кваліфікації, за обстеження в медичному закладі, за переведення
за станом здоров’я чи через вагітність на легшу, нижчеоплачува-
ну роботу; за різних форм виробничого навчання, перекваліфіка-
ції або навчання інших спеціальностей; для донорів; за переїзду
на роботу до іншої місцевості; за службових відряджень тощо.
Перелік державних норм і гарантій щодо оплати праці та по-
рядок їх застосування визначено статтею 12 Закону України «Про
оплату праці».
Нині в Україні держава має користуватись і такими важелями
втручання в політику доходів і організацію заробітної плати, які вже
давно не використовують країни з ринковою економікою, напри-
клад, регулюванням коштів, що спрямовуються на оплату праці пі-
дприємствами-монополістами. Чому західні країни не регулюють
фонд оплати праці підприємств-монополістів і використовують, як
правило, непрямі методи втручання в політику заробітної плати на
підприємствах? Пояснення тут одне: там спрацьовує антимонопо-
льне законодавство, а тому власник, який постає в різних іпостасях
(колективний, приватний), завжди заінтересований в одному —
конкурентоспроможності виробництва, що залежить передусім від
мінімізації витрат. При цьому критерієм мінімізації, межею дозво-
леного є міра заінтересованості працівників у продуктивній, достат-
ньо оплачуваній праці. В Україні здебільшого такого власника ще
немає, а якщо і є, то лише де-юре. Немає в нас і конкурентного се-
редовища, повноцінного товарного ринку тощо.
Отже, нині нам необхідні як достатньо сильні позиції держави
у визначенні політики заробітної плати, так і дійове, адекватне
сучасному стану базисних відносин договірне регулювання опла-
ти праці, сутність якого розглядається нижче.
Оцінюючи дії органів законодавчої й виконавчої влади щодо ре-
гулювання заробітної плати на підставі Закону України «Про оплату
праці», можна дійти висновку, що жоден з важелів державного
впливу на організацію заробітної плати протягом останніх років на-
лежним чином не спрацьовував. Недосконалою була й залишається
практика встановлення мінімальної заробітної плати, регулювання
фонду оплати праці на підприємствах-монополістах, оподаткування
доходів працівників, установлення умов і розмірів оплати праці ке-
рівників підприємств, заснованих на державній і комунальній влас-
ності, захисту заробітної плати за хронічних затримок її виплати та
інфляційних процесів. Через недосконалість державної економічної
політики на організацію заробітної плати, її рівень та динаміку зна-
чний вплив справляють чинники, які за нормальних умов взагалі не
визначають порядок оплати праці. Ідеться про кризу платежів, забо-
ргованість із виплати заробітної плати, «бартеризацію» економіки,
значний податковий прес у частині, що стосується нарахувань на
фонд оплати праці, тощо.
Протягом періоду ринкової трансформації економіки суттє-
вою перешкодою у проведенні належної державної політики у
сфері оплати праці було сприйняття владними структурами та
ідеологами ринкових реформ в Україні заробітної плати тільки
крізь призму дефіциту державного бюджету та інфляційних про-
цесів. Тому практичні дії владних структур протягом цих років
(особливо у 1993—1995 рр.) були спрямовані не стільки на рефо-
рмування, скільки на постійне обмеження заробітної плати за од-
ночасної «обвальної» лібералізації цін.
Ефективність організаційно-економічного механізму регулю-
вання заробітної плати у найближчий період значною мірою за-
лежатиме від того, якою буде державна політика заробітної пла-
ти, наскільки вдало використовуватимуться органами державної
влади прямі й непрямі важелі впливу на рівень, структуру і ди-
наміку заробітної плати.
Посилення ролі держави в регулюванні оплати праці має здій-
снюватися за такими напрямами:
а) узгодження складових економічної політики, включаючи
структурну, цінову, податкову, зовнішньоекономічну тощо, і реа-
лізація заходів, спрямованих на посилення соціальної ефек-
тивності реформ, на зростання заробітної плати одночасно з ре-
формуванням інших складових механізму господарювання;
б) формування сучасного повноцінного ринку праці і викори-
стання ринкового саморегулювання як важливої складової впли-
ву на параметри заробітної плати;
в) підвищення ефективності діяльності органів виконавчої
влади у реалізації законодавчо визначених повноважень щодо
встановлення умов і розмірів оплати праці;
г) законодавче забезпечення розвитку соціального партнерства;
д) активізація діяльності органів державної виконавчої влади
й місцевого самоврядування як суб’єктів соціального партнерст-
ва у формуванні угод на національному, галузевому, регіональ-
ному (територіальному) рівнях;
е) запровадження додаткових заходів, спрямованих на захист
заробітної плати;
є) посилення контролю за дотриманням законодавства з опла-
ти праці.