36
чинникам: період XVI–XVII ст. мав завданням «воскрешати історичну
традицію колишньої української державності», у XVІI–XVIIІ ст. «істо-
рична праця виходить поза літописні рамки й набирає форм прагма-
тичної історії із синтетичними прагненнями», на початку ХІХ ст. ці
прагнення втілюються в повні, «систематичні курси історії України від
найдавніших часів», зрештою, М. Грушевський «уґрунтував і впрова-
див в учений ужиток схему історії українського народу на цілім про-
сторі його історичного життя на заселеній ним території як один су-
цільний нерозривний процес» [95, с. 187].
У схожому ж значенні використовував поняття «історіософія»
Д. Багалій. Аналізуючи історичні переконання М. Грушевського, він
зупиняється на його історіософії, себто тій їх частині, де йшлося «про іс-
торію українського народу та його територію з найдавніших і до наших
часів, яко безперервну еволюцію на національній базі із соціяльними
й культурними елементами й державною основою» [17, с. 566]. Проте в
нарисах української історіографії Д. Багалія, коли вони виокремилися
із загального курсу «руської історії» в самостійну теоретичну працю,
системні розвідки з історіософії української історії виявилися відсу-
нутими на задній план більш кон’юнктурною тематикою. У першому
виданні цих «Нарисів» на початку 1920-х рр. у Д. Багалія подавався
матеріал, «багатий фактами й бібліографічними вказівками». Такий
підхід самим істориком пояснювався об’єктивними чинниками –– «пе-
кучими потребами вищої школи й самоосвіти», з одного боку, а з ін-
шого –– самим розумінням історіографії як «джерелознавства й огляду
розвитку науки української історії» [16, с. 60]. Це була данина підви-
щеній на позитивістському етапі розвитку «науки історії» увазі до «до-
кументів» в умовах невіддиференційованості спеціальних історичних
дисциплін з їхнього всебічного дослідження. У виданнях 1928 р. і руко-
писі початку 1930-х рр. (вийшли друком 2001 р.) з так само зрозумілих,
але вже суб’єктивних причин, мало місце дедалі помітніше заміщення
української історіософії «інтернаціональною» ідеологією «економічного
матеріалізму». Тепер історіографічні начерки з’ясовували наступне за-
гальне питання щодо джерельних пам’яток і наукових праць з історії
України — «виявлення їх ідеології, впливу на них їхньої доби, розподі-
лу суспільства», ув’язування з новоприйнятим розподілом української
історії на доби феодалізму, промислового капіталізму, імперіалізму й
соціальної революції [17, с. 341–342]. Тисячолітній розвій історичної
думки було редуковано до ще більш загальної схеми: історіографія
дожовтневого періоду та історіографія за 10 років, що минули після
1917 р. Властиво історіософську концепцію М. Грушевського було оці-
нено з суто історіографічних позицій — як «найвищий ступінь між су-
часними буржуазними істориками України» [17, с. 569].