. — М., 1999.

Требин М. Терроризм XXI века. — Мн., 2003.

810

ВОЄННА ПОЛІТИКА: ДЕРЖАВА ТА АРМІЯ

Війна — породження політики та її метод для досяг-

нення певної економічної, соціальної, воєнної та іншої мети. То-

му правомірна теза про війну як продовження політики іншими, а

саме — насильницькими методами. Політика, що допускає війну

або призводить до її появи, є політика війни. Але така політика

розкриває тільки верхній, стратегічний зріз, що характеризує за-

гальне спрямування діяльності держави. Iснує спеціальна галузь,

сфера політики, що безпосередньо займається вирішенням прак-

тичних питань підготовки і ведення війни — воєнна політика.

Ще в ХIХ ст. один з видатних воєнних теоретиків Генрі Жоміні

підкреслював, що під політикою війни розуміються всі взаємо-

відносини між дипломатичною діяльністю і війною, тоді як тер-

мін воєнна політика означає тільки військові комбінації уряду і

полководця.

1. В

ОЄННА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ: СУТЬ, СТРУКТУРА.

ОЄННА ДОКТРИНА УКРАЇНИ

Поняття воєнна політика

Що таке воєнна політика? Воєнна політика — частина

загальної політики певних соціальних сил і спеціально створених

ними інститутів влади, що спрямована на підготовку і викорис-

тання (навмисне або вимушене, військове або невійськове) засо-

бів збройного насильства для досягнення тих чи інших класових,

національних або загальнолюдських інтересів, поставленої мети;

для ведення війни або протидії їй. На рубежі ХVIII—ХIХ ст. во-

єнна політика виділилася у відносно самостійну галузь діяльнос-

ті. Воєнна політика — сукупність принципів, мети і завдань

державної діяльності, законодавчо закріплених у формі актів і

рішень уряду, з визначення змісту заходів уряду та його органів,

спрямованих на забезпечення воєнної безпеки країни. Спочатку

керівництво війною і воєнною справою іменувалося стратегією

(великою стратегією), політичною стратегією, а пізніше утвер-

дилося сучасне поняття — воєнна політика. Субординацію і ко-

ординацію понять вдало визначив німецький воєнний теоретик

Адам Генріх Дітрих Бюлов. Розкриваючи суть воєнної політики