49
землі (Микита Хоніат, Історія царювання Олексія Комніна, 3, VII)
[395, с. 262].
Ми б сказали, що візантійська історіографія рухалася до створення
системи обмеженого (відносного) провіденціалізму, яка рівночасно виз-
навала надприродну закономірність загальних тенденцій історичного
розвитку суспільства й не менш послідовно — вірогідність цих природ-
них коригувань у будь-який час, у будь-якому місці, будь-ким, із будь-
яких причин. Утім, такий стан речей розглядався як природний, адже
було неможливо, щоб на землі, населеній грішними людьми, зберігав-
ся єдиний суворий божественний лад (Феофілакт Сімокатта, Історія,
кн. 4, XIII:8) [318, с. 110].
Тією мірою, якою концепція «примхливої Долі» нагороджувала лю-
дей самостійністю в їх діях, вона надихала на спеціалізовані заняття
історією, себто описування цих дій; дозволяла відчленовувати її від
суміжних гуманітарних arts: риториці притаманне красномовство, по-
езії — вимисел, історії — істина (Прокопій Кесарійський, Війна з пер-
сами, Кн. 1, І:4); відпрацьовувати в пошуках цієї самої істини основні
принципи майбутнього ідеалу «науки історії». Отже, коли хто-небудь
бере на себе працю історика, зазначала Ганна Комніна, він мусить
забути про дружбу й завжди з великою приязню відгукуватися про во-
рогів, якщо вони на те заслуговують, й давати негативну оцінку пога-
ним учинкам найближчих людей (Ґанна Комніна, Олексіада. Вступ, 2)
[160, с. 54]. Крім того, історіописець зобов’язаний, як неодноразо зазна-
чав М. Псьол, не тільки описувати якусь подію, але й «досліджувати її
причини й можливі наслідки».
Показово, що у візантійській історіографії отримав значного поши-
рення жанр «історії царювання», витоки якого дослідники знаходили
в жанрі античної біографії. З канонічних позицій це означало відхід
від універсалізму християнської історіографії й навіювало асоціації з
обмеженістю емпіричної історіографії. Адже більшість авторів відда-
вала перевагу переказу подій, сучасниками (іноді — безпосередніми
діячами) яких вони самі й були; щодо попередників, то вони обмежу-
валися «коротким переказом, ніби загальним оглядом» (Іоанн Кіннам,
Короткий огляд царювання Іоанна і Мануїла Комнинів, кн. І, 1) [150,
с. 3]. І справді, досягнутий рівень рефлективності не знижувався,
зростав лише ступінь довільності його застосування. У широкому
сенсі, інтерпретативність історичної творчості кореспондувала із
суб’єктивною (через нераціональні підступи Долі) мінливістю самої
описуваної нею реальності.
Між тим, у візантійській історіографії чітко відстежується тенден-
ція до поступового посилення провіденційних мотивів. Спочатку вона