Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику

Подождите немного. Документ загружается.

811

як великої стратегії, відзначав, що політична стратегія нале-

жить до воєнної тому, що воєнна стратегія є найвища. Вперше

розкрив складну діалектику перетворення воєнної стратегії у во-

єнну політику один з видатних теоретиків Карл Клаузевіц. У

праці «Про війну» відзначав, що стратегія «межує з політикою і

державознавством або, вірніше,... сама стає і тим й іншим». Ві-

домий російський воєнний теоретик Георгій Леєр визнав необ-

хідним підвести під воєнно-політичну діяльність серйозну науко-

ву основу, відзначаючи, що політичні умови щодо ведення

воєнних дій, коротше кажучи, того зв’язку, що існує між війною і

політикою, і мають скласти завдання саме воєнної політики.

Сучасні погляди на проблему воєнної політики досить чітко

сформулював англійський воєнний теоретик Ернст Кінгстон-

Макклорі: «Національна політика — це вершина трикутника, ос-

новою якого служать економічна політика, зовнішня політика і

воєнна політика в їх сукупності. Стратегія досить суттєво впли-

ває на всі три види політики і, насамперед, зазнає впливу з їхньо-

го боку. Отже, воєнна політика — це діяльність соціальних сил і

спеціально створених ними владних інститутів, що виникла на

стику загальнодержавної політики і воєнної стратегії, спрямо-

вана на формування і використання засобів збройного насильст-

ва для ведення війни або протидії їй, а також для досягнення ті-

єї чи іншої національної або загальнолюдської мети.

З позицій міждержавних відносин воєнна політика диферен-

ціюється на ряд структурних напрямків залежно від соціального

характеру взаємодіючих країн, а також від своєрідності тих або

інших регіонів світу. З початку ХХ ст. в економічно розвинених

державах і в СРСР воєнна політика мала характер конфронтацій.

Це тривало доти, поки активно не виявилися істотні процеси, що

відбуваються в світі, глибокі зрушення в середовищі світових со-

ціальних систем, навальне наростання грізних глобальних небез-

пек і, насамперед, світової ядерної катастрофи. Глибока, всебічна

криза, що відбулася в 60—70-х роках, викликала потребу пошуку

принципово інших підходів до воєнної політики. На зміну полі-

тиці жорсткого воєнного протистояння приходить воєнна політи-

ка неконфронтаційного спрямування, покликана відвертати вій-

ни. Воєнна політика держав, що об’єднувалися в «соціалі-

стичну», «братерську» співдружність, спрямовувалася на забез-

печення їх колективної і національної безпеки. Але в здійсненні

воєнної політики виявилося і чимало слабких місць. Не вдалося

розповсюдити воєнно-політичну інтеграцію на всі країни, що

входять в співдружність, подолати її односторонність, надмірне

812

домінування в ній і по формі, і по суті інтересів Радянського Со-

юзу, що було схоже на диктат або пряме збройне втручання у

внутрішні справи держав співдружності.

З країнами так званого третього світу воєнна політика допу-

скала надання воєнної допомоги і підтримки в найрізноманітні-

ших формах (аж до участі радянських військ у бойових діях).

Згодом це стало для СРСР широкомасштабним і непосильним

вантажем. Виявилися серйозні прорахунки і невиправдані кроки.

Залученість СРСР в справи «третього світу» стала явно не по ко-

штах (так, на початку 90-х років неповернений Радянському Со-

юзу борг перевищив 85 млрд карбованців), назріла необхідність

радикальних змін, більш повного врахування національних і за-

гальнолюдських інтересів різних сторін.

Структура воєнної політики

Структуру воєнної політики складають, по-перше,

суб’єкти воєнної політики; по-друге, мета воєнної політики; по-

третє, об’єкти воєнної політики; по-четверте, засоби досягнення

воєнно-політичної мети і, нарешті, умови, в яких здійснюється

воєнно-політична діяльність. I хоча воєнно-політична обстановка

і не входить складовим елементом в структуру воєнної політики,

все ж здійснює найбезпосередніший вплив на процес її функціо-

нування та розвитку.

Суб’єктами воєнної політики виступають держави та їх

об’єднання, нації, класи, соціальні групи і створювані ними ін-

ститути. У сучасному суспільстві практично будь-яка соціальна

верства має специфічні риси, своє бачення проблеми, досягнення

своєї мети засобами збройного насильства, і створення спеціаль-

них інститутів. Таке становище — реальний фактор для більшос-

ті держав, що розвиваються, в яких ті або інші національні, кла-

сові, релігійні та інші групи мають свої збройні формування і зі

зброєю відстоюють власні інтереси. Єдино прийнятним і закон-

ним суб’єктом воєнної політики визнається держава.

Проблема вироблення воєнно-політичної мети — виняткове

право військово-політичного керівництва країни. Ця мета відо-

бражає докорінні інтереси самої країни і сил, що правлять у дер-

жаві. На основі мети воєнної політики визначаються і її об’єкти,

якими виступають групи або окремі держави, нації, класи, соціа-

льні верстви і створювані ними інститути збройного насильства

всередині країни і на міжнародній арені. Засобами досягнення

воєнно-політичної мети виступає збройне насильство, ядро яко-

813

го — збройні сили. Армія — безпосередній об’єкт воєнної полі-

тики. Армія визначає можливості держави по захисту країни і до-

сягнення воєнно-політичної мети на міжнародній арені. Один з

воєнних теоретиків Генріх Жоміні писав, що уряд, який, під яким

би не було приводом, залишає в зневазі свою армію, заслуговує

засудження, тому, що тим самим готує приниження своїй країні і

своїм військам замість того, щоб, діючи протилежно, підготувати

їх успіх. Зовсім не дотримуємося тієї думки, що уряд повинен

жертвувати для армії всім, — це було б нісенітницею. Але все ж

армія повинна бути предметом постійного піклування уряду.

Визначаючи характер впливу воєнної політики держави на си-

стему міжнародних військово-політичних відносин, можна кла-

сифікувати особисті види воєнної політики.

Сучасні держави вдаються до різноманітності воєнної політики.

По-перше, один з видів воєнної політики держави — авантю-

ристична, агресивна. Така політика характерна для держав, де

політична влада захоплена найреакційнішими або ультрареволю-

ційними колами національної буржуазії, що переслідують реак-

ційну мету, або не відповідає реальним можливостям держави в

системі міждержавних відносин на глобальному або регіональ-

ному рівні, або відверто спрямована проти об’єктивних законо-

мірностей суспільного розвитку. Для реалізації такої політики

допускається використання таких засобів, форм і методів ведення

війни, що суперечать звичайним нормам, приводять до колосаль-

них втрат, не забезпечують можливості досягнення політичної

мети (типова воєнна політика фашистської Німеччини періоду

другої світової війни).

По-друге, агресивна воєнна політика. Агресія — пряме або

побічне застосування збройної сили однією державою проти по-

літичної незалежності або територіальної цілісності іншої. Аг-

ресія — напад, який здійснює яка-небудь держава першою, хара-

ктеризується ініціативою, наміром або агресивністю. Агре-

сивна воєнна політика притаманна сучасним державам, де прав-

лячі кола допускають досягнення певної мети за рахунок обме-

ження інтересів інших держав. Прагнення одних держав немину-

че зустрічається з протидією інших. Реалізація агресивної

воєнної політики допускає опору на воєнну силу та її викорис-

тання у найбільш крайніх формах.

По-третє, непослідовна воєнна політика. Така політика прита-

манна більшості сучасних держав, що розвиваються, прагнуть, з

одного боку, до досягнення інтересів панівної національної бур-

жуазії, реалізація яких в тому або іншому випадку допускає

814

збройне насильство, а з іншого — змушені брати до уваги

об’єктивне становище системи міжнародних воєнно-політичних

відносин. В сучасних умовах реалізація такої воєнної політики не

замикається тільки на використанні засобів збройного насильст-

ва, а допускає широке застосування політичних, дипломатичних

та інших засобів. Однак, як тільки виникає реальна можливість

досягнення політичної мети засобами збройного насильства, як

правило, воєнно-політичне керівництво їх використовує. Витрати

на нарощування воєнної могутності складають левову частку за-

гальних витрат держав, що розвиваються.

По-четверте, реалістична воєнна політика. Така воєнна полі-

тика властива державам, в основі інтересів яких лежить об’є-

ктивне врахування реального становища воєнно-політичної об-

становки у світі та регіоні, рівень розвитку засобів збройного на-

сильства, місця та ролі держави у системі міжнародних відносин

і співвідношення сил в ній. Реалістична воєнна політика допускає

рішення політичних завдань здебільшого мирними засобами,

відмову від воєнної конфронтації. Можна однозначно стверджу-

вати, що реалістичну воєнну політику в сучасних умовах прово-

дять більшість розвинених європейських держав.

По-п’яте, послідовно миролюбна воєнна (оборонна) політика.

Це політика держав, де передбачається застосування засобів

збройного насильства винятково у період агресії ззовні. Таку во-

єнну політику реалізують традиційно нейтральні держави —

Швеція, Швейцарія.

Функції воєнної політики

Воєнна політика реалізується з допомогою певних функ-

цій: світоглядної, методологічної, виховної, організаційної, мобіліза-

ційної, координаційної, прогностичної, планово-аналітичної.

Світоглядна функція воєнної політики держави допускає фо-

рмування у громадян, воїнів уявлення про політичну систему су-

спільства, його цінності, які необхідно охороняти і захищати,

сприяє генеруванню ідей, поглядів, програмних і доктринальних

настанов, якими керуються суб’єкти воєнної політики. Iснуючі в

суспільстві воєнно-політичні погляди відображаються в Консти-

туції, правових актах і військових документах. Явна їх недооцін-

ка, слабка наукова розробка і догматична застиглість можуть не-

гативно відбитися на загальнонаціональній безпеці країни.

Методологічна функція воєнної політики полягає в забезпе-

ченні правильного наукового розуміння оборонних завдань дер-

815

жави громадськими і військовими керівниками, всіма військово-

службовцями і громадянами країни.

Виховна функція воєнної політики передбачає формування і

закріплення ідейних переконань воїнів, їх відданості тому суспі-

льству, які захищають, життєву активність і високі морально-

бойові якості.

Організаційно-мобілізаційна і координаційна функції воєнної

політики тісно переплітаються і реалізують мету управління всі-

єю сферою оборони держави для її захисту, координують діяль-

ність всіх гілок влади держави в різноманітних ситуаціях, мирних

або воєнних.

Прогностична і планово-аналітична функції виконують роль

оцінки воєнно-політичної обстановки в різноманітних геополіти-

чних сферах, тимчасові масштаби, підводить під воєнно-

політичну концепцію і воєнну доктрину держави відповідну ін-

формаційну і аналітичну базу, дає можливість передбачати перс-

пективу розвитку воєнно-політичних подій.

Організаційно-управлінська функція, по суті, перетворює в

життя прогнози і аналітичні результати досліджень у воєнно-

політичну практику. З її допомогою втілюється діяльність орга-

нів воєнно-політичного управління з реалізації концепції безпеки

країни, воєнної доктрини держави.

Воєнна доктрина держави

Воєнна політика знаходить концентроване відобра-

ження у воєнній доктрині держави. Воєнна доктрина держави —

це прийнята в державі на певний період система поглядів на ме-

ту, характер можливої війни, на підготовку до неї країни і

збройних сил, засоби ведення воєнних дій. В «Законі України про

оборону України» відзначається, що воєнна доктрина України

визначається принципом оборонної достатності в будівництві

Збройних Сил України і ґрунтується на тому, що Україна: не ви-

знає війну як засіб вирішення міжнародних проблем; прагне до

нейтралітету і дотримання неядерних принципів: не приймати,

не виробляти і не нагромаджувати ядерної зброї; не має територі-

альних претензій ані до жодної держави і не бачить ані в жодно-

му народі образу ворога; ніколи першою не почне бойових дій

проти будь-якої країни, якщо не стане сама об’єктом агресії.

Воєнна доктрина України має оборонний характер. Україна

виходить з того, що не є потенційним супротивником будь-якої

конкретної держави. Воєнна доктрина України включає, по-

816

перше, воєнно-політичні аспекти; по-друге, воєнно-технічні ас-

пекти; по-третє, воєнно-економічні аспекти.

Основні воєнно-політичні аспекти воєнної доктрини України

полягають в тому, що Україна не має територіальних претензій

ані до жодної держави і не визнає їх стосовно до себе; строго до-

тримується принципу недоторканості існуючих кордонів; пова-

жає державний суверенітет і політичну незалежність інших дер-

жав; сприяє паритетному і збалансованому скороченню всіх

видів збройних сил; стоїть за вирішення міждержавних супереч-

ностей тільки політичними засобами; будує свої відносини з ін-

шими державами при взаємному врахуванні всіх питань націона-

льної безпеки країн; забороняє використовувати свої збройні

сили для реалізації політичної мети на своїй території; виступає

проти розміщення іноземних військ на своїй території і на тери-

торіях інших держав без їх згоди; виключає своє одностороннє

повне роззброєння.

Стратегічною метою України в сфері оборони є захист її

державного суверенітету і політичної незалежності, збережен-

ня територіальної цілісності і недоторканості кордонів.

Проблеми воєнної політики держав тісно взаємозв’язані з пи-

таннями їх зовнішньої та внутрішньої політики, економіки, техно-

логічної безпеки, культури та освіти. Нові умови для проведення

воєнної політики виникли між колишніми союзними республіка-

ми — державами Співдружності. Свій суверенітет незалежні дер-

жави Співдружності зв’язують з наявністю власних збройних сил.

Поки що, на жаль, ще до кінця не сформульована концепція воєн-

но-політичних відносин між всіма країнами Співдружності Неза-

лежних Держав (не всі згодні створити новий оборонний союз; не

всі країни, в тому числі і Україна, згодні підписати єдиний доку-

мент з військово-політичного співробітництва та ін.).

Нова політика проводиться в умовах, коли у держав колиш-

нього Союзу немає союзників, немає єдиного оборонного союзу,

а НАТО продовжує існувати, планує прийняти в свої ряди нових

членів (насамперед, Угорщину, Чехію і Словаччину, Польщу,

держави Прибалтики, Болгарію і Румунію). Iснуюча в сучасних

умовах воєнно-політична обстановка в світі показує, що розши-

рення НАТО на Схід має свої плюси і мінуси для України: по-

перше, розширення зон стабільності і нормалізації ситуації в Єв-

ропі, що відповідає національним інтересам України; по-друге,

виникає можливість отримання додаткових гарантій безпеки з

боку НАТО; по-третє, встановлення більш близьких відносин

України з Західною Європою в політичній і економічній сферах.

817

Але необхідно подолати явні недоліки. Адже розширення НАТО

в такому вигляді, як пропонується, навряд чи підвищить рівень

безпеки України. Поки не будуть урегульовані відносини між

НАТО і Росією, Україна може виявитися в оточенні двох проти-

борствуючих сил: НАТО — з Заходу і Півдня, Росія — з і Сходу і

Півночі. Розширення НАТО може привести в майбутньому до

поділу Європи на два табори, але вже в нових кордонах і сферах

впливу. Політичні кола України виступають проти входження

України в оборонний Союз Співдружності незалежних держав.

Концепція розширення НАТО на Центральну Європу до кордонів

України може бути прийнята і Україною, але в тому разі, якщо

НАТО погодиться підписати договір про ненапад. У договорі по-

винні бути чітко сформульовані гарантії територіальної ціліснос-

ті і незалежності України, виключення можливості розміщувати

ядерну зброю на території потенційних членів НАТО. Політика

України спрямована на розширення та зміцнення співробітництва

із Заходом та Сходом. Співробітництво має бути різноманітним:

від повномасштабного політичного договору з Росією до тісного

економічного і воєнно-технічного співробітництва з країнами За-

ходу. Природно, розширення НАТО на Схід може привести до

виникнення нових тенденцій у поділі в Європі. Проблема забез-

печення Україні надійних гарантій безпеки до кінця не вирішена.

Ані Росію, ані США не можна розглядати як потенційних супро-

тивників України. Розширення воєнно-технічного співробітницт-

ва із Заходом і Сходом спрямоване на підвищення боєздатності

власних Збройних Сил України.

Сучасна воєнна політика держав, що утворилися після розпа-

ду СРСР, лише формується. Та воєнна політика може стати гід-

ною реального буття, якщо існує її опорний інститут, її основне

знаряддя — армія, збройні сили. Світовий досвід сконцентрував-

ся в сучасних умовах в трьох головних підходах: західному, схід-

ному і нейтральному. Західний підхід до формування і реалізації

воєнної політики, будівництва збройних сил (а такий підхід влас-

тивий для США і більшості країн Західної Європи) характеризу-

ється урівноваженістю державного і суспільного контролю за

функціонуванням всієї воєнної організації, жорсткою департиза-

цією збройних сил, домінуванням концепції політичного реалізму

і балансу сил, послідовним переходом до призначення громадян-

ських осіб на високі військові посади. Східний підхід, раніше

притаманний СРСР, а в сучасних умовах — Китаю, Північній

Кореї та В’єтнаму, характеризується глибокою і всебічною полі-

тизацією військового будівництва, визнанням керівної ролі в

818

збройних силах однієї політичної партії, закритістю, розгалуже-

ною і разом з тим досконалою системою виховання військовос-

лужбовців. Нейтральний підхід до формування і реалізації воєн-

ної політики, характерний для Швейцарії, Швеції, Фінляндії,

базується на концепції незалежної оборони і незалежності від во-

єнних блоків і воєнно-політичних союзів. Підхід увібрав все про-

гресивне західного підходу (демократизм, департизація, відкри-

тість для суспільного контролю) і східного (цілеспрямоване

виховання особистого складу армії). Воєнна політика України

повинна бути готовою реагувати на будь-які повороти історії.

Поняття армія

Армія — орган держави, призначений для проведення її

політики засобами збройного насильства. Армія — політичний

інститут у суспільстві, визначається тим, що в державі — це

установа державна, відображає інтереси певних класів, соціаль-

них спільностей, покликана відображати і захищати загальноде-

ржавні інтереси. Здійснюючи управління суспільством, охороня-

ючи його економічну і соціальну структуру, держава має на

світовій арені і всередині країни свої особливі інтереси і завдан-

ня, суть та обсяг яких визначаються самою природою держави.

Для їх реалізації держава повинна піклуватися про забезпечення

своєї політичної могутності, без якої саме її існування залежало б

від випадку і підлягало б небезпеці ззовні. Для захисту інтересів і

недоторканості державних кордонів, територіальної цілісності і

створюється спеціальна організація — армія — реальна сила, не-

обхідна опора і знаряддя верховної влади. Армія — специфічна

організація — організація збройна. Армія — це основна частина

воєнної організації держави особливого призначення: здатна вес-

ти війну, збройну боротьбу на всіх рівнях. Все це і характеризує

армію як політичний інститут. Поняття армія охоплює всі під-

розділи збройних сил країни: флот, авіацію, сухопутні війська.

Армія виникла на певному етапі розвитку суспільства. Ма-

буть, при певних умовах армія зникне. На сучасному етапі в

Україні і за рубежем дедалі більше прихильників завойовує ідея

про ненасильницьку цивілізацію. Логіка розвитку сучасних засобів

збройної боротьби привела людство до висновку про неможли-

вість їх застосування при вирішенні політичних суперечок і кон-

фліктів. Цивілізація, заснована на насильстві, переживає глибоку

кризу, вихід з якої можливий тільки на шляхах пошуку ненаси-

льницьких засобів розв’язування соціальних суперечностей. Ар-

819

мія в таких умовах з органу насильства повинна трансформува-

тися в орган відвернення насильства, вирішення надзвичайних

проблем суспільства (природні катастрофи, ліквідація їх наслід-

ків та ін.). Прообраз такої армії — війська ООН.

Однак дійсність така, що армії існують і відіграють значну

роль в житті всіх країн і людства. Армія — особливий соціальний

інститут насильства. Фрідріх Енгельс відзначає, що армія —

організаційне об’єднання збройних людей, що утримується дер-

жавою з метою наступальної або оборонної війни. Армія — час-

тина конкретного суспільства. Кожна армія створюється, функ-

ціонує і розвивається в системі конкретних суспільних відносин.

Суспільство зумовлює класово-політичне обличчя, історичне

призначення, соціальні функції армії, а також її місце серед ін-

ших суспільних організацій. Залежно від зміни типу суспільного

ладу і надбудови відбувається зміна типів армії, її розвиток. Ар-

мія — не тільки частина суспільства, але й навмисно, свідомо

створюваний соціальними спільностями, класами, націями, дер-

жавами та їх коаліціями суспільний інститут. Не організаційна

структура, не засіб комплектування і озброєння, а соціальне при-

значення відображають соціально-політичну суть армії. Саме

соціально-політичний характер та історичне спрямування

суб’єкта, що утворює армію, визначає її класову суть і функції в

суспільстві.

Армія — не тільки частина конкретного суспільства і свідомо

створюваний інститут, але й знаряддя ведення війни. Армія ви-

ступає головним знаряддям насильства політичного, тобто війни,

і виконує функції притаманними тільки їй засобами і метода-

ми — бойовими діями. В суспільстві існують й інші збройні ор-

ганізації (формування держбезпеки, прикордонні і внутрішні вій-

ська, міліція, воєнізована охорона та ін.), але тільки армія здатна

вести тривалу збройну боротьбу в сучасній війні, зв’язану зі зна-

чними матеріальними і людськими втратами.

Армія — це органічна частина політичної організації суспіль-

ства. Армія може бути зрозумілою тільки як компонент органі-

зації суспільства, зумовлений характером політичної влади, засо-

бами її здійснення і специфікою воєнної політики. Воєнна

політика класів і держав відображає інтерес конкретних класів і

служить певній класовій меті, армія характеризується конкретно-

класовим характером і призначенням, а її діяльність має політич-

не забарвлення. Крім того, армія ще й специфічна організація.

Специфіка армії полягає в тому, що вона є частиною воєнної ор-

ганізації держави. Воєнна організація — сукупність збройних

820

сил, служби безпеки, національної гвардії, органів і підрозділів

внутрішніх сил, прикордонних військ та інших об’єднань, ство-

рюваних для забезпечення економічного і політичного розвитку

України. Армія призначена для реалізації всіх форм збройного на-

сильства над політичними супротивниками. Тому до армії нале-

жать лише ті збройні політичні установи, що безпосередньо за-

ймаються збройною боротьбою в ім’я політичної мети класів.

Виділення такого критерію дозволяє відокремити воєнну органі-

зацію від інших збройних об’єднань, не зв’язаних безпосередньо

з війною (воєнізована охорона), і від установ, що забезпечують

або сприяють функціонуванню воєнної організації (Добровільне

товариство сприяння армії, авіації і флоту).

Типи армії

Американський воєнний теоретик Чарльз Москос

пропонує три типи суспільства і збройних сил: суспільство

нейтралізації до війни, суспільство стримування війни, суспі-

льство відбиття війни. Типу суспільство готовності до війни

відповідає за своїми характеристиками більшість країн НАТО

та інших воєнних блоків. Більшість постійних армій будуються

за принципом воєнної повинності і високої мобільності. Тип

суспільство стримування війни більш характерний в 70—80-х

роках для США, Канади та Великобританії з їх збройними си-

лами: зменшуються розміри армій з переходом від масових до

високооплачуваних і високотехнічних професійних збройних

сил. Тип суспільство заперечення війни характерний для захід-

ноєвропейських та північноатлантичних країн (Швеція, Швей-

царія, Канада) і їх збройних сил з переходом від існуючих ве-

ликих армій до малочисельних кадрових збройних сил при

наявності підготовленого резерву. Армія як знаряддя держави

має внутрішні та зовнішні функції. Внутрішня функція армії

зводиться до того, що армія покликана, насамперед, виступати

гарантом політичної стабільності суспільства. Зовнішня функ-

ція армії полягає в захисті території своєї держави від зовніш-

ніх ворогів, в проведенні політики держави на міжнародній

арені із застосуванням збройного насильства.

Основне полягає в тому, що з поступовою еволюцією сучас-

них держав від суспільства готовності до війни до суспільства

стримування війн і до суспільства нейтралізації війн відповідно

змінюються суспільний статус і функції військових.