57
Особливо перепадало марксизмові за притаманний йому «історицизм»,
сподівання відкрити «закони» історичного розвитку, аби спершу пере-
дректи майбутнє історії, а потім скерувати ходу історії в «правильно-
му напрямку» [277, с. 26]. Адже фактична основа історії є об’єктивно
обмеженою, а будь-які узагальнення, таким чином, слід уважати за
нерепрезентативні. Саме в цьому, за визнанням самого К. Поппера,
приховувалася таємниця привабливості марксизму –– не заперечу-
вати швидкоплинні історичні зміни, а навпаки, опановувати їх [277,
с. 178], не впадати у відчай від непередбачуваності історії ХХ ст. і не
відмовлятись від еволюційного її бачення.
Показово, що розглянувши марксизм у широкому історичному кон-
тексті й визнавши його стереотипом, більше того, найпоказовішим уті-
ленням найвпливовішої в історії людської цивілізації соціальної, полі-
тичної й моральної філософії, Поппер спромігся на те, щоб протиста-
вити йому інший відомий стереотип: «Хоча історія позбавлена цілей,
ми можемо нав’язати їй наші цілі, й хоча історія позбавлена сенсу, ми
можемо їй його надати» [276, с. 301–302]. Відтак, наполягав К. Поппер,
«нема історії людства, а є лише безмежна кількість історій усіх аспектів
людського життя». Тому «життя окремої, забутої й невідомої людини, її
скорботи й радості, її страждання і смерть –– саме це є реальним зміс-
том людського досвіду протягом століть». «Але така історія, –– продов-
жував Поппер, –– не існує й не може існувати, а вся та історія, що існує,
наша Історія Великих і Всемогутніх, є в кращому випадку поверховою
комедією» [276, с. 293–295].
Зрештою, французькі екзистенціалісти Ж. П. Сартр та А. Камю й
очолювані Ф. Броделем діячі знаменитого історичного руху «Анналів»,
а також представники британської «соціальної історії» (Е. П. Томпсон)
намагалися творчо засвоїти й застосувати доробок марксизму.
Якщо марксизм підтримував генералізуючу традицію історичного
пізнання, то поряд тривало й розширення кола «індивідуалізуючих»
ідей. Це й не дивно, адже історичні реалії (Перша світова війна, низ-
ка революцій у європейських країнах, згодом найглибша системна
соціально-економічна криза західного капіталізму) підривали віру в
прогрес як такий, а отже, в ті історичні теорії, які про цей прогрес роз-
мірковували. У перші десятиліття ХХ ст. індивідуалізуючі уявлення
про історичні теорії й метод, раніше обстоювані як альтернатива по-
зитивізму німецькими істориками і філософами-неокантіанцями, під-
хопив італійський мислитель Б. Кроче (1866–1952). Його «Теорія та іс-
торія історіографії» становила собою четверту частину фундаменталь-
ної «Філософії Духу». Не тільки за назвою, а й за своїм змістом вона
перегукувалася з геґелівською філософією. Б. Кроче визнав первинною