24
історіософія, як у випадку з П. Кулішем і Т. Шевченком, іноді могла
набути навіть більшої суспільної ваги. Поміж іншим, відсутність пот-
реби у своєрідному філософському «підвищенні кваліфікації», на нашу
думку, пояснювалася тим, що через уривчастість історичних традицій
представники української історіософії вимушено не звертали уваги на
походження фактичного матеріалу для їхньої роботи — чи то з праць
фахівців, чи то з культурної пам’яті народу.
Об’єм понять, які ми розглядаємо, — української історіографії та іс-
торіософії — також є нетотожним. Чим ближче до сучасності, тим біль-
ше виникало шкіл і напрямків історіографії (історичної науки), сполу-
чених у своїх теоретичних засновках із філософією (всесвітньої історії),
а не з українською історіософією. Так само історіософія могла органічно
узгоджуватися з історіографічним матеріалом, як у випадку з козаць-
ко-старшинським літописанням, а могла задовольнятися спекулятив-
но-теоретичними міркуваннями, як у випадку з концепцією «азіатсь-
кого ренесансу» М. Хвильового. Природно, це залежало не тільки від
епохи, але й від різновиду самої історіософії (академічна/художня).
У загальному підсумку, логічні взаємини між поняттями «українсь-
ка історіографія» та «українська історіософія» встановлюємо як від-
ношення логічного перехрещення.
Безумовно, дотичними одна до одної є історіософія та філософія на-
ціональної ідеї. Однак, як і в попередніх випадках, збіг між ними є не
повним, а частковим. Вони збігаються між собою в тій частині загаль-
ного предмета, що присвячена самовизначенню нації в часі, — як рів-
ноправного, самодостатнього суб’єкту всесвітньо-історичного процесу.
Утім, філософія національної ідеї як синтетичний погляд на націю, по-
ряд з історіософськими ідеями та принципами, обов’язково опікується й
іншими формами рефлексії над своїм предметом — екзистенційно-ан-
тропологічним, етико-аксіологічним, суміжно — етнопсихологічним,
релігійним тощо. Так само історіософія не вичерпується колом націот-
ворчих концепцій, а продовжує самодостатнє існування — й у своєрід-
них критично-аналітичних «метарефлексіях» над «націософією», і в
історичних схемах, відокремлених від національної проблематики (чи
то занадто «вселюдських», чи навпаки, занадто партикулярних, у су-
часних термінах, «мікроісторичних»).
Беззаперечно, вимагає формалізації дивовижно широкий спектр іс-
торіософської думки, яка вільніше узгоджувалася не зі спеціальними
історичними та філософськими працями, а з літературно-публіцистич-
ними творами. Це дає підставу припустити, поряд з історіософськими
теоріями в межах історичної науки та філософського знання, існуван-
ня протягом щонайменше останніх двох століть «художньої історіосо-
фії: від Миколи Костомарова до Євгена Маланюка» [10].